Високотехнологічне інформаційне право України
5.1. Нанотехнологія: інновації, можливості та розвиток правового забезпечення
Інноваційне законодавство у сфері високих технологій
Як вище було доведено, високотехнологічне інформаційне право є окремою підгалуззю (науковою теорією), що формується у рамках
науки інформаційного права. Невиправдане виключення теоретико-правових засад високих технологій із інформаційного права обмежує сферу правового регулювання останнього і фактично залишає його на тупиковій гілці розвитку. Оскільки провідним методом інформаційного права вважається метод комплексного застосування методів конституційного, адміністративного, цивільного, трудового та кримінального права, стає зрозумілим, що методи права високих технологій ґрунтуються на методах цивільно-правового, адміністративно-правового, господарсько-правового регулювання та деяких інших.
Отже, інші інститути права агрегуються з інформаційним правом. Окремі з них у певних умовах мають статус міжгалузевих субінститутів. Саме до таких можна віднести право високих технологій. У цьому зв’язку нижче показано місце високотехнологічної теорії у системі інформаційного права.
До функцій права високих технологій мають бути віднесені правове регулювання клітинних технологій, правове регулювання технології біоінженерії, правове регулювання водневої енергетики, правове регулювання нових джерел енергії, правове регулювання технологій оброблення, зберігання, передавання і захисту інформації, правове регулювання інтелектуальних систем навігації, правове регулювання ядерного виробництва, правове регулювання космічної діяльності тощо.
Слід зазначити, що в нашій країні поки що немає спеціального систематизованого законодавства стосовно високих технологій. Інноваційне законодавство виконує функцію своєрідного полігону для відпрацювання нових категорій права інтелектуальної власності та високих технологій, що можуть бути складовими в переліку вже закріплених законодавством об’єктів. Йдеться перш за все про категорії «нанотехнологія» та «нанотехнології». Сьогодні рівною мірою використовуються обидва зазначені терміни.
Нанотехнологіями вважаються міждисциплінарні технології, які розроблені для об’єктів розмірами менш як один мікрон і дають змогу проводити дослідження, маніпуляції та оброблення речовин у діапазоні розмірів від 0,1 до 100 нанометрів [95].
Утім, вважаємо, що з юридичної точки зору для визначення поняття цього нового соціально-правового феномену вірніше буде базове застосування в єдиному числі, тобто «нанотехнологія». У свою чергу термін «нанотехнології» є похідним, оскільки означає декілька видів основної технології. Тому з метою мінімізації термінологічної плутанини треба визначити основні нормативно-правові джерела, що регулюють соціотехнічні відносини, пов’язані з нанотехнологією. Перш за все потрібно назвати Концепцію Державної цільової науково-технічної програми «Нанотехнології та наноматеріали» на 2010-2014 роки [95] та розпорядження КМУ від 3 квітня 2009 р. «Про схвалення Концепції Державної цільової науково-технічної програми “Нанотехнології та наноматеріали” на 2010-2014 роки» [175].
Отже, право високих технологій не обмежується регулюванням виключно інформаційних правовідносин, а системно регулює усі соціальні відносини, в тому числі ті, які виникають під час розроблення та впровадження нанотехнологій.
Без сумніву, нанотехнології є одним з найбільш прогресивних видів високих технологій як загальної системи вищого рівня. У зв’язку з цим зазначені норми мають створити гармонійно узгоджену комплексну систему правового регулювання суспільних відносин щодо нанотехнологій.
Законодавство у цій сфері достатньо швидко розвивається, намагаючись відобразити розвиток соціальної складової впливу нанотехнологій на інформаційні правовідносини. Водночас слід відзначити, що сьогодні існує система відносно відокремлених від інших та пов’язаних між собою правових норм стосовно нанотехнологій, що регулюють відповідну групу суспільних відносин. Так, до них можна віднести закони України «Про Національну програму інформатизації» [70] та «Про Концепцію Національної програми інформатизації» [71], Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки [147], постанову ВРУ від 16 червня 2004 р. «Про дотримання законодавства щодо розвитку науково-технічного потенціалу та інноваційної діяльності в Україні» [163], Указ Президента України від 24 вересня 2001 р. «Про деякі заходи щодо захисту державних інформаційних ресурсів у мережах передачі даних» [226], Комплексну програму фундаментальних досліджень НАН України «Наноструктурні системи, наноматеріали, нанотехнології» та ін.
Виникнення численних правових колізій у сфері створення нанотехнологій та впровадження наноматеріалів свідчить про те, що існуючий на сьогодні механізм правового регулювання є недостатнім. У зв’язку з тим, що суспільні відносини у цій сфері активно розвиваються, система правового регулювання потребує відповідних змін. Зокрема, з метою координації діяльності у наносфері, здобуття передових позицій на світовому ринку високотехнологічної продукції, а також забезпечення конкурентоспроможності та безпеки країни, захисту і розвитку високих технологій нормативне регулювання нанотехнологій має виділитися в окремий правовий напрямок.
Разом із тим віднесення нанотехнології до високих технологій передавання інформації потребує додаткового розроблення, прийняття та систематизації окремих правових норм у сфері інформаційного права та суміжних галузях.
