• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Міжнародне публічне право. Том 1

1.2.4. Основні відмінності систем міжнародного й національного права

Від національного права міжнародне відрізняється такими ознаками:

1. Суб´єкти міжнародного права - це самостійні політико-правові утворення, наділені правами й обов’язками, що випливають із МП, а також можливостями їх реалізовувати, насамперед - створювати норми МП. При цьому первинні, суверенні суб´єкти МП, якими є лише держави, спільним волевиявленням створюють похідні (несуверенні) суб’єкти МП - міжнародні організації, яким делегуються обмежені функціональні повноваження. У національному праві держава є привілейованим суб’єктом - законодавцем, під юрисдикцією якого перебувають особи, речі та юридичні факти, що мають місце в межах території держави, а в окремих випадках - і за її межами (екстериторіально).
2. Предмет міжнародного права - це те, на регулювання чого спрямовані норми міжнародного права, тобто міждержавні відносини. Тільки норми міжнародного права безпосередньо регулюють відносини між державами та міжнародними організаціями: відносини між приватними особами (які, нагадаємо, знаходяться під юрисдикцією держави, а при наявності «іноземного елементу» - двох чи більше держав) норми міжнародного права безпосередньо не регулюють, оскільки для такого регулювання держава повинна ввести (імплементувати) ці норми в національне законодавство.
3. Об´єкт міжнародно-правових відносин - усе те, із приводу чого сторони вступають у ці правовідносини, зокрема: матеріальні чи нематеріальні блага (наприклад, ресурси континентального шельфу, повітряний простір, права людини тощо), а також дії чи утримання від дій (скажімо, забруднення довкілля, підтримка МВФ, введення ставок ввізного мита тощо).
4. Основний метод регулювання в МП - метод координації або узгодженого волевиявлення, на відміну від національного права, через яке держава діє «приписом і примусом».
5. Нормотворчість, природа юридичної сили норм. Для норм міжнародного права є різні джерела, але переважно це узгодження волі держав (договори), акти міжнародних організацій і сама практика міждержавного співробітництва (звичай). При цьому немає ніякої вищої влади (законодавця), який би видавав «приписи згори». Норми ж національного права створює для «непривілейованих» суб’єктів (підпорядкованих юрисдикції держави фізичних та юридичних осіб, установ, органів, територіальних громад тощо) саме такий «привілейований» суб’єкт - законодавець (тобто держава в особі відповідних органів).

Юридично обов’язкова сила є необхідною якістю права, зокрема й міжнародного права: регулювання відносин між державами забезпечується визначальним для права способом - шляхом надання нормам обов´язкової сили. Але, як зазначено вище, природа цієї «обов’язковості» в національному праві й міжнародному - різна. Причому існують принаймні три точки зору на природу юридичної сили норм МП. Школа природного права бачить джерело ямкової сили в законах природи, в людському розумі і т. д.

«Міжнародно-правовий нігілізм» узагалі заперечує наявність юридичної сили в нормах міжнародного права, жорстко пов’язуючи юридичну силу (обов’язковість) лише з можливістю примусу, допустимою лише в національному законодавстві. Позитивізм джерелом обов’язкової сили міжнародного права вважає спільну узгоджену волю суверенних держав, і ця точка зору домінує.

Відповідно до позитивістської точки зору державу як суверена теоретично ніхто не може змусити виконувати будь-які зобов’язання. Держава добровільно зв’язує себе міжнародними зобов’язаннями, здійснюючи це в різних формах. Підписуючи міжнародний договір і видаючи односторонні акти, держава це робить явно, відповідно до міжнародного звичаю - це може бути «мовчазна згода» держав, а саме - відсутність прямої заяви про невизнання обов’язковості міжнародно-звичаєвої норми. В таких випадках ще застосовують римський вислів erga omnes (стосовно всіх), яким визначають загальновизнаність звичаєвої норми; визнання ж норми як обов’язкової, тобто правової - визначається як opinio iuris.

Опосередковано державна воля також виявляється в рішеннях МО, яким держави делегують певні повноваження для виконання цілей відповідної МО.

Узгоджена воля держав надає юридично обов’язкової сили не лише окремій нормі, але й договору в цілому, а також у цілому міжнародному праву. Це закріплено зокрема в принципі добросовісного виконання зобов’язань із міжнародного права. Тут міжнародне право розглядається як єдиний масив загального міжнародного права. Як зазначалося вище, посиланням на загальне міжнародне право визначають неправомірність дій держави, коли не можна (чи не настільки важливо) вказати на конкретну порушену норму МП, а можливо (чи важливо) зауважити в діях держави-порушниці невідповідність «духу», тобто ідеалам і принципам міжнародного права в цілому. Як зазначалося, для сучасного МП таким критерієм може бути невідповідність дій держави цілям і принципам ООН.

Таким чином, акт волевиявлення з боку держави має місце під час створення правових норм як міжнародного, так і національного права, але для створення норм МП - це узгоджене спільне волевиявлення кількох юридично рівноправних суверенних суб’єктів, тоді як акт національного законодавства - це правила, «приписані згори» волевиявленням єдиного законодавця, під юрисдикцією якого перебуває територія держави та її населення. З урахуванням динаміки теоретичного правознавства можна виділити такі основні відмінності міжнародного й національного права (табл. 1.1).

Таблиця 1.1. Відмінності міжнародного й національного права