Міжнародне публічне право. Том 1

1.5.3. Джерела кодифікації основних принципів

Документами, в яких викладено основні принципи міжнародного права, є Статут ООН 1945 p.; Декларація про міжнародно-правові принципи дружби й співробітництва між державами, відповідно до Статуту ООН 1970 р. і Заключний акт НБСС (Гельсинкі, 1975).

1. Статут ООН від 26 червня 1945 року.

Із трьох вищеназваних актів, що є джерелами основних принципів міжнародного права. Статут ООН - єдине джерело, що має формально обов’язкову силу. Притому це вища обов’язкова сила Статуту ООН, визначена у його ст. 103 таким чином:

«У випадку, коли зобов’язання Членів Організації з Цього Статуту суперечитимуть їхнім зобов’язанням з будь-якої іншої міжнародної угоди, переважну силу мають зобов’язання з Цього Статуту».

Отже, тлумаченню положень Статуту для визначення правової природи основних принципів МП має приділятися вирішальне значення.

Насамперед наведемо повністю текст ст. 2 розділу 1, де вперше було названо основні принципи міжнародного права.

Розділ 1 Статуту «Цілі і принципи» визначає загальну основу діяльності Об’єднаних Націй і системи сучасного міжнародного права. У ст. 2 Статуту зазначено:

«Для досягнення цілей, вказаних у ст. 1, Організація та Члени діють відповідно до таких Принципів:

  1. Організація побудована на принципі суверенної рівності всіх її Членів.
  2. Усі Члени ООН добросовісно виконують взяті на себе за цим Статутом зобов’язання заради спільної мети - забезпечити сукупно права та привілеї, що випливають із приналежності до складу Членів Організації.
  3. Усі Члени ООН вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир та безпеку і справедливість.
  4. Усі Члени ООН утримуються в їхніх міжнародних зносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об’єднаних Націй.
  5. Усі Члени ООН надають їй всебічну допомогу в усіх діях, вчинених нею відповідно до Цього Статуту, і утримуються від надання допомоги будь-якій державі, проти якої ООН вчиняє дії превентивного чи примусового характеру.
  6. Організація забезпечує, щоб держави, які не є її Членами, діяли відповідно до цих Принципів, наскільки це може виявитися необхідним для підтримки міжнародного миру й безпеки.
  7. Цей Статут жодним чином не наділяє ООН правом втручатися у справи, що за змістом входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави, і не вимагає від Члена ООН подавати такі справи на розв’язання, відповідно до цього Статуту; проте цей принцип не стосується використання примусових заходів на підставі Розділу VII.

Аналізуючи ст. 2 Статуту, слід звернути увагу на три такі моменти:

По-перше, хоч перераховані тут принципи прямо не визначені як основні принципи міжнародного права, але те, що ООН керується ними для досягнення тих цілей, заради яких вона створена, безумовно виділяє означені принципи в особливу категорію.

По-друге, з десяти доктринально визнаних основних принципів міжнародного права у ст. 2 ми знаходимо лише шість. При цьому прямо як принцип (на якому побудована вся діяльність ООН) визначено лише принцип суверенної рівності держав, проте, виходячи з гіпотези на початку статті, кожен пункт ст. 2 містить окремий принцип. Але пунктів сім, а ми бачимо лише шість «визнаних» доктриною основних принципів МП.

Отже, по-третє, п. 6 ст. 2 Статуту ООН досить чітко викладає не врахований доктриною принцип, згідно з яким Організація наділяється правом і обов’язком у випадках, коли це необхідно для міжнародного миру й безпеки, дбати про те, щоб усі члени міжнародного співтовариства керувалися принципами Статуту. Незрозумілим лишається тільки питання, чому цей принцип пропущено в інших актах, присвячених основним принципам МП.

Таким чином, п. 6 ст. 2 разом зі ст. 103 Статуту дає ключ до розуміння правової природи викладених у ст. 2 принципів як імперативних норм міжнародного права й основних принципів, що ними вони були визначені в Декларації про принципи 1970 р.

Говорячи про Статут як джерело основних принципів МП, слід згадати ще один принцип, відсутній у ст. 2 Статуту, але, «закріплений у Статуті ООН». Справді, у ст. 1 Статуту ООН, де визначено цілі, що переслідує ООН, у п. 2 визначено: «розвивати дружні відносини між націями на засадах дотримання принципу рівноправ’я і самовизначення народів...», на що й посилається згадана Декларація про принципи.

2. Декларація про принципи міжнародного права щодо дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до статуту ООН від 24 жовтня 1970 р.

Іншим важливим документом, який дав змогу узагальнити досвід поширення впливу на міжнародне право принципів, визначених у ст. 2 Статуту ООН, і адаптувати їх до ширшого й ефективнішого застосування через тлумачення й систематизацію, є Декларація про принципи міжнародного права щодо дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до статуту ООН від 24 жовтня 1970 р. (далі - Декларація про принципи). Як бачимо, назва Декларації тісніше пов’язує принципи, викладені у ст. 2 Статуту ООН з такими її цілями, як розвиток дружніх відносин і співробітництво.