Нанотехнологія стала найбільш перспективною складовою процесу використання інформаційних ресурсів суспільства. Тому назріла потреба в розробленні нормативно-правових документів у сфері нанотехнологій та наноіндустрії, де окремо слід передбачити норми щодо правового забезпечення нанотехнологій спеціального призначення.
Можна зробити висновок про те, що нині існують засади визначення права високих технологій як складової спеціальної частини інформаційного права. Звідси потрібно навести ґрунтовну аргументацію щодо необхідності та обґрунтованості подібних організаційних і правових заходів у цій новій сфері суспільних відносин.
Поняття нанотехнології
Будь-яка технологія, як-то оброблення матеріалу на макро-, мікро- або нанорівні, не може обходитися без засобів виміру відповідних величин [38]. У перекладі із грецького слово «нано» означає карлик. Один нанометр (нм) — це одна мільярдна частина метра (10-9 м). Більшість атомів мають діаметр від 0,1 до 0,2 нм, а товщина ниток ДНК — близько 2 нм. Діаметр еритроцитів — 7000 нм, а товщина людського волосся — 80 000 нм.
Одними з перших інструментів, які допомогли ініціювати нанотехнологічну революцію, були створені в 80-х роках ХХ ст. так звані зонди, що сканують. Згодом на їх основі з’являлися перші тунельні мікроскопи.
Слід визначити, що основними галузями нанотехнології є наноматеріали, наноінструменти, наноелектроніка, мікроелектромеханічні системи та нанобіотехнології [151, с. 18-26]. Розвиток наноелектроніки ґрунтується на елементній базі, яка складається з кристалічних структур, розміри яких становлять нанометри [120]. Вже сьогодні на основі нанотехнологій створено нові лазери і зносостійкі покриття магнітних дисків нанометрової товщини, високоселективні наноструктурні каталізатори, нанопокриття лопастей вертольотів і ефективні присадки до ракетного палива, нові лакофарбувальні матеріали і косметичні товари.
Виготовлені із застосуванням нанотехнологій речовини та матеріали знайшли і в недалекому майбутньому знайдуть ще ширше застосування в енергетиці (ультрадисперсне ядерне паливо, матеріали для сонячної енергетики, нові хімічні джерела живлення), технологіях створення нових поколінь авіаційно-космічних апаратів (легкі, жаростійкі матеріали та покриття, елементи систем живлення, орієнтації і управління, нові види палива), засобів наземного і супутникового зв’язку та інформації (мініатюрних, енергоекономічних, безпечних, інформаційно високоємнісних елементів і систем), систем безпеки і оборони (нові засоби виявлення і розвідки, засоби колективного та індивідуального захисту особового складу, нові роботизовані системи озброєння, нові матеріали з високою міцністю).
Завдяки застосуванню нанотехнологій електроніка наближається до рівня мініатюризації, коли робочими елементами інтегральних схем будуть невеликі ансамблі атомів і молекул або окремі спеціально синтезовані молекули.
Отже, визначимо нанотехнологію як сукупність наукових знань, способів і засобів, спрямованого, регульованого складання (синтезу) із окремих атомів і молекул різних речовин, матеріалів і виробів із лінійним розміром елементів структури до 100 нм.
Наноіндустрія як об’єкт права високих технологій
За багатьма прогнозами, XXI ст. визначатиме наноіндустрія. Дотепер нерідко термін «індустрія» використовується як синонім терміна «промисловість». Утім, сьогодні це вже не зовсім коректно. Індустрія (від лат. industria — діяльність, ретельність) — це сфера діяльності, що поєднує в собі виробництво, збут певних товарів, сполучені сектори та споживчу аудиторію.
Наноіндустрія — сфера суспільних відносин та сектор економіки, що включає виробничо-технологічне впровадження інноваційних здобутків науково-дослідницької діяльності у пріоритетний сектор економіки відповідно до концепції державної програми створення, виготовлення, впровадження та розповсюдження нанопродукції. При цьому під пріоритетом пропонуємо розуміти першість у відкритті та винаході.
Складовими частинами наноіндустрії є: 1) науково-дослідницька діяльність — сукупність інноваційних наукових заходів, спрямованих на розроблення дослідних зразків нанопродукції нової якості; 2) виготовлення нанопродукції — виробничо-технологічний процес організаційно-виробничих заходів, спрямованих на підготовку і випуск у світ нанопродукції; 3) розповсюдження нанопродукції — на ринкових засадах доведення до споживача економічних переваг промислових зразків нанопродукції.
Нині на ринку високих технологій виробляються дослідницькі тунельні і атомно-силові мікроскопи. Проводиться комплекс дуже важливих робіт з лінійного виміру і взагалі з нанометрології.
Одна з проблем наноіндустрії України — це відсутність спеціального технологічного обладнання. Слід особливо зазначити, що наноіндустрія — це технологія багатопланового призначення. Якщо сьогодні робляться наночастки, то їх можна застосувати для зубної пасти (наприклад, наночастки срібла), а завтра — для якихось зовсім інших цілей, включаючи військову техніку.
