Культура професійного спілкування

Тема 1.4. Доцільність мовлення в процесі професійної діяльності

План

  1. Сутність поняття „культура мовлення” в професійній діяльності.
  2. Принципи мовленнєвого спілкування.
  3. Норми, типи, стилі в мовленнєвому професійному спілкуванні.
  4. Засоби та методи спілкування.

Справедливо відзначив І. Лафатер: „Бажаєш бути розумним - навчись розумно питати, уважно слухати, спокійно відповідати й перестати говорити, коли нема чого більше сказати”.

Доцільність мовлення - відповідність меті та умовам спілкування, відточує мовне чуття, допомагає керувати поведінкою аудиторії (знімати роздратування, викликати симпатію).

Культура мовлення - це сукупність досконалих ознак та властивостей мовлення, навичок і знань людини, що забезпечують доцільне застосування мови з метою спілкування.

Культура мовлення - це сукупність якостей, які надають ефективної дії відправника на одержувача з урахуванням конкретної ситуації відповідно до поставленої мети та задачам. До цих якостей належать: правильність, виразність, точність, зрозумілість, чистота мови, багатство та різноманітність, вміння чітко та ясно висловити думку, грамотно розмовляти, вести діалог, бесіду.

Характеристиками мовлення(за П. Бабич) є:

  • правильність: відповідність прийнятим літературним нормам (орфоепічним, орфографічним, граматичним, лексичним). Розвитку правильності мовлення сприяють тренінги, вправи, робота із словниками, спеціальною лінгвістичною літературою, написання листів, слухання та аналіз зразкового правильного мовлення;
  • виразність, забезпечує вплив на емоції та почуття аудиторії. До засобів виразності відносять: засоби художньої виразності (порівняння, епітети, метафори); фонетичні засоби (інтонація, тембр голосу, темп мовлення, дикція); літературні форми (приказки, прислів’я, цитати, афоризми, крилаті слова та вправи); нелітературні форми функціонування національної мови (територіальні, соціальні діалекти, просторіччя); синтаксичні фігури (звертання, риторичне запитання, інверсія, градація, повтор, період). Виразність розвивається на основі тренінгів, власної творчості, спостережень над мовленням різних соціальних груп, аналітичного читання художньої літератури тощо;
  • ясність, доступність мовлення для слухачів. Вона забезпечує адекватне розуміння сказаного. Неясність мовлення зумовлюють такі причини: порушення промовцем норм літературної мови; перенасиченість мовлення термінами, іноземними словами; індивідуальне слововживання;
  • точність, відповідність слів і думок їх мовним значенням (знання мовцем предмета мовлення, володіння словниковим запасом). Розвивається вона в процесі роботи зі словниками, навчальною, науковою літературою, аналізування власного та чужого мовлення тощо;
  • стислість, виявляється у виборі мовних засобів для вираження головної думки, тези, формує уміння говорити суттєво. Аналіз власних і чужих промов сприяє її набуттю;
  • доцільність, відповідність меті та умовам спілкування, розвивають виступи з певною темою в різних типах аудиторії. Доцільність відточує мовне чуття, допомагає керувати поведінкою аудиторії (знімати роздратування, викликати симпатію);
  • логічність, відповідність законам логіки, послідовний, обґрунтований виступ. Нечіткість і заплутаність виразів свідчить про заплутаність думок;
  • простота, природність, відсутність пишномовності;
  • чистота (естетичність) пов’язана з правильністю та нормативністю, відсутністю порушень лексичних, стилістичних, орфоепічних та інших норм, уміння відбирати, синтезувати мовні засоби із загальнонародної скарбниці, виявляється у трьох аспектах: в орфоепії - правильна літературна-нормативна вимова, відсутність акценту; у слововживанні - відсутність позалітературних елементів - діалектизмів, вульгаризмів, штампів, слів-паразитів; в інтонаційному аспекті - відповідність інтонації змістові та експресії висловлення, відсутність лицемірних ноток. Позалітературні елементи в мовленні з’являються при зміні ситуацій спілкування, її експресії, до них відносять: просторічні слова - властиві розмовно-оповідним різновидам мовлення (брехун, скиглити, охломон); жаргонізм - пов’язаний з певним соціальним середовищем (збацати, охмуряти); діалектна лексика - сферою застосування має розмовний і художній стилі (відображення місцевого колориту, типізація характерів); канцеляризм - бідність мовлення властиві офіційно-діловому, професіоналізм - професійно-в пробничому стилю; вульгаризм - недонустимі мовними та загально етичними нормами, негативна характеристика мовця[3, с. 232]

Культура професійного мовлення виявляється:

- в умінні говорити й писати так, щоб реципієнт правильно сприйняв інформацію і здійснив дії, яких очікує від нього автор висловлення чи тексту;

- обирати, комбінувати і трансформувати слова та інші мовні одиниці, виходячи із сутності предмета спілкування та ситуації, у якій відбувається процес спілкування;

- співвідносити з людиною, тобто є засобом передавання думок, ідей, почуттів і для відправника, і для одержувача інформації;

- у якості мови, характеристиками якої є точність (значення слів співвіднесені зі змістом та обсягом висловлюваних понять), логічність (зв’язок значень, властивих словам, словосполученням і реченням у структурі мовлення, не повинен суперечити законам логіки і законам мислення);

- у передачі почуття, волі, стану свідомості, естетичних потенцій особистості;

- передачі умов спілкування (місце, час, коло співрозмовників тощо);

- в умінні зрозуміло, конкретно висловлювати думку.

На ефективність мовлення значною мірою впливає вміння його учасників використовувати лексичне багатство, виражальні можливості мови, вміння правильно обрати інтонацію, слово, репліку.

Ефективність і сила впливу мовлення залежить не тільки від тексту (основного смислу), а й від підтексту - додаткової думки. Іноді виникає необхідність висловлювати невдоволеність ситуацією в пом’якшеній формі, тобто дати змогу зрозуміти докір у формі підтексту.

Форми підтекстового висловлення думки:

а) підведення співрозмовника до логічно можливого умовиводу, який випливає з наведених аргументів;

б) висловлення емоційної інформації засобами образної аналогії у формі прислів´я;

в) розповіді про аналогічний життєвий факт;

г) ілюстрації факту засобами притчі, байки;

д) твердження методом „від супротивного”, коли за зовнішнім „схваленням” проглядає критика, іронія тощо.

Взаєморозуміння між суб’єктами спілкування можливе за їх готовності і здатності зрозуміти прихований зміст слів..

Культура мовлення виробляє навички регулювання відбору й вживання мовних засобів, у процесі мовного спілкування, допомагає сформувати свідоме ставлення до їх використовування в мовній практиці.

Принципи мовленнєвого спілкування

В основу реалізації професійного мовлення покладено низку ключових принципів (основних положень, що впливають на ефективність мовлення) - це принцип ефективності спілкування, суб’єкт-суб’єктної взаємодії, особистісного підходу, діалогічності, діяльнісного підходу, активності, гуманістичного підходу, культуровідповідності, демократичності стосунків суб’єктів, досягнення відчуття насолоди.

