Високотехнологічне інформаційне право України
2.1. Телекомунікаційна мережа та види електронних інформаційних ресурсів
Сфера телекомунікацій
До телекомунікаційних систем належать: телеграф, телефон (у тому числі радіотелефон), радіо, супутниковий зв’язок, телекс, телебачення (у тому числі кабельне), комп’ютерні мережі тощо. У сфері передавання інформації для позначення телекомунікаційних засобів найчастіше використовуються такі терміни: «система», «мережа», «лінія», «магістраль», «коридор» та деякі інші.
З метою вирішення питання щодо співвідношення понять «телекомунікаційна мережа» і «телекомунікаційна система» потрібно визначити, що зазначені поняття можуть бути використані як тотожні, так і як частина та ціле. Зокрема, телекомунікаційна мережа може бути як повноцінною системою, так і підсистемою системи більш високого рівня; телекомунікаційна система завжди складається з однієї або декількох телекомунікаційних мереж.
Масова комунікація (англ. — mass communications) — це діяльність щодо трансляції, перенесення у практичну (масову) свідомість духовно-практичних цінностей у формі оцінок тих або інших соціальних груп суспільно значущих подій. Сьогодні термін «телекомунікації» означає здатність передавати текст, голос, зображення і навіть нематеріальні активи (грошові перекази) через мережі разом із функціональною інформацією, призначеною для управління комп’ютерними системами. Телекомунікаційні технології є одним з найбільш важливих чинників, які впливають на формування інформаційного суспільства.
Отже, масові комунікації здійснюються за допомогою технічних засобів і приймають вигляд публічного процесу виробництва інформації, її передавання засобами преси, радіо, телебачення та міжособистісного спілкування.
Сфера телекомунікацій — складова частина галузі зв’язку України. Телекомунікації є невід’ємною частиною виробничої та соціальної інфраструктур України і призначені для задоволення потреб фізичних та юридичних осіб, органів державної влади в телекомунікаційних послугах.
Закон України «Про телекомунікації» встановлює правову основу інформаційної та іншої діяльності у сфері телекомунікацій, а також визначає повноваження держави щодо управління та регулювання зазначеної діяльності, права, обов’язки та засади відповідальності фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у даній діяльності або користуються телекомунікаційними послугами.
Згідно з п. 38 ч. 1 ст. 1 Закону України від 24 червня 2004 р. «Про телекомунікації» термін «телекомунікації» означає передавання, випромінювання та (або) приймання знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або повідомлень будь-якого роду по радіо, про- водових, оптичних або інших електромагнітних системах [69]. Тобто, телекомунікації — це процес дистанційного передавання даних на засадах інформаційних технологій.
Класифікація телекомунікацій
Розрізняють такі телекомунікації: а) відомчі — телекомунікації, які використовуються фізичними або юридичними особами для задоволення власних потреб; б) загального користування — телекомунікації, які використовуються для надання телекомунікаційних послуг усім користувачам; в) подвійного використання — відомчі або спеціальні телекомунікації, які, крім виконання своїх основних функцій, забезпечують надання телекомунікаційних послуг іншим користувачам; г) спеціального призначення — телекомунікації, які забезпечують передавання і приймання інформації з обмеженим доступом для потреб органів державної влади.
У техниці під зв’язком розуміється передавання інформації (сигналів) на відстань. Передача даних — це передавання інформації у вигляді даних з використанням телекомунікаційних мереж. Це поняття охоплює повний інформаційний цикл, де термін «прийняття інформації» є складовою позитивною частиною загального процесу передавання інформації. Закінчення такого циклу може також бути негативним у разі «відмови від інформації». Крім цього, зустрічається третій нейтральний варіант — «переадресація інформації». Схематично процес передавання інформації у сфері боротьби зі злочинністю може бути зображено таким чином (схема 2.1).
Держава гарантує універсальне обслуговування, тобто забезпечення універсального доступу споживачів до телекомунікаційних мереж загального користування та надання загальнодоступних телекомунікаційних послуг нормованої якості за регульованими державою тарифами.
