Культура професійного спілкування

Тема 2.2. Рівні культури професійного спілкування

План

  1. Характеристика рівнів культури професійного спілкування.
  2. Високий рівень культури професійного спілкування.
  3. Критерії рівнів культури професійного спілкування та їх характеристика.
  4. Професіоналізм, професійна майстерність.
  5. Ораторське мистецтво.
  1. Сутність, функції й класифікація методів професійного спілкування.

Успіх професійної діяльності представників багатьох професій залежить від рівня культури професійного спілкування. У першу чергу це стосується професії педагога, психолога, соціального працівника, лікаря, дипломата та ін.

Від рівня культури професійного спілкування кожного працівника залежить вирішення конфліктних ситуацій, які виникають у колективах, впливають на психологічний клімат, самопочуття особистості та продуктивність діяльності.

Зменшення кількості конфліктних ситуацій - серйозна практична проблема, що стоїть перед працівниками та керівниками будь-яких колективів. Тому професійне спілкування як професійно-етичний феномен потребує спеціальної підготовки не лише для оволодіння технологією взаємодії, а й для набуття морального досвіду, мудрості в організації стосунків з колегами в різних сферах трудового процесу. Професійне спілкування на рівні майстерності взаємодії забезпечує трансляцію людської культури, засвоєння знань, сприяє становленню ціннісних орієнтацій під час обміну думками, забезпечує формування власної гідності особистості.

В оволодінні культурою спілкування та професійною майстерністю можна виокремити кілька рівнів:

Низький рівень професійного спілкування(примітивний, маніпулятивний) характеризує - непрофесіоналізм, який породжує страх, невпевненість, спричиняє зниження працездатності, порушення динаміки мовлення й у результаті появу стереотипних висловлювань, зменшується бажання думати і діяти самостійно. Виникає стійке негативне ставлення до людей, навчання, діяльності. Замість радості пізнання і спілкування з’являється відчуженість, партнер - це лише суперник у певній грі, яку треба виграти, результат - вигода.

Елементарний рівень (конвенційний) - характеризується наявністю окремих якостей спілкування та професійної діяльності, володіння знаннями, але не володіння технікою діалогу, що призводить до невисокої продуктивності діяльності, здійснюється відповідно до прийнятих правил, обмежений певними умовами, які визначені заздалегідь.

Базовий рівень (стандартизований)- володіння основами професійного спілкування та професійною майстерністю: зорієнтованість дій, гуманістична спрямованість на позитивній основі взаємин з колегами, знання своєї справи, спілкування ґрунтується на стандартах, а не на взаємному розумінні актуальності ролей. Це своєрідний „контакт масок”.

Досконалий рівень (діловий) - характеризується чіткою спрямованістю дій, діалогічною взаємодією спілкування, самостійністю планування та саморозвитком: передбачає організацію співрозмовника чи колективу на виконання конкретної справи, що стосується обох партнерів, свідоме сприймання й розуміння його, культурою комунікації

Високий (творчий, духовний )рівень - характеризується ініціативністю та творчим підходом до організації професійної діяльності та спілкування на основі культури перцепції, культури комунікації, культури рефлексії, культури інтеракції, морально-етичної, естетичної та технологічної культури, особистість є носієм духовних цінностей, психологічної культури, спілкування здійснюється на рефлексивному взаєморозумінні, що вимагає від партнерів вияву творчості, вибору методів та прийомів, які допомогли б підтримувати позитивну, результативну, успішну взаємодію.

Високий рівень культури професійного спілкування характеризує: широкий діапазон методів, засобів, прийомів спілкування, уміння здійснювати свої взаємини з людьми, здатністю та вмінням сприймати, розуміти, засвоювати зміст думок, почуттів, намагань у процесі розв’язування конкретних завдань, певних умов здійснення професійної технології, вбирає її особливості, базується на ній, є важливою складовою частиною, засобом діяльності, уміння досягати поставленої мети, передачу (ретрансляцію) знань, умінь та навичок на основі творчого, продуктивного їх викладу.

Високий рівень спілкування - повноцінне, багатогранне, полі функціональне спілкування, яке забезпечує обмін інформацією і співпереживання, пізнання особистості й самоутвердження, продуктивну організацію взаємодії. Обмін інформацією і ставленнями реалізує комунікативний бік спілкування, пізнання особистості й самоутвердження - перцептивний, а організація взаємодії - інтерактивний.

Орієнтація на поліфункціональність спілкування дає змогу організувати взаємодію як цілісний процес: не обмежуватися плануванням лише інформаційної функції, а створювати умови для обміну ставленнями, переживаннями; допомагати кожному гідно самоутвердитися в колективі, забезпечуючи співробітництво і співтворчість.