Не секрет, що у світі ведуться активні роботи з дослідження і розроблення нанозброї. Міністерство оборони США створила інститут нанотехнологій для розвитку напрямів військового використання нанотехнологій за лінією Агентства передових оборонних розробок США (DARPA). Наприклад, у цього агентства є програма з наноелектроніки. У ній перераховано більше 50 напрямів, і за кожним з них, принаймні, у відкритій частині, закріплено конкретний американський університет, у деяких випадках — окремі фірми. В Україні поки що немає нічого подібного.
Пріоритетним вектором політики розвитку високих технологій має стати становлення наноіндустрії, тобто промисловості принципово нового типу, особливість якої — в розробках вимірювального та експертного обладнання, різних наноматеріалів, спеціальних покрить, що можуть бути використані в судово-експертній практиці.
Організаційно-правові проблеми нанотехнологій
Існують підстави для твердження, згідно з яким правове регулювання стосовно нанотехнологій є правовим феноменом, що формується в інформаційному праві, джерелами якого поряд з інформаційним правом є цивільне, адміністративне, кримінальне право та низка комплексних галузей права (господарського права, права інтелектуальної власності тощо). Нанонаука, нанотехнології і наноіндустрія за своїм змістом можуть охоплювати різні галузі знань.
Організаційно-правова структура наносфери неоднорідна, але можна визначити три об’єкти, які одночасно постають основними етапами розвитку політики державного регулювання, а саме: нанонауку, нанотехнологію, наноіндустрію.
1- й етап) нанонаука — новий особливий вид людської пізнавальної діяльності, спрямований на напрацювання об’єктивних, системно організованих та фундаментальних знань про наноявища, що дозволяють теоретично обґрунтувати і побудувати причинно-наслідкові зв’язки і як наслідок — прогнозувавати подальший розвиток нанознань.
2- й етап) нанотехнологія — практичні методи дослідження, аналізу і синтезу, а також процес фундаментального розроблення методів виробництва і застосування продуктів із заданою атомарною структурою шляхом контрольованого маніпулювання окремими атомами та молекулами.
3- й етап) наноіндустрія — сфера високотехнологічної діяльності, сектор інноваційної економіки, що включає дослідне та серійне виробництво, промислове впровадження і реалізацію як нанопродукції, так і нанотехнологій, а також допоміжні сектори та споживчу аудіторію.
Наведене надає підстави щодо висновку про те, що нанонаука, нанотехнології та наноіндустрія є об’єктами цивільних правовідносин у інформаційній сфері. Що стосується співвідношення нанонауки і нанотехнологій, то останні є складовою частиною цієї комплексної науки майбутнього.
Таким чином, розроблення надпотужних інформаційних систем надмалих розмірів є найбільш перспективним напрямом розвитку нанотехнологій.
Нарешті, підсумуємо, що нанотехнологічне суспільство є фактично наступною стадією розвитку інформаційного суспільства, що ґрунтується на розвитку та використанні нанотехнологій.
Модернізація економіки, інвестиційна політика та концепція розвитку нанотехнологій
У цілому економіку країни можна визначити як організацію, структуру та стан господарського життя.
Формування та розвиток національної інноваційної системи є необхідною умовою реалізації інноваційного сценарію модернізації держави.
Інноваційна економіка є типом економіки, в якій прибуток створюється не за рахунок матеріального виробництва (індустріальна економіка) і не за рахунок концентрації фінансових центрів. Інноваційна економіка фактично постає економікою знань або інтелектуальною економікою і дозволяє генерувати надлишковий потік інновацій, постійно підвищуючи наступний рівень у технологічному змаганні.
Інноваційна економіка забезпечує світову економічну перевагу країни, що її здійснює. За своїм змістом інноваційна діяльність є економічною діяльністю, оскільки поєднує низку внутрішніх ознак: комерційну мета, інтелектуальну основу та отримання прибутку як кінцеву мету.
Одним з основних пріоритетних напрямів є модернізація та комплексний розвиток української економіки за допомогою побудови національної інноваційної системи, розширення нових конкурентоспроможних секторів у сфері високих технологій, усунення внутрішніх бар’єрів, що перешкоджають інноваційному росту. У зв’язку з цим останнім часом на найвищому рівні висловлюється припущення, згідно з яким розвиток економіки у сучасних умовах має ґрунтуватися на п’яти «І» — ІНСТИТУТИ (1) + ІНВЕСТИЦІЇ (2) + ІНФРАСТРУКТУРА (3) + ІННОВАЦІЇ (4) + ІНТЕЛЕКТ (5). Оскільки в сучасних соціотехнологічних умовах більшість з компонентів вибудовується на новому інформаційному підґрунті, можна відшукати системну незавершеність концептуальної конструкції «5-І». Адже ефективність національної інноваційної системи у майбутньому стане визначатися не тільки її структурою, а й інформаційною чіткістю та системною узгодженістю виконання завдань, що поставлені державною політикою перед її елементами, збалансованим інформаційним розвитком підсистем генерації та трансферу знань, а також виробництвом наукомісткої високотехнологічної продукції. Тому неврегульованість останнього зумовлює модифікацію цієї формули шляхом додаткового включення важливого шостого елемента ІНФОРМАЦІЯ (6).
