Міжнародне публічне право. Том 1

1.4.1. Утворення норм міжнародного права

Процеси правоутворення поділяються на дві великі групи: договірні й недоговірні.

Договірне нормоутворення є найважливішим способом формування міжнародного права. Шляхом укладання договорів між державами відбувається кодифікація міжнародного публічного права. Процедуру укладання договорів між державами кодифіковано Віденською конвенцією про право міжнародних договорів (1969). У процесі створення міжнародного договору чітко позначаються дві стадії формування правової норми:

  1. Вироблення системи правил, що стануть змістом договору, виходячи з поставленої мети укладання договору - як початок процесу узгодження волі держав-членів договору.
  2. Визнання системи правил, кодифікованих у договорі як обов’язкові норми, кінцевим результатом узгодження волі суб’єктів.

Саме друга стадія забезпечує «юридичність» положень договору, його правову природу, оскільки суб’єкти міжнародного права, схваливши зміст договору, надають згоду на його обов’язковість для себе, тим самим визнавши договір системою юридичних норм і зв’язавши себе зобов’язанням виконувати їх.

Зважаючи на передбачену Конвенцією перевірку автентичності тексту договору і наявності кодифікованої процедури надання державами згоди на обов’язковість для них положень договору, сторонами якого вони стають, договір є тим правовим джерелом, що найкращим чином запобігає неоднозначності тлумачення положень договору і забезпечує сторони чіткими критеріями виконання чи невиконання умов договору та механізмами розв’язання спорів, які можуть виникнути у зв’язку з договором.

Недоговірне нормоутворення охоплює «стихійні» й довільні способи утворення норм міжнародного права.

Стихійне нормоутворення — це, відповідно до соціологічної теорії праворозуміння, утворення правових норм самою практикою життя (для міжнародно-правових норм - практикою міжнародних відносин). Доктрина виділяє три правові явища, що відносяться до «стихійного нормоутворення»: міжнародний звичай; загальні принципи права; справедливість - які, власне, є трьома модифікаціями одного й того самого явища.

Зрозуміло, що звичай формують усталені норми життя суспільства, хоч сучасне міжнародне право знає й нові способи утворення звичаєвих норм, коли міжнародно-правовою звичаєвою нормою стає положення резолюції міжнародної організації. Загальні принципи права по суті є найбільш важливими звичаєвими нормами, які, з огляду на їхню важливість, закріплювалися в позитивному праві, наводилися й аналізувалися в доктринальних джерелах. Але найфундаментальнішим правовим звичаєм різних часів і народів є розуміння універсального призначення права - забезпечувати справедливість: концепція природного права або «філософія справедливості» розглядає все право як розум на захисті справедливості, отже, справедливість - це найзагальніша та найочікуваніша звичаєва норма суспільних відносин будь-якого рівня.

Основними ознаками стихійного нормоутворення є:

1) формальна невизначеність ні самих норм, ні процедури визнання їхньої обов’язковості і правової природи;

2) безпосередній зв’язок із соціальними реаліями;

3) гнучкість і динамічний розвиток, що виявляється у створенні нових звичаєвих норм і в можливості не застосовувати чи обходити застарілі норми, що є неприпустимим при міжнародних договірних зобов’язаннях.

Довільне нормоутворення - формування норм міжнародного права правотворчою діяльністю суб’єктів міжнародного права - за їхніми власними правилами. Такими суб’єктами є держави й міжнародні організації. Довільне нормоутворення охоплює видання багатосторонніх недоговірного характеру й односторонніх актів держав та односторонніх актів міжнародних організацій. На відміну від договірного правоутворення, довільне не має загальних кодифікованих правил, але, на відміну від стихійного, де таких правил взагалі не існує - видання актів державою чи міжнародною організацією підпорядковується відповідно праву держави чи міжнародної організації.