Міжнародне публічне право. Том 1
2.5.3. Характерні особливості міжнародного права кінця XIX- початку XX ст.
Ідеї Великої французької революції істотно вплинули на подальший розвиток міжнародного права. Але, за законами діалектики, після збройного поширення цих ідей військами Наполеона прийшло тривале, хоч і тимчасове, розчарування революціями взагалі і Великою французькою зокрема. Віденський конгрес 1815 p., коли Росія. Австрія та Пруссія підписали «Акт про Священний союз», не залишив надії на здійснення проголошених ідей створення нового світового порядку, побудованого на засадах розуму і справедливості. В міжнародних відносинах замість принципів самовизначення, рівноправності, недоторканності провідним принципом стає принцип легітимізму, який виходить з того, що лише законна династія має право управляти державою й діяти в міжнародних відносинах від імені держави. З цього принципу логічно випливало право активного втручання у внутрішні справи суверенних держав для забезпечення інтересів провідних династій Європи. Священний Союз став союзом «міжнародних жандармів».
Міжнародне право XIX ст. мало диспозитивний характер, тобто надавало простір для відступу від його загальних норм шляхом домовленостей між окремими державами, що в доктрині отримало назву «свобода договорів».
Водночас можна відзначити й позитивні здобутки. Подальший розвиток торгівлі започаткував практику розроблення й прийняття на міжнародних конференціях спеціальних договорів у цій сфері: про свободу торгового судноплавства, про навігацію міжнародними протоками й каналами, лоцманський супровід, про рятування на морі та ін. Закріплюється режим свободи торгового судноплавства міжнародними ріками: Рейном, Дунаєм, Ельбою, Маасом - в Європі; Міссісіпі і Св. Лаврентія - в Північній Америці; Конго й Нігером - в Африці та ін. У 1874 р. приймається Акт про створення Всесвітнього поштового союзу, встановлено вільний транзит листів і посилок через території учасників; 1875 р. прийнято Конвенцію про телеграфний союз; у 1890 р. - багатосторонню залізничну конвенцію. У сфері прав людини приймаються договори про заборону торгівлі неграми. Дипломатія отримує перші кодифіковані міжнародні норми щодо дипломатичних рангів.
Наприкінці XIX ст. завершився розподіл світу між колоніальними державами. Колоніям, напівколоніям і залежним державам були нав´язані кабальні договори (Китай поділений на сфери впливу), вони стають об’єктами операцій колоніальних держав, із приводу яких укладалися різноманітні договори.
Розвиток міжнародного права гальмували популярна доктрина «цивілізованих і нецивілізованих народів», загарбницька практика анексій (насильницьке захоплення території). В останню третину XIX ст. і на початку XX ст. провідні європейські держави готувалися до війни для нового розподілу світу. Війна вважалася законним засобом політики - правом війни. Міжнародне право відображало реалії того часу, але заперечувало саму ідею права. Основні тенденції в розвитку міжнародного права у другій половині XIX ст. проявилися, з одного боку - в інтеграційних процесах (створення союзів і договорів), з іншого боку - у колоніалізмі й мілітаризмі. Суттєвий вплив на розвиток міжнародного права мали міжнародні конгреси і конференції.
Віденський конгрес 1814-1815 pp. (Австрія, Франція, Великобританія, Росія, Пруссія і Португалія) сприяв зміцненню статусу Швейцарії як постійно нейтральної держави (вона не повинна брати участь у війнах на всі майбутні часи, за що їй гарантувалася недоторканність території); забороні работоргівлі неграми; запровадженню поняття міжнародних річок (свобода судноплавства для торгівлі, єдність мит для торгівлі на річках: Рейн, Маас, Мозель і Шельда), встановленню дипломатичних рангів. Віденський конгрес утворив другу систему міжнародного права, що відобразила суперечливі риси того часу. З одного боку, вищезазначений принцип легітимізму, мілітаризація, ставка на силу, блокова система, політика колоніалізму та ін. свідчили про реакційний характер тогочасної системи міжнародного регулювання, з іншого - формування нових інститутів міждержавного співробітництва, початок укладання багатосторонніх міжнародних договорів, інтеграційні процеси та ін. визначали прогресивні тенденції розвитку міжнародного права початку XIX ст.
На Паризькому мирному конгресі 1856 р. було прийнято Декларацію про принципи морського та міжнародного права, згідно з яким закріплено положення, спрямовані на гуманізацію воєнних дій, скасована каперство - силове захоплення, пограбування або потоплення суден ворожої держави; Дунай проголошено міжнародною річкою, а Чорне море - нейтральним.
Берлінський конгрес 1878 р. визнав незалежність Сербії, Чорногорії та Румунії, запровадив принцип неприпустимості дискримінації кого-небудь щодо користування громадянськими та політичними правами через відмінності в релігійних віруваннях.
Гаазькі конференції миру 1899, 1906-1907 pp. також стали вагомим внеском у розвиток міжнародного права. У 1899 р. за ініціативою Росії була скликана перша Гаазька конференція миру. Росія запропонувала заморозити розміри озброєних сил та військового бюджету. Здобутками Гаазьких конференцій стали, з-поміж іншого, правила мирного вирішення спорів, обмеження в застосуванні сили під час здійснення боргових зобов’язань, встановлення порядку відкриття військових дій; прийняття законів і звичаїв сухопутної та морської війни; введення заборон на використання отрути, а також зброї, снарядів та інших засобів, що здатні спричиняти надлишкові страждання; встановлення правила нейтралітету в сухопутній і морській війні. Водночас, було запропоновано й прийняти правила щодо розмежування становища комбатантів і некомбатантів, про права військовополонених та обов’язок держав забезпечити гуманне ставлення до них. З огляду на викладене, можна дійти висновку, що всі ці конференції, особливо Гаазькі, стали першою в історії кодифікацією правил ведення війни і мирного вирішення міжнародних спорів.