Суб’єкт-суб’єктний характер спілкування - головний принцип його ефективної організації, що полягає в рівності психологічних позицій, взаємній гуманістичній установці, активності співрозмовників, взаємопроникненні їх у світ почуттів та переживань, готовності прийняти співрозмовника, взаємодіяти з ним.

Виокремимо компоненти, що створюють високий рівень культури спілкування:

- комунікативні установки, які „включають” механізми спілкування;

- знання етичних норм спілкування, прийнятих у конкретному суспільстві, знання психології спілкування (категорій, закономірностей, механізмів і психології сприймання й розуміння одне одного);

- уміння застосовувати ці знання з урахуванням ситуації, відповідно до норм моралі конкретного суспільства та загальнолюдських цінностей.

Рівень культури професійного спілкування відображають форми спілкування, досвід професійної діяльності, які вимагають постійного творчого підходу. Від форми, стилю спілкування, його емоційного забарвлення значною мірою залежить ефективність роботи. Навички, уміння й здібності у сфері спілкування, дотримання норм службового етикету проявляються як основні фахові риси особистості. Спілкування повинно постійно збагачуватися новими прийомами та засобами. Суть його полягає в тому, що воно на різних рівнях вимагає постійної та обов’язкової адаптації до умов діяльності. У кожному конкретному випадку спілкування може змінюватись оцінка й самооцінка, концентрація уваги, рівень інтелектуальної активності, тому ступінь проникнення в проблему та вміння передати складне явище дохідливо, просто, чітко, послідовно потребує максимального терпіння, наполегливості, послідовності в діях, принциповості, поєднаних із тактовністю й гнучкістю, самодисципліною.

Високому рівню характерні особливі морально-психологічні якості: беззаперечна доброта та чуйність, повага до особистості, почуття власної гідності, психологічна культура, яка допомагає в спілкуванні та є умовою ефективної комунікації, співпраці. Важливими для напрацювання такого психологічного культурного рівня є настанови: висока самооцінка (необхідна кожній людині для збереження власної особистості); позитивне ставлення до життя та професії; віра в добро (мораль сильної особистості); уміння бачити й відчувати свою роль; змінюватися, навчатися, розвиватися.

Фахівець повинен керувати собою й через себе - усіма компонентами професійної діяльності (мета, суб’єкт, об’єкт, засоби, результат) на підставі зворотного зв’язку (рефлексії):

- усвідомлення мети діяльності й результатів її досягнення;

- бачення внутрішньої картини світу людини й того, як вона сприймає дії;

- вибір оптимальних засобів впливу й корекції на підставі аналізу результатів відповідно до поставлених завдань.

Усвідомлення мети й результату організованого процесу зумовлює потребу в знаниях, даючи можливість осмислювати суперечності між вибраною програмою й реальним процесом її здійснення. Саме це є внутрішнім стимулом самовиховання фахівця, прагненням отримати необхідні вміння, поглибити знання.

Спілкування людини базується не тільки на вміннях, що відповідають рольовим позиціям і комунікативній компетентності особистості, а й на уміннях налагоджувати контакти, що виходять за межі ділових інтересів і професійної діяльності.

Професіонал високого рівня культури професійного спілкування здатен: по-перше, розвивати позитивні емоції, налаштовувати позитивне ставлення співрозмовника до себе й до своєї діяльності; по-друге, налаштовувати доступні зв’язки; по-третє, організувати взаємини на взаємовигідних умовах; по-четверте, усвідомлювати, як суб’єкта сприймають і оцінюють інші.

Специфіка професійного спілкування вимагає від працівників високої професійної компетентності, комунікативної культури, емоційної стійкості, уміння володіти собою, стриманості, толерантності. Критеріями рівнів КНС є:

