У сучасному світі комунікацій і глобалізації кожен студент, отримуючи вищу юридичну освіту й прагнучи поповнити лави вітчизняної еліти, має бути готовим узяти на себе й частину солідарної відповідальності за долю всього людства, стати представником еліти загальносвітової. Адже нині добробут і безпека кожного регіону, держави й народу тісно взаємопов’язані з добробутом усіх інших регіонів, держав і народів планети.

Сучасний глобальний інформаційний світ - явище унікальне й до цього історії невідоме. Глобалізація, з огляду на масштаби історії, розвивається майже миттєво: глобалізоване інформаційне суспільство планети Земля є, як і весь наш Всесвіт, складовою «Великого вибуху», де всі подальші події зумовлені попередніми і розгортаються на порядки швидше, ніж попередні, тобто з прискоренням, яке постійно зростає.

Понад два мільярди років на поверхневій плівці Землі в межах невеличкого порубіжного простору між розсіяною матерією Галактики й кам’яною твердю планети триває життя, перетворюючи нашу планету на унікальне явище Всесвіту - планету води, повітря й біосфери. І лише близько сорока тисяч років існує на поверхні Землі людина розумна, яка шляхом проб і помилок повинна вибудувати у Всесвіті планету культури, цивілізації й ноосфери - того ж самого порубіжного простору, тільки впорядкованого науково обґрунтованою і врегульованою міжнародним правом діяльністю солідарного світового співтовариства.

За сорок тисяч років свого становлення людство пережило два великих коливання «маятника історії» - дві альтернативні фази, які в діалектиці мають назви «теза» й «антитеза». «Тезою» була перша (верхньопалеолітична) половина історії людства, коли джерелом благ, знань і вмінь для людей були їхні власні (переважно колективні) звитяга й розум.

Друга фаза - «антитеза» - почалася з неолітичної революції, коли людство почало різноманітно розшаровуватися на тих, хто працює, і на тих, що на них працюють. Альтернативність «антитези» щодо «тези» полягала насамперед у тому, що «найпрестижнішим» заняттям людей стало не створення, а накопичення благ, яке здійснювалося, переважно, за рахунок експлуатації людини людиною. Не створюючи блага, але відчужуючи й накопичуючи їх, експлуатація зумовила конфліктність усієї епохи «антитези»: тож основні складові Цивілізації - інститути Держави і Права, власне, й формувалися як засоби більш чи менш ефективного врегулювання цього всюдисущого конфлікту - «війни всіх проти всіх». Експлуатація забезпечувалася й донині забезпечується трьома основними способами: від імені містичних авторитетів і задля служіння їм - тобто релігійними засобами в теократичних суспільствах; за допомогою сили чи погрози силою - тобто військово-політичними засобами в переважній більшості станово-стратифікованих суспільств із панівною військово-силовою верхівкою і, зрештою, за допомогою нечесної торгівлі, лихварства, фінансових махінацій та інших способів нееквівалентного обміну й необґрунтованого збагачення в торгово-фінансових суспільствах.

«Антитеза» розгорталась увесь «цивілізаційний» період і різнопланово й драматично завершується в останні століття, готуючи людство до третьої стадії діалектичної тріади - «синтезу» - тривалого спокійного стану рівноваги між людством і його планетою та гармонією між найважливішими історичними надбаннями людства періодів «тези» й «антитези».

Лібералізм Нового часу - останній етап «антитези» з певними ознаками майбутнього «синтезу», такими як принципи верховенства права й рівності громадян перед законом, ідеї парламентаризму й держави як суспільного договору, громадянське суспільство та інші. Лібералізм зробив «відкритими» окремі регіональні суспільства, об’єднавши їх торгівлею і створивши передумови торгово-фінансової глобалізації. Міжнародне співтовариство лише починає будувати загальнолюдську цивілізацію, спираючись на міжнародне право і, насамперед, на забезпечену Статутом ООН правову основу - принцип суверенної рівності держав.

На межі тисячоліть із завершенням великої фази «антитези» перехід до третьої фази - «синтезу» - лавиноподібно прискорюється. Нині «маятник історії» перебуває на початку руху у зворотному від лібералізму напрямі: виконавши свою місію, той невідворотно поступається якомусь іншому, поки що не усталеному міжнародному суспільному ладу. Яким буде цей новий світопорядок?

Він реально може стати міжнародним правопорядком, у якому представники різних регіональних цивілізацій налагодять консттивне співробітництво, маючи для цього спільні загальнолюдські цінності, системи знань, комунікацій і, зрештою, спільну систему правил, якою має шанс стати сучасне міжнародне право. Модель такого правопорядку тісно пов’язана з ідеєю ноосфери П. Т. де Шардена і В. 1. Вернадського. під якою розуміють поверхню планети, впорядковану солідарною діяльністю людства для соціально комфортного, «екологічно чистого» проживання, з високим «ступенем міцності» на випадок природних і антропогенних криз.

Але це лише один із можливих сценаріїв майбутнього. Таким може стати будь-яка з альтернатив сучасній раціонально організованій світовій торгово-фінансовій імперії.