Таким чином, телекомунікаційне передавання інформації — це новий крок у мультимедійних технологіях зв’язку. Висока якість зв’язку і повне екранне відеозображення, широкі можливості для роботи над різними проектами, оперативним обміном даними, документами тощо роблять телекомунікаційне передавання інформації потужним інструментом з широким спектром використання.
Поняття та види телекомунікаційних послуг
Основним об’єктом відносин у сфері телекомунікацій є телекомунікаційна послуга (послуга), тобто продукт діяльності оператора та/або провайдера телекомунікацій, спрямований на задоволення потреб споживачів у сфері телекомунікацій.
Телекомунікаційні мережі — це комплекс технічних засобів телекомунікацій та споруд, призначених для обміну інформацією між комп’ютерними системами [145].
До загальнодоступних телекомунікаційних послуг належать: підключення кінцевого обладнання споживача до телекомунікаційних мереж загального користування (універсальний доступ), послуги фіксованого телефонного зв’язку в межах зони нумерації (місцевий телефонний зв’язок), а також виклик служб екстреної допомоги, послуг довідкових служб і зв’язку за допомогою таксофонів за винятком послуг, що надаються з використанням безпроводового доступу.
Відповідно до Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг телекомунікаційні послуги поділяються на загальнодоступні (універсальні) та інші телекомунікаційні послуги. За ознаками надання телекомунікаційні послуги поділяються на основні та додаткові, що нерозривно пов’язані технологічно з наданням певних основних телекомунікаційних послуг. Перелік додаткових послуг визначається технічними можливостями обладнання операторів, провайдерів телекомунікацій.
У місцях з недостатнім рівнем насиченості телекомунікаційних мереж загального користування технічними засобами заяви на надання загальнодоступних телекомунікаційних послуг задовольняються в такій послідовності: 1) органи державної влади та органи місцевого самоврядування, Служба безпеки України, Служба зовнішньої розвідки України та військові установи України; 2) медичні заклади, пожежні частини, організації, що надають інформацію про виникнення стихійних явищ (землетруси, повені, урагани тощо), державні дошкільні виховні та навчальні заклади, державні заклади науки і культури;
3) дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав; 4) громадяни, які відповідно до законодавства України мають право на отримання телекомунікаційних послуг на пільгових умовах;
5) підприємства, установи та організації, громадяни.
Використання ресурсів телекомунікаційних мереж загального користування для потреб телебачення та радіомовлення здійснюється на договірних засадах. Надання телекомунікаційних послуг для потреб телебачення і радіомовлення регулюється законами України «Про телебачення і радіомовлення» та «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення». Закон України «Про телекомунікації» визначає, що державне управління у сфері телекомунікацій здійснюють Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади в галузі зв’язку, інші органи виконавчої влади відповідно до закону [69].
Метою стандартизації у сфері телекомунікацій є створення єдиної системи державних і галузевих стандартів та інших нормативних документів, які визначають вимоги до телекомунікаційних мереж, їх технічних засобів та якості телекомунікаційних послуг, а також гармонізація цих вимог з вимогами міжнародних нормативних документів [121].
Суб’єкти ринку телекомунікаційних послуг
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про телекомунікації» суб’єктами ринку телекомунікацій є оператори, провайдери телекомунікацій, споживачі телекомунікаційних послуг, виробники та/або постачальники технічних засобів телекомунікацій.
Оператор телекомунікацій — суб’єкт господарювання, який має право на здійснення діяльності у сфері телекомунікацій із правом на технічне обслуговування та експлуатацію телекомунікаційних мереж.
Іншим учасником відносин з надання телекомунікаційних послуг є провайдер телекомунікацій. Провайдер (англ. Internet Service Provider, ISP — постачальник Інтернет-послуги) — організація, що надає послуги доступу до Інтернету та інші послуги, пов’язані з Інтернетом.
З юридичної точки зору Інтернет-провайдер, або просто провайдер, — це оператор зв’язку, який має ліцензію щодо виділення та надання каналів зв’язку та передавання даних. Серед провайдерів доступу можна виділити первинних (магістральних), що мають, власні магістральні канали зв’язку, та вторинних (міських), що орендують канали зв’язку у власників.
