• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Міжнародне публічне право. Том 1

1.1.1. Визначення терміна «міжнародне право»

Термін «міжнародне право» традиційно сприймається як переклад «International Law» (власне «міжнаціональне право»), що застосовується в англомовній літературі на противагу «національному праву» (National Law) і «муніципальному праву» (Municipal Law).

Пріоритет введення терміна «International Law» визнається за Є. Бентамом (Бентхемом), який застосував його у значенні «право між націями» у творі «An Introduction to the Principles of Moral and Legislation» (1780 p.; у якому, з-поміж іншого, під новим на той час терміном «деонтологія» було викладено основи професійної етики юриста).

Англійський філософ по суті просто переклав рідною мовою латинську назву міжнародного права - «jus inter gentes» (право між народами), введене у XVI ст. Ф. Віторіа, що було поширене в той час і в англомовній літературі. Тлумачення змісту «International Law» як «права між націями» було природним для Британії - батьківщини однієї з перших буржуазних революцій і концепції держави як «суспільного договору». В англосаксонській правовій доктрині нація й донині розглядається як «колективний законодавець», який утворює правові норми не лише через закон, але й через судові рішення і звичай. Нація, на відміну від народу, є поліетнічним утворенням, об’єднаним спільними економічними й політичними інтересами.

Британська нація тоді саме формувалася як самоврядний суб’єкт міжнародних відносин, розглядаючи державу як продукт політичної активності нації, яка й наділяє державу необхідними владними повноваженнями. Формування нації у великих континентальних західноєвропейських державах (Іспанія, Франція і Німеччина) відбулося пізніше, і роль законодавця залишалася за сильною монархічною владою - тобто не нація, а держава і її уряд були головними акторами міжнародних відносин. Тому І. Кант у своєму творі "Zum ewigen Frieden» («До вічного миру», або як його часто називають «Проект вічного миру», 1795) чітко розрізняє як суб’єкти міжнародних відносин народи і держави, при цьому розглядаючи німецький еквівалент «International Law» не як закон між народами, а як закон між державами. Отже, з XIX ст. у континентальному праві починає домінувати погляд на міжнародне право як на систему норм і принципів, що регулює міжурядові, міждержавні відносини.

Основою сучасного міжнародного права і сучасного міжнародного правопорядку є юридична рівність усіх держав, закріплена як принцип суверенної рівності держав у п. 1 ст. 2 Статуту ООН, що відкриває перелік принципів, якими керуються Об’єднані Нації.

У «Декларації міжнародно-правових принципів дружби й співробітництва між державами», згідно зі Статутом ООН від 24 жовтня 1970 p., прийнятій через 25 років після набуття чинності Статутом ООН задля розвитку його положень, принципи Статуту ООН було визначено як основні принципи міжнародного права, які стали змістовою основою системи міжнародного права і нормами вищої юридичної сили (нормами jus cogens або імперативними нормами) для суб’єктів міжнародного права. Саме на основі цих визначальних принципів будується сучасний міжнародний правопорядок - організована правом універсальна система цивілізованого, очікуваного й прогнозованого співробітництва між народами, інтереси яких представляють держави.

Таким чином, сучасне міжнародне право розглядається як система норм і принципів, що регулюють відносини між юридично рівними суверенними державами з метою забезпечення миру, безпеки і співробітництва між народами.