Вибір майбутнього людства на тисячі наступних років нині залежить від спонтанної реакції всього сучасного населення планети на критичні виклики, які воно в цілому не усвідомлює через свою кричущу неосвіченість. Право, як раціонально обґрунтовані правила, є складовою культури Нового часу (Модерну). Сучасна ж (постмодерна) мода полягає в невдоволенні лібералізмом і ліберальним правом, а перші прояви постмодерного «інформаційного суспільства» втілюються переважно в неструктурованому «інформаційному шумі», який зводить нанівець зусилля наук XVII-XX ст., відкидаючи загальний рівень освіченості людства на рівень Середньовіччя.

Тому переважно несвідома спонтанна реакція людства на виклики сучасності може виявитися не «кроком уперед» до ноосфери, а «кроком назад» - до ідеократичних чи (і) мілітаризованих тоталітарних режимів, зокрема й глобального поширення, очолювана, відповідно, релігійно-ідеологічною або (і) військово-силовою верхівкою. Зрозуміло, що такі суспільні порядки не розраховані на верховенство права і взагалі на дію в суспільстві права як системи рішень і правил, спрямованих на забезпечення загальнолюдського спільного блага. Такі порядки не сумісні з започаткованими лібералізмом соціальними інститутами, включно з міжнародним правом, тому при них годі й сподіватися на досягнення останніми зрілості й гармонійності в їхній діяльності.

Сучасне міжнародне співтовариство «тримається купи» переважно завдяки глобальній мережі фінансової залежності. Остання Ж, своєю чергою, побудована на переважно фіктивних засадах: рахунки в банках та інші деривативи, що є мірилом залежності, внаслідок темпів інфляції, що постійно зростає, можуть бути забезпечені реальними благами лише на третину чи й того менше. Лавиноподібне зростання інфляції становить собою один із проявів загального закону довільного зростання ентропії. У фінансовій сфері цей закон зумовлений вибухом необґрунтованих збагачень, що охопили більшість суспільств на межі тисячоліть і здатні досить швидко взагалі девальвувати значення грошей як соціального інституту. Інфляція, своєю чергою, зумовлена більш загальним законом «соціальної ентропії», відповідно до якого в суспільстві за відсутності постійної роботи над збереженням його гуманітарної складової чи, простіше кажучи, його «людськості», відбувається загрозливе зростання невігластва й дикунства.

Носієм же гуманітарної складової суспільства і є його культура в сукупності всіх її складових. Характеристика будь-якої культури - етнічної, регіонально-цивілізаційної чи загальнолюдської - зводиться до чотирьох основних складових: системи цінностей, системи регулювання суспільних відносин, включно з правом; системи знань і мистецтва.

Щира солідарна єдність населення планети не може будуватися лише на раціональних критеріях: для загальнолюдської солідарності необхідно, щоб людина любила людство, пишалася ним, розуміла його унікальність у Всесвіті. Проте солідарне людство - це перспектива, наближення до якої можливе лише в режимі толерантного й мультикультурного «ансамблю» всіх його «малих» і «великих» культур, оскільки надійний і довготривалий порядок у суспільстві забезпечує культура в цілому, а не окремі її складові - репресивно-політичні, релігійні чи будь-які інші.

Гармонійність взаємодії всіх складових культури - запорука добробуту суспільства, системоутворюючим чинником якого відповідна культура виступає. Отже, для власної солідарності людство має гармонійно розвивати всі чотири складові спільної культурної спадщини - шляхом шанобливого й ненав’язливого запозичення найкращих надбань загальнолюдського значення з локальних і регіональних культурних традицій до культури загальнолюдського рівня.

Але ж у якому напрямі слід спрямовувати роботу всіх чотирьох складових культури на всіх рівнях організації міжнародного співтовариства? Такий напрям визначає загальна мета будь-яких соціальних інституцій, чи й узагалі - історії людства. У праці І. Канта «До вічного миру» (1795) переконливо доводиться, що можливості цивілізованого суспільства мають змогу повною мірою розкритися лише за умови тривалого (вічного) миру. У якості ж найважливішої умови такого «вічного миру» філософ проголошує нове ставлення до людини: «Людина не може бути знаряддям - лише метою!». Розуміння людини як мети відповідає й концепції ноосфери Т. де Шардена та В. І. Вернадського: людина розумна з’явилася у Всесвіті, щоб стати мислячим і духовним його началом, тож уся система громадського виховання й відповідні соціальні інститути мають забезпечувати саме такі риси, які б відповідали цій вселенській місії людини.

Презумпція визнання в кожній особі носія високої місії людства є основною умовою гармонійних особистих стосунків і «вічного миру» між народами, який, своєю чергою, дасть змогу найефективніше реалізувати на благо всього людства його спільні духовні й матеріальні ресурси. Виходячи з цього, імперативом діяльності владних і громадських інституцій, включно з правом і культурою загалом, має бути розроблення й підтримання умов, правил і публічних установ, діяльність яких спрямована на недопущення експлуатації, особистої чи колективної деградації людини, обмеження і і прав на самореалізацію й розвиток. Будь-яка діяльність, що принижує в людині людину і спричинює руйнування людських якостей, має розглядатися як замах на злочин проти людяності, а в найтяжчих формах має бути визнана міжнародним злочином.