Провайдери надають телекомунікаційні послуги споживачам відповідно до законів України «Про телекомунікації», «Про захист прав споживачів», інших актів законодавства, Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг та нормативних документів у сфері телекомунікацій. Законодавство України відносить провайдера телекомунікацій до осіб, що надають телекомунікаційні послуги, іншими словами, провайдер є виконавцем послуг. Провайдер телекомунікацій надає телекомунікаційні послуги на телекомунікаційних мережах оператора телекомунікацій [24, с. 72-76].
Отже, провайдер телекомунікацій — це суб’єкт господарювання, який має право на здійснення діяльності у сфері телекомунікацій без права на технічне обслуговування та експлуатацію телекомунікаційних мереж і надання в користування каналів електрозв’язку.
Інформаційні ресурси та інформаційні продукти
У загальному розумінні під терміном «ресурс» або «ресурси» (від англ. resource — запаси чи багатство) розуміють засоби, що дозволяють за допомогою певних перетворень дістати бажаного результату.
Інформаційні ресурси — це організована сукупність інформації, інформаційних продуктів та інформаційних технологій, призначених для забезпечення визначених економічних, екологічних, фінансових, інформаційних та інших потреб людини, суспільства і держави.
Національні інформаційні ресурси призначено для забезпечення національних інтересів України, захисту інформаційних прав людини і основних свобод, інтересів суспільства, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, юридичних осіб усіх форм власності.
Національні інформаційні ресурси є основою для забезпечення суверенітету та інформаційної безпеки держави, служать вирішенню завдань суб’єктів української економіки, науки, культури та інших сфер діяльності.
Складовими частинами національних інформаційних ресурсів є інформаційні ресурси різної належності та форми власності.
Національні інформаційні ресурси формують з інформаційних продуктів і інформаційних технологій (далі — інформаційний продукт).
Інформаційні продукти включають до складу національних інформаційних ресурсів на підставі експертизи відповідності їх властивостей вимогам задоволення потреб забезпечення національних інтересів України. Принципи і критерії визначення властивостей продуктів і технологій, порядок їх використання, а також порядок проведення експертизи затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Згідно ст. 1 Закону України «Про Національну програму інформатизації» інформаційні ресурси — це сукупність документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках даних та ін).
Можна сказати і так: інформаційні ресурси — це сукупність інформаційних продуктів одного або декількох тематичних напрямів, що згруповані за змістом.
Інформаційні ресурси можна визначити й у такий спосіб — це організовані в базах і банках даних інформаційні продукти, що мають ретроспективний характер, необхідні для задоволення інформаційних потреб людини, суспільства і держави.
Інформаційний продукт — це: а) документована інформація, що підготовлена і призначена для задоволення потреб користувача;
б) інформаційний продукт — це об’єктивно закріплена на носії інформація, підготовлена для споживання, автоматизованого оброблення та поширення за допомогою мереж передавання даних; в) інформаційний продукт — це результат інформаційної діяльності, процес матеріалізації створюваної продукції.
До складу національних інформаційних ресурсів включають: а) в обов’язковому порядку — інформаційні продукти, створені органами державної влади та органами місцевого самоврядування в порядку здійснення основної діяльності цих органів; б) на умовах державного замовлення — після завершення виконання такого замовлення або відповідного його етапу; в) як похідний результат інших робіт, що виконують із залученням державного бюджету — після завершення виконання таких робіт або їх окремих етапів; г) на основі угоди з власником або виробником — інформаційні продукти, створені за рахунок позабюджетних коштів їх власників або виробників. Включення цих продуктів до складу національних інформаційних ресурсів не призводить до зміни їх власника, якщо інше не передбачено законом або умовами угоди; ґ) на основі відповідних міждержавних або міжнародних угод — міждержавні та міжнародні інформаційні продукти.
Інформаційні продукти, надані в електронному вигляді, розміщують в електронному депозитарії (депозитаріях). Включення інформаційних продуктів до складу національних інформаційних ресурсів фіксується шляхом обов’язкового внесення їх реквізитів до національного електронного реєстру інформаційних ресурсів України. З цього моменту вони вважаються складовими частинами національних інформаційних ресурсів.
