Культура професійного спілкування

Тема 1.3. Чинники й закономірності ефективності професійного спілкування

План:

Чинники ефективності професійного спілкування.
Стиль спілкування як чинник ефективності професійного спілкування.
Співпраця, співтворчість - основа професійної взаємодії у спілкуванні.
Закономірності та принципи професійного спілкування.

Успішність професійного спілкування зумовлена великою кількістю чинників (причина, рушійна сила процесу, явище, яке взаємодіє з іншими в процесі розвитку цілого), кожен з яких є надзвичайно важливим, і тому нехтування будь-якого з них обов’язково призводить до непорозумінь і зниження його ефективності.

Професійна діяльність має чинники впливу: зовнішні, об’єктивні (професійне середовище, колектив, виховання, освіта); внутрішні, суб’єктивні (особистісний, мотиваційно-потребнісний, інтелектуальний, організаційно-діяльнісний, гігієнічний).

Об’єктивним чинниками є: культура середовища (природного, яке забезпечує їжу, повітря, світло, тепло тощо, географічного (клімат, ландшафт, краєвид, тип поселення, екологія), у яких людина розвивається, соціального (суспільний устрій, система виробничих відносин, матеріальні умови життя, виховання, освіта, характер протікання виробничих та соціальних процесів, ЗМІ), культура суспільства, особливості розвитку соціальної сфери; національні традиції, стан здоров’я, Загалом - це люди, які оточують людину протягом життя. У процесі взаємодії людини з різними групами відбуваються її соціалізація й розвиток. Середовище постійно змінюється через практичну діяльність, розширює і змінює зміст умов, які впливають на життя, спілкування, розвиток, генетична спадковість і стан здоров’я людини; соціальна і культурна приналежність, яка впливає на її безпосереднє оточення; обставини біографії;культурна традиція, професійний і соціальний статус;

Особистість (безпосередньо або опосередковано) впливає на середовище і веде його до змін. Якщо спілкування здійснюється в Україні, то його супроводжує відповідне культурне середовище, що визначає його рамки й можливості.

Суб´єктивні чинники, психічні особливості, світогляд, ціннісні орієнтації, внутрішні потреби та інтереси ; система міжособистісних відносин; організовані впливи на людину з боку окремих осіб, груп, об’єднань і всього співтовариства.

Одним з основних, якщо не найбільш вагомим, чинником, що забезпечує результативність та ефективність процесу спілкування, є безпосередньо сама особистість та її якості, які формують індивідуальність.

Індивідуальність - сукупність неповторних психічних, інтелектуальних, морально-етичних, естетичних, технологічних якостей, які характеризують несхожість, своєрідність, відмінність одної особистості від іншої.

Особистість - людина як суб’єкт відносин і свідомої діяльності, здатний до самопізнання й саморозвитку; стійка система соціально значущих рис, відносин, установок і мотивів, що характеризує людину як члена суспільства. Особистістю стають у процесі праці і спілкування, у якому вона наділена комунікативними, соціальними та психологічними ролями, сукупність яких створює варіанти мовної поведінки, що втілюються в нескінченній розмаїтості висловлень і текстів.

Індивідуальність формується й розвивається в процесі соціалізації, спілкування, діяльності, виховання, навчання, освіти.

Соціалізація особистості - процес засвоєння індивідом соціального досвіду, цінностей, норм, елементів культури, установ, властивих суспільству, соціальних груп, до яких він належить. При цьому людина є не лише об’єктом, а й суб’єктом цього процесу.

Індивід (від лат. individuum - неподільне) - людина як цілісний і неповторний представник роду з її психофізичними властивостями, що є передумовою розвитку особистості й індивідуальності.

Людина - жива істота, яка володіє даром мислення й мови, здатністю створювати знаряддя й користатися ними. Людина становить єдність фізичного і духовного, природного і соціального, спадкоємного і придбаного.

Отже, людина як особистість характеризується:

самосвідомістю (основа формування розумової активності і самостійності особистості, пізнання себе і пошук сенсу життя);
активністю (прагнення вийти за межі реалізованих можливостей);
наявністю „Я-образу”, - системи уявлень людини про себе реальну, себе очікувану, себе ідеальну (виявляються в самооцінці, почутті самоповаги, рівні домагань і т.п.)
спрямованістю - стійкою системою мотивів: потреб, інтересів, ідеалів, переконань і т.п.
здібностями (властивості і якості, що забезпечують успішність у виконанні визначеної діяльності);
характером (сукупність стійких індивідуальних якостей людини, що зумовлює типові для неї способи поведінки й емоційного реагування) [9, с. 105 - 109; 12, с. 212].

На основі зіставлення понять „людина”, „індивід”, „особистість”, „індивідуальність” психологи (А. Асмолов, А. Петровський) стверджують: взаємини між індивідом як продуктом антропогенезу, особистістю, що засвоює суспільно-історичний досвід, і індивідуальністю, що перетворює світ, може бути передано формулою: індивідом народжуються, особистістю стають, індивідуальність відстоюють.

Людина як біологічна істота і як індивід - неповторний представник людського роду з природними й біологічними особливостями становлять передумову й умову її соціального розвитку. Людина-особистість як соціальна істота - найвища цінність, заради якої здійснюється розвиток суспільства.

Під розвитком особистості слід розуміти взаємопов’язаний процес кількісних і якісних змін, що відбуваються під час анатомо-фізіологічного дозрівання людини, становлення її світогляду, моральних поглядів, переконань, емоційно-почуттєвої сфери.

Якщо поняття людини як біосоціальної істоти відбиває одночасно і біологічні, і соціальні якості, то поняття особистості означає специфічну суспільну особливість людини і пов’язане із засвоєнням матеріального й духовного досвіду, накопиченого людством. Особистість наділена певним ступенем усвідомлення світу і самосвідомості. Індивід стає особистістю, коли він у змозі оцінити не лише оточуюче його середовище, але й своє становище в ньому і тим самим діяти свідомо і цілеспрямовано.

Формування - процес становлення особистості людини в результаті об’єктивного впливу спадковості, середовища, цілеспрямованого виховання і власної активності особистості.

Цілеспрямоване формування особистості здійснюється в умовах спеціально організованої виховної системи. Отже, усі ці поняття не тотожні, як і не тотожні поняття людина і особистість.

Виховання - процес цілеспрямованого формування особистості. Це спеціально організована взаємодія вихователів і вихованців, спрямована на формування особистості, потрібної й корисної собі та суспільству. Це також цілеспрямоване формування емоційного ставлення до дійсності відповідно до прийнятої системи цінностей.

Сутність виховання полягає в тому, що вихователь умисно намагається вплинути на вихованця. Тобто виховання є одним з видів діяльності з перетворення людини або групи людей. Це практико-перетворювальна діяльність, спрямована на зміни психічного стану, світогляду і свідомості, знань і способів діяльності, ціннісних орієнтацій вихованця. При цьому потрібно враховувати єдність природної, генетичної, психологічної і соціальної сутності вихованця, а також його вік і умови життя [15,с. 87].

Виховання є процесом багатофакторним. На його результат впливає природне середовище, життєвий світ і ієрархія громадських цінностей, сім’я, школа і ВНЗ, повсякденна і професійна діяльність, мистецтво і засоби масової інформації.