При цьому зовсім не ігнорується ціль підтримки міжнародного миру й безпеки: абзац 1 Преамбули Декларації підтверджує всі цілі ООН, визначені ст. 1 Статуту. Проте, на відміну від останнього у абзаці 1 Преамбули Декларації першою з основних цілей визначено «підтримку ООН», а виходячи зі змісту абзацу 3 Преамбули, основою надійного миру й безпеки є саме дружні відносини й співробітництво та повага до прав людини.

Цю ж думку підтверджує і абзац 5 Преамбули Декларації: « ..вважаючи, що добросовісне дотримання принципів міжнародного права, які стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами, і добросовісне виконання відповідно до Статуту зобов´язань, взятих державами, мають вирішальне значення для підтримки міжнародного миру й безпеки та досягнення інших цілей ООН».

У абзаці 6 Преамбули зазначено, що «...важливі політичні, економічні й соціальні зміни й науковий прогрес, що відбулися з часу прийняття Статуту, підвищують значення цих принципів і необхідність більш ефективного їх застосування у діяльності держав, де б вона не реалізувалася».

Абзац 7 Преамбули навіть вводить новий принцип, відповідно до якого: «...космічний простір, включно з Місяцем та іншими небесними тілами, не може підлягати національному привласненню ні шляхом проголошення суверенітету над ними, ні шляхом використання їх чи окупації, ні будь-якими іншими засобами...» при цьому «...маючи на увазі, що в ООН розглядається питання про визначення інших відповідних положень, на підставі схожих міркувань».

Декларація про принципи звертається до Принципів Статуту ООН, так би мовити, «у три підходи»:

«Перший підхід» - це окреслення у Преамбулі (абзаци 8-15) кількома словами значення принципів:

«будучи переконана в тому, що суворе дотримання державами зобов’язання не втручатися в справи будь-якої іншої держави є визначальною умовою для забезпечення того, щоб нації жили спільно в умовах миру, оскільки практика втручання в будь-якій формі не лише є порушенням духу і букви Статуту, але й веде до створення ситуацій, які ставлять під загрозу міжнародний мир і безпеку, нагадуючи про обов’язок держав утримуватися у своїх міжнародних зносинах від військової, політичної, економічної чи будь-якої іншої форми тиску, спрямованого проти політичної незалежності чи територіальної цілісності будь-якої держави.

Вважаючи визначальним, аби всі держави у своїх міжнародних зносинах утримувалися від погрози силою чи її застосування як проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним із цілями ООН, вважаючи так само важливим, аби всі держави вирішували свої міжнародні спори мирними засобами відповідно до Статуту, знову підтверджуючи згідно зі Статутом основоположне значення рівності й підкреслюючи, що цілі ООН можуть бути досягнуті лише тоді, коли держави користуються суверенною рівністю й повністю дотримуються цього принципу у своїх міжнародних зносинах; будучи переконана в тому, що підкорення народів іноземному гніту, пануванню й експлуатації є істотною перепоною на шляху до встановлення міжнародного миру й безпеки; будучи переконана в тому, що принцип рівноправ’я й самовизначення народів є істотним внеском у сучасне міжнародне право і що його ефективне застосування має першорядне значення для сприяння розвитку дружніх міждержавних відносин, побудованих на принципі суверенної рівності; будучи переконана в тому, що будь-яка спроба часткового або повного порушення національної єдності й територіальної цілісності держави чи країни чи їхньої політичної незалежності, несумісна з цілями і принципами Статуту».

«Другий підхід» дає перелік принципів (абзац 17) у характерній винятково для цієї Декларації послідовності:

a) принцип, відповідно до якого держави утримуються у своїх міжнародних зносинах від погрози силою та її застосування;

b) принцип, відповідно до якого держави вирішують свої міжнародні спори мирними засобами;

c) обов’язок... не втручатися у справи внутрішньої компетенції будь-якої держави;

сі) обов’язок держав співробітничати одна з одною;

e) принцип рівноправ´я та самовизначення народів;

f) принцип суверенної рівності держав;

g) принцип, за яким держави добросовісно виконують зобов´язання. взяті ними відповідно до Статуту.

Далі йде, власне, «третій підхід» - розкриття змісту перерахованих принципів у послідовності, використаній в абзаці 17, яке стало першим докладним тлумаченням принципів, підкріпленим авторитетом ГА ООН.

  • Принцип, відповідно до якого держави утримуються у своїх міжнародних зносинах від погрози силою та її застосування як проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави, так будь-яким іншим чином, несумісним із цілями ООН, розкривається в таких тезах:

Кожна держава зобов’язана утримуватися від погрози силою чи її застосування. Така погроза силою та її застосування кваліфікуються як порушення міжнародного права й Статуту ООН - вони ніколи не повинні застосовуватися як засоби врегулювання міжнародних проблем.

Агресивна війна є злочином проти миру, за який міжнародним правом передбачена відповідальність. Відповідно до цілей і принципів ООН держави повинні утримуватися від пропаганди агресивних війн.