Інформаційні продукти вилучають зі складу національних інформаційних ресурсів у тому разі, коли вони перестають відповідати існуючим вимогам щодо якісних характеристик, засобів доступу або коли в них зникає потреба.
Складання переліку інформаційних продуктів, що підлягають вилученню зі складу національних інформаційних ресурсів, здійснюється на підставі експертизи відповідності цих інформаційних продуктів зазначеним вимогам.
Вилучення інформаційних продуктів зі складу національних інформаційних ресурсів фіксується шляхом обов’язкового вилучення їх реквізитів з електронних реєстрів. З цього моменту вони перестають бути складовими частинами національних інформаційних ресурсів.
Електронні інформаційні ресурси — це інформаційні ресурси, розміщені в електронних базах або банках даних, у комп’ютерних системах, системах автоматизованого оброблення і передавання даних. Якщо ці ресурси одержують або передають за допомогою Інтернету, то їх називають веб-ресурсами (від поняття — WWW — «всесвітня павутинна комунікація»).
Веб-ресурси — це інформаційні ресурси у вигляді одного або декількох веб-сайтів. Веб-ресурси можуть бути об’єктами всіх форм власності, договірних відносин відповідно до положень цивільного законодавства і законодавства про інтелектуальну власність [27]. Веб- ресурси можуть використовуватися їх власниками або іншими уповноваженими особами (власниками) з будь-якими цілями, не забороненими законом.
Веб-сайт загального інформаційного змісту не повинен містити персональні дані або інформацію, що становить державну таємницю, та іншу інформацію, що обмежена в поширенні відповідно до закону.
Інформаційні продукти з обмеженим доступом можуть утримуватися на веб-сайті чи іншому інформаційному ресурсі лише за згодою відповідних державних органів чи зацікавлених осіб або їх законних представників.
Власник або власник ресурсу в разі заподіяння йому моральної чи матеріальної шкоди шляхом поширення веб-ресурсом негативної інформації про нього має право на повне відшкодування шкоди. Власник веб-ресурсу або інша уповноважена особа може зареєструвати належний йому інформаційний ресурс як засіб масової інформації. Суб’єкт, що реєструє засіб масової інформації, визнається його засновником і власником. Засіб масової інформації у зв’язку з використанням телекомунікаційних мереж підлягає обов’язковому державному обліку і реєстрації відповідно до порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України для друкованих засобів масової інформації.
Інформаційні ресурси можуть бути власністю громадян України, іноземних громадян і осіб без громадянства, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, організацій і об’єднань громадян. Право власності на інформаційні ресурси регулюється законодавством України з питань власності, інтелектуальної власності і захисту персональних даних. Крім того, інформаційні ресурси можуть належати до різних форм власності, виступати як товар і бути об’єктами товарних відносин, що регулюються чинним законодавством, за винятком випадків, передбачених законодавством України і відповідними міжнародними договорами України.
Отже, з огляду на наведене пропонуємо визначати інформаційні ресурси як сукупність окремих документів, загальних і спеціалізованих масивів даних в інформаційних системах різного призначення (бібліотеках, архівах, інформаційних фондах, банках даних, інших інформаційних системах) та необхідних технічних засобів для оперативного задоволення інформаційних потреб суб’єктів інформаційних правовідносин.
Підсумовуючи викладене, слід наголосити на тому, що інформаційні ресурси мають свою специфіку: 1) вони не споживані і піддаються не фізичному, а моральному зношенню; вони не матеріальні і не залежать від носія інформації; 2) їх використання дозволяє набагато знизити витрати інших видів ресурсів, що веде до значної економії коштів; 3) процес їх створення та використання здійснюється особливим способом — за допомогою комп’ютерної техніки.
Інформаційні системи та процеси
Для того щоб інформаційне забезпечення діяло, треба створити відповідну інформаційну систему.
Інформаційна система — це взаємопов’язана сукупність засобів, методів і персоналу, що використовуються для зберігання, оброблення та видавання інформації в інтересах досягнення поставленої мети.
Сучасне розуміння інформаційної системи передбачає використання як основного технічного засобу перероблення інформації комп’ютерної техніки. Крім того, технічне втілення інформаційної системи саме по собі нічого не означатиме, якщо не враховано роль людини, для якої призначена вироблена інформація і без якої неможливі її одержання та подання [23, с. 34].