На ефективність професійного спілкування взагалі впливають чинники особистості:

зовнішність людини: привабливість чи непривабливість; фізична врода, почуття смаку;
вираз очей і обличчя: міміка, пропорційність, зміна виразу;
інтелект, професійна компетентність, яка проявляється в розумінні проблеми, прийняття відповідного рішення й відповідних дій;
мотиваційний чинник, який характеризує зацікавленість сторін у переговорах, істинні інтереси, які можуть явно не проявлятися;
естетично-емоційний чинник як прояв ставлення до партнера, психологічна установка на нього, формування першого враження, психологічна культура;
ситуація, у якій проходить ділове спілкування і яка завжди знаходиться у відповідному часі та просторі. Тобто професійне спілкування реалізується в конкретних умовах і протягом відповідного часу;
моральний чинник, який проявляється як психологічні якості, риси людини, її життєві принципи, світогляд, життєве кредо [11, с. 328].

Виходячи з трьох рівнів аналізу, чинники спілкування розглядаються на макро-, мезо- і мікрорівнях. На макрорівні - спілкування індивіда з людьми аналізується в інтервалах, рівних тривалості його життя, вплив суспільства, традицій, інших культур. На мезорівні вивчаються окремі форми та їх вплив на спілкування: бесіда, гра, колективне обговорення, вплив середовища, виховання, навчання, освіти.

На мікрорівні ефективність професійного спілкування пов’язана з опануванням майстерності ведення діалогу. Діалог - це дія, яка дає можливість кожному партнерові для самовираження у спілкуванні. Двоплановість позиції в процесі професійного спілкування полягає у веденні діалогу не лише з партнером, а й з самим собою: активно включаючись у взаємодію, водночас аналізуючи ефективність втілення власного задуму. Це дає змогу зберігати ініціативу у спілкуванні, дотримуватися надзавдання в дії й перебудуватися під час діалогу.

Ефективність професійно спілкування особистості залежить від комунікативних здібностей та рівня сформованості його комунікативної культури.

Комунікативна культура - рівень комунікабельності, комунікативності та комунікативної компетентності в спілкуванні і діяльності.

Природною основою комунікативної культури є комунікабельність людини. Комунікабельність - психічна готовність людини до організаторсько-комунікативної діяльності^. Юсупов); здатність відчувати задоволення від процесу спілкування з людьми [109, с. 81].

Некомунікабельні або малокомунікабельні фахівці швидше втомлюються, відчуваючи психологічні перевантаження, оскільки цей вид активності не властивий їхній природі.

Комунікативність (лат. communicatio - зв’язок, повідомлення) - сукупність стійких властивостей особистості, що сприяють успішному сприйманню, розумінню, засвоєнню, використанню інформації.

Професійна здатність, яка характеризується потребою в спілкуванні, готовністю легко вступати в контакт, викликати позитивні емоції в співрозмовника, мати задоволення від спілкування явище багатопланове, що поєднує низку компонентів, серед яких особливе значення мають комунікабельність, соціальна спорідненість, альтруїстичні тенденції (В. А. Кан-Калик). Соціальна спорідненість - прагнення бути серед людей, усталена якість, яка пов’язує з професійною спрямованістю особистості (В. А. Кан-Калик). Комунікативні емоції - бажання ділитися думками, повагу до учасників спілкування. Альтруїстичні емоції - бажанням приносити радість людям, з якими спілкуються, із співпереживанням радості іншого тощо.

Комунікативність (трактування Ю. Ханіна) - єдність трьох складників: потреби у спілкуванні, емоційного стану до, під час і після спілкування, комунікативних навичок і вмінь.

Потреби в спілкуванні мають різноманітні джерела. Вони можуть спричинятися намаганням зняти внутрішнє напруження та занепокоєння; дістати схвалення, визнання своєї неповторності та унікальності з боку оточуючих; уточнити свої уявлення про іншу людину, її здібності, якості; справити активний вплив на напрям думок, настанови іншої людини й виявити піклування про іншого.

Комунікативність має різні рівні виявлення - гіпертрофована комунікативність, яка робить людину надокучливою, утомливою. Гіперкомунікативність - бажання бути центром спілкування, погано усвідомлюють позицію партнерів, не зважають на їхній погляд у ситуаціях приймання рішення. Гіпокомунікативність - нездатність підтримувати контакт, організовувати зворотний зв’язок із співрозмовником. Такі люди мало спілкуються, у їхній присутності розмова згасає, партнери у спілкуванні відчувають внутрішній дискомфорт і невдоволення результатами спілкування. Ні гіперкомунікативність, ні гіпокомунікатив- ність не відповідають вимогам професійного спілкування.

Комунікативна компетентність - наявність комунікативних здібності у сфері спілкування, комунікативних знань, умінь, навичок і дотримання норм етикету проявляється як професійна основа особистості.

Комунікативні здібності - якості, що забезпечують ефективність комунікативної діяльності, здатність до спілкування з людьми, індивідуально-психологічні особливості (перцептивно- рефлексивні), комунікативно-творчі здібності - характеристика результативності спілкування в конкретній діяльності (адекватність дій і поведінки, високий рівень творчого самопочуття, створення атмосфери співтворчості безконфліктних взаємодій). Тому вагомим чинником є психологічна культура - уміння особистості взаємодіяти на рівні всіх граней спілкування (перцептивного, інтерактивного, комуніктивного, рефлективного), створювати умови для спільного розв’язання проблеми й забезпечувати позитивний психологічний клімат у подальших стосунках.

У зв’язку з цим компонентами професійної комунікативності є:

Наявність стійкої потреби в систематичному спілкуванні в найрізноманітніших сферах.
Органічна взаємодія загальнолюдських та професійних показників комунікативності.
Емоційне задоволення на всіх етапах спілкування.
Наявність здібностей до здійснення комунікації.
Наявність комунікативних знань, навичок та вмінь.

Комунікативні знання (за Н. Волковою) - узагальнений досвід комунікативної діяльності, основа для здійснення будь-якої комунікації, самореалізації, основи теорії і практики професійного спілкування (сутність, функції, структура, закономірності, принципи, стилі спілкування, творчі підходи до розв’язання комунікативних завдань, діагностика).

Комунікативни навички - автоматизовані усвідомлені дії, що сприяють швидкому й точному відображенню комунікативних ситуацій, зумовлюють адекватне їх сприймання й розуміння.

Комунікативні вміння - комунікативні дії, засновані на теоретичній і практичній підготовленості, що дає змогу творчо використовувати комунікативні знання та навички в самореалізації [21, с. 256].

Для конструктивного спілкування потрібно володіти: емпатією (умінням бачити світ очима інших, сприймати їх вчинки з їх позицій, здатність сказати іншим про своє розуміння); доброзичливістю (здатність не тільки відчувати, а й демонструвати людям своє доброзичливе ставлення, уміння приймати, навіть коли не схвалюєш, їхні вчинки, готовність підтримати); аутентичністю (уміння бути природним у відносинах, бути самим собою); конкретністю (уникати загальних невиразних суджень, уміти однозначно відповідати на запитання); ініціативністю (дієвою позицією у відносинах, здатністю встановлювати контакти, виявляти активність^); відкритістю (готовність відкрити свій внутрішній світ, ненав’язливість, щирість, уміння висловити свої думки й почуття) тощо. Зосередженість на співрозмовникові передбачає не лише увагу до іншого, а й готовність змінювати свої наміри, свої думки відповідно до реакції співрозмовника. „Я готовий змінити свою думку, зважаючи на твоє рішення, це допомагає нам спільно розв’язати проблему”. Зосередженість на співрозмовникові і взаємовплив поглядів свідчать про ціннісну орієнтацію на людину як мету в професійному діалозі. Орієнтація ж на іншого як на засіб власної мети реалізується в монологічному спілкуванні.

