Міжнародне публічне право. Том 1

1.2.3. Надсистемні зв’язки міжнародного права

Міжнародне право є формою організації міжнародних відносин, але не лише воно організує й регулює відносини між державами. Міжнародне право є складовою (підсистемою) системи соціа^льних норм міжнародного рівня (геосоціальних норм) або міжнародної нормативної системи, яка охоплює всі норми регулювання міжнародних суспільних (геосоціальних) відносин.

Доктрина розрізняє матеріальні й формальні джерела міжнародного права (про останні йтиметься далі). Матеріальні джерела у вузькому сенсі утворюють соціологічну основу міжнародних норм, у широкому ж розумінні - це весь комплекс умов формування культури і права як її складової, включно з: географічними, історичними, етнокультурними, економічними, політичними, ідеологічними, психологічними та іншими законами. Н. К. Дінь і співавтори справедливо відзначають мінливість наукової думки про співвідношення матеріальних і формальних джерел. Так, оскільки засновники міжнародного права були більше моралістами чи політиками, ніж юристами, то вони намагалися зробити це новостворюване право відповідним до ідеалів миру і цивілізації; класичні доктрини, спрямовані на забезпечення стабільності міжнародних відносин і максимально можливе дотримання норм міжнародного права, зосередилися на формальних джерелах і обґрунтуванні їхньої обов’язкової сили для суб’єктів міжнародних відносин. Сучасна ж епоха характеризується спробами синтезувати обидві ці можливості - об’єднати загальнокультурне (філософське) спрямування дії міжнародного права і його формальну визначеність, «відшліфовану» позитивістським періодом розвитку.

Формальні джерела права дають міжнародним соціальним нормам (міжнародній нормативній системі) позитивне втілення, тоді як матеріальні джерела спрямовують розвиток позитивного права, коригуючи цілі й змістове наповнення позитивного права. Безумовно, має місце і зворотний зв’язок: позитивне право, як найбільш контрольоване волею суверенних суб’єктів явище культури, здатне цілеспрямовано впливати на всі інші відносно «стихійні» її складові, а при «соціабельній» мотивації правотворчої діяльності право здатне організовано змінювати суспільство на краще, обираючи й закріплюючи з усіх його закономірно можливих складових найліпші для його розвитку й добробуту.

Отже, міжнародна нормативна система існує як комплекс більш чи менш визначених соціальних норм, що регулюють і впорядковують міжнародні відносини. Вона є частково реальною, частково віртуальною, оскільки перебуває в процесі динамічного розвитку, і з другої половини XX ст. цей розвиток підпорядковано цілям і принципам Статуту´ ООН.

Усі складові міжнародної нормативної системи становлять собою певні системи ідеалів, моделей, стандартів, правил та ін., що так чи інакше стосуються міждержавних відносин. Відповідно до концепції «дворівневості права» Р. Ієринга всі міжнародні соціальні норми можна умовно розбити на дві великі групи. До першої групи належать моделі соціальної організації суспільства, загальні правила життя, які можна схарактеризувати як ціннісні орієнтири: це морально-релігійні заповіді, правила етики, більш чи менш реалістичні моделі суспільного ладу, а у сфері юриспруденції - ідеали й принципи природного права (філософії справедливості). До другої групи належать засоби захисту цих цінностей - норми-правила, що регулюють різноманітні суспільні відносини.

Міжнародна нормативна система охоплює як підсистеми релігійні, моральні, політичні та юридичні норми міжнародного характеру. Юридичні норми складають основу міжнародного права - особливої нормативної системи, яка відрізняється від інших міжнародних нормативних систем обов’язковим характером своїх норм.

Як зазначалося вище, соціологічна доктрина праворозуміння розглядає право як продукт стихійного формування самими членами спільноти правил поведінки для самих себе, за умови, що ці члени розглядають встановлені ними норми як обов’язкові для себе. Отже, з точки зору соціологічного праворозуміння основою права завжди є звичай: але в приватноправових відносинах це звичай, сформований практикою і «системою розумних (виправданих) очікувань» осіб, а на рівні міждержавних відносин - практикою співробітництва держав.

Юридичний позитивізм розглядає національне право винятково як волевиявлення законодавця, а міжнародне - як узгоджене волевиявлення законодавців. Не важко побачити, що на рівні міжнародного права соціологічне й позитивістське праворозуміння не має істотних розбіжностей. «Узгодження волі» ближче до стислого формування «обов’язкових для самих себе правил», ніж «продиктований згори» припис, обов’язковість якого підтримується примусом. Нагадаймо, що й римське республіканське поняття «Lex», яке стало у європейських народів синонімом поняття «закон», а під час правління абсолютних монархій ототожнилося з волею законодавця, спершу означало рішення народних зборів, тобто спільне волевиявлення римських громадян, яке й розглядалося як закон, норма, наділена вищою юридичною силою. Гуго Гроцій розрізняв власне право як продовження природного права і звичаю й систему державних приписів, зумовлених здійсненням владних повноважень. Отже, можна визнати, що міжнародна нормативна система має в основі «практику життя» з орієнтирами на природне право - тобто звичай у широкому сенсі цього поняття, про що вже згадувалося під час характеризування поняття загального міжнародного права. Схарактеризуємо коротко основні складові міжнародної нормативної системи.