  • комунікативність - професійна здатність, готовність людини до організаторсько-комунікативної діяльності, уміння прийняти та передати необхідну інформацію достатньої кількості та якості, її розуміння, грамотність, уміння подолати комунікативні бар’єри, комунікативна компетентність, комунікативна культура;
  • комунікабельність - психологічно-професійна здатність, характеризується потребою в спілкуванні, готовністю легко вступати в контакт, викликати позитивні емоції в співрозмовника, здатність відчувати задоволення від процесу спілкування з іншими людьми;
  • перцептивність - професійна проникливість, пильність, інтуїція, здатність сприймати й розуміти іншу людину на основі ідентифікації та емпатії;
  • рефлективність - уміння здійснювати спілкування та діяльність на основі зворотного зв’язку;
  • інтерактивність, динамізм особистості - здатність активно впливати на іншу особистість; розвивати позитивні емоції, налаштовувати позитивне ставлення співрозмовника до себе й до своєї діяльності; налаштовувати доступні зв’язки; організувати взаємодію та взаємини на взаємовигідних умовах;
  • емоційна стабільність - здатність володіти собою, зберігати самоконтроль, здійснювати саморегуляцію за будь-якої ситуації, незалежно від сили зовнішніх чинників, що провокують емоційний зрив;
  • оптимістичне прогнозування - передбачення розвитку особистості з орієнтацією на позитивне в ній перетворення всієї структури особистості через вплив на позитивні якості;
  • креативність, творча спрямованість - здатність до творчості, спроможність генерувати незвичні ідеї, відходити від традиційних схем, швидко розв’язувати проблемні ситуації;
  • морально-етична установка - заснована на гуманістичній спрямованості, повазі до гідності особистості, усвідомлення особистої унікальності та самоцінності, реалізації моральності, моральної культури, професійного такту, толерантності;
  • професійна техніка - це вміння використовувати психофізичний апарат як інструмент впливу, прийоми володіння собою (своїм організмом, настроєм, мовленням, увагою, уявою) і прийоми впливу на інших (вербальними й невербальними засобами);
  • професіоналізм та професійна майстерність - це системність професійної діяльності, сформованість професійної позиції, стилю спілкування, знання й готовність до дії, самоаналіз і саморозвиток, високий рівень здібностей, які стимулюють саморозкриття особистості, удосконалення професійної техніки - пошук результату, адекватного задуму.

Ознаками професійної комунікативності є:

  • наявність стійкої потреби в систематичному спілкуванні в найрізноманітніших сферах;
  • органічна взаємодія загальнолюдських та професійних показників комунікативності;
  • емоційне задоволення на всіх етапах спілкування;
  • наявність здібностей до здійснення комунікації;
  • наявність комунікативних навичок та вмінь.

Ефективність професійного спілкування залежить від рівня сформованості комунікативної культури (див. с.56 цього посібника).

Комунікативна культура передбачає наявність таких умінь:

а) оперативно й правильно орієнтуватися в умовах спілкування, що постійно змінюються;

б) правильно планувати й здійснювати систему комунікації;

в) швидко й точно знаходити адекватні комунікативні засоби, що відповідають і творчій індивідуальності, і ситуації спілкування, і індивідуальним особливостям;

г) постійно відчувати та підтримувати зворотний зв’язок у спілкуванні (рефлексія).

Сформованість професійного рівня комунікативності є необхідною передумовою становлення всього комплексу здібностей професіонала його професіоналізму.

Професіоналізм - системність професійної діяльності, сформованість професійної позиції, стилю спілкування, знання і готовність до дії, самоаналіз і саморозвиток, високий рівень здібностей.

Професійна майстерність завжди розкривається в діяльності, причому в діяльності ефективній. Майстерність - це „високе мистецтво”, „синтез наукових знань, умінь і навичок методичного мистецтва й особистих якостей” (О. Щербаков); „інтегрований показник ступеня готовності конкретної людини до виконання професійного обов’язку” (О. Барбина).

Хоча майстерність виявляється в діяльності, проте вона не зводиться до неї. Не можна обмежити її лише високим рівнем розвитку спеціальних узагальнених умінь. Сутність майстерності - в особистості фахівця, у його засобах взаємодії та спілкування в кожній конкретній ситуації [103, с. 30].

Отже, майстерність можна розглядати:

- як щонайвищий рівень діяльності й спілкування (якість результату);

- як прояв творчої активності особистості фахівця (психологічний механізм успішної діяльності).

Професійна майстерність спілкування - це комплекс певних властивостей особистості, які забезпечують високий рівень самоорганізації професійної діяльності й спілкування [5, с. 30].

Професійна майстерність - прояв свого „Я” в професії, самореалізація особистості фахівця в діяльності, що забезпечує саморозвиток особистості.

Типові ознаки професійної майстерності:

  • відповідність безпосередніх дій певній ситуації;
  • невідривність від конкретної особистості, а тому завжди має глибоко індивідуальний характер;
  • не можна передати, передаються лише окремі приклади, зразки дій, рекомендації, поради;
  • інтеграційне поняття, яке передбачає синтез знань, досвіду і якостей особистості;
  • це особливий стан творчого самовираження, активності, різнопланового бачення ситуації, її глибокого усвідомлення або розвиненої інтуїції;
  • здатність рухатися до мети, чітко уявляти її; прагнення до удосконалення і завершення початої справи на найвищому якісному рівні.

Складники професійної майстерності : гуманістична спрямованість, професійна компетентність (професійні знання), професійні здібності, професійна культура, професійна техніка.

Гуманістична спрямованість - це здатність до самоорганізації особистості: бачити особистість, відчувати, розуміти й допомагати; у кожній маленькій справі бачити велику мету; відповідати за свій вплив; відчувати моральне задоволення від співпраці та спілкування. Виявляється як активна позиція, як прояв здатності бачити великі завдання по малих справах. Вона дає можливість оцінювати свою діяльність з погляду не тільки безпосередніх, але й опосередкованих результатів, тобто тих позитивних індивідуальних змін у життєдіяльності й співпраці, частковим організатором яких є особистість, відповідальна за якості організації процесу.