Професійне спілкування передбачає наявність таких комунікативних умінь:

а) оперативно і правильно орієнтуватися в умовах спілкування, що постійно змінюються;

Б) правильно планувати й здійснювати систему комунікації;

в) швидко й точно знаходити адекватні комунікативні засоби, що відповідають і творчій індивідуальності, і ситуації спілкування, і індивідуальним особливостям;

г) постійно відчувати та підтримувати зворотний зв’язок у спілкуванні (рефлексію) [22, с. 23-24].

Важливу роль у професійному спілкуванні відіграє рефлексія, рефлексивний контроль. Рефлексивний контроль (лат. reflxio - відображення, роздуми, сумніви) - у формі обміну думками в діалозі, інформація про шляхи пошуку й конкретизації проблеми, уточнення окремих нюансів цих шляхів, намагаючись визначити неточність і помилки, щоб підказати, підкорегувати дії. У ньому немає чіткого протиставлення позицій, він поєднує переваги контролю за процесом і контролю за результатом та долає їх обмеженість.

Стрижнем професійної комунікативної компетентності є мова (ментальний феномен, у якому закодовані знання людини, її уявлення про світ загалом, її індивідуальний життєвий досвід, цілісна картина світу всього соціуму).

Важливо враховувати, що ефективність комунікації, насамперед, пов’язана з успіхом мовної взаємодії, що завжди відбувається в соціальному й культурному контексті, який багато в чому визначає форму і зміст повідомлення.

У практиці професійного спілкування особливе значення має вміння говорити, слухати, ставити запитання, сприймати партнера, стримувати емоції. У процесі комунікації той, хто говорить, спрямовує того, хто слухає, до деякої інформації, що зберігається в його голові, що там структурована й організована в глобальну картину світу. Успіх мовної взаємодії багато в чому визначений логічною аргументацією та ступенем взаємної симпатії (або антипатії) та довіри (або недовіри). Найважливішим чинником ефективності вербального спілкування є довіра.

Довіра - пов’язана з дотриманням правил комунікації, прийнятих у певному суспільстві та особистістю. Комунікативний ефект від впливу слів людини, яка викликає довіру, принципово відрізняється від ефекту тих самих слів, але вимовлених іншою людиною.

Ефективне сприймання та розуміння один одного залежить від низки чинників, зокрема від установок, обсягу інформації, різних ефектів. У результаті вже першого знайомства складається психологічна установка, у рамках якої відбувається все подальше спілкування, наприклад, якщо в нас ще до зустрічі з незнайомою людиною було сформовано позитивну установку, то, сприймаючи, ми наділяємо її образ переважно позитивними ознаками. У противному разі інтерпретація тих самих рис скоріше за все буде негативною. Якщо інформації замало, під час сприймання людям приписуються певні характеристики, яких вони насправді не мають (каузальна атрибуція). У цьому разі негативними характеристиками наділяються ті люди, яких ми не любимо, яким не симпатизуємо. Різні люди становлять різний інтерес як партнери по спілкуванню. Кожна людина має своє коло проблем і своє коло людей, з якими вона може їх обговорювати. Існують різні критерії вибору партнерів по спілкуванню. Такі характеристики, як стать, вік, заняття, освіта, статус, влада, талант і краса можуть приваблювати чи відштовхувати. Причому культура впливає і на вибір теми спілкування, на ступінь його відвертості. Те, що вважають правильним (розмову про релігію, політику, расові відносини, секс), інші - аморальним. Отже, можна говорити про систему переваг за трьома параметрами: вибір партнера, вибір теми, а також ступінь відвертості спілкування.

Психологічний портрет особистісно орієнтованого фахівця:

- він відкритий і доступний для кожного, не викликає страху, даючи можливість їм висловлювати свої думки і почуття, відвертий у своїх поглядах;

- демонструє довіру до співрозмовника, не принижує його гідності;

- щиро цікавиться життям, не байдужий до проблем інших, справедливий;

- виявляє емпатійне розуміння - бачення поведінки очима співрозмовника, вміє „постояти в чужих черевиках”, відчуваючи їх внутрішній стан;

- надає реальну допомогу [8, с. 124 - 129].

Існують загальні правила, яких бажано дотримуватися в процесі професійного спілкування:

- сформулювати конкретну мету спілкування, скласти план його проведення;

- створити атмосферу довіри і взаєморозуміння. Привернути увагу партнера, говорити про спільні проблеми;

- уміти переконливо висловлювати свої думки, уважно слухати і ставити запитання;

- не відволікатися від поставленої мети. Уміти правильно сприймати партнера і володіти емпатією, рефлексією та своїми емоціями;

- фіксувати одержану інформацію;

- закінчувати обговорення після досягнення мети.

Усі ці характеристики не є вродженими, вони набуваються систематичною й наполегливою працею, величезною роботою над собою, у процесі саморозвитку, самовиховання, самоосвіти.

Саморозвиток - цілеспрямована, свідома діяльність особистості, спрямована на вироблення та вдосконалення в собі кількісних і якісних змін, що відбуваються під час анатомофізіологічного, психологічного, інтелектуального вдосконалення людини, становлення її світогляду, моральних поглядів, переконань, емоційно-почуттєвої сфери.

Самовиховання - систематична, цілеспрямована, свідома діяльність особистості, спрямована на формування, розвиток, вироблення та вдосконалення в собі позитивних рис і подолання негативних.

Самоосвіта - процес набуття знань у процесі самостійної роботи поза системних навчальних закладів.

Ефективність процесу спілкування залежить:

від ступеня відповідності змісту й організації основним вимогам об’єктивних законів, потребам життя;
від своєчасного виявлення й вирішення суперечностей, які назрівають у процесі, його систематичного вдосконалення;
від урахування вікових і індивідуальних можливостей у процесі організації різноманітної діяльності;
від ступеня майстерності й мистецтва взаємодії фахівця.

Стильспілкування як чинник ефективності професійного спілкування

Слово „стиль” (лат. stilus - паличка для письма, пізніше вживалося в значенні „почерк”) - це свого роду „почерк” у діях професіонала. Слово „стиль” вживається в літературі, мистецтві, архітектурі, соціології, менеджменті тощо. Стиль спілкування - явище строго індивідуальне, оскільки визначається специфічними характеристиками конкретної особистості й відображає особливості роботи з людьми і технологію ухвалення рішення саме цією особою [1, с. 163].

У процесі трудової діяльності формується деякий строго індивідуальний „почерк”, дії якого повторити в деталях практично неможливо. Немає двох фахівців з однаковими стилями спілкування, не існує якогось „ідеального” стилю, придатного для всіх випадків життя. „Правильний” стиль спілкування не може бути визначений наперед, оскільки життєві ситуації не стандартні, а якості особистості мають властивість змінюватися адекватно змінам середовища.

Професійний стиль спілкування - це стійка система методів, способів та прийомів, які використовуються у професійній взаємодії, що залежить від особистісних якостей і параметрів ситуацій у професійному спілкуванні.

Стиль є формою реалізації методів спілкування, прийнятою відповідно особистих суб’єктивно-психологічних характеристик. Як бачимо, стиль і метод існують у певній єдності [45, с. 6- 12].

Слово „метод” (гр. Methodos) - шлях до мети, спосіб пізнання явищ природи і суспільства.

Методи професійного спілкування - це способи цілеспрямованої двосторонньої взаємодії співрозмовників, спрямованої на розв’язання професійних завдань, поділяються на загальні та спеціальні. Під загальними прийнято розуміти методи, що застосовуються у взаємодії різних професій. Спеціальними вважають такі, що застосовуються ири окремих професіях.