Кожна держава зобов’язана утримуватися від погрози силою чи її застосування з метою порушення існуючих міжнародних кордонів іншої держави чи як засобу розв’язання міжнародних (включно з територіальними й такими, що стосуються державних кордонів) спорів. Держави також зобов’язані утримуватися від погрози силою чи її застосування з метою порушення міжнародних демаркаційних ліній.

Держави зобов’язані утримуватися від актів репресалій, пов’язаних із застосуванням сили.

Кожна держава зобов’язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи їхнього права на самовизначення, свободу та незалежність.

Кожна держава зобов’язана утримуватися від організації чи заохочення організації іррегулярних сил чи озброєних банд, включаючи найманцями, для вторгнення на територію іншої держави.

Кожна держава зобов’язана утримуватися від організації » іншій державі підбурювання, допомоги чи участі в актах громадянської війни чи терористичних актах, а також від сприяння на своїй території діяльності, спрямованій на здійснення таких актів.

Територія держави не може бути об’єктом військової окупації, якщо остання є наслідком застосування сили в порушення Статуту. Територія держави не може бути об’єктом придбання іншою державою внаслідок погрози силою чи її застосування. Ніякі територіальні придбання шляхом погрози силою чи її застосування не повинні визнаватися законними».

  • Принцип, відповідно до якого держави вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість, розкривається в таких тезах:

Кожна держава розв’язує свої міжнародні спори з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку й справедливість.

Держави у зв’язку з цим повинні намагатися якнайшвидше врегулювати свої міжнародні спори шляхом переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів і домовленостей чи іншими мирними засобами на свій вибір. У пошуках такого врегулювання сторони повинні приходити до згоди щодо тих мирних засобів, які б відповідали обставинам і характеру спору. Сторони зобов’язані на випадок недосягнення урегулювання спору одним з перерахованих засобів, продовжувати зусилля з врегулювання спору шляхом застосування інших узгоджених між ними засобів.

Держави-сторони міжнародного спору та інші держави повинні утримуватися від будь-яких дій, що можуть загострити ситуацію настільки, що загрозі буде піддана підтримка міжнародного миру й безпеки, і повинні діяти відповідно до цілей і принципів ООН.

Міжнародні спори вирішуються, виходячи з суверенної рівності держав і відповідно до принципу вільного вибору засобів. Застосування процедури врегулювання спору чи згода на таку процедуру, вільно узгоджену між державами щодо існуючих чи майбутніх спорів, де вони є сторонами, не повинно розглядатися як несумісне з принципом суверенної рівності.

  • Принцип, що стосується обов’язку відповідно до Статуту втручатися у справи, що входять до внутрішньої компетенції якої іншої держави, - розкривається в таких тезах:

Жодна держава чи група держав не має права втручатися прямо чи опосередковано з будь-якої причини у внутрішні й зовнішні справи будь-якої іншої держави. Внаслідок цього збройне й сі інші форми втручання, будь-які погрози, спрямовані проти правосуб´єктності держави чи проти її політичних, економічних, культурних основ, є порушенням міжнародного права.

Жодна держава не може ні застосовувати, ні заохочувати застосування економічних, політичних чи будь-якого іншого характеру заходів із метою підпорядкування собі іншої держави... й отримання від цього будь-яких переваг. Жодна держава не повинна організовувати, розпалювати, фінансувати, підбурювати чи допускати підривну терористичну й військову діяльність, спрямовану на насильницьке повалення ладу іншої держави, сприяти такій діяльності, втручатися у внутрішню боротьбу в іншій державі.

Застосування сили з метою позбавити народи їхньої національної самобутності є порушенням їхніх невід’ємних прав і принципу невтручання.

Кожна держава має невід’ємне право обирати собі політичну, економічну, соціальну й культурну систему без втручання в будь- якій формі з боку будь-якої іншої держави.

  • Зобов’язання держав співробітничати одна з одною відповідно до Статуту, розкривається в таких тезах:

Держави зобов’язані, незалежно від розбіжностей в їхніх політичних, економічних і соціальних системах, співробітничати одна з одною в різноманітних галузях міжнародних відносин із метою підтримки міжнародного миру й безпеки і сприяння міжнародній економічній стабільності й прогресу, загальному добробуту народів 1 міжнародній співпраці, вільній від дискримінації, побудованій на таких розбіжностях.

Для цього держави співпрацюють у напрямах:

1) підтримки міжнародного миру й безпеки;

2) ствердження загальної поваги й дотримання прав людини та основних свобод для всіх і в ліквідації всіх форм расової дискримінації та релігійної нетерпимості;

3) здійснення економічних, соціальних, культурних, технічних і торгових міжнародних відносин згідно з принципами суверенної рівності й невтручання;

4) у співробітництві з ООН держави-члени ООН зобов’язані вдаватися до спільних чи індивідуальних заходів, передбачених від. повідними положеннями Статуту. Держави співпрацюють в економічній, соціальній і культурній сферах, а також у галузях науки й техніки, сприяючи світовому прогресу культури й освіти. Держави зобов’язані співробітничати у сприянні світовому економічному зростанню, особливо в країнах, що розвиваються.