Професійна комунікативна компетентність - знання, методики технології спілкування й діяльності, уміння синтезувати знання для успішного вирішення завдань, аналізу ситуацій, які зумовлюють необхідність осмислення психологічної сутності явищ, вибору засобів взаємодії. Рішення кожної задачі актуалізує всю систему знань фахівця.

На ґрунті професійних знань формується свідомість - принципи і правила щодо дій і вчинків. Ці принципи й правила кожний фахівець виробляє на підставі власного досвіду, але осмислити, усвідомити їх можна лише за допомогою наукових знань, які потребують систематичного поповнення. Професійні знання повинні формуватися в той же час на всіх рівнях: теоретичному, методологічному, методичному, технологічному. Дейл Карнегі писав. ,успіхи людини в її фінансових справах відсотків на 15 залежать від її професійних знань і відсотків на 85 - від її вміння спілкуватися з людьми” [44, с. 83].

Професійні здібності спілкування - сукупність якостей особистості, достатні й необхідні для успішного виконання професійної діяльності, які забезпечують швидкість самовдосконалення.

1 група - пізнавальні - пошук інформації, науковий пошук;

2 група - організаційні - уміння планувати й проводити певну діяльність;

3 група - комунікативні - уміння передавати й розуміти інформацію;

4 група - перцептивні - здатність зрозуміти внутрішній світ людини за її зовнішніми ознаками;

5 група - сугестивні - здатність здійснювати навіювання;

6 група -інтерактивні- здатність взаємодіяти.

Професійна техніка спілкування - форма організації поведінки фахівця (зовнішня, внутрішня), це вміння використовувати психофізичний апарат як інструмент виховного впливу, це прийоми володіння собою (своїм організмом, настроєм, увагою й уявою) і прийоми впливу на інших (вербальними й невербальними засобами спілкування).

Критеріями майстерності:

- доцільність (за спрямованістю);

- продуктивність (за результатами);

- діалогічність (характер відносин);

- оптимальність у виборі засобів,

- творчість (за змістом діяльності).

Компоненти професійної культури:

- гуманістична спрямованість;

- культура саморегуляції;

- культура зовнішнього вигляду фахівця;

- культура мовлення (техніка мови);

- культура невербального спілкування;

- етична культура;

- професійний такт - міра впливу на особистість;

- культура самоорганізації й самовиховання.

Характеристикою високого рівня професійної культури мовлення є ораторське мистецтво - це високий ступінь вербальної і невербальної мови (культури мови), майстерності мовлення (культури мовлення), мистецтво побудови виступу, докладу , лекції.

Б. Смельянов виділяє такі складники майстерності оратора:

  1. Широкий кругозір, ерудицію, високий культурний рівень.
  2. Міцні знання в певній галузі, розділі за спеціальністю.
  3. Знання основ теорії, методології пропаганди й методики ведення розмови.
  4. Інтуїція, яка знаходить своє віддзеркалення в умінні: визначити склад і запити аудиторії; використовувати несподіване явище; швидко зробити висновок; правильно реагувати на репліки; правильно вийти з конфліктної ситуації; дати потрібну пораду.
  5. Володіння навичками. Навичка - високий ступінь уміння: навички самостійної роботи; навички підготовки до ведення розмови; навички усного виступу; навички розповіді; навички використання діалогу; навички слухання.

Підготовка до виступу

Подолання невпевненості в собі - найважливіша складова частина ораторського мистецтва.

Німецький дослідник Отто Ернст у книзі „Слово надано вам” називає причини скутості і страху перед публічним виступом і пропонує шляхи їх подолання.

1. Надмірне занурення у власні переживання. Необхідно думати про справу, сконцентрувати увагу на змісті промови. Слід примусити себе повірити, що ви добре підготувалися до виступу й можете повідомити слухачам щось важливе і корисне (прийом навіювання).

2. Хвилювання через нестачу досвіду. Широко використовувати можливість участі в різних дискусіях (сім’я, виробничий колектив і т.п.).

3. Спогади про провал. Виступи бувають невдалими і реагувати на це треба спокійно і розсудливо.

4. Недостатня підготовленість. Краща підготовка - упевненість у собі.

Дейл Карнегі. „ багато хто робить фатальну помилку, не спромагаючись підготувати свою промову”. Оратору потрібна певна психологічна підготовка: вміння дати собі настанову перед виступом; навчитися управляти відчуттями й настроєм.