Міжнародний звичай - це міжнародна норма, що формується безпосередньо в процесі відносин між державами й підтверджується тривалою практикою. Міжнародний звичай може бути як правовим, так і неправовим - тоді він розглядається як політичний або моральний і є міжнародною соціальною нормою. Міжнародний звичай не буде правовим, якщо не розглядатиметься державами як обов’язковий до виконання. Звичай, за яким визнана обов’язковість його виконання - тобто його юридична сила - стає звичаєвою нормою міжнародного права. Неправовий же міжнародний звичай важко відрізнити від правил міжнародної ввічливості (міжнародного етикету), данини традиції та інших міжнародних правил «неюридичної» сили.

Міжнародна ввічливість. Це правила етикету, доброзичливості, коректності, стриманості, уваги, взаємоповаги учасників міжнародного спілкування. Недотримання норм ввічливості може викликати відповідну реакцію, зазвичай у формі протесту, але застосовуються й інші відповідні заходи. Як відомо, реторсія може полягати в адекватній реакції на недружні, хоча й не протиправні дії — у формі непрояву звичайних норм міжнародної ввічливості.

Традиція. Коли певного правила дотримуються тривалий час, то воно перетворюється на звичай або традицію й тоді вважається правильним його дотримуватися й неправильним - відхилятися від нього. Римське право приписує дотримуватися традиції (mos), а дотримання традиції розглядає як мораль (поняття, похідне від nios»). У давньокитайському праві традиційні норми «лі» охоронялися системою найжорстокіших покарань, кваліфікуючись як «десять злодіянь», що спрямовані на «підрив основ».

Політичні норми й міжнародне право. Політичні норми, подібно до правових, існують як у «писаному» вигляді - в спільних заявах, комюніке, так і у формі «неписаних норм» - політичних звичаїв, «правил гри», «джентльменських угод» тощо. За своєю природою політичні норми є узгодженою волею держав чи їхніх офіційних представників, і в цьому сенсі мають таке саме походження. що й норми міжнародного права. Від останніх вони відрізняються тим, що, погодивши зміст правила, держави не надали їм юридичної, тобто загальнообов’язкової сили. Санкції під час порушення політичної норми полягають у негативній політичній реакції держав на порушення цих норм. Держава-порушник може бути позбавлена можливості користуватися благами, що випливають із членства у відповідній геополітичній системі.

Зв’язок політичних і правових норм є взаємним. Систематизація сучасного МП завдяки його універсалізації під егідою ООН, кодифікації й інституціалізації МП, забезпечує відповідність політичних норм міжнародно-правовим: норми міжнародного права коригують зміст політичних норм із точки зору відповідності їх «загальному міжнародному праву», Статуту ООН, його цілям і принципам. Ці формально означені критерії - взаємопов’язані як такі, що утворюють системну єдність міжнародного права: по-перше, за рахунок його відкритості та постійного збагачення, а, по-друге, завдяки механізмам «сортування всіх надходжень» на відповідність щодо основного системотворчого чинника, ЯКИЙ ВТІЛЮЄТЬСЯ і в загальноправових принципах, і в цілях та принципах ООН, і у вищій цілі права як системи забезпечення справедливості суспільних відносин. Якщо політична ідея чи дія суперечить міжнародному праву, вона теоретично не може стати нормою.

З іншого боку, правові норми створюються з урахуванням політичних норм, а часто й шляхом трансформації з політичних норм на міжнародно-правові. В реальних міжнародних відносинах на основі формальних ознак часто навіть неможливо визначити, чи норма міжнародно-політичною, чи міжнародно-правовою. Саме собі джерело конкретної норми може по формі не відповідати

значимості цієї норми, тож норма, з´явившись як політична у відповідному джерелі (наприклад, геополітичній доктрині, комюніке, ноті), може набути юридичної сили й стати міжнародно-правовою, як це стало, скажімо, з десятьма основними принципами МП, систематизованими й відредагованими в Підсумковому Гельсінському акті 1975 p., який формально є політичним багатостороннім актом недоговірного характеру.

Організаційні норми. Організаційні норми - це норми внутрішнього права міжнародних організацій (далі МО). Інституціалізація міжнародного права в процесі виникнення численних міжнародних органів і організацій викликала необхідність створення значного масиву норм і принципів регулювання діяльності цих органів. Доктрина виділяє такі норми в окремий масив організаційних або адміністративних норм. Подальша уніфікація й кодифікація їх - справа майбутнього, переважна більшість їх містяться в регламентах і спеціальних рішеннях самих МО, що видаються для регулювання внутрішніх питань діяльності цих організацій. Вони відрізняються від норм, що містяться в резолюціях МО і спрямовані на регулювання міждержавних відносин у тій сфері, заради регулювання й інституціалізації якої міжнародна організація була створена. Останні мають переважно рекомендаційний характер.