Такий шлях залишається практично неможливим без вирішення багатьох питань, пов’язаних з правовим регулюванням інноваційної діяльності у сфері високих технологій, що додаткового підкреслює актуальність удосконалення та кодифікації інформаційного законодавства.
З метою якісного задоволення матеріальних, інформаційних та духовних потреб суб’єктів інвестиційної діяльності у процесі її здійснення виникають суспільні відносини стосовно продуктивної реалізації інвестицій національних та іноземних інвесторів, що потребує наявності механізму правової регуляції.
Незважаючи на наявність окремих футуристичних визначень та прогнозів, техносфера тим не менш залишається виробничою сферою, де основною детермінантою є технологічна еволюція.
У цьому зв’язку можна припустити, що для забезпечення нормального і стабільного розвитку промисловості у сучасних умовах потрібні якісні та органічні модернізаційні зміни у структурі економіки, що неможливо стихійно, без свідомого проведення відповідної державної політики, у тому числі у сфері розвитку високих технологій.
Отже, визначимо гіпотезу, згідно з якою сьогодні змінити економіку можливо лише активно використовуючи високі технології.
При цьому інвестиційна політика у сфері високих технологій має бути послідовною і не залежати від зміни певних політиків та державних діячів, персонального складу уряду тощо. Стрижень цієї політики становлять її фундаментальні принципи, що визначають рішення, порядок та умови реалізації. Саме такий механізм зможе забезпечити прогнозування, послідовність і спадкоємність інноваційних рішень.
Спрямованість зміни економічних показників обумовлюється обробленням інформації та установленням на цій основі тенденцій економічного зростання або спаду, що в літературі позначається як тренд. Оскільки тренд є загальною тенденцією спрямованості змін показників, що розглядається у рамках технічного аналізу, фінансові плани суб’єктів діяльності у сфері високотехнологічних інновацій мають ґрунтуватися на аналізі більш точних прогнозів визначальних чинників.
Важливі результати для оздоровлення економіки України може надати впровадження інноваційного проекту, що отримав назву парку високих технологій. До речі, використовуються також інші назви: технопарк, науково-технологічний або регіональний індустріальний парк, що свідчить про існування різних моделей технопарків.
Метою цього проекту є створення в державі сприятливих умов для модернізації індустрії експортноорієнтованого програмування, розвитку інших експортних виробництв, що ґрунтуються на високих технологіях, а також для концентрації кадрового, науково-виробничого та інвестиційно-фінансового потенціалів.
Звідси технопарк уявляється спеціальною територією, де об’єднані науково-дослідні організації, об’єкти соціальної індустрії, ділові центри, виставочні площадки, заклади освіти, а також допоміжні об’єкти: транспортні засоби, автомагістралі, відокремлений мікрорайон або містечко-супутник для проживання персоналу, заклади освіти, система охорони тощо.
Технопарки, що створюються у сфері високих технологій, обов’язково повинні мати відповідну інвестиційно-банківську та юридичну інфраструктуру.
Отже, як ми усвідомлюємо, основним завданням створення технопарків є концентрація на окремій території фахівців різного профілю з метою забезпечення запуску та функціонування єдиного високотехнологічного циклу.
Наголосимо, що практична реалізація проекту регіональних індустріальних та технологічних парків (РІТ-парків) забезпечить створення нових підприємств, діяльність яких відповідає пріоритетам розвитку економіки регіону з метою нарощування промислової, інвестиційної та інноваційної компоненти регіональної економіки.
Як пріоритетні напрями кожного технопарку логічно визначати окремі спеціалізації. У певному сенсі технопарками можна вважати академмістечки. У таких умовах учені зможуть проводити дослідження у науково-дослідних інститутах, викладати у навчальних закладах та брати участь у процесах впровадження результатів своїх розробок в інноваційні проекти. З метою ефективного запровадження проекту технопарків в Україні потрібно не чуратися радянського (Зеленоград, Новосибірськ, Томськ) та сучасного російського (Казань, Обнінськ, Санкт-Петербург, Тюмень) досвіду.
За більшістю прогнозів інноваційної діяльності технопарків у сфері високих технологій, вартість сукупного обсягу виробленої продукції та наданих послуг зможе перевищити 20 млрд гривень.
У сучасних умовах досягнення науки і високих технологій стали визначати динаміку економічного зростання, рівень конкурентоздатності держав у світовому співтоваристві, ступінь забезпечення їх національної безпеки та інтеграції у світову економіку [163, с. 68-72]. Так, з метою реалізації науково-технічних програм та інноваційних проектів на просторі Євразійського економічного співтовариства створюється Центр високих технологій ЄврАзЕС.
Використання можливостей нанотехнологій у найближчій перспективі сприятиме збільшенню обсягу виробництва внутрішнього валового продукту та істотному економічному ефекту в галузі наноелектроніки [95]. До 2015 р. світовий ринок продукції нанотехнологій оцінюватиметься експертами у трильйон доларів і потребуватиме два мільйони фахівців. Уряди і найбільші корпорації світу інвестують мільярди доларів щорічно на розвиток і впровадження у виробництво нанотехнологій. До 2015 р. у РФ на розвиток нанотехнологій буде виділено 318 млрд руб. Це найпотужніша в світі державна інвестиційна програма у цій сфері.