Чотири правила, яких необхідно дотримуватися в підготовці до виступу (Дейл Карнегі):

  1. Починайте мовлення з сильним і наполегливим прагненням досягти мети. Пам’ятайте, що від сили вашого прагнення до мети залежатиме швидкість досягнення ваших успіхів.
  2. Готуйтеся до виступу. Ви відчуватимете себе невпевнено, якщо добре не знатимете те, про що ви збираєтеся говорити.
  3. Проявляйте упевненість, „щоб відчувати себе сміливим, - рекомендує професор Уїльям Джеймс, - дійте так, ніби ви дійсно сміливі, напружте для цієї мети всю свою волю, і напад страху, ймовірно, зміниться приливом мужності.
  4. Практикуйтеся. Це найважливіше досягнення мети. Страх є наслідком невпевненості, невпевненість викликана незнанням того, на що ви здатні, а це незнання - результат браку досвіду. Тому створіть собі багаж успішного досвіду, і ваші страхи зникнуть.

Сдність слова і справи - етичний критерій діяльності оратора, одна з головних вимог - взаєморозуміння.

Добре підготовлена промова - це на дев’ять десятих виголошена промова.

Рекомендується зібрати значно більше матеріалу, ніж використовуватиме. Для цього необхідна наявність контрольного тексту. Важливі резервні знания. Це необхідне для того, щоб одержати якнайповніший обсяг інформації. Усі факти, що висвітлюють тему, повинні бути зібрані, систематизовані, вивчені, „переварені” і перевірені.

Не треба механічно заучувати формулювання й важкі слова. Потрібно звикнути до них, зрозуміти їх значения й лише після цього запам’ятати. Записи в руках на 50% знищують інтерес. Необхідно уникати читання індивідуального тексту або дуже частого використовування карток-підказок. Але як цього досягти? Для цього потрібна добра пам’ять, яку й повинен розвивати фахівець.

Дейл Карнегі радить використовувати три „природні закони запам’ятовування”: враження, повторення, асоціація.

  1. Потрібно одержати глибоке, яскраве враження про те, що ви хочете запам’ятати. Для цього ви повинні: а) зосередитися; б) уважно спостерігати (свідомість не збереже туманних вражень); в) одержати враження за допомогою можливо більшого числа органів чуття; г) перш за все прагніть одержати зорове враження, яке міцніше.
  2. Ми можемо запам’ятати все, що завгодно в розумних межах, якщо достатньо часто повторюватимемо це.

Правила повторення.

- прочитайте текст один або двічі, потім залиште його, а пізніше знову й знову повертайтеся до тексту. Повторення в такий спосіб, з інтервалами, дозволить вам запам’ятати текст, витративши наполовину менше часу, ніж при запам’ятовуванні в один прийом;

- запам’ятавши, ми за перші вісім годин забуваємо стільки ж, скільки за подальші тридцять днів; тому проглядайте свої записи всього за кілька хвилин до виступу;

- єдиний спосіб запам’ятати факт - це асоціювати його з іншим фактом.

Психолог Тоні Б’юзен для доброго запам’ятовування при створенні асоціації рекомендує враховувати такі моменти: синестезію (відчуття), рух, асоціації (співвіднесення із стійкими образами в свідомості), сексуальність, відчуття гумору, уява, нумерація, символізм, колір, послідовність, позитивні образи, перебільшення.

Багата ерудиція повинна гармонійно поєднуватися з високою культурою усного мовлення.

Культура мовлення виробляє навички регулювання відбору й уживання мовних засобів, у процесі мовного спілкування, допомагає сформувати свідоме ставлення до їх використовування в мовній практиці (див. стор. 48 посібника).

До числа особливих методичних прийомів ведення виступу належать:

- залучення історичних подій;

- використання засобів народної творчості;

- прийоми дослідження, завдання, співучасті, реконструкції історичних подій, новизни, відступу (ігровий момент), літературного монтажу, дискусійної ситуації, контрасту;

- використання технічних засобів.

Використання особливих методичних прийомів сприятиме підтримці інтересу й кращому засвоєнню інформації.

Особливі методичні прийоми використовуються для того, щоб:

  • допомогти засвоїти зміст матеріалу;
  • активізувати сприйняття змісту;
  • підвищити увагу й інтерес до проблеми;
  • зробити виступ переконливим і доказовим;
  • зробити більший акцент на емоції, зміцнити зв’язок між знанням і відчуттям;
  • додати виховну, освітню, розважальну функцію, що досягається за рахунок подання інформації про подію, епоху або людину у формі вистави, гри, концерту;
  • розвивати нові етичні орієнтири шляхом „програвання” соціальних ролей, оскільки моральність є перш за все вміння співпереживати;
  • швидше й краще залучити до духовних цінностей і етично-естетичного ставлення до світу;
  • сформувати новий рівень естетичних потреб;
  • розвивати нові смаки, ідеали, уяву, фантазію і творчу активність;
  • зробити виступ нестандартним, щоб запам’ятався;
  • сприяти, процесам відродження культури.