Принцип ефективності мовлення. Створення атмосфери інтелектуальної єдності, співпраці, співтворчості: порушення закритих питань; постановка риторичних питань; порушення проблемних питань; зіставлення різних міркувань, фактів, позицій, включення діалогу. Створення емоційної єдності, атмосфери співпереживання: особистісна забарвленість інформації, її модальність; персоніфікація змісту (звернення до власного досвіду, досвіду інших) ; забезпечення активності, суб’єкт-суб’єктних стосунків, опанування майстерності ведення діалогу. Діалог - це дія, яка дає можливість кожному партнерові для самовираження у спілкуванні.

Принцип суб’єкт-суб’єктної взаємодії. Створення суб‘єкт-суб’єктних стосунків: детермінує основні ознаки діалогічного спілкування, забезпечення прийняття спільної мети (мотивація); рівність психологічних позицій співрозмовників, забезпечення активності на всіх етапах: під час порушення проблеми, корекції думок, аналізу роботи; поліфонія - звучить голос кожного; взаємна повага до думок кожного, толерантність, розвиток думок кожного; прагнення до співучасті, спільності („ми подумаємо”), звернення до аудиторії, спілкуванням за законами взаємної довіри, партнери вслухаються, розділяють почуття, співпереживають, визнають право співбесідника на власну думку, позицію. Залежно від того, реалізовано принцип суб’єкт-суб’єктної чи суб’єкт-об’єктної взаємодії, спілкування постає як функціональ- но-рольове або особистісно орієнтоване. Функціонально-рольове спілкування - суто ділове, стандартизоване, обмежене вимогами рольової позиції. Головна мета - забезпечення виконання певних дій; особисте ставлення не враховується й не виявляється.

Принцип особистісно орієнтованого підходу - складна психологічна взаємодія, особистісна орієнтація на співрозмовників, готовність бачити й розуміти, спрямована на розвиток особистості за допомогою дій, форм роботи, ціннісне ставлення до іншого, ураховуючи право кожного на вибір, не нав’язувати думку, а допомогти іншому обрати власний шлях розв’язання проблем. Проникнення у світ почуттів і переживань, готовність стати на точку зору співрозмовника; врахуванням її потреб, інтересів і можливостей, вимогливим і шанобливим до неї ставленням, опорою на позитивне, створенням оптимістичних перспектив особистісного розвитку.

Принцип діалогічного мовлення - полягає в діалозі, відповідає критеріям діалогу, забезпечуючи суб’єкт-суб’єктної взаємодії, визнання рівності особистісних позицій, відкритість і довіра партнерів, рівність і активність обох сторін. Поліфонія взаємодії, поліфонія в спілкуванні - критерій діалогічного спілкування.

Принцип гуманістичний підхід у взаємодії - у центрі уваги є особа співрозмовника, його мета, мотиви, думка, рівень підготовки до діяльності, уважність до рефлексії. Звернення в діалозі завжди має установку на відповідь партнера, яку він цінує, приймає з визнанням права на особисту позицію кожного у взаємодії, готовність змінювати свої наміри, свої думки відповідно до реакції співрозмовника. „Я готовий змінити свою думку, зважаючи на твоє рішення, це допомагає нам спільно розв’язати проблему”

Демократичність стосунків суб’єктів - визнання рівності особистісних позицій, відкритість і довіра партнерів, спілкування за законами взаємної довіри, партнери розділяють почуття, співпереживають; збереження щирості висловлення особистих суджень та оцінок, стимулювання висловлення партнерів у процесі комунікації, яка визнає право людини на особисту думку, сприяє формуванню самооцінки та віри в себе, дозволяє об’єднати груну, з’ясовувати слабкі та сильні позиційні сторони кожного з учасників у діалогічних дискусіях.

Принцип діяльнісного підходу - вимагає вивчати процес мовлення за логікою цілісного вивчення всіх основних компонентів діяльності (цілей, мотивів, дій, операцій, засобів регулювання, контролю та аналізу результатів). Такий підхід надає професійному мовленню характеру: від мети діяльності до її кінцевого результату. За спрямованістю виділяється інтелектуальна, громадська, спортивна, художня, технічна, ремісницька та гедонічна (спрямована на здобуття втіхи, приємності) діяльність. Важливою умовою ефективності у згаданих вище видах діяльності є її активність, здатність до свідомої діяльності, міра цілеспрямованого, планомірного перетворення навколишнього середовища й самої себе. Активність висловлюється у рухах, пізнанні навколишньої дійсності, у спілкуванні. Останній вид активності називають самовихованням, саморозвитком.

Активна роль учасників спілкування визначається реальною участю в процесі, тобто спільним пошуком, спільним аналізом, спільним виправленням помилок. Активність особистості в професійній діяльності сприяє її фізичному й інтелектуальному розвитку, результатом якого є професійне самовизначення. Діяльність може бути активною чи пасивною. Розвиток забезпечує саме активна діяльність. Активність мовлення у спілкуванні дає їй змогу набути морального досвіду поведінки, визначити своє місце в колективі, вчить підкорятися і керувати іншими. Рушійною силою будь-якої діяльності, вияву в ній активності є потреби.

Принцип культуровідповідності передбачає невід’ємний зв’язок з культурними надбаннями людства і, зокрема, свого народу; знання загальнолюдських багатств культури мови та мовлення, історії, традицій, культури свого народу; розуміння особливостей розвитку та становлення національної культури та особистої культури.

Принцип пріоритету активних форм діяльності над пасивними у мовленні у становленні загальної культури особистості та значення творчої діяльності як провідної в цьому процесі. У творчості відбиваються реальні смаки людини, вони впливають на рівень самої діяльності, її зміст і спрямованість. Для цього можна використовувати різноманітні форми спілкування: бесіди, інформації, усні журнали, різного спрямування клуби, круглі столи, прес-конференції, заочні подорожі, диспути, конференції, суспільно-політичні вікторини, захисти рефератів з різних громадянських питань, аналіз конкретних політичних та історичних ситуацій, робота прес-центрів, лекторіїв тощо.

Принцип активності мовлення спрямований на технічне вдосконалення мовлення, яке виробляється у творчій практиці та орієнтованістю на пріоритетне застосування інтерактивних технологій; дискусійних, діалогічних методів, співбесіди, гри; забезпечення позитивної та творчої психологічної атмосфери комфорту, впевненості, свободи в групі. Активна роль учасників спілкування визначається реальною участю в процесі, тобто співпраці (спільним пошуком, спільним аналізом, спільним виправленням помилок). У тому й полягає складність організації діалогічного спілкування на засадах особистісної рівності, стимулювати самооцінку, не усунення оцінного судження, а зміну його авторства. Так забезпечується співробітництво.

Принцип досягнення відчуття насолоди або задоволення в мовленні, яке зумовлюється гармонійним співвідношенням здібностей та вимог діяльності. Виникненню внутрішнього задоволення сприяє відчуття власної компетентності.

Важливою характеристикою доцільності мовлення є мовний стиль.

Мовний стиль - це сукупність мовних засобів, вибір яких зумовлюють зміст, мета і ситуація мовлення. За образним висловом Дж. Євіфта, „стиль - це потрібні слова на потрібному місці”. Наприклад, слово говорити - нейтральне і може використовуватися в будь-якій ситуації, балакати - розмовне, мовити - піднесено-урочисте, гомоніти - розмовно-голубливе, просторікувати - зневажливе, патякати - просторічно-зневажливе.