Ґрунтуючись на цьому, слід визначити, що соціально-технологічна сфера знаходиться у рамках інвестиційної діяльності, де особливе місце в модернізації економіки відводиться інвестиційній політиці.
Інвестиційна політика у цілому розуміється як система господарських рішень, які визначають обсяг, структуру та спрямованість капітальних вкладень, що забезпечує зростання та оновлення фондів. З цього випливає, що ефективність інноваційної діяльності у сфері високих технологій визначається інвестиційною політикою держави. Тому стратегічним завданням модернізації і технологічного розвитку економіки України є визначення пріоритетних напрямів, форм і методів державного регулювання, у тому числі у сфері високих технологій. Це додатково підкреслює актуальність розробок механізму правової регуляції, оскільки правові норми впорядковують соціальні процеси у сфері високих технологій та інформаційної діяльності, встановлюючи однакові правила поведінки для суб’єктів.
Отже, зрозуміло, що успішний розвиток нанотехнологій можливий тільки при якісних перетвореннях в економіці і соціальній сфері. Тому сформульовано п’ять пріоритетів технологічного розвитку країни — це енергетика, у тому числі енергоефективність, енергозбереження, нові види палива, ядерні технології, інформаційні технології, наземна і космічна інфраструктури передавання інформації, медицина, фармацевтика [16].
Але, незважаючи на розуміння значення нанотехнологій, дослідження у галузі нанометрології, наноелектроніки, біотехнології, точного приладобудування, наноматеріалів, фотоніки тощо в Україні проводяться безсистемно [99, с. 119-135]. Оскільки дотепер не існує центру координації з нанотехнології, програм цільової підтримки таких робіт на державному рівні, обмежуються фінансові ресурси, що виділяються на науку та високі технології, спостерігаються факти роздріблення ресурсів.
За Концепцією Державної цільової науково-технічної програми «Нанотехнології та наноматеріали» на 2010-2014 роки потрібно визначити такі пріоритетні заходи розвитку нанотехнологій: 1) створення структури управління, безпосередньо підпорядкованої вищому керівництву держави, яка була б наділена особливими повноваженнями для створення нанотехнологічної наукової школи і промисловості в стислий строк; 2) розгортання нанотехнологічних досліджень і розробок, створення відповідної системи підготовки наукових кадрів, кваліфікованого персоналу, спроможного працювати з нанотехнологічним устаткуванням і об’єктами; 3) розроблення стратегії і тактики бойових дій із застосуванням нанотехнологічної зброї, засобів захисту, устаткування і приладів індикації та ідентифікації такої зброї, а також її нейтралізації і знищення; 4) створення в державних зовнішньоекономічних органах і розвідслужбах спеціальних підрозділів з особливими правами і можливостями для придбання за кордоном сировини, устаткування, зразків техніки цільового призначення;
5) імпорт устаткування і продуктів нанопромисловості, що дозволяє створювати компоненти нанотехнологічного устаткування; 6) створення можливостей для молекулярного моделювання, розрахунку і тестування складних наноструктур, придбання комп’ютерів відповідної потужності; 7) створення системи захищених лабораторій, виробництв, складських сховищ для нанооб’єктів і спеціалізованих засобів їх транспортування підвищеної безпеки; 8) широка поінформованість населення щодо потенційних загроз нанотехнологій та необхідності мобілізації сил на науково-технічний розвиток; 9) розвиток військово-технічного співробітництва із зарубіжними державами в галузі нанотехнологій; 10) розроблення і введення в експлуатацію системи наносенсорів для антикримінального випередження терористичної діяльності.
За аналітичними даними Американського національного наукового фонду (NSF), уряди і промислові кола розвинених країн очікують в найближчі 10-15 років бурхливого зростання обсягів ринку нанотехнологічних матеріалів, приладів та іншої продукції з виходом на такі обсяги: наноструктурні матеріали і технологічне обладнання — 340 млрд дол./ рік; наноелектроніка — понад 300 млрд дол./ рік; фармацевтичні нанопрепарати — понад 180 млрд дол./ рік; хімічна продукція на основі нанотехнологій — 100 млрд дол./ рік; наноматеріали для аерокосмічної промисловості — 70 млрд дол./ рік. Таким чином, світовий ринок цієї продукції може досягти 1 трильйона доларів до 2015 р.
Широкомасштабні нанотехнологічні розробки почали здійснюватися у більшості розвинених країн з початку 90-х років ХХ ст. і тепер такі програми мають більше 50 країн, а щорічні світові обсяги інвестицій в нанотехнології обчислюються мільярдами доларів і мають стійку тенденцію до зростання.
Практично весь світовий обсяг (~90 %) таких інвестицій сконцентровано в 15 країнах: США, Японії, Великій Британії, Австралії, Німеччині, Ізраїлі, Індії, Китаї, Канаді, Південній Кореї, Франції, Фінляндії, Сінгапурі, Тайвані і РФ, де частка державних витрат на роботи в галузі нанонауки і нанотехнологій перевищує 50 % від загального обсягу їх фінансування.