  • Принцип рівноправ’я й самовизначення народів розкривається в таких тезах:

З огляду на принцип рівноправ’я й самовизначення народів, закріпленого у Статуті ООН, усі народи мають право вільно, без втручання ззовні визначати свій політичний статус і здійснювати економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов’язана поважати це право відповідно до положень Статуту.

Кожна держава, відповідно до положень Статуту, повинна сприяти спільними й індивідуальними зусиллями здійсненню принципу рівноправ’я й самовизначення народів і надавати допомогу ООН у виконанні зобов’язань, покладених на неї Статутом зі здійснення цього принципу для того, щоб:

1) сприяти дружнім відносинам і співробітництву між державами;

2) швидше покласти край колоніалізму, виявляючи належну повагу до вільного волевиявлення зацікавлених народів, і пам’ятаючи, що підпорядкованість народів іноземному гніту, пануванню й експлуатації є порушенням цього принципу й невизнанням основних прав людини та суперечить Статуту ООН.

Кожна держава, відповідно до Статуту, зобов’язана сприяти спільними й самостійними діями загальній повазі й дотриманню прав людини й основних свобод.

Формами здійснення народом права на самовизначення можуть бути:

1) створення суверенної й незалежної держави;

2) вільне приєднання до незалежної держави чи об’єднання з нею:

3) заснування будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом.

Кожна держава зобов’язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи... їхнього права на самовизначення, свободу й незалежність. У своїх заходах проти таких насильницьких дій і здійсненні опору ці народи, реалізуючи своє право на самовизначення, можуть домагатися підтримки й отримувати її відповідно до цілей і принципів Статуту.

Територія колонії чи іншої несамоврядної території має, згідно зі Статутом, окремий і відмінний від статусу території керівної держави статус; такий відмінний статус існує доти, доки народ відповідної несамоврядної території не втілить своє право на самовизначення, відповідно до Статуту, особливо, до його цілей і принципів.

Ніщо в наведених вище пунктах не повинно тлумачитися як санкціонування чи заохочення будь-яких дій, які б вели до розчленування або ... порушення територіальної цілісності чи політичної єдності суверенних незалежних держав, які у своїх діях дотримуються принципу рівноправ’я й самовизначення народів... і, відповідно, мають уряди, в яких попри різницю у вірі чи кольорі шкіри представлене все населення, що проживає на цій території.

Кожна держава повинна утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на часткове чи повне порушення національної єдності й територіальної цілісності будь-якої іншої держави чи країни.

  • Принцип суверенної рівності держав, розкривається в таких тезах:

Усі держави користуються суверенною рівністю. Вони мають однакові права й обов’язки і є рівноправними членами міжнародного співтовариства незалежно від економічних, соціальних, політичних чи будь-яких інших відмінностей. Поняття «суверенна» рівність охоплює такі елементи:

Держави юридично рівні;

2) кожна держава має права, властиві повному суверенітету;

3) кожна держава зобов’язана поважати правосуб’єктність інших держав;

4) територіальна цілісність і політична незалежність держав недоторканні;

5) кожна держава має право вільно обирати й розвивати власні політичні, соціальні, економічні й культурні системи;

6) кожна держава зобов’язана виконувати повністю й добросовісно свої міжнародні зобов’язання й жити в мирі з іншими державами.

  • Принцип добросовісного виконання державами зобов’язань, взятих ними відповідно до Статуту розкривається у таких тезах:

1) кожна держава зобов’язана добросовісно виконувати зобов’язання, взяті нею відповідно до Статуту ООН;

2) кожна держава зобов’язана добросовісно виконувати свої зобов’язання, відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права;

3) кожна держава зобов’язана добросовісно виконувати свої зобов’язання, згідно з міжнародними угодами, чинними відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права;

4) у випадку, коли зобов’язання з міжнародних угод суперечать зобов’язанням членів ООН за Статутом ООН, перевагу мають зобов’язання за Статутом.

Системно важливими для подальшого розвитку доктрини з основних принципів міжнародного права є «Загальні положення» Декларації. Саме тут визначено такі важливі моменти:

«..Під час тлумачення й застосування викладених вище принципів, останні залишаються взаємопов’язаними й кожен принцип має розглядатися з огляду на інші принципи...»;

«...Принципи Статуту, втілені у цій Декларації, є основними принципами міжнародного права..., і тому ООН ...закликає всі держави керуватися цими принципами у своїй міжнародній діяльності й розвивати відносини на основі суворого дотримання цих принципів».