Виділяють протилежні й водночас взаємозалежні сторони в методах - явище і сутність, зовнішнє і внутрішнє, форму і зміст. Зовнішню сторону методів характеризують різні способи їх прояву в діяльності сторін спілкування, за якими можна безпосередньо спостерігати. Ця сторона методу може бути описана різними аспектами: словесна форма; зорова форма подання інформації за допомогою використання наочності, різноманітні практичні роботи, як форма обміну інформацією; різні зовнішні прийоми: професійна техніка, культура мовлення, професійний такт тощо.

Зовнішні сторони методу відображують певні внутрішні прояви. Внутрішня сторона методу становить його сутність. її не можна спостерігати зовні. Сюди належать такі моменти: ціле спрямованість, зміст, яким визначаються методи; процес логічної розумової діяльності (аналіз, синтез, індукція); психологічна сторона методу, що органічно властива йому.

Метод реалізується через сукупність прийомів.

Прийомом називають структурний компонент методу. Одні й ті самі прийоми можуть бути складниками різних методів.

Вибір стилю багато в чому залежить від того, яке завдання ставить перед собою особистість.

Щодо професійних якостей, які визначають стиль спілкування, то тут дослідники виділяють ставлення до співрозмовника та володіння організаторською технікою.

Основою професійного стилю спілкування є загальне ставлення до людини і професії. Воно може бути: активно-позитивним, пасивно-позитивним, ситуативно-негативним, стійким негативним. Активно-позитивне ставлення до співрозмовника характеризується діловою реакцією на діяльність співрозмовника, взаємодопомогу у важку хвилину, співпрацю, відчуттям потреби у неформальному спілкуванні. Вимогливість у поєднанні із зацікавленістю викликає довіру, розкутість, комунікабельність. Пасивно-позитивне ставлення визначається установою лише на суто ділові стосунки, звідси - сухий, офіційний тон, брак емоційного забарвлення взаємин, що збіднює спілкування й гальмує творчий розвиток, співпрацю, співтворчість. Негативне ставлення до людей навіть у репліці „Як мені ти набрид”, нестійкість позиції, який підпадає під вплив своїх настроїв і переживань, створює підґрунтя для виникнення недовір’я, замкненості й таких форм самоствердження, як лицемірство, брутальність, викликаючи негативне ставлення до себе, до суспільства.

Аналіз стилю свого спілкування слід розпочинати з почуття, яке у вас викликають люди, спілкування з ними, ваша професійна діяльність, а також готовність і вміння виявити своє позитивне ставлення, щоб одержати адекватну відповідь.

Розглянемо традиційні стилі професійного спілкування, зосередивши увагу на стратегії діяльності, формі організації та наслідках взаємодії, і переконаємося, що ставлення детермінує діяльність. Традиційний поділ стилів на авторитарний, ліберальний та демократичний органічно співвідноситься з рольовими позиціями особистості, яка вступає в спілкування. Техніка спілкування в кожного стилю своєрідна.

Авторитарний стиль - (від лат. auctoritas - вплив, влада) - стиль професійного спілкування, характеризується прагненням особистості домінантного стану, виявляється в усуненні інших людей від участі у вирішенні важливіших питань, у гальмуванні ініціативи інших, у суб’єктивній оцінці досягнутих результатів. Це стиль диктату, співрозмовник розглядається тільки як пасивний виконавець, йому відмовлено в праві на самостійність та ініціативу. Головні форми авторитарної взаємодії: наказ, указівка, інструкція, догана, перевірка, стягнення, владний тон. Досить ясно в такому спілкуванні вбачається самов- певнено-агресивний „батько”. Навіть похвала з його вуст звучить як погроза, а той й ображення: „Ви гарно виконали цю роботу. Не чекав від Вас такого”. Реакція на помилки - висміювання, різкі слова, лаконічний, нетерпимий до заперечень. Якщо ми обираємо авторитарний стиль у своїй взаємодії, то можемо розраховувати на предметний результат, проте психологічний клімат у процесі не буде сприяти результативності: робота йде лише під контролем, немає відповідальності, гальмується становлення колективістських якостей, розвивається тривожність.

Для авторитарного стилю характерні такі риси:

- централізація влади в руках одного керівника, що вимагає, щоб про всі справи докладали тільки йому;

- ставка на адміністрування й обмежені контакти з підлеглими (менеджер одноосібно приймає або відміняє рішення, не даючи можливості проявити ініціативу підлеглим);

- він категоричний, часто різкий з людьми, завжди що-небудь наказує, розпоряджається, наставляє, але ніколи не просить;

- накази і команди - основний зміст його управлінської діяльності;

- догматизм і стереотипність мислення, усе нове сприймається їм з обережністю або відкидається;

- розміщення людей у процесі проведення нарад підкорене його ідеології - усі постійно повинні бути на виду (керівник- автократ).

Педоліки авторитарного стилю:

стиль не стимулює прояв ініціативи в підлеглих: вона, навпаки часто карається автократом, що робить неможливим підвищення ефективності роботи організації;
звільнення „неугодних” є метою його управлінської діяльності;
відсутня задоволеність працею, оскільки підлеглі співробітники вважають, що їх творчі сили не знаходять належного використання.

Демократичний стиль спілкування спирається на глибоку повагу до особистості, яка заснована на довірі й орієнтації на самоорганізацію, самоуправління особистості та колективу. Проявляється у здібностях організовувати взаємодію, донести значення мети діяльності, оптимально розподіляти відповідальність, заохочувати творчу ініціативу й активність. Такий стиль спілкування формує „дорослого”, стимулює розвиток особистості. Основні способи взаємодії: заохочення, порада, інформація, координація, що розвиває упевненість у собі, ініціативність. За такими умовами зростає творчий тонус, розвивається почуття відповідальності, зростають якісні результати діяльності, її ефективність.

Обравши демократичний стиль спілкування, керівник спирається на думку колективу, прагне донести мету діяльності до свідомості кожного і підключити всіх до активної участі в обговоренні роботи. У цьому разі ми не можемо зразу розраховувати на високий предметний результат. Проте оскільки формується почуття відповідальності, підвищується творчий тонус, поступово розвивається здатність свідомо, самостійно і творчо працювати, то ми забезпечуємо стабільний результат у праці і закладаємо міцний фундамент розвитку особистості.

Ліберальний стиль характеризується відсутністю стійкої професійно позиції; виявляється у невтручанні в спілкування, низькому рівні вимог, формальному розв’язанні проблем. Стиль з позиції „дитини”: всепрощення, при якому керівник фактично самоусувається від відповідальності, намагається не втручатися в діяльність підлеглих, легко піддається різним впливам. Ліберальний фахівець прагне не втручатися в життя, колективу, легко підкоряючись суперечливим впливам. Форми його роботи зовні нагадують демократичні, але через відсутність власної активності й зацікавленості, нечіткості програми й браку відповідальності приводить до того, що робота йде на самоплив. Результати праці нижчі.

Таблиця 4. Порівняльна характеристика авторитарного та демократичного стилів спілкування в професійній діяльності

Характеристика	авторитарний	демократичний
Принцип, кредо	Керівник-повелитель, керований-підлеглий	Керівник-координатор, керований-партнер
Авторитет	За посадою (формальний)	По роботі (реальний)
Ступінь організованості	Детальна організація виконання робіт	Гнучкі організаційні рамки виконання робіт
Вид рішення	Одноосібні рішення	Колегіальні рішення
Вид розпоряджень	Наказ	Прохання
Делегування повноважень	Делегуються тільки виконавські завдання й відповідальність за них	Делегуються загальне завдання й загальна відповідальність
Вид контролю	Контроль виконання	Контроль результату

Кожний з указаних стилів у „чистому вигляді” трапляється дуже рідко. Гнучкість професійного спілкування й полягає в тому, щоб використовувати переваги кожного стилю і застосовувати його залежно від особливостей ситуації.