Світовими лідерами за обсягами інвестицій в нанотехнології всі останні роки були США і Японія, а в поточному році до них приєдналася РФ, де сконцентровано більше половини світового обсягу інвестицій. У США бюджетне фінансування розвитку нанотехнологій та виготовлення нових наноматеріалів становить більш як 1 млрд доларів США на рік. В Японії на розроблення в цій галузі у 2005-2008 рр. було виділено 3 млрд доларів США.
Європейські країни також своєчасно зрозуміли стратегічну важливість розвитку нанотехнологій. У 6-й Рамковій програмі Євросоюзу (2002-2006 рр.) дослідження і розробки в галузі нанотехнологій були оголошені пріоритетними і на їх фінансування протягом п’яти років витрачено 1,3 млрд євро. У 7-й Рамковій програмі (20072013 рр.) на цей напрямок передбачено 3,5 млрд євро.
У 2007 р. в РФ утворено урядову Раду з нанотехнологій з метою ефективної реалізації державної політки РФ у галузі нанотехнологій і наноіндустрії. На Раду покладено також формування ринку нанопродукції і нанопослуг, координацію вкладання бюджетних і приватних коштів у конкретні проекти. На розвиток наноіндустрії в РФ до 2015 р. планується виділити 200 млрд руб., з них 130 млрд руб. увійде до траншу цього року.
З метою сприяння реалізації державної політики у цій сфері в РФ створено корпорацію «Роснанотехнологія», яка у 2007 р. отримала з федерального бюджету близько 1 млрд доларів США.
У НАН України протягом багатьох років виконуються фундаментальні і прикладні дослідження, що мають безпосереднє відношення до нинішніх розробок у галузі нанотехнологій. З метою координації і цілеспрямованої підтримки цих робіт Президія НАН України в 2003 р. започаткувала Комплексну програму фундаментальних досліджень «Наноструктурні системи, наноматеріали, нанотехнології».
За час виконання Програми (2003-2006 рр.) при сумарному фінансуванні близько 33 млн грн, яке слід визнати досить обмеженим, враховуючи складність і масштаб вирішуваних завдань, вдалося створити: оригінальні наноструктурні композити для нових технологій зварювання перспективних конструкційних металевих матеріалів, непіддатливих зварюванню в звичайних умовах; зразки жаростійкого нанодисперсного алюмокомпозиту — перспективного матеріалу для авіаційної і космічної техніки; технології отримання покрить у наноструктурному стані, які значно підвищують стійкість і міцність лопаток газових турбін і конструкційних матеріалів; серію магнітом’яких нанокристалічних сплавів і на їх основі — зразки сердечників для високоекономічних трансформаторів різного призначення; методи отримання металевих та металоксидних наноплівок для створення датчиків магнітного поля і захисних фільтрів у системах мобільного зв’язку; зразки композитів з вуглецевими нанотрубами і наночастинами, що ефективно поглинають випромінювання радіо- та НВЧ-діапазону; зразки матеріалів з квантовими точками германію на кремнії для створення неохолоджуваних приладів нічного бачення; зразки нанокомпозитів на основі оксидів титану, що мають зворотний фотохромний ефект, для пристроїв оптичного запису інформації; технологію отримання і спікання нанопорошків титанату барію для багатошарових конденсаторів на основі керамік; тверді, радіаційно стійкі, електропровідні мастила для космічного і наземного використання на основі інтеркальованих наносистем; нанокомпозити для світловипромінюючих діодів, матеріали для літієвих акумуляторів високої ємності, систем запису інформації та перетворення сонячної енергії в інші види енергії; наноструктуровані каталізатори для спалювання метану в процесах газового очищення, а також знешкодження промислових та автотранспортних викидів; наноструктуровані біосумісні з кістковою тканиною людини керамічні композити на основі гідроксоапатиту кальцію та біоактивних фаз; дослідні зразки магнітокерованих наноносіїв лікарських препаратів у медицині; низькотемпературний і екологічно чистий метод нанесення на поверхню медичних імплантантів з титану і монокристаліч- ного сапфіру біосумісних кальцієво-фосфатних покриттів; нові методи отримання наноматеріалів з високими міцнісними і корозійностійкими властивостями шляхом інтенсивної пластичної деформації для потреб машинобудування, електроніки та медицини; наноматеріали з високою стійкістю до абразивного зношення для інструментів прецизійного оброблення матеріалів.
Реалізація таких масштабних завдань в Україні можлива лише за умов суттєвого, не менше ніж десятикратного порівняно з сучасним, збільшення фінансування нанорозробок [249]. Значні фінансові ресурси необхідно передбачити для закупівлі відповідного сучасного обладнання.
Головною проблемою, яку необхідно розв’язати, є визнання стратегічного значення розроблення і впровадження нанотехнологій та наноматеріалів на державному рівні і подолання відставання України у здійсненні наукового та методичного забезпечення координації досліджень і розроблень, формуванні та розвитку технологічної бази, задоволенні потреби у спеціально підготовлених кадрах з наданням для цього відповідної фінансової підтримки.