Розглянувши Основні принципи за Декларацією, зауважимо таке:

1) у Декларації перелік основних принципів дається в іншій послідовності, ніж це викладено у ст. 2 Статуту ООН;

2) у Декларації не взято до уваги один із принципів ст. 2 Статуту ООН. а саме викладений у п. 6 ст. 2, який можна визначити як Принцип забезпечення з боку ООН всезагального дотримання принципів, викладених у Статуті ООН»;

3) у Декларації додано один принцип, якого немає у ст. 2 Статуту ООН, але який є у ст. 1 Статуту - «Принцип рівноправ’я й самовизначення народів».

Отже, Декларація про принципи 1970 р. визначила як основні принципи міжнародного права, що містяться в пп. 1-5 і п. 7 ст. 2 Статуту ООН, а також принцип «рівноправ’я й самовизначення народів», згаданий у п. 2 ст. 1 Статуту ООН.

3. Декларація принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у взаєминах від 1 серпня 1975 р.

Нарада з безпеки й співробітництва у Європі, що проходила з 3 червня 1973 p. по 1 серпня 1975 р. пунктом а) Підсумкового акту затвердила власну Декларацію принципів, датовану, як і весь акт, 1 серпня 1975 р. У Декларації за власного системою й у відредагованому (компактному) вигляді викладено десять принципів, сім із яких уже втілені у Статуті ООН і Декларації про принципи 1970 p., а три нові виведені з означених джерел, де вони вже містилися як самостійні положення;

1) «непорушності кордонів» (111);

2) «територіальної цілісності» (IV);

3) «поваги до прав людини й основних свобод, включно зі свободою думки, совісті, релігії й переконань» (V II).

Як зазначено в абзацах 3-5 Преамбули Декларації, держави-учасниці:

«...Підтверджуючи, відповідно до свого членства в ООН і відповідно до цілей і принципів ООН, свою повну і активну підтримку

Висловлюючи спільну відданість нижчевикладеним принципам, які відповідають Статуту ООН, а також спільну волю діяти, упроваджуючи ці принципи, згідно з цілями й принципами Статуту

• заявляють про свою рішучість поважати й застосовувати в зносинах кожного з них з усіма іншими державами-учасницями, незалежно від їхніх політичних, економічних і соціальних систем, а також розміру, географічного розташування і рівня економічного розвитку їх, такі принципи, які мають першорядне значення.

  • Суверенна рівність, повага до прав, притаманних суверенітету

Держави-учасниці поважатимуть суверенну рівність і своєрідність одна одної, а також всі права, притаманні їхньому суверенітету, до яких, зокрема, входить право кожної держави:

1) на юридичну рівність;

2) на територіальну цілісність;

3) на свободу й політичну незалежність.

Вони також поважатимуть право одна одної вільно обирати й розвивати власні політичні, соціальні, економічні й культурні системи, так само як і право видавати свої закони й адміністративні правила.

У межах міжнародного права всі держави-учасниці мають рівні права й обов’язки. Вони поважатимуть право кожної держави визначати та здійснювати на власний розсуд відносини з іншими державами, відповідно до міжнародного права й у дусі цієї Декларації. Вони вважають, що їхні кордони можуть змінюватися, відповідно до міжнародного права мирним шляхом і за домовленостями. Вони також мають право належати чи не належати до міжнародних організацій, бути чи не бути учасником союзних договорів; вони також мають право на нейтралітет.

  • Незастосування сили чи погрози силою

Держави-учасниці будуть утримуватися в міжнародних відносинах від застосування сили чи погрози силою як проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з цілями ООН і з цією Декларацією. Жодними мотивами не може бути обґрунтоване звернення до погрози силою чи до її застосування як порушення цього принципу.

Відповідно держави-учасниці утримуватимуться від будь-яких дій, що становлять погрозу силою чи її застосування проти іншої держави-учасниці. Вони також утримуватимуться від будь-яких проявів сили з метою примусити іншу державу-учасницю до відмови від повного здійснення її суверенних прав; від актів репресалій із застосуванням сили.

Жодне застосування сили чи погрози силою не буде використане як засіб урегулювання спорів чи питань, що можуть викликати спори між ними.

  • Непорушність кордонів

Держави-учасниці розглядають як непорушні всі кордони одна одної, як і кордони всіх держав у Європі, і тому вони будуть утримуватися від будь-яких зазіхань на ці кордони. Вони будуть також утримуватися від будь-яких вимог чи дій, спрямованих на захоплення чи узурпацію частини або всієї території будь-якої держави-учасниці.

  • Територіальна цілісність держав

Держави-учасниці будуть поважати територіальну цілісність кожної з держав-учасниць. Відповідно до цього вони будуть утримуватися від будь-яких дій, несумісних з цілями й принципами Статуту ООН проти територіальної цілісності, політичної незалежності чи єдності будь-якої держави-учасниці, зокрема від застосування сили чи погрози силою.

Держави-учасниці будуть утримуватися від перетворення території одна одної на об’єкт військової окупації або об’єкт придбання будь-яким іншим протиправним способом чи шляхом погрози його здійснити. Жодна окупація чи придбання таким чином не визнаватимуться законними.

  • Мирне врегулювання спорів

Держави-учасниці будуть розв’язувати спори між ними мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку та справедливість.