Для того, щоб зробити мовлення більш виразним й переконливим, використовуйте різні прийоми пожвавлення мови й ефективні форми подання матеріалу з теми.

  1. Пряма мова, яка дає відчути атмосферу іншої епохи або ефект присутності під час вирішальної події.
  2. Пожвавлює мову і вживания інверсії - зворотного порядку слів, за допомогою якого підкреслюється значения якогось одного слова.
  3. Несподівані висновки, прийоми стилізації (нарочита імітація особливостей стилю мови іншої епохи), іронія, літературні вислови, крилаті фрази, прислів’я і приказки.
  4. Відчувайте аудиторію, а деякі ігнорують її.
  5. Уникайте як монотонності, млявості, так і зайвої піднесеності, невиправданих емоцій, помилкового пафосу, крикливості.
  6. Темп і ритм мови диктується змістом розповіді. Швидкий темп мови - 75 слів за хвилину, середній - 60 слів, сповільнений - 45. Скоромовка (80 і більш слів за хвилину) недопустима в будь-якій аудиторії, вона заважає засвоєнню матеріалу, швидко стомлює слухачів.

Найголовніше - вкладати душу у виступ. Справжня емоційна щирість допоможе більше, ніж будь-які правила.

Саморегуляція - це внутрішнє управління своєю поведінкою, спрямування уваги, мислення, свідомості й волі індивіда на досягнення максимальної ефективності власної діяльності.

Способи саморегуляції:

- відвернення;

- перемикання на іншу дію;

- самонаказ (елемент аутогенного тренування).

Методи саморегуляції - контроль за напругою м´язів, диханням; бібліотерапія, гумор, самонавіяння, перемикання, аутогенне тренування, музикотерапія.

Аутогенне тренування - це система прийомів свідомої психічної саморегуляції. Аутогенне тренування має три основні етапи: 1) розслаблення (вхід у стан релаксації); 2) самонавіювання на фоні стану релаксації; 3) вихід із стану релаксації.

Техніка мовлення - дикція, дихання, діапазон голосу, тембр голосу, темп мови, інтенсивність звучання, пауза (логічна, смислова, психологічна).

Темп мовлення вимірюють двома способами:

1) числом звуків або складів, вимовних за одиницю часу (наприклад, за секунду);

2) середньою тривалістю звука (складу).

Нормальний темп - близько 120 слів за хвилину. Одна

сторінка машинописного тексту, надрукованого через 1,5 інтервали, повинна читатися за дві або дві з половиною хвилини.

Темп мовлення може змінюватися. Це залежить від змісту вислову, емоційного настрою промовця, життєвої ситуації. Відчуття захоплення, радощі, гніву прискорюють темп, а пригніченість, інертність роздум - уповільнюють його.

Темп мовлення має велике значення для успіху виступу.

Швидкий темп, особливо якщо це лекція, вимагає посиленої уваги, що викликає стомлення й бажання передихнути, тобто перестати слухати виступаючого. Сповільнений розхолоджує слухачів, ослабляє увагу й теж стомлює аудиторію.

У яких випадках необхідно уповільнювати темп мовлення:

- якщо потрібне щось підкреслити, виділити (визначення, висновки);

- коли ми виступаємо перед великою аудиторією, хочемо щоб нас усі чули й розуміли (прагнемо вимовляти кожний звук, кожне слово).

Коли ж промова виголошується з підйомом, внутрішнім пафосом, темп швидшає.

Тембр - акустична прикраса голосу, її колорит. За тембром голосу встановлюється його тип, бас, баритон, тенор, сопрано, колоратурне сопрано. У кожної людини своє емоційне забарвлення.

Характер тембру настільки буває різноманітним, а його сприйняття суб’єктивним, що вчені в описі особливостей використовують найрізноманітніші визначення, які підкреслюють його:

1) зорове сприйняття - світлий, темний, тьмяний, блискучий;

2) слухове - глухий, вібруючий, тремтячий, дзвінкий, галасливий, скрипучий;

3) дотикове - м’який, гострий, твердий, важкий, холодний, гарячий, легкий, жорсткий, гладкий;

4) асоціативне - оксамитовий, мідний, золотий, срібний, металевий;

5) емоційне - похмурий, веселий, тріумфуючий, жвавий, захоплений, глузливий, зневажливий, сердитий, благодушний.

Дикція - чітка вимова звуків мови, відповідна фонетичній нормі цієї мови.

Відпрацювання чіткої дикції завжди починається:

  • з м’язового тренування - гімнастики артикуляції, що дозволяє свідомо управляти потрібними групами м’язів;
  • формування правильних навичок вимови окремих голосних і приголосних звуків мови і їх поєднання.

Активність, хороший енергійний темп мовлення вимагають абсолютного володіння дикцією, справжньої технічної майстерності, яка дозволить при будь-якій швидкості донести до слухача в усій повноті значення вислову.