У педагогічній діяльності В. Кан-Калик виділяє п’ять головних стилів професійного спілкування.

Спілкування на підставі захоплення спільною творчою діяльністю, яке характеризують активно-позитивним ставленням, закоханістю у справу, що передається співрозмовнику, співроздуми та співпереживання щодо цікавих І корисних заходів, спільна творча діяльність. Спілкування за таким стилем сповнює радістю, гордістю за досягнуті успіхи.

Спілкування, що ґрунтується на дружньому ставленні, - запорука успішної взаємодії. Цей стиль базується на особистісному позитивному сприйнятті, поваги до дітей. Це позитивний стиль, проте в перспективі його розвитку слід мати творчий союз на підставі захоплення справою, бо перетворення дружніх стосунків на панібратські негативно впливає на професійний процес. Установлюючи дружні взаємини з вихованцями, варто прислухатися до застережень А. С. Макаренка: „З вихованцями керівний педагогічний персонал завжди повинен бути ввічливим, стриманим педагоги І керівництво ніколи не повинні припускати з свого боку тону фривольного: зубоскальства, розповідання анекдотів, ніяких вільностей у мові, передражнювання, кривляння тощо. З другого боку, зовсім неприпустимо, щоб педагоги і керівництво в присутності вихованців були похмурими, дражливими, крикливими”. Виявляючи дружнє ставлення й маючи зацікавленість у справі, завжди можна залучити співбесідника до спільного пошуку, співтворчості.

Стиль спілкування-дистанція - це обмеження спілкування формальними взаєминами, позитивне ставлення, але організація діяльності ближча до авторитарного стилю, що знижує загальний творчий рівень спільної роботи (пасивно-позитивне ставлення плюс авторитарність в організації справи призводять до того, що в класах може бути нібито прекрасна дисципліна, висока успішність, проте значні прогалини у моральному вихованні учнів). Дистанція — показник провідної ролі педагога: чим продуктивнішою для дитини є провідна роль учителя, тим органічнішим і природнішим для неї є елемент дистанції. Дистанція залежить від рівня авторитету вчителя, визначається учнями, хоча й скеровується педагогом.

Спілкування-дистанція є перехідним етапом до негативного стилю, як спілкування-залякування поєднує в собі негативне ставлення до співбесідника й авторитарність у способах організації діяльності.

Ліберальний стиль спілкування - загравання - є прагнення завоювати авторитет, він не байдужий до того, чи подобається, але при цьому не прагне відшукати доцільних способів організації взаємодії, може вдатися до прийомів завоювання дешевого авторитету, задоволення честолюбства педагога, а не на користь дітям [22, с. 46 - 61, 97 - 105].

Спрямованість на людину, її розвиток, захопленість своєю справою, професійне володіння організаторською технікою і толерантність - ось що стає запорукою продуктивного стилю у професійному спілкуванні.

На цих засадах формується професійний такт, що полягає у творчому вмінні обирати в кожному конкретному випадку такий стиль поведінки, такий підхід (за допомогою слова, вчинків, тону, погляду, жестів, міміки тощо), який оберігає честь і гідність у колективі, кожного, не принижуючи й не возвеличуючи його. Обов’язковою передумовою професійного такту є знання індивідуальних особливостей, психічного стану, настроїв і переживань співрозмовника. Один і той самий засіб впливу може спричинити різні результати залежно від того, коли, за яких умов, стосовно кого і як його застосовують. У цій справі немає стандартних рецептів. Професійний такт, за словами В. Сухомлинського, передбачає здатність поставити себе на місце співрозмовника, „бачити себе в учневі та учня в собі”.

Відповідно до налаштованості на взаємодію виокремлюють ритуальний, манінулятивний і гуманістичний стилі спілкування.

Ритуальний стиль спілкування. Суть його полягає в дотриманні прийнятних для певних ситуацій етикету, формальних і неформальних иравил і норм поведінки. Ритуальне спілкування не має на меті змінити погляди партнера. Навпаки, відмінність у поглядах враховують усі комуніканти і завбачливо уникають усього, що може завадити контакту.

Маніпулятивний стиль спілкування. Партнери ставляться один до одного як до засобу досягнення мети. Манінулювання пронизує людське життя від народження до смерті (наприклад, діти намагаються маніпулювати батьками, які, у свою чергу, з виховною метою манінулюють дітьми). Це означає, що маніпулювання присутнє також в усіх суспільних сферах і видах діяльності, тому мистецтво маніпулювання дуже розвинуте. Манінулятивно впливаючи одне на одного, люди вирішують проблеми повсякденного життя.

Гуманістичний стиль спілкування - характеризує його виняткова міжособистісна довіра. Це особливе, сповідальне, інтимно особистісне спілку вання, зумовлене станами переживання й усвідомлення.

У процесі спілкування стиль кристалізується, удосконалюється і формується власний, індивідуальний стиль спілкування - сукупність найтиповіших, особистіших рис взаємоповедінки. Попри певнупередбачувану стереотипність поведінки, індивідуальності гнучкі й часто непередбачувані в спілкуванні, оскільки піддаються впливупочуттів, зміні поглядів і установок, тобто люди використовують різні стилі спілкування, але завжди схиляються до найбільш комфортного, зрозумілого й усвідомленого. У цьомувиявляється манера комунікативної поведінки особистості.

Сьогодні основою професійного спілкування є особистісно-діалогічний стиль спілкування, мислення й поведінки співрозмовників, характеризується особистісним підходом до людини, на основі творчої взаємодії, з у рахуванням творчих здібностей, уміння вести діалог з підлеглими, колегами, начальником, батьками, дітьми, будь-якою аудиторією (рис. 2). Уперше на необхідність діалогу в спілкуванні людей наголосив грецький мислитель Сократ. Діалог склав основусократівської педагогіки, де провідна роль відводилася самодіяльності учня, а вчитель виконував допоміжнуфункцію - роль ..повитухи , що сприяла народженню нової думки. Сократ замість відповіді на свої запитання й запитання своїх учнів ставив нові запитання. Система цих запитань будувалася так, щоб співрозмовник починав внутрішню суперечку зі своїм початковим висловлюванням. У такий спосіб учні повинні були збагнути діалектичний шлях досягнення істини. Культура діалогу складалася століттями і стала предметом спеціального вивчення.

Правила особистісно-діалогічного стилю спілкування.

Переконуючи своїх співрозмовників, У⁷МІЛ0 добирай факти, зіставляй їх, аналізуй, виводь нові факти.
Впливаючи на свідомість, намагайся говорити образно, подаючи наочні приклади, не забувай пояснити, для чого це потрібно твоєму співрозмовнику.
Ніколи не говори „ ні ”, зроби есе, щоб й у твого співрозмовника не було можливості вимовляти цю небезпечну для взаєморозуміння заперечну частку. Щоб отримати від іншого позитивну відповідь, використовуй спосіб Сократа, суть якого в тому, що велике абстраговане „так” роздрібнюється на багато маленьких конкретних „так”, і кожне запитання ставиться, щоб співбесідник не мав можливості жодного разу сказати „ні”.
Уникай суперечок. За Д. Карнегі, „у дев’яти випадках із десяти після закінчення суперечки кожний з її учасників переконується у своїй абсолютній правоті ще більш упевнено, ніж раніше” [44, с. 129].
Випереджай критику самокритикою. Досвідчений співрозмовник, мимоволі помилившись, не тішиться ілюзією, що інші не помітили цього. Він чесно і відкрито визнає помилку, і авторитет його не тільки не зменшиться, а навіть зміцніє.
Систематично заохочуй, хвали підопічного за навіть скромний успіх, щоб підбадьорити його, щоб цей успіх був зафіксований у його свідомості, щоб підвищилася самооцінка й почуття значущості. Уникай прямої критики, зроби так, щоб навіть серйозний недолік у людині виглядав для неї таким, що легко виправляється.