Кінець XIX - початок XX ст. продовжує тенденцію співіснування в міжнародному праві суперечливих рис. Нові принципи, проголошені на конференціях у XIX ст., співіснували зі старими, феодальними інститутами (визнавалося право держави на війну, в якій переможець отримував законне право визначати становище переможеного). Тривають колоніальні захоплення, внаслідок нерівноправних договорів чиниться тиск на окремі країни, застосовується доктрина про «цивілізовані та нецивілізовані народи», анексії територій тощо. А проголошені принципи рівності, справедливості та права на національне самовизначення залишалися деклараціями й чекали свого втілення.
Перша світова війна, яка забрала 10 млн. людських життів (удвічі більше, ніж за попереднє століття) стала наступним етапом У перерозподілі геополітичної карти світу і спричинила значні зміни в міжнародних відносинах та міжнародному праві.
Версальсько-Вашингтонська система (1919-1922), сформована державами-переможницями - країнами Антанти, започаткувача новий досить нестабільний геополітичний режим. Договорами було визнано й оформлено факти розпаду імперій і утворення нових держав у Центральній і Південно-Східній Європі; обмежувалося озброєння переможених країн, запроваджувався режим репарацій - відшкодування Німеччиною збитків, завданих державам-переможницям; переглядалися німецькі кордони. Було запроваджено принцип «відкритих дверей» або «рівних можливостей» для представників розвинених держав у Китаї.
Уперше в міжнародно-правовій практиці було прийнято й реалізовано рішення про створення універсальної міжнародної організації, що мала політичну спрямованість і виступала гарантом Версальсько-Вашингтонської системи - Ліги Націй (1919-1946). Основна мета її діяльності - «розвиток співробітництва між народами та гарантія миру й безпеки». Крім Ліги Націй, було створено Постійну палат)´ міжнародного правосуддя і Міжнародну організацію праці. Штаб-квартира Ліги Націй була розміщена в Женеві.
Хоча Ліга Націй не змогла розв’язати свого основного завдання - запобігти Другій світовій війні і мирно врегулювати міжнародні конфлікти, вона виконала власну історичну роль - стала прообразом міжнародної універсальної організації світової спільноти - ООН. Версальсько-Вашингтонська система, в межах якої виникла Ліга Націй, стала третьою системою міжнародного права, втіливши новий міжнародний порядок, характерними рисами якого були: закінчення європейської домінанти в міжнародній системі; посилення лідерства США; ідеологічне протистояння; розроблення принципів демократії та самовизначення націй і народів.
Велика Жовтнева соціалістична революція (1917) здійснила вирішальний вплив на розвиток міжнародного права. І.І. Лукашук зазначає, що одна із причин успіху соціалістичної революції була в тому, що вона виступила під гаслом миру. Не випадково з-поміж перших її декретів був Декрет про мир 191 7 p., який проголосив загарбницькі війни злочином проти людства, містив пропозицію всім народам, що воюють, та їхнім урядам почати невідкладні переговори про справедливий і демократичний мир без анексій і контрибуцій. Це, своєю чергою, сприяло втіленню в практику міжнародних відносин нових ідей, які стосувалися заборони агресивної війни. Висувалася вимога ліквідації колоніальних відносин, що становила собою одну із основ існуючого світового порядку, та заперечувалися всі аргументи, які обґрунтовували законність колоніальних захоплень. Проголошувалося право народів на самовизначення. Пропонувалися й певні гарантії цих прав із боку молодої радянської держави.
Під впливом цих миротворчих гасел Радянської Росії президент США В. Вільсон вирішив дати власну відповідь у вигляді 14 пунктів, основні положення яких зводилися до таких: 1) свобода міжнародної торгівлі; 2) скорочення озброєння; 3) перерозподіл колоній і розв’язання територіальних проблем Європи; 4) створення союзу націй з метою взаємної гарантії незалежності держав.
Щоб подолати політичну ізоляцію, Радянська Росія активізує свою дипломатичну діяльність. На першій міжнародній конференції за її участі (Генуя, 1921 р.) вона вносить пропозицію про все- охопне мирне врегулювання і скликання всесвітнього конгресу на основі повної рівності всіх народів та визнання за ними права розпоряджатися власною долею, про мирне вирішення спірних питань, про заборону певних видів зброї. Для практичної реалізації цих гасел було запропоновано всеохопне скорочення озброєння.
Ці ідеї отримали дещо різне тлумачення з боку інших країн під час укладення Паризького мирного договору 1928 p., у якому державам пропонувалося взяти на себе зобов’язання відмовитися від війни як знаряддя національної політики і регулювати спори й конфлікти, незалежно від характеру походження їх, тільки мирними засобами (Пакт Бріана-Келлога).
Але ні Статут Ліги Націй, ні Паризький договір не давали визначення поняття «агресія» і не надавати реальних гарантій безпеки учасникам міжнародного спілкування. А Женевська конференція 1932 р. із роззброєння засвідчила, що основні держави не готові до його здійснення. Протистояння держав та їхніх блоків визначили відносин між ними і структуру міжнародного права напередодні Другої світової війни. Її початок підтвердив всю недосконалість Версальської системи.