Порівняльне літературознавство
7.8. Порівняльні аспекти національних жанрових систем
Якщо діахронічний аспект охоплює функціонування жанрів в історичній проекції, то синхронічний стосується національних та індивідуальних жанрових систем, які, з одного боку, зберігають риси загальної норми, а з другого - видозмінюють її, вносять у неї елемент динаміки.
Що випливає з того факту, що національні (як-от українська і французька) і регіональні (європейська і далекосхідна) жанрові системи не в усьому збігаються, а то й значно різняться? Свого часу Дмитро Чижевський, дотримуючись структуральних моделей, пов´язав жанрову структуру національної літератури з суспільною структурою: через те що в українському суспільстві доби Класицизму були зденаціоналізовані провідні верстви, неповною, мовляв, була й література.
На чолі розроблених у ній гатунків стояла героїчно-комічна поема, комічна опера, травестована ода. Поважними Гатунками були лише оповідання та байка. До високого жанру, типового для класицизму, належать, власне, лише переспіви псалмів Гулака-Артемовського [...]. Бракувало добрих спроб серйозної оди, епосу, трагедії! Задовольняти всі духовні інтереси такою «неповною» літературою не було можливим: література такого типу була приречена бути лише доповненням до інших літератур
Ці переконання Д. Чижевського, про подолання жанрово-стильової неповноти української літератури можна говорити лише в добу Модерну. Натомість для постструктуралістів стало зрозумілим, що таке уявлення було породжене жорстким системним, нормативним, уніфікуючим мисленням. Якщо Дмитро Чижевський вважав ознакою неповноти будь-яке відхилення національної літератури від «повної» жанрової моделі, зорієнтованої на західноєвропейський взірець, то Григорій Грабович поставив закономірне запитання: «чому література, котра виражає одну культуру, один тип історичного досвіду, мусить бути мірилом для іншої, чому українське письменство в будь-якому аспекті, в його жанрах чи його особливостях, має бути достоту таким, як якась інша література..?». Критик іронічно зауважив, що з таким самим успіхом можна будь-яку літературу - перську, турецьку, китайську - назвати неповною лише тому, що за певного періоду їхньої історії вони не продемонстрували тієї ж системи жанрів, яка була притаманна західноєвропейським літературам. Або ж навпаки - проголосити неповноту, скажімо, французької літератури, позаяк їй бракує жанру незахідної літератури, наприклад української думи. Г. Грабович висловив засади діалектичного, плюралістичного, індивідуалізуючого жанрового мислення, за якими
будь-яка література є завершеною системою, котру слід оцінювати за її власними критеріями та в культурному контексті...
Система жанрів у національній літературі формується по-своєму залежно від історичної епохи та культурних традицій народу. Жанр, перейнятий з іншої літератури, у новому культурному середовищі зазнає видозмін. Взаємодія у жанрі стійкого і змінного, спільного й національно неповторного - одна з найскладніших проблем генології. Як зазначила Н. Копистянська, у теоретичних працях зовсім не йдеться або згадується побіжно про значення національної специфіки у формуванні жанрових понять. А таке вивчення і в історичному плані (як складалися в кожній національній культурі поняття «жанр» і система конкретних жанрів), і в порівняльному, і в теоретичному аспектах дуже важливе. Жанри в чомусь транснаціональні, міжнародні, і в наш час можна сказати, що й міжконтинентальні, але в чомусь глибоко національні, бо формуються на рідній землі та реалізуються рідною мовою Дослідниця звернула увагу на паралельне та послідовне зародження тих самих жанрів і жанрових різновидів у різних літературах, їх міграцію, вплив процесу інтеграції літератур на розвиток жанрової системи (шотландської балади - на становлення жанру балади, італійської балади - на становлення новелістичного жанру).
Відмінності у жанровому репертуарі різних літератур зацікавлюють сучасну компаративістику з огляду на різнорідність і самобутність національних традицій, що є умовою міжкультурного діалогу. Звісно, треба придивлятися пильніше до причин таких розбіжностей. А вони можуть бути комплексними: тут можуть діяти чинники літературні й культурологічні (специфіка національної традиції), соціополітичні (колоніальний статус нації позбавляє її культуру багатьох функцій), просторові (віддаленість Японії від континенту), геополітичні чи ідеологічні (ізольованість літератури від зовнішнього світу, як то було в СРСР).
Попри національну своєрідність жанрових утворень, що належать до культурологічно, географічно чи історично віддалених літератур, між ними можна спостерегти певні аналогії. Віктор Жирмунський вказав на типологічні збіги в таких, зокрема, жанрових утвореннях, як
- героїчний епос германських і романських народів середньовічної Західної Європи, російські билини, південнослов´янські «юнацькі пісні», епічна творчість тюркських і монгольських народів;
- лицарська поезія провансальських трубадурів і німецьких мінензінгерів на Заході (ХІІ-ХШ ст.) і дещо раніша арабська класична любовна поезія на Сході (ХІ-ХІІ ст.);
- віршований лицарський («куртуазний») роман на Заході (ХІІ-ХІІІ ст.) і т. зв. «романтичний епос» в іраномовних літературах XI—XIII ст. (Кретьєн де Труа і Нізамі, роман про Трістана та «Віс і Рамін» Гургані тощо).
Характерним виявом жанрових дифузій між національними жанровими системами в сучасному світі є інтерференція (взаємне накладання) жанрових систем Сходу і Заходу. Ми є свідками поширення в європейських літературах поетичних форм, які раніше побутували лише в одній літературі, приміром японських гайку і танка, а в японському письменстві - верлібру «дзіюсі», який виник під зустрічним впливом європейської поезії. Притім під час процесів інтерференції відбувається трансформація перенесених жанрових форм. Наприклад, японська лірична мініатюра під пером українських авторів настільки набула нових поетичних ознак, що дістала нове жанрове означення: трилисник.
Глобалізаційні процеси, отже, приводять до значних трансформацій у галузі культури, спричиняючи помітні зрушення в національних жанрових системах.