Міжнародне публічне право. Том 1
1.2.1. Рівні суспільних відносин світового співтовариства і рівні систем регулювання їх
Будь-якому суспільству необхідне право, водночас, будь-яке право є формою організованого життя суспільства. Тому суспільства є соціально-правовими системами - соціальними системами, організованими правом. Римський вислів ubi societas, ibi jus (де є суспільство, там є право) відтворює давність і фундаментальність цього положення і підтверджує його важливість для суспільства тисячолітньою гегемонією Риму, в основі якої лежала пошана римлян до права.
Зрозуміло, що право тут тлумачиться в широкому сенсі, включно з усіма обов´язковими для римлян правилами життя, які вони шанували неподільно й у гармонії, не протиставляючи закон і мораль, звичай і релігію. Такі протиставлення лише послаблюють суспільство, призводячи до сумновідомих соціальних збочень: антигуманної й бездуховної релігії, аморальних і несправедливих законів протиправної діяльності правоохоронних органів тощо. Сучасне «соціологічне» праворозуміння, виходячи з того, що основою суспільного блага є відкритість і гармонійне взаємозбагачення всіх систем регулювання суспільних відносин, а не протиставлення їх, розглядає право як органічну складову цілісного масиву соціальних норм.
Усі соціально-організуючі начала суспільства в найширшому сенсі їх об’єднані в понятті «культура», яка в єдності чотирьох її складових: системи цінностей, системи знань, системи регулювання суспільних відносин і мистецтва - виступає системотвірним чинником соціальних систем. Ці складові тісно взаємопов’язані, оскільки культура кожного суспільства, кожної цивілізації - це віками гармонізоване різноманіття безлічі елементів сукупного історичного досвіду кожного народу. Отже, характеристика права й інших систем регулювання суспільних відносин органічно пов’язані з іншими складовими культури - системою цінностей, системою отримання, зберігання й передавання знань, підсвідомими формами відчуття гармонії, що проявляються у мистецтві. Це, з-поміж іншого, означає, що при свідомому виборі суспільством важливих соціальних реформ, усі складові культури повинні змінюватися узгоджено: не можна, зокрема, очікувати, що держава стане правовою й некорумпованою. коли репресивність і корумпованість лишається у свідомості, мотиваціях і методах діяльності безлічі установ і осіб - як у приватних, так і в публічних відносинах.
Соціологічний підхід опирається на те, що всі правові норми створюються самим суспільством - на відміну від позитивістського (або егатиського чи аналітичного) тлумачення природи права, яке ототожнює право з «волею законодавця», а засобом забезпечення виконання правових норм визнає державний примус. Соціологічне праворозуміння розглядає право як справедливість і впорядкованість, що реально існує у відносинах між суб’єктами, очікується ними і підтримується їхньою свідомою і відповідальною поведінкою в повсякденних реаліях життя. Численні приклади сучасності Переконливо свідчать, що особа, яка протистоїть не будь-якій несправедливості, а лише тим, від якої страждає особисто, позбавляє своє суспільство самої можливості панування справедливості.
Соціологічний підхід демонструє умовність чіткого розмежування (часто лише теоретичного) правових норм та інших соціальних норм. Правовий характер соціальних норм зумовлюється лише визнанням обов´язковості їх для себе членами цієї спільноти. Таким чином, межу між соціальними й правовими нормами потрібно визначати в кожному конкретному випадку, шукаючи на кожному рівні суспільних відносин, у кожному національному правопорядку специфічне втілення основного критерію «юридичності» норми - її обов’язковості для суб’єктів, на яких вона поширюється.
Соціологічний підхід висуває ще одну важливу умову, яка просто не потрапляє в поле зору позитивістського праворозуміння: наявність з боку суб’єктів, на яких поширюється дія норми, свідомої переконаності в необхідності й розумності вважати ту чи іншу норму обов´язковою. Соціологічне розуміння права не визнає субординації й наявності привілейованих суб’єктів, виходячи з повної юридичної рівності їх, за відсутності примусу. Суб’єкти права мають свідомо приймати обов´язкові для себе рішення й правила - для того, щоб потім відповідально їх виконувати.
Такий підхід радикально розриває зв’язок права з примусом і погрозою як основними засобами забезпечення виконання приписів у етатиському (позитивіському, аналітичному) праворозумінні. Натомість основним засобом забезпечення виконання приписів у соціологічному підході є свідомість вибору і відповідальність за власний вибір. Це, своєю чергою, вимагає «упередженої» віри в найкращі якості людини й поваги до людини в кожній особі - в усіх суспільних відносинах і системах регулювання їх. А утвердження й домінування в суспільствах цієї загалом малоймовірної мотивації соціальної поведінки може забезпечити лише належний рівень культури в гармонії усіх її складових.
Сучасне людство становить собою соціальну систему планетарного рівня, яка складається з регіональних суспільств (або регіональних цивілізацій), держав, націй, релігійних спільнот, етносів, територіальних громад, кланів, родів і родин - тобто більш чи менш організованих соціальних систем різного рівня. Кожен рівень в ідеалі має власний комплекс соціальних норм або систему права в широкому його розумінні. Таке різноманіття потенційно небезпечне колізіями (неузгодженостями) між системами права різного рівня. Але якщо це різноманіття гармонізоване, то воно може стати не альтернативою, а більш гнучким і адекватним варіантом єдності «загальнолюдського» права - оскільки буде підпорядковане єдиним цілям і принципам. Г. Кельзен вже зробив спробу підпорядкувати все право єдиній нормі вищої юридичної сили. Але такою нормою він обрав спеціальну норму (pacta sunt servanda - «договори мають дотримуватися»), тому план Г. Кельзена не спрацював. «Виша норма» не може бути спеціальною, вона має бути найбільш загальною, аксіологічною, тобто відповідати сенсу появи на Землі й у Всесвіті людини розумної. Ця норма може бути сформульована не єдиним способом, але поки що для її вираження найкраще підходить максима І. Канта: «Людина не повинна бути знаряддям - лише метою».
Відповідність соціально-правових систем кожного рівня цьому принципу, підпорядкування їхньої діяльності мотивації, визначеній максимою І. Канта, стримує зростання в суспільствах стихійних руйнівних начал. Усі соціально-правові системи - від родини до людства в цілому - повинні будуватися в тому малоймовірному, але високогармонійному режимі, який максимально забезпечуватиме розвиток у кожній особистості рис, що відповідатимуть високій місії людства; кожна особа в собі чи будь-якій іншій особі повинна шанувати й підносити людину, уникаючи всього, що її принижує. Відповідно, й система захисту прав людини має відстоювати саме права людини, відокремлюючи їх від «прав», що посилюють в людині «тваринну» її складову. Підтримка в суспільстві достойного ставлення до людини є основною метою й призначенням культури в усьому її різноманітті, включно з правовими засобами регулювання суспільних відносин.