Кожний мовний стиль має:

  • сферу поширення і вживання (коло мовців, які ним послуговуються);
  • призначення (виконує функції засобу спілкування, повідомлення, впливу);
  • форму і спосіб викладу (діалог, монолог, полілог); характерні мовні засоби (слова, вирази, типи речень, граматичні форми і т. ін.).

Досконале знання специфіки кожного стилю - запорука успіху в будь-якій сфері спілкування, зокрема в професійній.

У сучасній українській мові виділяють такі стилі: розмовний, має два різновиди: а) розмовно-побутовий, б) розмовно-офіційний; книжні стилі (науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній). Відомі також епістолярний (стиль приватного листування) і конфесійний (стиль релігії і церкви: релігійних відправ, молитов, проповідей, церковних книг тощо) [70, с. 240].

Стилями професійного мовлення є розмовно-офіційний різновид розмовного стилю, офіційно-діловий і науковий.

Розмовно-офіційний - це засіб усного спілкування на виробництві, у громадсько-політичній сфері. Розмовно-офіційне спілкування (або ділове) визначається соціальними функціями мовців, на відміну від побутового, готується заздалегідь і не виходить за межі зумовленої теми, для нього характерне вживання простих коротких речень, емоційність висловлювання, усні діалоги і полілоги, використання несловесних засобів (жестів, міміки, інтонації, логічних наголосів).

Офіційно-діловий стиль - це стиль, який задовольняє потреби писемного спілкування в суспільно-політичному, господарському житті, у ділових стосунках, у виробничій та іншій діяльності членів суспільства. Це один з найдавніших стилів української мови: його ознаки знаходимо в документах XI - XII століття, в українських грамотах XIV - XV століття. Найважливішими характеристиками офіційно-ділового стилю є: високий ступінь стандартизації мовних засобів, широке вживання типових мовних зворотів, наприклад: відповідно до ..., у зв’язку з тим, що , доводимо до Вашого відома... Сподіваємося на подальшу плідну співпрацю; точність, послідовність і лаконічність викладу; відсутність образності, емоційності, індивідуальних авторських рис; наявність реквізитів, які мають певну черговість і постійне місце; для чіткої організації текст ділиться на параграфи, пункти, підпункти; лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні; відсутні діалектизми, жаргонізми, вигуки, частки, іменники з суфіксами суб’єктивної оцінки; речення переважно прості, поширені, з прямим порядком слів; вставні слова зазвичай стоять на початку речень.

Офіційно-діловий стиль поділяється на підстилі:

Законодавчий (використовується в законодавчій сфері, обслуговує офіційно-ділові стосунки між державою та її громадянами; реалізується в текстах Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо).

Дипломатичний (використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури; реалізується в текстах конвенцій (міжнародних угод), комюніке (повідомлень), нот (звернень), протоколів, меморандумів (дипломатичних листів), договорів, заяв, ультиматумів (дипломатичних вимог).

Юридичний (використовується в юриспруденції, судочинство, дізнання, розслідування, арбітраж, обслуговує правові та конфліктні відносини; реалізується в текстах актів, позовних заяв, запитів, протоколів тощо).

Адміністративно-канцелярський, (використовується в професійно-виробничій сфері, у діловодстві; реалізується в текстах заяв, ділових записок, службових листів, протоколів, розписок, доручень і т. п.).

Пауковий стиль, сферою використання якого є наукова та науково-технічна діяльність, освіта; він призначений для інформування про результати наукових досліджень, обґрунтування гіпотез, класифікації і систематизації знань, впливу на інтелект читача або (рідше) слухача.

Найважливіші особливості наукового стилю: логічність, недвозначність викладу; насиченість термінами, абстрактною лексикою; використання складних речень із вставленими конструкціями, відокремленнями тощо; документування тверджень (наявність цитат, посилань); монологічний виклад.

Різновиди наукового стилю:

1. Суто науковий (розрахований на фахівців; стиль монографій, наукових статей, рецензій, наукових доповідей, дисертацій, курсових і дипломних робіт, рефератів і т. п.), який поділяється на науково-технічний і науково-гуманітарний.

2. Науково-популярний (використовується для зрозумілого, доступного викладу наукової інформації нефахівцям; реалізується в неспеціальних часописах, книгах).

3. Науково-навчальний (стиль підручників, лекцій, навчальних посібників).

Кожен професіонал для зростання рівня культури мовлення повинен:

а) розуміти, що таке національна мова, у яких формах вона існує, різноманітність книжної мови та розмовної, функціональні стилі мовлення, фонетичні, лексичні, морфологічні, синтаксичні варіанти, мовні норми;

б) оволодіти літературною мовою, та її стилями.

Професійний стиль мовлення відповідає низці вимог. Серед них орієнтація на результат - конструктивний стиль мовлення, прагнення розв’язати конфлікт, спірне положення, прагнення досягти домовленості, угоди.

Альтернативою конструктивного стилю є деструктивний стиль, що зводить спілкування до конфронтації, конфлікту, міжособистісного протистояння. У діловому спілкуванні ставлення до обговорюваної проблеми не залежить від ставлення до партнера по обговоренню. Це припускає виявлення проблеми в „чистому вигляді”, оцінку спірного питання, що виходить з об’єктивних критеріїв, незалежну експертизу ситуації, формулювання висновку, виходячи з принципової рівності, толерантності, допустимості права іншої сторони на власну думку.

Типізація мовних норм

Національна мова - це мова певного народу в усіх її виявах: літературна мова, діалекти, територіальні і соціальні жаргони, просторіччя.

Літературна мова - це впорядкована форма національної мови, що має певні норми, розвинену систему стилів, усну і писемну форму, багатий лексичний фонд.

Перші писемні пам’ятки, у яких зафіксовано ознаки української мови і які збереглися до наших днів, сягають XI ст. (Остромпрове Євангеліє 1056 - 1057 pp., „Ізборники Святослава” 1073 р. і 1076 р.).

Пам’ятками XIV - XV ст., „Єудебник” князя Казимира 1468 p., „Литовський статут” 1566, 1588 pp. (українська, або руська, мова була офіційною мовою Великого Литовського князівства), перший переклад Євангелія українською мовою - Пересопницьке Євангеліє 1556 - 1561 pp., „Єловник” і „Граматика” Лаврентія Зизанія (1596 p.), „Лексикон словенороський” Памва Беринди (1627 p.), твори Мелетія Ємотрицького, Івана Вишенсько- го, Кирила Єтавровецького.

Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком написані народною мовою три перші частини „Енеїди” Івана Котляревського, зачинателя нової української літературної мови. А основоположником став Тарас Шевченко, який синтезував усе найкраще з книжних традицій старої мови, запозичень, з усної творчості та мовлення українців, відшліфував мовні норми.

Українська літературна мова як вища форма національної мови характеризується наявністю усталених норм, які є обов’язковими для всіх її носіїв.

Унормованість - одна з головних ознак української літературної мови.

Норми літературної мови - це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними і зразковими на певному історичному етапі.

Мовні норми характеризуються: системністю, історичною зумовленістю (виникають у процесі історичного розвитку мови); соціальною зумовленістю (виникають у зв´язку з потребами суспільства); стабільністю (не можуть часто змінюватися).

Із поняттям „мовна норма” пов’язане поняття „культура мови”.

Культура мови - це прагнення знайти найкращу форму для висловлювання думок, яке ґрунтується на бездоганному знанні мовних норм.