Вони будуть добросовісно й у дусі співробітництва докладати зусиль, щоб якнайшвидше прийти до справедливого рішення, заснованого на міжнародному праві. З цією метою вони будуть використовувати такі засоби, як переговори, обстеження, посередництва примирення, арбітраж, судовий розгляд чи інші мирні засоби на їхній власний вибір, включно з будь-якою процедурою урегулювання. Узгоджену до виникнення спорів, у яких вони були б сторонами. Якщо сторони в спорі не досягнуть його розв’язання шляхом одного з вищенаведених мирних засобів, вони будуть продовжувати шукати взаємоузгоджені засоби мирного врегулювання спору утримуючись від будь-яких дій, що можуть погіршити становище тією мірою, якою будуть поставлені під загрозу підтримка міжнародного миру й безпеки і тим самим ускладниться мирне врегулювання.

  • Невтручання у внутрішні справи

Держави-учасниці будуть утримуватися від будь-якого втручання - прямого чи опосередкованого, індивідуального чи колективного - у внутрішні чи зовнішні справи, що входять до внутрішньої компетенції іншої держави-учасниці, незалежно від їхніх відносин.

Вони будуть утримуватися від будь-якої форми збройного втручання та від загрози такого втручання проти іншої держави учасниці.

Вони будуть так само утримуватися від будь-якого іншого акту військового чи політичного, економічного чи іншого примусу, спрямованого на те, щоб підпорядкувати власним інтересам здійснення іншою державою-учасницею прав, притаманних їхньому суверенітету і, таким чином, забезпечити собі переваги будь-якого ґатунку.

Відповідно, вони будуть утримуватися від надання прямої чи опосередкованої допомоги терористичній, підривній чи ІНШІЙ ДІЯЛЬНОСТІ, спрямованій на насильницьке повалення уряду іншої держави-учасниці.

  • Повага до прав людини й основних свобод, включно зі свободою думки, совісті, релігії та переконань

Держави-учасниці будуть поважати права людини й основні свободи, включно з свободою думки, совісті, релігії та переконань, для всіх без огляду на расу, стать, мову й релігію.

Вони будуть заохочувати й розвивати ефективне здійснення цивільних, політичних, економічних, соціальних, культурних та інших прав і свобод, зумовлених гідністю, притаманною людській особистості, й істотними для її вільного та повного розвитку.

У цих межах держави-учасниці будуть визнавати й поважати свободу особистості сповідувати - одноосібно чи спільно з іншими - релігію чи віру, діючи за велінням власної совісті.

Держави-учасниці, на чиїй території перебувають національні меншини, будуть поважати право осіб, приналежних до таких меншин, на рівність перед законом, і будуть забезпечувати повну можливість фактичного користування правами людини й основними свободами і, таким чином, захищатимуть їхні законні інтереси в цій сфері.

Держави-учасниці визнають загальне значення прав людини і основних свобод, повага до яких є істотним чинником миру, справедливості та добробуту, необхідних для забезпечення розвитку дружніх відносин і співробітництва між ними та між усіма державами.

Вони будуть постійно поважати ці права і свободи у своїх відносинах і докладатимуть зусиль, спільно й самостійно, включно зі співробітництвом з ООН заради сприяння спільній і ефективній повазі до них.

Вони підтверджують права осіб знати свої права й обов’язки в цій сфері й чинити відповідно до них.

У царині прав людини й основних свобод держави-учасниці будуть діяти відповідно до цілей і принципів Статуту ООН та Загальної декларації прав людини. Вони будуть також виконувати свої зобов’язання з міжнародних декларацій і угод у цій сфері, включно з Міжнародними пактами з прав людини, якщо вони ними зв’язані.

  • Рівноправ´я і право народів розпоряджатися власною долею.

Держави-учасниці будуть поважати рівноправ’я народів і право народів розпоряджатися власною долею, діючи постійно відповідно до цілей і принципів Статуту ООН і норм міжнародного права, включно з тими, що належать до територіальної цілісності держав.

Виходячи з принципу рівноправ’я і прав народів розпоряджатися власною долею, всі народи мають права в умовах повної свободи визначити свій внутрішній і зовнішній політичний статус без втручання ззовні та здійснювати на власний розсуд свій поліпи, економічний, соціальний і культурний розвиток.

Держави-учасниці підтверджують спільне значення дотримання ефективної реалізації рівноправ’я та права народів розпоряджатися власною долею для розвитку дружніх відносин між ними, як і між усіма державами; вони нагадують також про унеможливлення будь-якої форми порушення цього принципу.

  • Співробітництво між державами

Держави-учасниці будуть розвивати співробітництво одна з одною, як і з усіма іншими державами, в усіх напрямах, відповідно до цілей і принципів Статуту ООН. Розвиваючи співробітництво держави-учасниці приділятимуть особливе значення питанням, визначеним у межах НБСЄ, здійснюючи власний внесок в умовах повної рівності.