Для вироблення чіткості вимови при будь-якому темпі служать спеціальні фрази - скоромовки. Відпрацювання швидкого темпу при збереженні дикційної чіткості вимагає особливої методики тренування.

Усіх, чия діяльність професіонально пов’язана із мовленням, у першу чергу цікавитиме - дихання, а саме фонаційне дихання, яке характеризує:

  1. Активність - енергетична база нашої мови.
  2. Організований видих - струмінь повітря, що видихається, повинен ніби „фокусуватися” в одній точці, видих повинен бути організований.
  3. Розподіл видиху - уміння свідомо ділити весь об’єм повітря, що видихається, на рівномірні відрізки - порції. Тут вдих у 10 - 15 разів коротше за вндих. А при добре тренованому диханні видих можна розподілити на 25 або 30 порцій, тоді кожне слово буде повнозвучним.
  4. Добір дихання в процесі мови. Потрібно навчитися швидко енергійно, а головне, непомітно для слухачів підхоплювати нову порцію повітря, поповнювати його запас у кожній зручній паузі.

Спеціальний комплекс дихальної гімнастики, підготовлений з урахуванням особливостей мовного (фонаційного) дихання. Після відпрацювання вправ підготовчого періоду потрібно приступити до спеціальних вправ, що розвивають активність мовного дихання. Ця серія вправ повинна відпрацювати такі елементи мовного дихання:

- глибокий енергійний, короткий вдих, в основному через ніс, спрямований у нижні частки легенів;

- рівномірний, активний, що не слабшає до кінця видих;

- організований видих, „фокусування” його на кіичиках трохи зібраних (ніби свисту) губ.

Відпрацювавши й закріпивши навички фонаційного дихання, можна переходити до наступного етапу - виховання голосоутворення.

Голосоутворення - складний багатофункціональний процес, який відбувається в організмі людини автоматично, відповідно до особливої „програми”, що виробляється спеціальними центрами, які знаходяться в корі головного мозку.

Виділяються такі основні якості професійного мовлення голосу:

  1. Достатня сила звуку - динамічний діапазон голосу.
  2. Посилання звуку - здатність досягати потрібної точки, долітати до кожного слухача.
  3. Рухливість, гнучкість - звуковисотний діапазон, що дозволяє передавати думку промовця в усій її повноті й різноманітності відтінків.
  4. Тембр голосу. Від того, наскільки впразний голос у своєму тембральному забарвленні, залежить легкість сприйняття слухачами значення вислову.
  5. Польотність звуку - здатність виділятися на фоні інших звуків і шумів, не змішуючись з ними, не гублячись серед них.
  6. Витривалість - мала стомлюваність голосу, що дозволяє не втрачати основні властивості звучання при тривалому інтенсивному виступі, витримувати смислове навантаження.

Етапи роботи над голосом:

- звільнення фонаційних шляхів, створення якнайкращих умов для вільного звучання (зияти напругу в області гортані й плечового пояса);

- відшукати свій природний голос (голос, звучання якого виникає легко);

- розвиток динамічного діапазону голосу (уміле використовування дихання й резонаторів акустичної системи).

Важливою умовою успішного мовлення є інтонація, яку характеризують компоненти: тон; інтенсивність звучання; тривалість; тембр.

Тон - висота голосних, сонорних і дзвінких приголосних. Тон формується при проходженні повітря через голосові зв’язки, порожнини рота й носа. Інтенсивність звучання залежить від напруженості й амплітуди коливання голосових зв’язок. Чим більше амплітуда коливання, тим інтенсивніше звук. Звук буває: низький, середній, високий. Пауза - тимчасова зупинка звучання, протягом якої мовні органи не артикулюють і яка розриває потік мови.

Професійне ораторське мистецтво характеризується етикою нєвєрбальної комунікації, до засобів якої належать: зовнішній вигляд, контакт очей (візуальний контакт), жести, міміка, пантоміміка, інтонація, паузи, поза і т.п., що утворюють знакову систему, яка доповнює й посилює, а іноді й замінює засоби вербальної комунікації - слова.

Невербальна комунікація як своєрідна мова відчуттів є таким же продуктом суспільного розвитку, як і мова слів, відбувається, зазвичай, неусвідомлено, мимовільно. Велика частина людей контролює свою мову, але на підставі аналізу міміки, жестів, інтонації, можна оцінити правильність, щирість мовної інформації.

Будь-яка деталь професіонала в зовнішньому вигляді або поведінці є характеристикою його особистості. „Я повинен бути естетично виразний, - писав А Макаренкотому я жодного разу не вийшов у брудному взутті або без поясу. Я теж повинен мати якийсь блиск, міру сили й можливості. Я не допускав у клас учителя, якщо він був неохайно одягнений. Тому стало звичкою ходити на роботу в кращому костюмі. І я сам виходив на роботу в якнайкращому костюмі, який тільки у мене був”.

