Підсумовуючи викладене, можемо констатувати, що наука інформаційного права, а звідси й відповідна навчальна дисципліна, ще перебувають на стадії формування. Проведений нами аналіз більшості проблемних аспектів засвідчив, що в інформаційному праві чимало питань залишаються дискусійними.
Монопарадигмальність є критерієм, що визначає право дисципліни на самостійність. Оскільки високотехнологічне право — підгалузь інформаційного права, предметом якої є правова регуляція високотехнологічних процесів, що відбуваються в інформаційній сфері, логічно спрогнозувати системний розвиток цієї наукової теорії. Адже еволюція наукового знання й зводиться до формування, розвитку і революційних змін парадигм. Тому ми намагалися показати різні точки зору стосовно побудови окремої наукової теорії, детермінованої розвитком нових правовідносин, що активно складаються у сфері високих технологій.
Зрозуміло, що висвітлені наукові погляди, концепції та практичні рекомендації не беззаперечні, а у деяких моментах навіть різняться з прийнятими у вітчизняній юридичній науці. Втім, сподіваємося, що систематизація раніше здобутих і нових унікальних даних сприятиме становленню високотехнологічної теорії інформаційного права.
Викладений матеріал не охопив усе коло проблем, що існують у сфері державного регулювання високотехнологічних інформаційних правовідносин. Основна авторська ідея полягає у тому, що високі технології є предметом суспільних відносин в інформаційному праві. Ця концепція є новою в теорії права. Вона ще не набула глибокого наукового обґрунтування, проте активно впливає на формування своїх методологічних основ і поглиблення міжгалузевих зв’язків, застосовується у правотворенні, зокрема щодо створення правових норм у сфері нових інформаційних технологій. Це відкриває нові перспективи для подальших наукових досліджень.
Правова регуляція суспільних відносин, що складаються у високотехнологічній сфері, залишається безсистемною. І дійсно, адже в різних сферах людської діяльності інформаційні нововведення багато в чому мають загальний характер, а займаються ними фахівці різних галузей права, що стримує розвиток високотехнологічних інновацій.
Звідси за структурою роботи ми знаходимо зв’язок унікальних міждисциплінарних зв’язків високотехнологічної теорії інформаційного права з теорією держави і права (підрозділ 1.2), філософією (підрозділ 3.1), політикою (підрозділ 1.1), економікою (підрозділ 5.1), технікою (підрозділи 2.2, 2.3, 3.1), навіть футурологією (підрозділ 5.3) та основними дисциплінами кримінально-правого циклу — кримінальним правом і кримінологією (підрозділи 1.3, 5.3), кримінальним процесом і криміналістикою (підрозділ 3.3), судовою експертизою (підрозділ 5.2) та прокуратурою (розділ 4).
Врешті-решт ця праця охоплює виключно базові засади цієї теорії, не вичерпуючи увесь її зміст, оскільки автор і не ставив перед собою такого завдання. Проблема полягала в тому, щоб визначити методологічну основу, навколо якої можна було б синтезувати предмет ви- сокотехнологічної теорії інформаційного права в системі права України, доповнюючи його існуючими парадигмами, концепціями і результатами емпіричних досліджень.
Відповідно до цього пріоритетні напрями і перелік високих (критичних) технологій повинні бути взаємопов’язані зі стратегічними цілями і пріоритетними напрямами, визначеними у прогнозах і програмах соціально-економічного розвитку країни на середньострокову та довгострокову перспективу. Тож вважаємо цілком доведеним, що одним з першочергових завдань постає розроблення та вдосконалення законодавства, що регулює високотехнологічні підвалини інформаційних правовідносин.
Пропоноване дослідження орієнтоване не тільки на змістовну систематизацію проблеми теоретико-правових засад політики розвитку інформаційних процесів у сфері високих технологій. Одним з основних завдань був пошук оптимальних шляхів стосовно ефективного розв’язання інформаційно-правових проблем, що виникають в нових соціотехнологічних умовах. З цією метою, спираючись на методологію синергетичного підходу, нові і вже відомі теоретичні розробки систематизовано в єдину теорію і тим самим структурно окреслено системні заходи модернізації та освоєння нових технологічних коридорів передавання інформації у сфері боротьби зі злочинністю.
Проведене дослідження дозволило обґрунтувати гіпотезу відносно перспектив розвитку політики інноваційної безпеки, що підтверджується низкою концептуальних положень. Зокрема, визначено теоретичні засади формування високотехнологічних (електронних, цифрових) інститутів інформаційного права та концептуальні проблеми розвитку нанотехнології в Україні і Російській Федерації у сфері боротьби зі злочинністю.
Не повторюючись зазначимо, що головні висновки в концентрованому вигляді та основні логіко-правові формули сформульовано наприкінці кожного з розділів цієї праці.
Аналіз матеріалу надає підстави вважати доведеною основну тезу, згідно з якою інноваційний розвиток та модернізація економіки поступово призводять до появи нових високотехнологічних інститутів інформаційного права.
Отже, дана праця є цілісною теоретико-методологічною розробкою, де розглянуто проблеми організаційно-правового регулювання низки високотехнологічних явищ, а саме нанотехнологій та оптоволоконних систем передавання інформації, відсутніх у деяких підручниках і монографіях. З часом в її зміст можуть бути включені додаткові матеріали без порушення структури, оскільки запропонований загальний підхід до концептуалізації політики розвитку високих технологій (нанотехнологій та оптоволоконних систем передавання інформації) у сфері боротьби зі злочинністю не суперечить рекомендаціям провідних дослідників у галузі інформаційного права.
Переорієнтація інтересів і цілей національної політики з модернізації на глобальний розвиток нових інформаційних технологій — це єдиний послідовний напрям, що відповідає реаліям сьогодення.
Виконання комплексу визначених заходів має призвести до модернізації і технологічного розвитку інноваційної економіки в цілому. Саме в цьому напрямі слід шукати систему цінностей, здатну стимулювати економічне зростання і соціальний розвиток. Лише увімкнувшись у розв’язання проблем високотехнологічної цивілізації глобального порядку, Україна одержить суттєвий імпульс розвитку, зможе перебороти кризу, заявити про себе як про спроможну країну XXI століття. Розвиток нанотехнологій надасть Україні можливість повернутися в коло світових лідерів у науковій, економічній і політичній сферах, розв’язати проблеми у сфері боротьби зі злочинністю. Не повторювати і копіювати те, що вже пройдено іншими, а разом з ними брати участь у створенні нового світу — тільки так можна і надолужити упущене, і зберегти себе в цьому світі. І Україні, якщо вона не обмежуватиметься гаслами і ґрунтовно розбереться у своєму минулому, є що сказати й запропонувати світовому співтовариству.