Співпраця та спільна діяльність суб’єкта з групою є тим важливим об’єктивним чинником, який визначає ефективність взаємодії, а отже, і культуру спілкування. Позитивного результату у співробітництві з іншими можна досягти, якщо продумати питання його організації.

Спільна діяльність з погляду соціологів - це організована система активності індивідів, що цілеспрямовано взаємодіють з метою створення об’єктів матеріальної та духовної культури. Така діяльність неможлива без контактів між людьми й обміну інформацією, думками, оцінками, почуттями тощо, її важливою рисою є спільна мета та передбачення результату, які відповідають загальним інтересам і сприяють реалізації потреб кожного з індивідів, які починають взаємодіяти. При цьому важлива працьовитість, усвідомлення необхідності праці як основи життєдіяльності кожної людини, а також планування та врахування кінцевого результату.

Праця - це цілеспрямована діяльність людей на задоволення своїх потреб, необхідна умова існування та розвитку суспільства, основа життєдіяльності людини. Працелюбність, любов, повага до праці як до першої життєвої необхідності; трудові вміння, навички, культура праці; пізнавальний інтерес, інтелектуальні вміння та навички активної пізнавальної трудової діяльності - головні особистісні якості. Працелюбність є результатом трудового виховання й постає як особистісна якість, для якої характерна потреба в соціально та особистісно мотиваційній сфері, наявність трудових умінь і навичок та їх постійне вдосконалення.

Відомо, що не кожна діада і не кожна група готові до спільної діяльності, до діалогу. Ця готовність має три компоненти - мотиваційний, змістовний та операційний. По-перше, у людей може не виникнути бажання спільно працювати, думати або творити щось матеріальне чи духовне. По-друге, вони не знають, як разом працювати і спілкуватися, використовуючи діалог: обидва хочуть виконувати одну й ту саму частину роботи, кожен хоче, щоб діяльність відбувалася саме за його програмою, відповідно до його бачення ситуації і т. ін. І, по-третє, їхні знання, що потрібні в конкретній ситуації, помітно різняться як якісно, так і кількісно. Тому до спільної діяльності треба готуватись. І якщо група має лідера, то він має це враховувати. Готовність до спільної діяльності в різних групах різна. Одні можуть бути готовими мотиваційно і не готовими операційно. Інші мають операційну й змістовну готовність, але не хочуть об’єднуватись у групу для досягнення спільної мети, хочуть працювати індивідуально або в іншій групі. Тому в кожному окремому випадку треба вирішувати, чи готові члени групи до спільної діяльності, й відповідно до цього добирати методи роботи. У менеджменті, наприклад, уважається, якщо група погано справляється зі спільною роботою, то в цьому винен керівник, бо він не підготував її до цього, не зміг спрямувати дії кожного і всіх разом.

Спільна діяльність лідера і всієї групи - необхідна умова для встановлення взаєморозуміння, формування згуртованості групи та розвитку її членів, це найвищий рівень взаємодії. Але бажано, щоб цьому передувало встановлення взаємодії в підгрупах, спочатку як умовно спільної діяльності її членів. Саме тоді вони оволодівають необхідними діями та змістом, зокрема продуктивним діалогом. Це наче стартова сходинка для підйому до спільної діяльності лідера з усією групою.

Для того щоб спільна діяльність дала позитивні результати, лідер має враховувати особливості поведінки людей у групі та етичні проблеми, які при цьому виникають. Без цього спілкування не буде результативним і відповідатиме належному рівню культури.

У країнах, де керівники ирагнуть підняти рівень культури професійного спілкування, розроблюють кодекси честі або норми поведінки працівників. За основу беруться такі вимоги: „ставитися з повагою один до одного”; „уважно вислуховувати співрозмовника, особливо їхні пропозиції”, „не обговорювати дії інших людей”, „не просити робити вам особисті послуги”. Спілкування підлеглого з керівником також визначається певними правилами: „до керівника треба ставитися з повагою, у міру демонструючи свою готовність до взаємодії та виконання доручень”, „критичне зауваження керівника може мати сенс, а тому варто подумати, де і в чому припущено помилку”, „звертаючись до керівника, доцільно вживати ту форму, якою користується більшість співробітників”. Спілкування з колегами відповідно до встановлених правил регламентується, наприклад, так: „бути доброзичливим, ввічливим, привітним”, „слухаючи уважно співрозмовника, доцільно показувати йому (позою або мімікою) позитивну реакцію на нього”, „не обговорювати на роботі свої домашні та особисті проблеми”, „не розмовляти голосно, щоб не заважати іншим” [4, с. 191]

Співпраця багато в чому визначає успіх або невдачу організації. До основних елементів співпраці належать ініціативність, інформованість, захист своєї думки, ухвалення рішень, розв’язання конфліктних ситуацій і критичний аналіз. Ці елементи мають важливе значення з погляду забезпечення ефективного творчого спілкування, оскільки жоден з них не може компенсувати відсутність іншого.

Ініціативність виявляється в усіх випадках, коли зусилля спрямовані на конкретну діяльність або на те, щоб почати роботу, якою дотепер не займалися, змінити напрям і характер зусиль.

Інформованість дозволяє діставати доступ до фактів, даних або інших джерел інформації.

Захист своєї думки передбачає наявність певної позиції. Одні мають сильне переконання, але побоюються відстоювати думку; інші уникають відстоювати свої погляди через відсутність переконань чи їх слабкість; треті сміливо приймають ту або іншу думку, щоб встати в опозицію або дістати яку-небудь перевагу.

Розв’язання конфліктних ситуацій - залежно від способу їх розв’язання конфлікти можуть грати роль чинників, що породжують „руйнування” або сприяють розвитку творчих чи консервативних начал. Здатність вирішити конфліктну ситуацію викликає пошану до себе; у протилежному випадку авторитет його падає.

Приймання рішень - рішення може прийматися особисто або колективно, тобто здійснюється колективна робота в процесі підготовки, ухвалення й реалізації рішень.

Критичний аналіз - це сукупність методів, прийомів вивчення (дослідження) і рішення проблем. Ідеться, перш за все, про виявлення альтернативних можливостей підвищення ефективності управлінської праці. Це вивчення попереднього досвіду, критичного аналізу явищ і процесів. На основі аналізу будується зворотний зв’язок у системі „керівник - підлеглий”.

Усі поведінкові дії керівника укладаються в якусь систему допущень. Проте якими б не були ці допущення, вони стають частиною світогляду керівника й управляють його поведінкою. Ці допущення - предмет теорії особистого управління. Без допущень і уявлень поведінка керівника стає довільною, позбавленою мети: в ньому важко знайти раціональне значення, його важко прогнозувати.

Слід мати на увазі, що для ефективного управління необхідне вельми обмежене коло допущень. Для керівника важливо прийняти систему власних допущень. Розуміючи свої уявлення й допущення про зміст управління, ми можемо з’ясувати собі характер впливу нашої поведінки на зусилля підлеглих і колег по роботі. Усвідомивши глибину й характер власних допущень, ми можемо піддати їх аналізу й виділити позитивні й негативні наслідки наших вчинків.