Отже, досконале володіння мовою, її нормами в процесі професійної діяльності людини й визначає її культуру мовлення.

У сучасній українській літературній мові розрізняють такі типи норм:

  1. Орфоепічні (норми правильної вимови), наприклад: тверда вимова шиплячих: чай, чому, Польща; дзвінкі приголосні в кінці слова або складу не оглушуються: гриб, репортаж, любов, раз, лід, голосний о ніколи не наближається до а : молоко, потреби, дорога (а не малако, патреби, дарога)´, літера щ передає звуки шч: вищий, що (а не висший, шо)´, буквосполучення дж, дз передають злиті звуки: сиджу, кукурудза (а не сижу, кукуруза)´, літера ґ передає звук ґ: обґрунтування, ґатунок (а не обгрунтування, гатунок).
  2. Акцентуаційні (норми правильного наголошування), наприклад: ненависть, середина, новий, близький і т. д. 3. Морфологічні (норми правильного вживання відмінкових закінчень, родів, чисел, ступенів порівняння), наприклад: вживання закінчень кличного відмінка : пане професоре, Андрію Петровичу; вживання паралельних закінчень іменників у давальному відмінку: декану і деканові, директору і директорові, сину і синові; при цьому, називаючи осіб, слід віддавати перевагу закінченням -ові, -еві, наприклад: панові, ректорові, але заводу, підприємству, відділу тощо. У випадку, коли кілька іменників, назв осіб підряд стоять у давальному відмінку, закінчення потрібно чергувати: генеральному директорові Науково-дослідного; вживання іменників чоловічого роду на позначення жінок за професією або родом занять: професор Городенська, лікар Тарасова, (слова лікарка, викладачка, завідувачка і под. використовуються лише в розмовно- побутовому стилі, але аспірантка, артистка, журналістка, авторка - і в професійному мовленні); чоловічі прізвища на -ко, -ук відмінюються: Олегові Ткачуку (але Олені Ткачук), Василя Марченка (але Мар ’яни Марченко); форми ступенів порівняння прикметників та прислівників і т.п.
  3. Лексичні (норми правильного слововживання), наприклад: Правильно: зіставляти, а не співставляти; збігатися, а не співпадати; наступний, а не слідуючий; добре ставлення, а не добре відношення; брати участь, а не приймати участь; висновок, а не заключения; відгук, а не відзив.
  4. Синтаксичні (норми правильної побудови речень і словосполучень, вживання прийменників), наприклад правильно: згідно з наказом, а не згідно наказу; відповідно до інструкції, а не у відповідності з інструкцією; лекція з математики, а не лекція по математиці та ін.
  5. Стилістичні (норми правильного відбору мовних засобів залежно від ситуації), наприклад, правильно: залишилося тільки, а не залишилося лише; пам’ятний подарунок, а не пам’ятний сувенір; моя біографія, а не моя автобіографія і т.д.
  6. Графічні (норми передавання звуків і звукосполучень на письмі).
  7. Орфографічні (норми написання слів).
  8. Пунктуаційні (норми вживання розділових знаків). Останні три типи мовних норм (графічні, орфографічні, пунктуаційні) називаються правописними [70, с. 240].

У сфері професійного спілкування існує мовний етикет - це сукупність правил, принципів і конкретних форм спілкування. Етикет - це сукупність правил поведінки, що регулюють зовнішній вияв людських взаємин, їхню поведінку в громадських місцях, манери та стиль. У словниках етикет ототожнюється з культурою поведінки. Слово „етикет” (як порядок і форма ввічливості при дворах монархів) увійшло до лексикону за часів правління французького короля Людовика XIV.

Мовний етикет - система ритуалів і відповідних словесних формул, які вживаються з метою встановлення контакту та підтримання доброзичливої тональності спілкування. У діловому спілкуванні передбачає лояльне, шанобливе ставлення до співрозмовника, використання загальнокультурних норм спілкування, судження, форми вираження.

Усне мовлення професіонала має бути: виразним (потрібно з чіткою дикцією вимовляти кожне слово); точним і недвозначним (використовувати слова з прямим значенням); логічним (продумувати кожну фразу, викладати думки послідовно, логічно); відповідним ситуації мовлення (кожен службовець повинен пам’ятати: що - кому - коли - де - про що - чому говорить і відповідно добирати мовні засоби); нестандартним; доречним; змістовним; стислим (у народі кажуть, що багато говорити не завжди означає багато сказати).

Тим, хто прагне до високого рівня культури спілкування, бажано знати, яка інформація підсилює вплив на інших людей, а яка, навпаки, зменшує його. Так, не бажано казати „я - маленька людина”, „у мене не виходить”, „у мене мало досвіду”, „я не хочу забирати у вас час” і т. ін. Краще сказати: „я - ще молодий спеціаліст”, „мені слід детальніше розібратися в цьому”, „я лише розпочав роботу”, „мені хотілося б з вами обговорити це питання” і т. ін.

Єучасною формою ділового спілкування є бесіда. Основою бесіди є діалог. Діалог будується через контактну взаємодію. Контактна взаємодія - це знакообмін між особистостями, який визначає поведінку, характеризує взаємну спрямованість партнерів (за К. Бюллером). Контактом доцільно називати спільність психічного стану людини з іншою людиною. Цей стан супроводжується взаємною зацікавленістю сторін, довірою.

Стосовно діалогу ми називатимемо контактом особливий стан єднання, який характеризується взаєморозумінням, співпереживанням і готовністю до взаємодії.

Ознаки того, що є контакт у процесі спілкування, є:

- взаємне особистісне сприйняття, відкритість у стосунках і відвертість у висловлюваннях,

- згода з головними змістовими положеннями взаємодії,

- сприйняття думок як значущих, розвиток їх у подальшому спілкуванні; єдність оцінних суджень [27 ; 28].

В організації діалогу важливе використання прийомів атракції (лат. atractio - притягування) - сприйняття позиції людини, до якої сформувалося позитивне ставлення (почуття симпатії, дружби, любові). Завоюванню симпатії сприяють: використання прийому „ власного імені ” (його звук підсвідомо викликає приємні емоції, свідчить про повагу до особистості); привітна, щира усмішка (підбадьорює, заохочує), сигналізує: „я твій друг”; приховування негативних емоцій (навіть цілком справедливих, зрозумілих); використання механізмів навіювання (переконання); акцентування на позитивних рисах (прийом компліменту); терпляче, з розумінням і співчуттям, вислуховування співрозмовника, що дає змогу задовольнити потребу в самовираженні, формує позитивне ставлення.

Десять заповідей оптимального мовленнєвого спілкування, що допомагають легко й красиво виражати свої думки, невимушено й гармонійно вести діалог:

  • висловлюватися правильною мовою, відповідно до загальноприйнятих мовних норм;
  • брати до уваги сфери спілкування (колеги, конференції, телестудія і т.п.). Неприпустимо в різних сферах говорити одним стилем. Не бути багатослівним. Конкретно формулювати свої пропозиції, роблячи доступною для всіх їхню конструктивність, новизну;
  • висловлюватися зрозумілою, барвистою мовою. Ясність - головна перевага мови;
  • уміти вислухати опонента, професіонал, не здатний слухати інших, обмежений у своїх можливостях працювати над власним мовним іміджем;
  • доказово й чітко виражати свої думки;
  • бути стриманим у жестах.
  • поважати думку опонента, приєднуючись до думки інших, не повторюватися, бажано мотивувати свою мовну дію;
  • утримувати увагу слухача, не зловживати паузами в мові;
  • використовувати емоційні засоби дії.