Необхідно також розуміти різницю між комп’ютерами та інформаційними системами. Комп’ютери, оснащені спеціалізованими програмними засобами, є технічною базою та інструментом для інформаційних систем. Виходячи з попередніх міркувань, можна дати сучасне визначення інформаційної системи як системи інформаційного обслуговування, що являє собою організаційно впорядковану сукупність інформаційних ресурсів, технічних засобів і технологій, які реалізують інформаційні процеси в традиційному або автоматизованому режимі для задоволення інформаційних потреб користувачів.
Робота інформаційної системи полягає в обслуговуванні двох зустрічних потоків інформації: введення нової інформації і видавання поточної інформації на запит.
Процес інформаційного пошуку включає послідовність операцій, що спрямовані на збирання, оброблення та надання необхідної інформації. Процеси, що забезпечують роботу інформаційної системи будь-якого призначення, умовно можна представити у вигляді схеми, що складається із блоків: 1) введення інформації із зовнішніх або внутрішніх джерел; 2) оброблення вхідної інформації та подання її у зручному вигляді; 3) виведення інформації для представлення її у зручному вигляді; 4) зворотний зв’язок — інформацію перероблено людьми даної організації для корекції вхідної інформації (схема 2.2).
У загальному розумінні процес є послідовною зміною станів об’єкта у часі. Відомо, що галузей матеріального права існує набагато більше, ніж процесуальних. Сьогодні ще немає юридичної науки інформаційного процесу у значенні, наприклад, кримінального чи цивільного процесу. Тому інформаційно-правова діяльність у разі відсутності «власного» процесуального права неминуче здійснюється за процедурами одного з існуючих юридичних процесів.
Юридичний процес — це врегульований процесуальними нормами порядок діяльності компетентних державних органів, що полягає у підготуванні, прийнятті та документальному закріпленні юридичних рішень загального або індивідуального характеру. Оскільки юридичний процес фактично є комплексним утворенням, він включає п’ять самостійних процесів: конституційний, кримінальний, цивільний, господарський та адміністративний [110].
Звідси термін «інформаційний процес» можна тлумачити у трьох основних значеннях: 1) юридичний аспект — під час виконання інформаційних процесів виникають суспільні відносини, що підлягають правовому регулюванню в інформаційній сфері (точка зору інформаційного права), тобто являє собою правовий механізм вирішення інформаційних питань; 2) соціотехнологічний аспект — модернізація процесів програмного забезпечення та технологічного обміну інформацією (точка зору інформатики), тобто фактично являє собою інформатизацію;
3) комунікативний аспект — процеси та механізми міжособистісного та міжгрупового спілкування (точка зору соціальної психології).
Отже, інформаційний процес — це процес одержання, створення, збирання, оброблення, накопичення, зберігання, пошуку, поширення та використання інформації. Слід відзначити, що найважливіші особливості юридичного процесу полягають у тому, що він містить як різні правові процедури, так і судові процеси (судочинства). Таким чином, інформаційний процес у правовому аспекті спрямовано на реалізацію норм інформаційного права, при цьому він залишається врегульованим процесуальними нормами інших галузей права.
Компоненти інформаційної системи
Структуру інформаційної системи складає сукупність окремих її компонентів, які називають підсистемами. Підсистема — це частина системи, виділена за будь-якою ознакою. Загальну структуру інформаційної системи можна розглядати як сукупність підсистем незалежно від сфери застосування. У цьому разі говорять про структурну ознаку класифікації, а підсистеми називають забезпечуючими.
Структура будь-якої інформаційної підсистеми може бути схематично представлена сукупністю забезпечуючих підсистем. Серед останніх звичайно виділяють інформаційне, технічне, математичне, програмне, організаційне та правове забезпечення [23, с. 188].
Інформаційні підсистеми як головні складники інформаційного забезпечення призначені для збирання, накопичення, зберігання, оброблення та передавання інформації певних напрямів правової діяльності й орієнтовані на загальне використання галузевими службами, мають загальновідомчий характер і належать до службових інформаційних підсистем.