У групах, де норми та правила спілкування розроблено й прийнято всіма її членами, поведінка кожного індивіда нерідко сприяє змінам у діях і почуттях інших, тобто має індивідуальний вплив [39, с. 134-145].

Спілкування на підставі захоплення спільною творчою діяльністю. Засадовим для нього є активно-позитивне ставлення, закоханість у справу, що передається, співроздуми та співпереживання щодо цікавих і корисних заходів, бо вони сповнюють життя радістю, гордістю за успіхи у колективних справах, спільні турботи, ніякого протиставлення „ми” і „ви”. Замість однобічних впливів - спільна творча діяльність разом під ефективним керівництвом.

Співтворчість (творча діяльність) - чинник ефективності професійного спілкування - є гуманістично спрямована на любов до людей та професійної діяльності, постійний інтерес до спілкування, доброзичливість, креативний підхід до справи, постійне підвищення культури спілкування.

Набуття особистіших життєвих принципів та принципів професійного спілкування є передумовою їх подальших вчинків.

Закономірності й принципи спілкування

Без знань глибинних закономірностей важко розраховувати на його ефективність. Ці знання дають наукову основу для здійснення практичних виховних дій.

Закономірність - це впорядкованість явищ, відносна сталість стійких, впливових чинників, систематичних зв’язків між об’єктами.

Закономірності спілкування - це стійкі, повторювані, об’єктивно існуючі суттєві зв’язки між суб’єктами спілкування, реалізація яких сприяє забезпеченню ефективності діяльності. Закономірності професійного спілкування описують внутрішні його суттєві суперечності, зв’язки та взаємозв’язки.

Суттєве місце в організації професійного спілкування процесом відіграють принципи спілкування.

Принцип - керівна ідея, вимога до діяльності та поведінки, вихідне положення, що випливає на спілкування із встановлених закономірностей, яке передбачає врахування внутрішніх та зовнішніх зв’язків процесу.

Принципи професійного спілкування - це загальні вихідні положення, у яких виявлені основні вимоги до змісту, стилів, організації спілкування та діяльності. Принципи мають об’єктивну основу - закономірні зв’язки у професійному спілкуванні, певну спрямованість і базуються на діалектико-матеріалістичній концепції людини, відповідають потребам її самореалізації.

Ефективність процесу спілкування залежить від таких закономірностей:

відповідність мети й організації діяльності. Під „організацією” розуміють усю сукупність змісту, впливів, відносин, умов, форм і методів;
узгодженість професійним діям, об’єктивним і суб’єктивним чинникам. До суб’єктивних чинників належать: виховання, освіта, взаємодія, відносини, які склалися, стилі спілкування і т.п. До об’єктивних чинників належать умови спілкування (матеріально-технічні, соціальні, санітарно-гігієнічні, психологічний клімат в колективі і т.п.);
залежність від відносин, які склалися. У ході процесу спілкування поступово формуються погляди людини, її життєва позиція, мотиви поведінки; інтенсивність і якості взаємин; активність учасників професійної взаємодії; єдність зовнішньої і внутрішньої культури особистість розглядається як цілісне утворення (система мотивів, потреб, емоцій, інтелекту), інтенсивність впливу на „внутрішню сферу” інтенсивності і якостей чуттєвого сприйняття, логічного осмислення сприйнятого і практичного вживання осмисленого. Потрібно з’єднати розум, емоції і дію;
управління процесом. Ефективність залежить від інтенсивності зворотних зв’язків між співрозмовниками, а також від характеру й обґрунтованості корегувальних впливів.

Система принципів ефективності професійного спілкування.

Суспільної цілеспрямованість. Мета, характер і зміст професійного спілкування зумовлюються об’єктивними потребами професійної діяльності, інтересами, інтелектуальними, соціо-культурними, етичними та естетичними нормами й традиціями професійного середовища, передбачає невід’ємний зв’язок з культурними надбаннями організаційного середовища [87, с. 23] Принцип ефективності. Ефективність професійного спілкування визначається ступенем власної активності особистості, змістом і способами організації діяльності, до якої вона включена, мотивами участі в діяльності, характером керівництва діяльністю, суб’єкт-суб’єктних стосунків у взаємодії; атмосфери інтелектуальної єдності, співпраці, співтворчості: порушення закритих питань; порушення проблемних питань; зіставлення різних міркувань, фактів, позицій, включення діалогу; емоційної єдності, атмосфери співпереживання - особистісна забарвленість інформації; модальність і персоніфікація (звернення до власного досвіду, досвіду інших) .

Принцип особистісного орієнтування передбачає виявлення глибокої поваги, визначення природного права кожної особи на свободу вибору, наголошує на створенні відносин довіри, заснованих на емпатійному ставленні, співпереживанні, вірі в здібності співрозмовника; підтримці ініціативи та самостійності. Реалізація означеного принципу передбачає врахування здібностей, індивідуальних особливостей властивостей, психічного, фізичного, соціального, а також естетичного розвитку особистості і на цій основі моделювання індивідуального стилю спілкування.

Принцип суб’єкт-суб’єктної взаємодії, забезпечення прийняття спільної мети (мотивація); рівність позицій, забезпечення активності на всіх етапах: під час порушення проблеми, корекції думок, аналізу роботи; поліфонія - звучить голос кожного; взаємна повага до думок кожного, толерантність, прагнення до співучасті, спільності. Визнання цього принципу означає наявність діалогічної взаємодії. Діалог базується на існуванні загальнолюдських цінностей і ідеалів. Через діалог і за його допомогою здійснюється самовизначення, самосвідомість і самоутвердження особистості. Діалог - це дія, яка дає можливість кожному партнерові для самовираження в спілкуванні.

Урахування вікових та індивідуальних особливостей - вимагає вивчення й знання особливостей темпераменту, характеру, поглядів, смаків, звичок, урахування реального рівня сформованості якостей особистості (спосіб мислення, мотиви, інтереси, установки, спрямованість, ставлення до праці, ціннісні орієнтації).

Принцип гуманістичної спрямованості - вимагає гуманного ставлення до особистості, поваги її прав і свобод, відмови від принижуючих особистість форм, видів, стилів, методів, подання до неї посильних і розумно сформульованих вимог;

зумовлена моральними нормами і цінностями, доброзичливим ставленням до людей, колективу, живих істот, суспільства, взаємодопомогою, співучастю, співпрацею, гармонією колективного, культурою людських відносин і культурою розуміння ролі своєї особистості в цих відносинах.

Принцип опори на позитивне визначається досягненням відчуття насолоди або задоволення від діяльності і спілкування, які, зумовлені гармонійним співвідношенням здібностей та вимог діяльності. Коли здібності перевищують потреби, завдання вбачаються занадто простими й швидко набридають; коли вимоги самої діяльності перебільшують реальні здібності та готовність до її виконання - виникає відчуття тривоги та напруги. Внутрішня мотивація до творчої діяльності виникає в разі гармонії здібностей та потреб. Виникненню внутрішнього задоволення сприяє відчуття власної компетентності (від гідних результатів творчої діяльності, схвалення та нагороди) - „від успіху крила ростуть” - стверджує прислів’я; вільний вибір діяльності, відчуття внутрішньої свободи, особистісна смислова значущість інформації.

Принцип діяльнісного підходу - вимагає відповідності логіці діяльності (цілей, мотивів, дій, операцій, засобів, результатів). Важливою умовою є її активність. Активність виявляється в діях, пізнанні навколишньої дійсності, у спілкуванні, впливі на оточення й на самого себе, активності самовиховання, саморозвитку: фізичному, інтелектуальному, психологічному, професійному самовизначенню.