Дотримання цих правил знімає прояв скутості в спілкуванні, налагоджує гармонійні взаємини між людьми, створює привабливий імідж співрозмовнику.

У бесіді бажано замінювати фрази на зразок „я повинен” на фрази „я хочу”, „я вибираю”. У першому випадку людина діє, почуваючи себе приневоленою. Це, звичайно, впливає на її настрій, їй хочеться чинити опір, а це викликає, у свою чергу, відчуття провини. Через це в конкретній ситуації бажано робити вільний вибір, ураховуючи всі обставини, а також настрій, можливості, наслідки і т. ін. Особистісний вплив підвищуватиметься, якщо бажання людини і дійсність збігатимуться. Це дасть змогу їй відчути себе сильною, такою, що хоче й може досягти того, чого бажає.

Персоніфікована манера висловлювання є важливим критерієм діалогічного спілкування, який передбачає виклад інформації від першої особи, звернення до особистого досвіду, висловлення не лише предметної думки, а й ставлення до неї, що разом з іншими чинниками забезпечує взаємодію. („Я вважаю”, „Я гадаю”, „Я хочу порадитися з вами”). Згідно з її вимогами діалог передбачає відкриту позицію.

Уміння бачити ситуацію не тільки з власного погляду, а й очима співрозмовника, є дуже важливим. У формуванні цього вміння великого значення набуває інтуїція (лат. intuis - уважно дивитися) - здатність бачити особливості іншої людини через безпосереднє споглядання, без логічної аргументації [23,с. 248].

Поліфонія взаємодії є антиподом монологічного спілкування, яке репрезентує лише думку адресанта (відправника). В індивідуальній бесіді поліфонія реалізується у формі розвивальної допомоги, залишаючи простір для власних зусиль, праці душі. Кожен учасник комунікації може викласти власну позицію, розповісти, що його хвилює, шукати рішення у процесі взаємодії з урахуванням думок кожного учасника. Це можна реалізувати за допомогою таких методів: уточнення („Я хочу перевірити, чи правильно я тебе зрозумів, будь ласка, повтори ще раз”), перефразування („Як я зрозумів, ти маєш на увазі, що...”, відображення почуттів („Мені здається, я розумію, що ти відчуваєш при цьому”),резюмування („Якщо підсумувати те, що ти сказав...”).

Орієнтація на поліфункціональність спілкування дає змогу професіоналу організувати взаємодію як цілісний процес: не обмежуватися плануванням лише інформаційної функції, а створювати умови для обміну ставленнями, переживаннями; допомагати кожному гідно самоутвердитися в колективі, забезпечуючи співробітництво (співпрацю) і співтворчість.

Двоплановість позиції в професійному спілкуванні. Постійний діалог не лише з партнером, а й із собою, аналізуючи ефективність утілення власного задуму, сприяє збереженню його ініціативи під час спілкування, а ігнорування цього критерію руйнує доброзичливу атмосферу спілкування

Назви позицій умовні й не пов’язані з віком людини, яка характеризується. Характеристика позицій

Позиція батька у спілкуванні — система реалізації певних ставлень особистості до співрозмовника, у якій демонструються незалежність, упевненість, навіть агресивність, бажання взяти всю відповідальність на себе, передбачає діалогічну взаємодію лише в тому випадку, коли один комунікант постійно перебуває в ролі дитини. А це гальмує розвиток особистості і призводить до конфлікту.

Позиція дорослого у спілкуванні - система реалізації певних ставлень особистості до співрозмовника, у якій демонструються коректність і стриманість, уміння рахуватися із ситуацією, розуміти інтереси інших і розподіляти відповідальність між усіма, настроює на ділову взаємодію, проектує рівноправного партнера, створює атмосферу довіри. Прийоми реалізації цієї позиції можуть бути такі: „Я хочу порадитися з вами”, „Давайте обміркуємо, вирішимо” тощо.

Позиція дитини в спілкуванні - система реалізації певних ставлень особистості до співрозмовника, у якій демонструються залежність, підпорядкованість, невпевненість, небажання брати відповідальність на себе. Контакт порушується, коли позиції неузгоджені: відправник у позиції дорослого звертається до колеги, а той, як батько, повчає його, спричинюючи природне невдоволення (адже він не дитина). Важливо, відчуваючи власну позицію, бачити позицію партнера і прагнути до їх узгодження, взаємоприйняття. Це й започатковує контакт. Пристосування в спілкуванні розглядається як система прийомів (психологічних, мімічних, пантомімічних, мовних, рухових тощо) для організації структури спілкування, що адекватна завданню, яке розв’язується. Використовуються „м’язова мобілізованість”, прибудови, зміна тональності мовлення, дистанції, форми взаємодії тощо. Прибудова - мимовільне пристосування людиною свого тіла для впливу на зовнішній об’єкт, щоб підпорядкувати його своїм потребам. Таким чином, прибудова стає зовнішнім виявом рольової позиції у контакті. Теоретик театру П. М. Єршов обґрунтовує використання трьох прибудов з метою впливу на людину: знизу, зверху, поруч.

Прибудова знизу властива людям, які звикли підкорятися, соціально не захищені. Водночас прибудовуючись знизу в спілкуванні, людина пояснює, очікуючи розуміння, підбадьорює, просить.

Прибудова згори властива людям, які звикли давати вказівки, самостійним, самовпевненим. Прибудовуючись згори, людина пояснює, не цікавлячись, як її слухають, докоряє, диктує, наказує.

Прибудова поруч - дія нарівні. У такій позиції людина пізнає, стверджує. Чітку технологію організації поведінки за допомогою різних прибудов можна знайти в спеціальній літературі.

Урахування рольової позиції доцільне в організації індивідуальної бесіди. Брак контакту через неузгодженість настанов у взаємодії руйнує атмосферу взаємосприйняття й перекреслює можливість подальшого продуктивного спілкування.

Крім неправильно обраної позиції, у спілкуванні можуть заважати різноманітні бар’єри - перешкоди, що зумовлюють опір партнера впливові співрозмовника. Це бар’єри фізичні (простір, дистанція та час, які віддаляють); соціальні (постійне підкреслювання своєї позиції згори, своїх переваг); гностичні (не адаптоване мовлення до рівня розуміння партнера, висловлення великими реченнями - понад 17 слів, надто швидко - понад 2,5 слова за секунду, недоказово); естетичні (несприйняття співрозмовником естетики зовнішнього вигляду, особливостей міміки); емоційні (невідповідність настрою, негативні емоції, що деформують сприймання); психологічні (у вигляді негативних установок на підставі попереднього досвіду, незбіг інтересів тощо). Нейтралізувати, усунути ці бар’єри допомагає психологічне настроювання на взаємодію, а також знання та вміле використання методів та прийомів впливу на особистість.

Фізичний бар’єр пом’якшується скороченням дистанції, відкритістю у спілкуванні; соціальний - прагненням не протиставляти себе, а підносити до свого рівня, не нав´язувати, а радити; гностичний - уважним спостереженням за реакцією слухача і перебудовою мовлення; естетичний - самоконтролем поведінки; емоційний - прагненням до успіху; психологічний - перенесенням уваги на інтерес до роботи, пошуком „емоційного ядра” у спілкуванні, оптимістичним прогнозуванням діяльності.

