Міжнародне публічне право. Том 1
2.3.1. Стародавня Греція
Дослідники історії міжнародного права вказують на те, що для його розвитку у Греції склалися більш сприятливі умови, ніж у Стародавньому Сході. Навіть у розумінні міжнародних відносин греки ВИХОДИЛИ із зовсім інших уявлень. Основу формування грецького міжнародного права складало вчення про поліс як самодостатню, автономну політичну одиницю, членами якої є тільки вільнонароджені грецькі громадяни. Лише вони користуються повнотою прав, але, водночас, несуть відповідальність за долю своєї вітчизни.
Були й несприятливі умови розвитку міжнародних відносин і права у Стародавній Греції, зокрема: погляд класичної Греції на індивідуума тільки як на громадянина, члена державної організації, а не як на людину, котра володіє особистими правами. Інститут рабів, які складали більшість населення, за своєю природою протистояв ідеї свободи та правильній державній організації. Різноманітні форми державного устрою (монархія, демократія, аристократія), що ворогували між собою, породжували ворожість з-поміж самих греків, і так їх роз’єднували, що почасти їм було важко об’єднатися навіть для опору спільному та сильному ворогу. Ці чинники сприяли утвердженню відносин нерівності народів, високий інтелектуальний розвиток греків підкріплював ці відчуття, що інколи ставали причиною презирливого ставлення греків до іноземців, котрі не мали жодних прав у країні, звалися «варварами» і сприймалися як вороги.
Суб’єктами міжполісних правових відносин могли виступати не лише поліси та їхні правителі, а й правителі окремих полісних кланів. Наприклад, клан Алкмеонідів в Афінах мав інтенсивні дипломатичні, економічні та правові контакти з Дельфами. Еритреєю, Сікіоном, Лідійським царством, Сардами, фракійськими царями, Спартою та іншими, з якими укладав договори, відправляв і приймав послів тощо.
Дві сфери міжнародного права стали в міжнародних відносинах другої половини І тис. до н. е. провідними - посольське право і право війни.
Посольське право. Давні греки не знали інституту постійного дипломатичного представництва. Посольства мали тимчасовий характер і конкретні цілі. Зазвичай це було укладання або підтвердження договорів про союзи або мирні договори, а також прийняття присяги. Протилежна місія послів - оголошення війни або вручення документа про її оголошення. Переговори вони мали вести спільно, але історії відомі випадки, коли через розбіжності між собою посли проводили переговори незалежно один від одного і навіть шкодили один одному. Зазвичай дипломатами були посадові або впливові особи (царі, стратеги), але відомі випадки, коли послами призначали ораторів і акторів. Це пов’язане з великим значенням красномовства і декламації в афінському суспільстві. Наприклад, відомий оратор Демосфен брав участь в афінському посольстві до македонського царя Філіпа II.
На утримання послів виділяли певну кількість грошей (символічну суму - одну драхму), штат прислуги, їм надавали листи з рекомендаціями (симболи) до проксенів міста, інструкції, в яких було викладено мету поїздки. Цікаво, що вони становили собою дві складені разом навощені дощечки (дипломи), звідси й походить термін «дипломатія». Зазвичай, до іноземних послів ставилися дуже добре: їм забезпечували хороший прийом, робили подарунки, запрошували на театральні вистави, ігри. Вони користувалися недоторканністю, порушення якої розглядалося як ворожий акт. Але інколи послів могли й вислати з міста, як, наприклад, у 392-391 pp. до н. е. спартанці вчинили з посольством Андронікіда.
З поверненням на батьківщину члени посольства звітували про результати місії у Народних зборах. За умови схвалення їхньої діяльності, посли отримували почесні нагороди. Найпочеснішою вважався лавровий вінок із запрошенням на обід у пританію - особливий будинок біля Акрополю, в якому чинили правосуддя і здійснювали інші публічно значимі урочисті заходи.
