Міжнародне публічне право. Том 1
2.3.2. Розвиток міжнародного права в зовнішній політиці Римської держави
Характерною особливістю розвитку міжнародного права в Стародавньому Римі стало запозичення римлянами багатьох елементів у стародавніх греків. Але саме римляни удосконалили розвиток різноманітних міжнародно-правових інститутів, що їх згодом запозичила Європа. Так, римляни впорядкували розуміння міжнародно-правових суб’єктів, джерел, норм тощо. Врешті-решт, надали й саму назву міжнародного права, яка після незначних змін увійшла до сучасного вжитку.
Ведення зовнішніх справ у Римі було прерогативою знатних осіб та державних органів, які мали вищу владу. Спочатку це були царі, потім сенат і Народні збори, пізніше (починаючи із Сулли) - диктатори і, зрештою, - імператори. Найбільший розвиток у міжнародному праві Стародавнього Риму, аналогічно до давньогрецького світу, отримали інститути посольського права та право війни.
Посольське право. В період республіки сенат приймав послів і вів з ними переговори. У III ст. до н. е. було докладно розроблено процедуру прийому послів. Посли перебували на утриманні Риму, одержували подарунки, користувалися пошаною. У спеціальний День посли з’являлися в сенат, де сповіщали про свої прохання та пропозиції. Обговорення питань відбувалося без їхньої участі. Римляни визнавали та підтримували принцип дипломатичної недоторканності. Видали декрет, який забороняв суд над послами за борги, що були зроблені до прибуття в Рим, і закон про заборону послам позичати гроші в Римі під час виконання обов’язків.
Поступово до посольського права додається право іноземців. Спочатку вони розглядалися як вороги, не мали жодних прав і мусили підпадати під заступництво патрона - римлянина. Тому для захисту інтересів іноземців-перегринів у Римі склався спеціальний інститут патронату (частково схожий на інститут гтроксенії у Греції) і спеціальна посада - претор (praetor peregrine), який від імені держави виносив рішення в спорах, де сторонами були перегрини, або писав формули, відповідно до яких остаточне рішення мав винести суд.
Поняття гостинності набувало двох видів: особиста (характер сімейних зв’язків) і громадська (державна). Договір про державну гостинність укладав сенат. Згідно з ним іноземцю надавались певні привілеї. Порушення правил гостинності каралося за римськими законами й міжнародними договорами, які застосовував претор.
Поступово з кінця IV - початку НІ ст. до н. е. обсяг прав іноземців, який спочатку був дуже обмеженим, почав розширюватися за рахунок шлюбного (jus сопші bellum) і торгового (jus соттегсіит) права. Поступово виникає право захисту в спеціально створених для іноземців судах. У 212 р. до н. е. імператор Каракалла формально зрівняв у правах усіх іноземців з правами громадян.
Договірна практика характеризується тим, що всі договори поділилися на рівні та нерівні. Перші укладалися із залежною державою і вважалося, що вони не обмежують суверенітету. Другі - його обмежували. Це були договори про «захист римського народу».
Право війни. У римлян воно мало багато спільних рис із грецьким, але було більш розробленим і релігійно та політично обґрунтованим. З точки зору римської самосвідомості, римляни не могли вести несправедливі війни. Всі, які вони вели - справедливі, оскільки все, що є корисним для Риму, потрібно богам! Існувала спеціально прийнята процедура оголошення війни (фецісиїьие право), яка була достатньо складною для виконання. Для оголошення війни посилалися два-три представники з колегії жерців-феціалів, які висловлювали конкретні претензії. Якщо вимоги, названі жерцями, не були виконані впродовж призначеного строку, то після прийняття рішення сенатом і Народними зборами феціали приносили священні пожертвування і знову вирушали на кордон оголошувати війну. З моменту початку та до кінця війни ворота храму Марса залишались відкритими, і закривалися, коли оголошувався мир. Позаяк війну римляни розглядали як виконання волі їхніх богів, вони тривалий час не визнавали ніяких обмежень щодо її ведення. Жителі переможених міст та їхнє майно вважалися здобиччю переможця. Так, у 146 р. до н. е. були продані в рабство всі мешканці Карфагену. Вважалося звичайним і правомірним вбивати не тільки озброєних полонених, але й будь-яку кількість жителів. включно з жінками та дітьми. Інколи війна могла закінчитися мирним договором або договором про союз. Зазвичай, це були нерівноправні для переможених договори.
Найменш розробленими залишались питання міжнародно-правового режиму території. Море було внутрішнім морем імперії. Римляни тривалий час заважали свободі судноплавства навіть прикордонними річками.
Процес виділення юриспруденції в самостійну галузь знань, який почався в Греції, завершив своє формування в Римі. УІ ст. до н. е. юриспруденція стала самостійною наукою. Поступово в її межах формується й міжнародне право. На основі ідеї стоїків про внутрішню єдність людства та праць римських юристів у практиці діяльності преторів перегринів у римському праві сформувалося «право народів» (jus gentium). Поняття «право народів» було ідентичним ідеалу всесвітньої організації людства, представленої Римською імперією, яка була покликана встановити вічний мир.