Метод - це засіб впливу на свідомість, волю і відчуття, спосіб взаємодії з метою формування переконань і навичок поведінки, які відповідають цілям.

Методи - це сукупність способів рішення завдань і здійснення взаємодій, способів взаємозв’язаної діяльності, направлених на досягнення ціле; сукупність специфічних способів і прийомів роботи, які використовуються в процесі мовлення, мотиваційної сфери і потреб, для вироблення навиків і звичок поведінки і діяльності, а також їх корекції і вдосконалення.

Прийом - частина загального методу, окрема дія, вплив в конкретній ситуації, направлений на ефективність дії методу.

Педагогіка, як наука, має великий досвід в галузі методології спілкування та взаємодії. Відомі різні підходи і класифікації методів спілкування (Бабанський Ю. К., Волкова Н. П, Лихачов Б. Т., Єластьонін В., Харламов І. Ф., Фіцула М. М. та ін.) [23; 82; 96].

Методи впливу на свідомість, почуття, волю (за Б. Т. Лихачовим), існують для пояснення й доведення правильності чи необхідності певної поведінки, норм і правил спілкування, ставлення до навколишнього світу та ін. До цієї групи належать методи: навіювання; переконання; прикладу, бесіда, дискусія, дебати, лекція, дилема, розповідь.

Навіювання - метод психологічного впливу на людину, розрахований на некритичне сприйняття нею слів, думок інших, що призводить або до вияву в людини, навіть усупереч її волі і свідомості, певного стану, почуттів, ставлення, або до здійснення людиною вчинків, що можуть безпосередньо не відповідати її принципам діяльності, поведінки. Навіювання не вимагає доказів, аргументації, логіки. Визначальним засобом навіювання можуть бути яскраві факти, цитати, приклади, особистість. Ступінь навіювання залежить і від вікових, і індивідуальних особливостей суб’єкта, його культурного та інтелектуального розвитку, особливостей характеру, а також від тимчасового стану психіки, авторитету вихователя.

Переконання - метод впливу на свідомість, волю індивіда, що сприяє формуванню нових поглядів, ставлень або зміні тих, що не відповідають загальнолюдським та національним нормам і принципам, передбачає обґрунтування певного поняття, відстоювання моральної позиції, оцінки вчинків, дій та ін. Основу цього методу складають знання, які використовуються для пояснення й доведення правильності чи необхідності певних ставлень, поведінки, але в поєднанні з почуттями. Основними формами реалізації методів формування свідомості індивіда є: лекції, розповіді, бесіди, диспути, конференції, збори, в основі яких є слово.

Бесіда передбачає цілеспрямовану організацію обміну думками. Тематика, зміст бесід визначається завданнями, які стосуються окремого індивіда чи певної групи. За змістом бесіди охоплюють різні питання моралі, етики, естетики, наукової організації праці, фізичного виховання, політичних подій та ін.

За формою проведення визначають бесіди фронтальні (з групою) та індивідуальні. Розрізнюють також заплановані та епізодичні бесіди.

Методика проведення бесіди залежить від поставленої мети, завдань, змісту, форм бесід. Це може бути обмін думками з приводу певного вислову, прочитаної статті, вчинків школярів, подій у житті держави, школи, класу, окремих учнів. Бесіда забезпечує виявлення особистісної оцінки з різних питань життя, поглядів, суджень. Діалог має таку логічну структуру: 1) початок бесіди, введення в тему бесіди; 2) передача інформації - ставиться запитання, пропонується висловити свою думку; 3) аргументування - участь в обговоренні питання, наведення прикладів з свого життя або епізодів із книжок, публікацій, періодики тощо; 3) прийняття рішень - узагальнені виступи, висновки.

Дискусія (диснут) передбачає суперечку, зіткнення різних точок зору, поглядів, думок, оцінок, відстоювання своїх переконань. Дискусія вимагає спеціальної підготовки учасників: обирається дуже гостра тема, визначається авторитетний, ерудований ведучий дискусії, розробляються питання, які стимулювали б учасників до суперечки. Ці питання, рекомендована література доводяться до відома учасників раніше, щоб була можливість підготувати аргументацію.

Дебати - складаються з двох частин. У першій виступають основні промовці, визначені організаторами дебатів. Заздалегідь указується тема дебатів, наприклад, „Чи потрібна Україні незалежність”? Основні промовці діляться на „пропозицію” (вони повинні доводити, що Україні потрібна незалежність) і „опозицію” (їх завдання доводити, що незалежність Україні не потрібна). усі присутні теж розділяються на дві групи: підтримка пропозиції й підтримка опозиції. Під час дебатів учасники повинні вміти знаходити аргументи до тієї позиції, яку мають відстояти. Після виступів основних промовців розпочинаються дебати в залі, у яких може взяти участь кожний. Після дебатів у залі відбувається голосування за аргументи, а не тезу. Після чого оголошуються підсумки дебатів. Дуже корисно для формування переконань вирішення дилем Кольберга.

Дилеми становлять реальні життєві ситуації, які не мають однозначно правильного рішення (наприклад, вкрасти ліки, якщо немає грошей, чи дати людині вмерти; вимагати справедливості чи підкоритися батькам). Переживання й розмірковування під час детального обговорювання дилем створюють необхідний кожній людині досвід вирішення складних життєвих проблем та прийняття відповідальності за свої рішення.

Розповідь - це монолог, який будується як оповідання, опис, роз’яснення. Вона проводиться, щоб викликати почуття співпереживання з героями розповіді, розкрити зміст моральних норм і правил поведінки, уявити ідеальний образ тощо. При цьому важливо не навчати прямо, а давати можливість дітям оцінювати самим те, що почули, робити висновки.

Лекція, як і розповідь, - монолог, але більший за змістом і дається на рівні теоретичного узагальнення. Саме тому лекції проводять з метою розкриття різних питань, пов’язаних з формуванням та розвитком особистості. У змісті лекції визначаються зазвичай кілька питань, їх послідовне розкриття дає слухачам уявлення з певної проблеми.

Ефективності використання методів формування свідомості сприяє:

  • Позитивна взаємодія співрозмовників, установлення контакту з ними.
  • Формування інтересу, уваги до змісту інформації:
  • використання прийомів співпереживання, парадоксальної ситуації, пауз, конкретних прикладів.
  • Доказовість у процесі переконання. Уміння пояснити свою думку за допомогою відомих істин (теза, аргументи, способи доведення істини).
  • Звернення до почуттєво-вольової сфери. Вплив на свідомість особистості передбачає опору на її почуття і волю.
  • Особистість оповідача - головний чинник використання методів навіювання, переконання; його ерудиція, майстерність, мовна культура, стиль життя, манери, жести, міміка, такт.

У процесі професійного спілкування значення набувають методи досягнення єдності свідомості й поведінки: вимоги, привчання, вправи, доручення сприяють позитивній поведінці і виробленню звички до неї.