Нерідко вираз обличчя й погляд впливають на співрозмовника сильніше, ніж слова. Жести й міміка, підвищуючи емоційну значущість інформації, сприяють кращому її засвоєнню. Обличчя повинне не тільки виражати, але й приховувати деякі відчуття: не слід „нести” в аудиторію вантаж домашніх турбот, негараздів. Слід показувати на обличчі й у жестах те, що стосується справи, сприяє здійсненню навчально-виховних завдань.

Обличчя, як і весь зовнішній вигляд, має виражати упевненість, схвалення, засудження, незадоволеність, радість, байдужість, зацікавленість, захоплення, обурення в багатьох варіантах. Широкий діапазон відчуттів виражає усмішка, яка свідчить про духовне здоров’я й моральну силу особистості. Важливі показники відчуттів - брови, очі. Підняті брови вказують на превеликий подив, зсунуті - зосередженість, нерухомі - спокій, байдужість, у русі - захоплення.

Слід уважно вивчити можливості своєї особистості, виробити вміння користуватися виразним поглядом, уникати надмірної динамічності м’язів і очей („рухливі очі”), а також і неживої статики, закам’янілого виразу обличчя.

Міміка обов’язково повинна доповнюватися пантомімікою - це виразні рухи всього тіла чи окремої його частини, пластика тіла. Вона допомагає виділити в зовнішності головне, малює образ. Красива, виразна постава (пряма хода, зібраність) виражає внутрішню гідність, упевненість у своїх силах. Сутулість, голова, що поникла, млявість рук здебільшого свідчать про внутрішню слабкість, невпевненість у собі. Часто красива постава є результатом спеціальних вправ і звички. Усі пози й рухи повинні бути витонченими і простими.

Жести, як і інші рухи корнусу, частіше за все випереджають висловлювану думку, а не йдуть за нею. Описові - показ розміру, форми, швидкості - ілюструють хід думки. Психологічні - виражають відчуття. На превеликий подив указують розведені в сторони руки, застереження - притиснутий до губ палець руки.

Для того, щоб спілкування було активним, слід піклуватися, щоб: поза була відкритою; стояти обличчям до співрозмовника; витримувати дистанцію, яка створює ефект довір’я; доцільно рухатися, а не стояти на одному місці.

Крок уперед усилює значущість повідомлення, допомагає зосередити увагу аудиторії. Відступаючи назад, оратор неначебто дає можливість слухачам відпочити.

Міміка, інтонація й жестикуляція покращують спілкування з оточуючими, посилюють зміст промови оратора й дають додаткову інформацію.

Вітання. Різні народи по-різному вітають один одного.

- чоловіки-латиноамериканці: звичайне стереотипне обіймання: голова над правим плечем партнера, тричі поплескати по спині, потім голова над лівим плечем партнера, ще тричі поплескати;

- китайці у старі часи потискували руки самі собі;

- полінезійці, що проживають на островах у східній частині Тихого океану, обнімаються й потирають один одному спину;

- ескімоси, вітаючи знайомого, злегка ударяють його кулаком по голові й плечах;

- лапландці труться носами;

- єгиптяни і йеменці - жест віддачі честі (долоня прикладається до лоба);

- африканці торкаються один одного щоками.

Прощання. Не завжди звичні нам жести може правильно зрозуміти інший народ.

- російський жест прощання - ми звичайно махаємо кистю руки зверху вниз - сприймається латиноамериканцем як жест запрошення;

- жителі Андаманських островів, що входять до складу Індії, прощаючись, підносять руку партнера до рота й тихенько дмуть на неї;

- у більшості європейських країн прощаються, похитуючи рукою з одного боку в інший, долонею вперед.

Міжособистісний простір спілкування, межа допустимої відстані між співрозмовниками, яка залежить від виду взаємодії.

Така межа визначається таким чином:

- інтимна відстань (до 0,5 м) відповідає особистим, задушевним відносинам;

- міжособова відстань (0,5 - 1,2м) - для бесіди друзів;

- соціальна відстань (1,2 - 3,7 м) - для неформальних ділових відносин, причому верхня межа більш відповідає формальним відносинам;

- публічна відстань (3,7м і більш) - на цій відстані можна утриматися від ділового спілкування. Слід пам’ятати, що надмірне близьке, як і надмірне видалене, положення людей негативно позначається на діловому спілкуванні.

Розуміння невербальної мови в основному отримується при навчанні. Проте слід пам’ятати, що люди в цьому плані відрізняються один від одного психологічними, соціально-демографічними, національними особливостями, освітою, культурним рівнем розвитку. Зазвичай чуйність у невербальному іміджі підвищується з віком і життєвим досвідом.