Вони намагатимуться розвивати співробітництво як рівні, сприяти взаєморозумінню й довірі, дружнім і добросусідським відносинам, міжнародному миру, безпеці й справедливості. Вони також намагатимуться, розвиваючи співробітництво, підвищувати добробут народів і сприяти втіленню в життя їхніх сподівань, використовуючи, зокрема, вигоди, що випливають із розширення взаємного ознайомлення щодо досягнень в економічній, науковій, технічній, соціальній, культурній і гуманітарній сферах, сприятимуть тому, щоб ці вигоди стали доступними для всіх. Вони враховуватимуть загальний інтерес щодо скорочення різниці в рівнях економічного розвитку та, особливо, інтереси країн, що розвиваються.

Вони підтверджують, що уряди, установи, організації й люди можуть відігравати належну позитивну роль у сприянні досягненню цілей їхнього співробітництва. Вони намагатимуться, розширюючи співробітництво, як це визначено вище, розвивати солідарність на кращій і міцнішій основі на благо своїх народів.

  • Добросовісне виконання зобов’язань із міжнародного права

Держави-учасниці добросовісно виконуватимуть власні зобов’язання з міжнародного права - як ті, що випливають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і ті, що випливають із укладених відповідно до МП договорів, учасниками яких вони є.

При здійсненні своїх суверенних прав, включно з правом видавати власні закони й адміністративні правила, вони керуватимуться своїми юридичними зобов’язаннями з міжнародного права, належним чином враховуючи й виконуючи положення Підсумкового акту НБСЄ.

Держави-учасниці підтверджують, що за умови конфлікту зобов´язань членів ООН зі Статуту ООН і зобов’язань із будь-якого іншого договору чи міжнародної угоди, переважну силу матимуть зобов´язання за Статутом ООН відповідно до ст. 103 Статуту.

Усі принципи, викладені вище, мають першорядну важливість і будуть однаково неухильно застосовуватися при інтерпретації кожного з них із урахуванням інших.

Держави-учасниці висловлюють свою рішучість повністю поважати й застосовувати ці принципи, як вони викладені в цій Декларації до їхніх відносин і співробітництва - з тим, щоб забезпечити кожній державi-учасниці переваги, гарантовані загальним дотриманням і застосування цих принципів.

Держави-учасниці, враховуючи викладені вище принципи, зазначають, що ця Декларація не порушує їхніх прав і зобов’язань, як і відповідних договорів та інших угод і домовленостей.

Держави-учасниці висловлюють переконаність у тому, що дотримання цих принципів буде сприяти розвитку нормальних і дружніх відносин і співробітництва між ними в усіх сферах. Вони також висловлюють переконаність у тому, що дотримання цих принципів сприятиме розвитку політичних контактів між ними, що своєю чергою сприятиме кращому взаєморозумінню щодо їхніх позицій і поглядів.

Держави-учасниці заявляють про намір здійснювати відносини з усіма іншими державами в дусі принципів, викладених у цій Декларації.

Таким чином, положення Статуту ООН та інших, присвячених основним принципам міжнародного права актів, дають підстави тлумачити основні принципи МП як єдиний нероздільний комплекс однакових за своєю юридичною стою керівних норм, наділених щодо інших норм міжнародного права вищою юридичною силою.

Наприкінці підрозділу, присвяченого основним принципам народного права, ще раз зазначимо, що в усіх трьох джерелах вони викладаються в різній послідовності, наслідком чого є відсутність єдиного підходу до викладення і вивчення цих принципів. Виходячи з власного досвіду, можемо стверджувати, що характеристики принципів засвоюються значно ефективніше, якщо їх розташувати у вигляді п’яти «логічних пар», наприклад, у такій послідовності (табл. 1.2).

Таблиця 1.2. Логічна «парність» основних принципів міжнародного права

Суверенної рівності держав

Невтручання у внутрішні справи

Співробітництва між державами

Добросовісного виконання зобов’язань із міжнародного права

Мирного врегулювання спорів

Незастосування сили й погрози силою

Територіальної цілісності держав

Непорушності кордонів

Поваги до прав людини й основних свобод

Рівноправ’я й права народів на самовизначення

Як бачимо, в кожній логічній парі принципи більш загального характеру з лівого стовпця доповнюються й конкретизуються відповідним принципом із правого стовпця.

Висновки до розділу 1

Поняття «міжнародне публічне право» в сучасній доктрині розглядається як система норм і принципів, що регулюють міждержавні відносини. Міждержавні відносини охоплюють як безпосередні відносини між державами - основними суб’єктами міжнародного права, так і відносини опосередковані, сторонами яких є міждержавні (міжурядові) міжнародні організації, створені на основі установчих договорів між державами.

Отже, суб’єкти міжнародного права - тобто суб’єкти, що не лише керуються правилами (нормами й принципами) міжнародного права, але й створюють ці правила - поділяються на дві основні категорії: первинні - держави і похідні - міжнародні організації.