Вимога - це професійний вплив, який полягає в тому, щоб зобов’язати виконувати професійні дії і вчинки. Вимоги повинні бути лаконічними, доступними для виконання, зрозумілими, не порушувати повагу до особистості. Вимога виконує стимулюючі, організуючі і гальмуючі функції. За формою пред’явлення вимоги можуть бути прямі (характеризуються такими ознаками, як позитивність, інструктивність, рішучість проявляються у вигляді наказу, вказівки) і непрямі, або опосередковані (спираються на сформованість у вихованців мети, цілей, переконань і проявляються у вигляді прохання, поради, натяку та ін.). Розрізняють індивідуальні вимоги і колективні, котрі йдуть від правил поведінки , етикету. Різноманітні й форми вираження вимог. Вони залежать від індивідуальних якостей особистостей, характеру стосунків між ними, своєрідності ситуації (м’яке прохання, нагадування, докір, попередження, категоричні вимоги).

Використання методу вимоги буде більш успішним, якщо: а) пояснювати необхідність дотримання тих чи тих вимог;

б) одночасно не висувати багато вимог; в) залучати до визначення певних вимог у процесі розробки „правил моральної поведінки”.

Ефективним є метод переключення. Інколи замість того, щоб робити зауваження і відволікати від роботи, досить включити його в іншу діяльність.

Привчання - організація планомірного і регулярного виконання визначених дій з метою перетворення їх у звичку поведінки (дотримуватися режиму тощо). Привчання потребує чітких вимог, вправ, контролю, доброзичливості та терпіння.

Вправи передбачають багаторазове повторення, закріплення, вдосконалення способів дій як стійкої основи суспільної поведінки, тобто це планомірно організоване виконання різних дій, практичних справ з метою формування і розвитку певних навичок поведінки, рис характеру. Звички формуються на основі знань про норми поведінки, вироблених умінь позитивних дій і закріплюються вправами як цілеспрямованими і багаторазовими діями. Тому вправи являють собою систему організованих правильних вчинків розраховану на тривалий час. Вправи ведуть до вироблення навичок і звичок, які включаються в загальну структуру поведінки і проявляються як її індивідуальні особливості. Це може бути звичка до регулярної праці, до фізичної та гігієнічної культури, звичка бути обов’язковим у стосунках з людьми. М. Болдирев виділяє такі типи вправ: а) вправи в діяльності - використовуються з метою вироблення навичок до праці, переборювання труднощів, виховання наполегливості, самостійності;

б) режимні вправи - стимулюють дітей до дотримання встановленого в школі та в сім’ї режиму та ін.; в) спеціальні вправи - використовуються для вироблення і закріплення навичок і вмінь культурної поведінки, дотримання елементарних правил, пов’язаних із зовнішньою культурою, правилами етикету.

Реалізується метод вправ і через доручення, тобто шляхом виконання визначених завдань, що сприяють накопиченню досвіду позитивної поведінки, гуманних якостей, відповідальності, старанності. Значущість доручень роботи буде вищою, якщо дотримуватись ряду умов: а) усвідомлювання значення доручень;

б) виконавці повинні знати, в чому сутність доручення і як його виконати, в які строки; в) доручення виконується більш охоче, якщо воно відповідає інтересам, потребам і можливостям особистості, посильне їй; г) надавати допомогу у процесі виконання доручення, корегувати за необхідності їх дії; д) давати можливість виявляти самостійність, ініціативу, творчість; е) здійснювати оцінку результатів виконання доручення.

Усе більшого поширення набуває використання ситуацій, тобто створення таких зовнішніх обставин, які дозволяють опосередковано впливати на свідомість, почуття, вчинки людини. Цілеспрямовано організованими обставинами, які і створюють ситуацію. Прийоми непрямого впливу на особистість прямо відповідають вимогам життя. Це можуть бути: ситуації упізнавання, в якій продемонструвати свою унікальність, своєрідність, талановитість, інтереси; ситуації взаємодії кожного члена колективу в позиції підлеглості та керівництва; ситуації співпереживання, турботи, взаємодопомоги, ситуації морального вибору; ситуації успіху та ін.

Ситуація не повинна викликати почуття образи, приниження власної гідності. Вона доречна при вирішенні гострих питань спілкування, при встановленні позитивних стосунків. У той же час ситуацію не можна вважати універсальним методом, її використовують залежно від цільової установки, особистих якостей, авторитетності тощо. Метод суспільної думки колективу - це метод, який більш ефективно використовується в юнацтві, оскільки саме підлітки великого значення надають думкам друзів по групі. Емоційна сумісність у колективі дозволяє створити сприятливу психологічну атмосферу. У стосунках з колективом домінує страх утратити повагу друзів, постійне бажання заслужити похвалу (схвалення) колективу, виділитися в ньому з кращого боку. Громадська думка як вимога колективу полягає в оцінці дій і вчинків кожного учня з метою спонукання його до зміни на краще в поглядах, переконаннях та поведінці.

Колективна творча справа - це, по-перше, справа, корисна; по-друге, творча, тобто самостійне створення чогось нового, незвичного; по-третє, колективна, тобто в ній беруть участь усі, кожний член колективу. КТЄ включає 5 загальних зборів (стартова бесіда, обговорення пропозицій та вибір справи, планування, проведення справи. „Вогник” - обговорення в неформальній обстановці результатів та процесу справи, її оцінка, оцінка діяльності кожного). Між загальними зборами створюються і працюють мікрогрупи („Розвідка справи”, „Ради справи”, творчі групи планування та виконання). У мікрогрупах працює кожен член колективу, причому на кожному етапі мікрогрупи мають різний склад, це дозволяє кожному вихованцю виявити різні здібності, навчитися спілкуватися з різними особистостями, реалізувати свої інтереси, побувати і в ролі підлеглого, і в ролі керівника.

Дуже ефективним є метод рольової гри. Гра - це діяльність, в якій імітуються реальні умови та дії, але метою її є процес, а не результат. Гра ставить кожного в активну позицію, непомітно примушує діяти, приймати рішення, спілкуватися, додержуватися правил, унаслідок чого засвоюються моральні норми, розвивається здатність краще розуміти інших людей, співробітничати з ними. Ролі в грі мають діставатися всім, ураховуючи мету та умови гри.

Методи, які призначені стимулювати суспільно корисну поведінку або гальмувати неприйнятну. Головні методи цієї групи - змагання, заохочення й покарання, які здійснюють функцію стимулювання й коректування діяльності.

Змагання завжди є могутнім стимулом діяльності, тому що враховує прагнення більшості людей до самоствердження, активності. Змагання може бути колективним, або індивідуальним. Воно завжди має бути гласним, конкретним, а результати та критерії оцінки треба піддавати порівнянню.

Методи контролю, самоконтролю та самооцінки.

До цієї групи методів належать:

Самовимога (спосіб безпосереднього пробудження до тих чи тих вчинків або дій, спрямованих на поліпшення поведінки).

Самоконтроль: контроль (спосіб спостереження за діяльністю й поведінкою з метою спонукання їх до дотримання встановлених правил, виконання запропонованих вимог або завдань засобами контролю й спостереження за поведінкою і роботою: бесіди, психолого-педагогічні тести, анкетування тощо).

Самоаналіз - оснований на посиленні інтересу до себе, розміркування про своє ставлення до навколишнього світу, власних вчинків, дій, моральних оцінок.

Самокритика - розвивається на основі самоаналізу. Може бути у формі внутрішнього монологу (інтроверти) або у формі довірчих бесід з друзями, висловлювань про себе в колі товаришів, на зборах, диспутах (екстраверти). Самопізнання - в результаті самоаналізу і самокритики з’являється бажання до створення цільного образу власного „Я ”, „Я” - концепції.