Хоча висловлюються різні погляди відносно того, що окрема програма стосовно нанотехнологій не потрібна, а достатньо окремих розділів, присвячених нанотехнологіям у загальній великій національній програмі під назвою «Національна технологічна база», але саме в програмі має бути позначена якась мета. Такою метою може стати створення в Україні промисловості нового типу — індустрії наносистем і матеріалів.
Формування пріоритетних напрямів і переліку критичних технологій доречно здійснити у два етапи: I етап — підготовка довгострокового прогнозу науково-технологічного розвитку; II етап — підготовка пропозицій щодо формування і корегування пріоритетних напрямів і переліку критичних технологій на основі експертизи відповідних пропозицій.
Корегування пріоритетних напрямів і переліку критичних технологій пропонується здійснювати не рідше ніж один раз на чотири роки.
Науковий рівень вітчизняних розроблень у галузі розробки нанотехнологій і виготовлення нових наноматеріалів в основному відповідає світовому. Однак на цей час спостерігаються недостатня координація робіт, пов’язаних із розробленням нанотехнологій, низька готовність промисловості до широкого впровадження дослідних зразків, істотне заниження потреб вітчизняного ринку в нанотехнологічній продукції у багатьох соціально значущих сферах (медицина, енергетика, екологія) порівняно з обсягами її реального виробництва.
Державна цільова науково-технічна програма «Нанотехнології та наноматеріали» розроблятиметься відповідно до нормативно-правової бази, яка регулює функціонування науково-технологічної та інноваційної сфер, зокрема законів України «Про наукову і науково-технічну діяльність» і «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» [95].
Мета Програми — створення сучасної національної наноіндустрії.
Основними завданнями Програми є: 1) формування інфраструктури для проведення ефективних фундаментальних досліджень у галузі нанотехнологій; 2) координація робіт із розроблення та застосування нанотехнологій та наноматеріалів; 3) розроблення нових підходів до підготовки кваліфікованих фахівців з питань розв’язання наукових, технологічних і виробничих проблем розвитку нанотехнологій і виготовлення нових наноматеріалів шляхом лібералізації податкової політики, оптимізації фінансової політики і системи захисту прав інтелектуальної власності.
Можливі такі варіанти розв’язання проблеми: 1) створення умов для залучення зовнішнього інвестора і позабюджетних коштів для розвитку наноіндустрії. У такому разі інвестиційна активність приватного капіталу буде спрямована в основному на досягнення її найвищої рентабельності та забезпеченості її гарантованими ринками збуту. Однак інтереси інвесторів можуть не збігатися з державними інтересами, внаслідок чого роботи за напрямами, в яких Україна має істотний доробок або які необхідні для сталого розвитку економіки країни, залишаться без інвестиційної підтримки і практично не розвиватимуться; 2) залучення державних кредитів на закупівлю необхідного обладнання для виготовлення нових наноматеріалів. Однак без державної цільової програми цей традиційний шлях технічного переоснащення підприємств не дасть економічного ефекту, оскільки у ньому відсутній системний підхід; 3) створення системи державного фінансування науково-дослідницьких і дослідно-конструкторських робіт у рамках державної цільової програми та залучення позабюджетних коштів для реконструкції існуючих та створення нових промислових потужностей.
Аналіз цих варіантів свідчить про те, що найбільш ефективним є третій варіант.
Для цього необхідно: 1) визначити пріоритетні напрями розроблення нанотехнологій з урахуванням перспектив їх подальшої комерціалізації, конкурентоспроможності та попиту, в першу чергу на внутрішньому ринку, найважливіші серед яких — наноелектроніка, наноінженерія, функціональні та конструкційні наноматеріали, нанобіотехнології і наноматеріали медичного призначення, колоїдні нанотехнології, нанотехнології щодо каталізу та інших хімічних галузей, наноматеріали і нанотехнології для захисту довкілля, нанотехнології для енергетики, нанотехнології спеціального призначення; 2) забезпечити вітчизняних дослідників сучасним обладнанням, необхідним для виготовлення нових наноматеріалів і дослідження їх властивостей; 3) створити спеціальну систему підготовки дослідників, матеріалознавців і технологів, які володіють міждисциплінарними фундаментальними знаннями і вмінням працювати на сучасному спеціальному обладнанні; 4) забезпечити стандартизацію та сертифікацію наноматеріалів; 5) розробити систему заходів для залучення бізнесових кіл до розвитку наноіндустрії, зокрема шляхом запровадження безмитного імпорту (експорту) нанотехнологічного обладнання, введення пільг для споживачів і виробників нових наноматеріалів.
Сьогодні в Україні в число першочергових завдань необхідно включити: а) проведення аналізу тенденцій світового науково-технічного і технологічного розвитку та оцінки конкурентоспроможності України на світовому ринку; б) виявлення першочергових потреб країни в наукових і технічних досягненнях, виходячи зі стратегічних цілей соціально-економічного і оборонного будівництва, наявності природних, фінансових, матеріальних і кадрових ресурсів, а також науково-технічного і технологічного потенціалу; в) проведення аналізу наукових досліджень, що відбивають публікаційну діяльність, коефіцієнт цитованості українських учених, а також аналізу патентних документів; г) визначення основних секторів економіки, в яких Україні необхідно забезпечити світове лідерство, а також технологій, що забезпечують рішення завдань національної обороноздатності і безпеки; ґ) проведення аналізу соціальних, технологічних, економічних, екологічних і політичних аспектів розвитку національної інноваційної системи; д) використання в разі потреби інших методів оцінювання тенденцій науково-технічного і технологічного розвитку України та зарубіжних країн.