Договірне право. Договір у стародавньому світі сприймали як річ священну. Вважалося, що порушення договору матиме наслідком божественне покарання. Тому ведення переговорів і укладання договору в Греції відбувалося з дотриманням суворих формальностей. Документ скріплявся клятвами обох сторін у присутності магістратів міста та прокляттями того, хто його порушить. Спори та порушення договору передавалися на розгляд третейської комісії, що свідчить про широке застосування інституту посередництва в міжнародних відносинах Стародавньої Греції.
Із V-IV ст. до н. е. значно збільшується кількість видів договорів: про мир, про взаємну допомогу та ненапад, про кордони та арбітраж, торгівлю, про шлюб з іноземцями, участь в міжполісних та панеллінських іграх, про купівлю нерухомості, організацію поселень, про особисту свободу, охорону власності та ін.
Зароджується інститут проксенів. Проксенія - інститут захисту інтересів метека (іноземця). Проксени - грецькі знатні громадяни, які інколи виконували функції посередників між двома зацікавленими полісами. За особисті заслуги проксен міг отримати ісополітію (рівність у громадянстві) того міста, інтереси якого він захищав у своєму місті.
Право війни. Було розроблене вже до V-IV ст. до н. е. Греки розрізняли війни законні й незаконні. До перших відносили захист держави від нападу або пов’язані з державною безпекою, захист релігійних святинь, виконання союзних зобов’язань. Законна війна мала супроводжуватися офіційним оголошенням війни. Війна сприймалася як боротьба всіх громадян одного полісу із громадянами іншого. Вбивство мирних жителів вважалося правомірним і часто набувало масового характеру. Під час давньогрецьких свят встановлювалося перемир’я. Греки не знали інституту полону. Вони продавали в рабство або вбивали. Жорстоко греки ставилися до варварів: використовувалося масове переселення, майно захоплювалося або знищувалося.
Греки розрізняли нейтралітет і невтручання. Нейтралітет встановлювався під час війни і стосувався внутрішніх відносин, найчастіше відмовлялись від воєнної та матеріальної допомоги ворогуючим політичним угрупованням. Невтручання траплялося в мирний час і дуже рідко.
Менше уваги приділялося питанням режиму території. Основний принцип: будь-який поліс може захоплювати землі, які належать «варварам». Нейтралізованими та демілітаризованими вважалися території, що належали храмам і мали релігійне спрямування.
Із розвитком торгівлі важливого значення набувало питання режиму морського простору, яке регулювалося за допомогою одного із основних принципів: відкрите море - вільне море. Але він дуже часто порушувався, тому свобода судноплавства вимагала постійного підтвердження - договорів.
Розвиток міжнародних відносин характеризується поширенням у V-IV ст. до н. е. практики створення союзів. Спочатку вони були пов’язані із панеллінськими святами (Олімпійськими іграми тощо). Згодом почали формуватися й військово-політичні союзи - симахії - союзи держав, що мали оборонне значення, і епімахії - союзи, що мали наступальний характер (Ахейський, Беотійський, Фесалійський і Етолійський союзи). Такі союзи почасти користувалися правом третейського суду щодо своїх членів і виступали як суб’єкти міжнародного права. Найдраматичнішим для історії античної Еллади було протистояння Афінського (Делоського) морського союзу і Пелопоннеського союзу на чолі зі Спартою. Війни між ними (470-403 pp. до н. е.) та епідемія чуми під час війни стали «лихоліттям» Еллінської цивілізації, коли, за свідченнями Фукідіда, на дві третини скоротилося населення грецьких полісів.
Отже, еллінізм дав цивілізації систему міжнародних звичаїв, що розглядалися на той час як норми міжнародного права, порушення яких вважалося ознакою нецивілізованості. До таких правил належали, зокрема, такі: не застосовувати на війні отруєну зброю, повертати військовополонених, якщо за них пропонували викуп, не нападати на сусідів без офіційного оголошення війни. Між цивілізованими античними державами склалася певна традиція - розглядати війну як крайній засіб, до якого правителі вдавалися, якщо всі інші засоби було вичерпано і конфлікт неможливо було розв’язати дипломатичним шляхом.