Принципи демократичності стосунків суб’єктів на основі демократичного стилю спілкування, важливий для збереження щирості висловлення особистих суджень та оцінок, стимулювання висловлень партнерів у процесі комунікації, яка визнає право людини на особисту думку, сприяє формуванню самооцінки та віри в себе, дозволяє об’єднати групу, з’ясовувати слабкі та сильні позиційні сторони кожного з учасників у діалогічних дискусіях.

Принцип співробітництва - це принцип демократичності стосунків, партнерства у відносинах, принцип активізації морально-вольових сил і інтересу до справи. Дозволяє активізувати процес спілкування, потребує подолання авторитарного стилю. Співпраця орієнтує на пріоритетне застосування дискусійних, діалогічних методів, співбесід, інтерактивної гри, забезпечує позитивну та творчу психологічну атмосферу комфорту, упевненості, свободи.

Принцип цілісності підходу, передбачає врахування багатогранної, цілісної природи особистості: її анатомо-фізіологічні, психологічні, вікові, генетичні, національні, інтелектуальні, комунікативні характеристики, визнання неповторності, творчої індивідуальності, допомагає самореалізуватися у взаєминах з середовищем.

Культуровідповідність. Передбачає органічний зв’язок з культурним, загальнолюдським надбанням народу, культурними традиціями і звичаями.

Таблиця 5. Загальні закономірності й принципи професійного спілкування

Загальні закономірності професійного спілкування	Загальні принципи професійного спілкування
Відповідність мети й організації діяльності. Мета, характер і зміст професійного спілкування зумовлюються об’єктивними потребами професійної діяльності, інтересами, інтелектуальними, соціокультурними, етичними та естетичними нормами і традиціями професійного середовища	Принцип суспільної ціле спрямованості професійного спілкування Принцип ефективності професійного спілкування Принцип суб’єкт-суб’єктної взаємодії.
Узгодженість професійних дій об’єктивних і суб’єктивних чинників.	Принцип урахування індивідуальних і вікових особливостей, особистісних характеристик і можливостей.
Залежність від відносин, які склалися. Позитивна реакція особистості у професійному спілкуванні зумовлена врахуванням її потреб, інтересів і можливостей, вимогливим і шанобливим до неї ставленням, опорою на позитивне, створенням оптимістичних перспектив	Принцип особистісно орієнтованого підходу в професійному спілкуванні. Принцип гуманістичної спрямованості. Принцип опори на позитивне.
особистісного розвитку.
Ступінь активності особистості залежить від змісту і способу організації діяльності, до якої вона включена, мотивами участі в діяльності, характером керівництва діяльністю.	Принцип діяльнісного підходу. Принцип стимулювання активності особистості, її участь у соціальній корисній і значущій діяльності. Принцип узгодженості керівництва діяльністю й розвитку ініціативи та самостійності. Принцип варіативності діяльності, відповідність її змісту змінювання потребам, інтересам, можливостям особистості.
Єдність зовнішньої і внутрішньої культури, визнання особистості як цілісності 3 відповідною організацією впливів і взаємин.	1. Принцип цілісного підходу. Принцип орієнтації діяльності і взаємодії на формування свідомості і досвіду діяльності. Принцип культуровідповідності.
Управління процесом спілкування, здатність зрозуміти прагнення людини до самостійності й незалежності.	Принципи демократичності стосунків суб’єктів у співпраці. Принцип співробітництва, партнерства у відносинах.

Основні вимоги до принципів:

Обов’язковість - вони вимагають обов’язкового й повного втілення в практику.

Комплексність - передбачає їх одночасне, не ізольоване вживання на всіх етапах виховного процесу.

Рівнозначність - серед них немає головних і другорядних.

Рекомендована література

Абульханова-Єлавская К. А. Деятельность и психология Личности / К. А. Абульханова-Єлавская. - М. : Наука, 1980. - 336 с.
Амонашвили Ш. А. Психологические основы педагогики Сотрудничества / Ш. А. Амонашвили // Освіта, 1991. - №3. - Є. 90-98.
Бех I. Д. Особистісно-зорієнтоване виховання наук,- метод. посіб. / I. Д. Бех. - К.: I3MH. 1998. - 182 с.
Базаров Т. Ю. Особенности межличностного восприятия в системе „руководство - подчинение” в условиях производственного коллектива / Т. Ю. Базаров // Межличностное воспрняие в группе / под ред. Г. М. Андреевой, А. И. Донцова. - М. : Изд-во МГУ, 1981.-Є. 191.
Васина Н. Творческий потенциал руководителей системы образования / Н. Васина, И. Вегерчук, Л. Лаптев // Прикладная психология и психоанализ. - 1997. - № 2. - Є. 11 - 18.
Гаєвський Б. А. Основи науки управління: навч. посіб. / Б. А. Гаєвський. - К. : МАУП, 2007. - 110 с.
Зязюн І. А. Педагогіка добра: ідеали і реалії /1. А. Зязюн. - К. : МАУП, 2000.-312 c.
Волкова Н. П. Професійно-педагогічні комунікації : навч. посіб. / Н. П. Волкова. - К. : Академія, 2006. - 256 с.
Журавлев А. Л. Єтиль руководства для управлення социально-психологическим климатом коллектива / А. Л. Журавлев // Социально-психологический климат коллектива: теория и методы изучения. - М. : Наука, 1979. - Є. 134 - 145.
Журавлев А. Л. Роль общительности личности в руководстве коллективом / А. Л. Журавлев // Психологические исследования общения. - М., 1985. - Є. 179 - 191.
Зиновьев Ф. В. Искусство управлять / Ф. В. Зиновьев,
Г. Гаврилов, И. Ф. Зиновьев. - Симферополь : Таврида, 1992. - 108 с.
Кан-Калик В. А. Учителю о педагогическом общении / А. Кан-Калик. - М., 1987. - С. 46 - 61, 97 - 105.
Карнеги Д. Как завоевывать друзей и оказывать влияние на людей / Д. Карнеги. - М., 1989. - Ч. 2. - С. 83 - 134.
Климов Е. А. Индивидуальный стиль деятельности / Е. А. Климов. - Казань : Изд-во Казан, ун-та, 1969. - 278 с.
Леви В. Искусство быть другим / В. Леви. - М., 1986. - 83 - 93.
Основи педагогического мастерства / под ред. И. А. Зязюна. - М., 1989. - С. 150, 152 - 154.
Паркинсон Є. М. Искусство управлення / Є. М. Паркинсон, М. К. Рустамджи. - М. : Мысль, 1971. - 352 с.
Платонов К. К. Структура и развитие личности К. К. Платонов. - М. : Наука, 1986. - 256 с.
Платонов К. К. Искусство управленческой деятельности / К. К. Платонов. - К. : ООО Изд-во Либра, 1996. - 413 с.
Учителю о педагогической технике / под ред. Л. И. Рувинского. - М , 1987. - С. 33 - 45.
Петровская Л. А. Компетентность в общении. Социальнопсихологический тренинг / Л. А. Петровская. - М„ 1989. - 188 с.
Петровская Л. А. Воспитатель-подросток и пути развития диалога / Л. А. Петровская // Учителям и родителям о психологии подростка / под ред. Г. Г. Аракелова. - М., Просвещение, 1990. - с. 274.
Слєпухов М. Закони, закономірності, принципи та правила в педагогіці / М. Слєпухов // Рід. пік. - 2002. - № 1. - С. 23.