Для цього у рамках Національної програми впровадження моделі розвитку і комерціалізації нанотехнологій мусить бути доручено недержавній структурі [4]. Фінансування Програми планується здійснювати за рахунок коштів державного бюджету та інших джерел. Інвестиційні кошти спрямовуватимуться насамперед на закупівлю сучасного імпортного обладнання, організацію та налагодження виробництва нанопродукції [95].
Отже, нанотехнології є не менш важливим для держави напрямом з погляду економічної, соціальної та військової безпеки. Така програма не може бути прирівняна до програми щодо розвитку, наприклад, металургії, нафти або газу. У цьому зв’язку необхідно вжити заходів, які б не тільки стосувалися формування державної програми, а й передбачали відповідні політичні кроки. Перераховані заходи могли б стати поворотним моментом у розвитку країни, початком загальнонаціонального технологічного прориву.
Нарешті, є сенс зауважити: останнім часом висловлюються певні спрощення, що призвело до впровадження у літературний обіг окремих хибних тез, спростування яких потребує додаткової аргументації.
Зауваження перше. Інновація розглядається як системне перетворення технологічної модернізації, яке за своїм змістом залишається глибоко соціокультурним явищем. На перший погляд, ця теза не може викликати особливих заперечень. Однак разом із тим як основний двигун інновацій формується оптимальна комбінація інвестицій великих наукомістких корпорацій, середнього бізнесу переважно малих компаній плюс елемент державної політики. При цьому останній передбачає докорінні зміни механізму правової регуляції, оскільки неузгодженість більшості норм інформаційного законодавства у нинішньому вигляді гальмує впровадження інновацій.
Зауваження друге. За своєю новизною багато інститутів інформаційного права ще не укорінилися і процес їх становлення триває. Але існуючий різнобій в юридичній термінології стосовно визначення високотехнологічних інновацій не може бути виправданий, оскільки подібний стан вже провокує різні підходи судів у вирішенні типових категорій справ. Ось чому особливе місце в інформаційному законодавстві має бути відведено гарантіям інноваційної політики у сфері високих технологій. Такі гарантії можуть мати декілька рівнів: перший — стабільність інформаційного законодавства; другий — стабільний правовий режим інновацій у сфері високих технологій; третій — стабільний правовий стан інвесторів та учасників інноваційної діяльності; четвертий — можливість ефективного юридичного захисту порушених прав.
Зауваження третє. Нанотехнології — виключно науково-технологічна сфера, для розвитку якої правова регуляція є факультативною ознакою, а тому правовий механізм нанотехнології не потребує додаткової уніфікації. Тобто, домінанта ефективного вирішення цього питання — це наука і техніка.
Вважаємо, що з цією спрощеною тезою неможливо погодитись у повному обсязі, адже загальні норми права регулюють центральні для певної галузі законодавства суспільні відносини і визначають їх належність. Утім, нанотехнологія як процес становить особливий інформаційний феномен, завдяки чому вимагає наявності спеціального механізму правового регулювання.
Нарешті, стає зрозумілим, що саме за допомогою спеціальних норм інформаційного права повинні вирішуватися конкретні страте - гічні і особливо тактичні завдання розвитку нанотехнологій.
Таким чином, сукупність викладених аргументів додатково зумовлює потребу в кодифікації законодавства у сфері високих технологій, а звідси вимагає структурного перероблення існуючих проектів Інформаційного кодексу України, про що вже частково йшлося у підрозділі 1.2.
З цього є підстави підсумувати, що нанонаука, нанотехнології та наноіндустрія потребують ґрунтовного дослідження як об’єкти нової підгалузі інформаційного права, яка останнім часом стрімко формується, — права високих технологій.
Отже, вважаємо доведеним висловлене припущення, згідно з яким нанотехнології є правовим феноменом особливої природи, що формується в інформаційному праві. Відповідно до цього правові норми, що регулюватимуть суспільні відносини у сфері нанотехнологій, пропонується викласти окремим підрозділом у відповідному розділі спеціальної частини проекту Інформаційного кодексу України.
Треба наголосити на тому, що у найближчі десять років саме розвиток наноіндустрії, а саме — синтез та використання нових наноматеріалів стане одним із основних стимуляторів інноваційних заходів у провідних галузях економіки, в тому числі в судово-експертній практиці, до розгляду чого ми ще повернемося. Отже, соціотехнічна революція в інформаційній сфері має стати можливою завдяки нанотехнологіям.
І останнє: стратегія розвитку нанотехнології передбачає внесення відповідних системних змін не тільки до інформаційного, а й до кримінального, адміністративного, цивільного, податкового, митного законодавства тощо. Тому з метою реалізації викладених вище принципів необхідно найближчим часом підготувати проект Закону України «Про нанотехнології».