Крім цих двох категорій, сучасне міжнародне право визнає також міжнародну правосуб’єктність народів, що борються за свою незалежність. Проте ця правосуб’єктність реалізується значно складніше за правосуб’єктність держав чи міжнародних організацій, і лише в окремих специфічних випадках, оскільки за своєю природою є «явищем у процесі становлення». Тому кожен народ, що бореться за незалежність, керується правилами ad hoc, які мають переважно характер індивідуальних для кожного конкретного випадку приписів. Доктрина визнає й таку незначну й історичну категорію суб’єктів міжнародного права як «державоподібні утворення» (яким вважається, наприклад, Ватикан), що мають також дуже індивідуалізовані правила міжнародного регулювання.

Чотири зазначені категорії суб’єктів (з яких держави й міжнародні організації становлять, умовно кажучи, 99,9 %) - є суб’єктами міжнародного права за класичними доктринами.

Деякі міжнародно-правові ідеї виходять, однак, із того, що основним суб’єктом будь-якого права має бути особа. Ці концепції не є загальновизнаними, до них не адаптовані сучасні міжнародно-правові механізми і вони, прямо кажучи, ускладнюють класичну міжнародно-правову доктрину, проте набувають усе більшого поширення. До таких з певними застереженнями можна віднести: транснаціональне право, сучасні jus gentium і lex mercatoria, міжнародне приватне право в широкому тлумаченні та деякі інші концепції. Усі вони розглядаються як різні назви «третього правопорядку», який доповнює, а згодом може й охопити два класичні усталені правопорядки: міжнародне публічне та національне право.

У процесі міждержавних відносин віками склалася система правил міжнародного спілкування (міжнародні соціальні норми або міжнародна нормативна система), щодо якої система міжнародного права виступає як підсистема. Як і національні чи конфесійні правові системи, система міжнародного права й міжнародна нормативна система є рівнями відкритої, динамічної, мультирівневої, концепту альної й деонтологічної системи, якою виступає загальнолюдська культурна традиція (чи просто «культура» в найширшому сенсі цього терміна). Культура, включно з системами цінностей, Регулювання суспільних відносин, знань і мистецтв, є системотворчим началом для суспільств, які в кожний історичний період мають власні «найпріоритетніші» масштаби: від клану й племені до Регіональних цивілізацій та всього людства в сучасну епоху.

Внутрішня структура міжнародного права класично поділявся на норми, які складаються в інститути, підгалузі й галузі МП.

Опосередковано структура МП відображається в структурі підручників з МП, досить мінливій, через загальну динаміку становлення нових наукових парадигм.

Норми міжнародного права як його «елементарні одиниці» утворюються різними способами, тобто виявляються в різних джерелах: із них у сучасній практиці міждержавних відносин найважливіше місце займають міжнародні договори й міжнародні звичаї Як джерела МП розглядаються й загальноправові принципи, що мають звичаєве походження, а також як допоміжні джерела - судові рішення та юридичні міркування авторитетних юристів (доктрина). Всі перераховані джерела висвітлені у ст. 38 Статуту МС ООН як актуальні у 1945 p., коли приймалися обидва Статути. В сучасному міжнародному праві, додатково до зазначених, надзвичайної актуальності набули акти міжнародних організацій і деякі джерела, що приймалися як політичні документи, але визнаються як джерела правових міжнародних норм - односторонні та багатосторонні недоговірного характеру акти держав.

Особливої уваги набули з-поміж джерел десять основних принципів міжнародного права, які доктрина визнає нормами вищої юридичної сили. Разом з цілями ООН вони утворюють системну основу сучасного МП. Початково викладені як норми ст. 2 Статуту ООН, вони резолюцією Г А ООН були систематизовані й названі основними принципами МП у Декларації міжнародно-правових принципів дружби і співробітництва, відповідно до Статуту ООН від 24 жовтня 1970 p., а остаточно викладені у відредагованій формі як 10 принципів у Декларації принципів Підсумкового (Гельсинського) акта від 1 серпня 1975 р.

Література

  1. Динь Н. К. Международное публичное право: в 2 т. / Н. К. Динь, П. Дайе, А. Пелле. - К.: Сфера, 2000. - Т. 1. - 440 с.
  2. Дмитрієв А. І. Міжнародне публічне право: навч. посіб. / А. І. Дмитрієв, В. І. Муравйов. - К. : Юрінком Інтер, 2001. - 640 с.
  3. Лукаиіук И. И. Международное право. Общая часть / И. И. Лукашук. - М. : Издательство БЕК, 1996. - 371 с.
  4. Маланчук П. Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом: пер. з англ. / П. Маланчук. - X. : Консум, 2000. - 592 с.
  5. Международное право: учеб. / отв. ред. Ю. М. Колосов, Э. С. Кривчикова. - М. : Международные отношения, 2003. - 720 с.
  6. Международное публичное право: учеб. / Л. П. Ануфриева, К. А. Бекяшев, Е. Г. Моисеев [и др.]; отв. ред. К. А. Бекяшев. - М. : Проспект, 2010.- 1008 с.
  7. Мережко О. О. Проблеми теорії міжнародного публічного та приватного права / О. О. Мережко. - К. : Юстиніан, 2010. - 320 с.