Самоочищення - спосіб виходу з внутрішньої кризи особистості, що виникає з причини недосконалості духовного світу (особливо гостро - у підлітків). Це - самоосуд і готовність до самопокарання, до початку нового життя згідно зі своїм ідеалом.

Методи повсякденного спілкування, ділової, товариської, довірчої взаємодії і взаємовпливу

Метод поваги до особистості (одночасно принцип і умова нормального виховання) поступово трансформується у взаємоповагу. Полягає в турботі, доброзичливості, ввічливості, вимогливості, щирій зацікавленості життям людини. Заснований на дбайливому ставленні до відчуття власної гідності, самолюбності, самооцінки. Охоплює і пронизує всю систему відносин і спілкування з вихованцем. Реалізується в терплячому вислухуванні особистості, залученні її до обговорення й ухвалення важливих рішень.

Переконання - трансформується у свідомість особистості та її переконаність. Це основний метод доведення за допомогою переконливих аргументів і фактів істинності ідей, положень, вчинків, оцінок, поглядів.

Прийоми: обговорення (спосіб залучення особистості до процесу виявлення істини), розуміння (створення атмосфери доброзичливості, збудження людини до відвертості), довір’я (спосіб створення для особистості ситуацій, які вимагають від неї самостійного, відповідального вчинку, поведінки при повній відсутності контролю з боку інших), співчуття (спосіб тактовного виявлення педагогом своїх відчуттів щодо переживань радості або біди), застереження (спосіб тактовного попередження, профілактики і гальмування можливих порушень норм поведінки), критика (спосіб викриття, виявлення і аналізу недоліків, помилок, прорахунків в мисленні і поведінці).

Методи активного впливу на індивіда або колектив як суб´єктів життєдіяльності.

1. Методи звернення до свідомості:

• Приклад - спосіб впливу, який переростає в само

вплив у результаті засвоєння людиною морально-естетичного привабливого ідеалу, зразка (популярна особа, герой твору мистецтва);

  • Роз’яснення - прийом прямого вербального впливу на свідомість людини шляхом звернення до розумової діяльності. Як різновид виділяють установку, повчання, пояснення.
  • Очікування радості - наповнення життя людини

оптимізмом, цікавістю, привабливістю, емоційним піднесенням, мобілізація її духовних і фізичних сил. Це полегшує процес подолання труднощів на шляху до бажаної мети. Важливо враховувати рівень розвитку потреб особистості, перемикати установку з очікування задоволення матеріальних потреб на прагнення до оволодіння духовними цінностями.

  • Актуалізація мрії - прийом постановки дальньої

перспективи особистості. Формує цілеспрямованість як якості особистості, укріпляє волю.

  • Зняття напруги у відносинах - попередження

вибухових ситуацій у колективі, загрожувальних психічних напруг у окремої особистості, ослаблення дії на психіку моральних струсів або травм, перемикання свідомості, пам’яті, уяви, відчуттів особистості з хворобливо загостреного стану в розслаблений. Це відбувається в результаті спільного з педагогом обговорення, аналізу важкої ситуації, що склалася, її можливих наслідків, пошуку шляхів виходу з кризової ситуації.

2. Методи звернення до почуттів:

  • Звернення до совісті — означає вплив на почуття

людської гідності людини, її особистої відповідальності перед собою і людьми. Реалізується як збудження у свідомості і відчуттях особистості моральної незадоволеності своєю поведінкою. Внутрішні духовні сили прокидаються в результаті активного залучення їх до колективної праці і громадської діяльності, засудження товаришами, морального докору.

  • Звернення до почуття справедливості - спирається на природне прагнення до свободи, чесності, рівності і товариськості. Це дозволяє особистості регулювати відносини в колективі і з навколишнім світом. Формує громадянина, особистість, виховує незалежність, прагнення жити по совісті.
  • Звернення до самолюбності - спирається на ви

соку емоційну оцінку самого себе, своїх сил, здібностей. Заохочення ініціативи, бажання виділитися, високої самовіддачі, вислову віри у великі можливості особистості.

  • Звернення до естетичного почуття - спирається на природжене прагнення людини до краси. Засоби впливу - художні та естетичні явища, образи прекрасного, піднесеного, комічного, трагічного, потворного.
  • Звернення до співчуття й милосердя - направлено на пробудження в людині жалю, морального страждання від болю, горя, мук людини, живої істоти. Досягає мети шляхом акцентування уваги на трагічних подіях життя колективу, товаришів, суспільства, усього світу; шляхом включення в милосердну діяльність.
  • Звернення до сорому - направлено на збудження гострих негативних емоцій, переживання відчуття приниженості, неповноцінності через свій аморальний вчинок. Формує внутрішні моральні гальма, здатність морального самоконтролю. Здійснюється або шляхом інтимної, секретної розмови, або шляхом надання гласності аморального вчинку особистості.

3. Методи звернення до волі та вчинку:

  • Вимога - спосіб прямого впливу на свідомість і волю людини з метою організації або координації її поведінки й діяльності. Вона змушує до обов’язкового виконання розумної, життєво виправданої, педагогічно доцільної волі вихователя, колективу, його довіреної особи, виховує здібність подання вимог до себе, спирається на повноваження і авторитет педагога і колективу. Використовуються: наказ, настійлива порада, переконливе прохання, докір, загроза покарання.
  • Навіювання - засіб маніпулювання свідомістю особистості. Досягається за допомогою психологічних засобів збудження пристрастей, нав’язування думок, введення в оману, утиск відчуттів, залякування, духовного підвищення або приниження особистості, переоцінки або недооцінки її фізичних або моральних сил. Засоби - масові заходи, індивідуальна обробка свідомості, музика, уявлення, що театралізуються, гала-концерти, шоу, урочисте виконання ритуалів, обрядів.
  • Вправа - залучення до систематичної, спеціально організованої, суспільно корисної діяльності, яка сприяє формуванню навиків культурної поведінки, різноманітної діяльності, спілкування в колективі і т.д. Організовуються як активні, які ритмічно повторюються дії, прийоми, способи або як система відрегульованої поведінки людини в типових ситуаціях
  • Заохочення - метод зовнішнього активного стимулювання, збудження до позитивної, ініціативної, творчої діяльності, здійснюється за допомогою громадського визнання успіхів, нагородження, задоволення духовних і матеріальних потреб. Воно не повинне стати буденною справою або предметом торгу. Повинно бути адекватно вчинку й погоджено з колективом учнів. Засоби - схвалення, усна або письмова подяка, цінна нагорода, похвальна грамота, лист з вдячністю і т. п.
  • Покарання - спосіб конфліктного гальмування, припинення свідомо здійснюваної шкідливої, аморальної діяльності. Має сенс тільки тоді, коли покараний розуміє за, що він покараний. Повинне бути суворо індивідуальним, відповідним вчинку і використовуватися не часто. Велике значення при визначенні покарання мають: врахування вікових і індивідуальних особливостей особистості; міра авторитету педагога, вихователя, фахівця.

Вибір методів спілкування

Немає методів добрих або поганих. Залежно від ситуації той або той метод постає як найбільш оптимальний шлях досягнення мети. Оптимальним називається найвигідніший шлях, який дозволяє швидко і без зайвих витрат часу, енергії, засобів досягти наміченої мети.