Міжнародне право, таким чином, має розглядатися як система норм і принципів, побудована на раціональних засадах, але в контексті найкращих надбань спільної культурної спадщини людства, і спрямована на надійне й непохитне забезпечення миру на засадах справедливості й загальнолюдської солідарності. З огляду на зазначені вище відрізки часу, упродовж яких на землі утворилося життя сформувалася цивілізація, час становлення міжнародного права - лише коротка мить. Це останні півстоліття після Другої світової війни, коли міжнародне право отримало свої системні ознаки і, своєю чергою, почало «системотворчо» впливати на всі міжнародні відносини, формуючи міжнародний правопорядок. Такі системні ознаки забезпечив Статут ООН і його невід’ємна складова - Статут МС ООН. Нормами, що стисло визначають системотворчу роль Статуту, стали його цілі та принципи. Останні згодом були визнані міжнародним співтовариством за імперативні (загальнообов’язкові) норми і відомі як «Основні принципи» міжнародного права. Перший із них - принцип суверенної рівності держав - створив правову основу для міжнародного правопорядку, подібно до того, як принцип рівності громадян перед законом заклав основи громадянського суспільства і правової держави.

Пропонований підручник є першим в Україні підручником із чітко вираженою профільною спеціалізацією навчального закладу, за умови дотримання загального для курсу міжнародного права обов’язкового переліку тем загальної і спеціальної частин. Підручник повністю відповідає навчальній програмі з дисципліни «Міжнародне публічне право». Термін «публічне» в назві означає, що йдеться про міжнародні правила, створені державами для регулювання міждержавних відносин, які в широкому сенсі охоплюють як безпосередні відносини між державами, так і ті відносини, де хоча б однією стороною є міжнародна міжурядова організація, яка сама по собі теж є інституціалізованою формою міждержавних відносин.

Під час вивчення курсу міжнародного публічного права студенти повинні усвідомити, чим міжнародне публічне право відрізняється від міжнародного приватного права і будь-якої національної правової системи. Важливим для розуміння дії міжнародного публічного права є також усвідомлення того, як міжнародне публічне право співвідноситься з ширшим поняттям «міжнародна нормативна система», що охоплює не лише обов’язкові (юридичні) норми, але й ті норми, що формують підгрунтя для права, маючи політичне, моральне, етичне, релігійне, корпоративне та інше походження.

Студенти також ознайомляться з новими некласичними поглядами на різнорівневі системи міжнародно-правового регулювання, суб’єктами яких визнаються не лише держави й міжнародні організації, але й фізичні та юридичні особи.

У сучасному міжнародному правопорядку інституціашзовані й усталено діють два види правових систем: міжнародне публічне право й національні правові системи. В обох видах систем правила створює держава як суверен: у міжнародному публічному - спільно з іншими суверенами шляхом «узгодження волі», в національному - одноосібно як законодавець.

Некласичні ж доктрини розроблюють ідею «третього правопорядку» як правової системи, де правила створюють безпосередньо особи. Ця система називається в різних доктринах по-різному: транснаціональне право, нове lex mercatoria, нове jus gentium тощо і перебуває лише на стадії становлення, відстаючи від доктрини, яка його пропонує з 30-х pp. XX ст.

Другим некласичним напрямком правової науки є усвідомлення специфіки і місця у співвідношенні з інституціолізованими міжнародним публічним і національним правом «четвертого правопорядку» - регіонального права, що наприкінці XX ст. стало об’єктивною реальністю, від якого доктрина відстає, не встигаючи його кваліфікувати належним чином на теоретичному рівні.

Пропонований підручник поповнює низку новаторських навчальних посібників із міжнародного публічного права. У підручнику висвітлюється колективна авторська концепція соціологічно-правового тлумачення й систематизації міжнародного публічного права.

Викладений у підручнику курс адаптовано до модульної системи: кожна з чотирьох частин підручника відповідає окремому змістовому модулю. Дві перші частини: «Основні поняття й категорії міжнародного публічного права» та «Міжнародно-правові основи міждержавних відносин» об’єднано у першому томі; третю - «Міжнародно-правові засади міжнародної безпеки й боротьба з тероризмом» викладено у другому томі, четверту - «Право міжнародного співробітництва й регулювання аерокосмічної діяльності» подано у третьому томі. Отже, традиційну спеціальну частину міжнародного права поділено на два змістових блоки, зорієнтовані на розширене висвітлення специфічних дослідних тем кафедри: «міжнародна безпека й боротьба з тероризмом» і «право міжнародного співробітництва й регулювання аерокосмічної діяльності».

Такі теми як міжнародне антитерористичне право і право охорони всесвітньої культурної спадщини вперше введені в загальний курс міжнародного публічного права.

Підручник зорієнтовано на студентів вищих навчальних закладів, які вивчають міжнародно-правові дисципліни.