Інформаційна мережа створюється за територіальним принципом і має трирівневу структуру: 1) центральна інформаційна мережа; 2) регіональні інформаційні мережі; 3) територіальні інформаційні мережі.
Регіональні інформаційні мережі забезпечують інформаційну взаємодію між галузевими службами, територіальними і центральними інформаційними мережами. Територіальні інформаційні мережі є складниками регіональних мереж і забезпечують інформаційну взаємодію між територіальними підрозділами.
Компоненти інформаційної системи показано нижче у схематичному вигляді (схема 2.3):
Оскільки головне завдання інформаційної системи — обслуговування клієнтів, то її побудовано таким чином, щоб відповідь на будь-яке запитання видавалася швидко і була достатньо повною. Це забезпечується наявністю стандартних процедур пошуку інформації і тим, що дані системи розташовано в певному порядку [23, с. 187].
Універсальний доступ до інформаційної системи має відповідати таким вимогам: 1) забезпечення за вимогою споживача з’єднання його кінцевого обладнання з телекомунікаційними мережами загального користування за регульованими державою тарифами; 2) телекомунікаційні мережі загального користування, до яких підключається кінцеве обладнання споживачів, повинні забезпечувати підтримання голосової телефонії (здійснення і одержання зонових, міжміських, міжнародних дзвінків), факсимільний зв’язок, передавання даних на рівні, достатньому для доступу споживачів до мережі Інтернет; 3) при забезпеченні універсального доступу вартість підключення до телекомунікаційної мережі загального користування не залежить від технології доступу або способу підключення.
Отже, системне співвідношення основних складових компонентів визначимо таким чином:
1(a + b...) 2(c + d...)
Це означає, що інформаційні продукти (2) є складовою частиною інформаційних ресурсів (1), а останні, у свою чергу, створюють інформаційні системи (3) для функціонального забезпечення інформаційних процесів (4).
Слід наголосити на тому, що інформаційні системи і технології широко впроваджуються в юридичній діяльності [44], до прикладів чого далі ми ще повернемося.
Нові інформаційні технології
Інформаційні технології — це цілеспрямовано організована сукупність інформаційних процесів з використанням засобів обчислювальної техніки, що забезпечує продуктивні оброблення даних, пошук та розміщення інформації, доступ до її джерел незалежно від місця розміщення.
Нова інформаційна технологія базується на трьох основних принципах:
1) інтерактивний (діалоговий) режим роботи з комп’ютером;
2) інтегрованість (стикування, взаємозв’язок) з іншими програмними продуктами;
3) гнучкість процесу зміни як даних, так і постановок завдань [23, с. 199].
До поняття нової інформаційної технології включено також комунікаційні технології, які забезпечують передавання інформації різними засобами.
За класами реалізованих технологічних операцій інформаційні технології розглядаються у програмному аспекті і включають: оброблення текстів, електронні таблиці, автоматизовані бази (банки) даних, оброблення графічної та звукової інформації, мультимедійні та інші системи [86].
Програмно-технічна організація обміну з комп’ютером текстовою, графічною, аудіо- та відеоінформацією одержала назву мультимедіатехнології. Таку технологію реалізують спеціальні програмні засоби, що мають вбудовану підтримку мультимедіа та дозволяють використовувати її в професійній діяльності, навчально-освітніх, науково- популярних та ігрових галузях.
При застосуванні цієї технології в професійній діяльності відкриваються реальні перспективи використати комп’ютер для озвучування зображень, а також розуміння ним людської мови, ведення комп’ютером діалогу з спеціалістом його рідною мовою. Здатність комп’ютера з голосу сприймати нескладні команди керування програмами, відкривання файлів, виведення інформації на друк та іншими операціями створює сприятливі умови для взаємодії з ними в процесі професійної діяльності [23, с. 201].
Мобільний зв’язок третього покоління ґрунтується на пакетному передаванні інформації. Слід визначити, що технології мобільного зв’язку 3G (від англ. third generation — третє покоління) являють собою набір послуг, які поєднують як високошвидкісний мобільний доступ із послугами Інтернет-мережі, так і технологію радіозв’язку. Цим подібні телекомунікаційні технології забезпечують еволюційний перехід від вузькополосних систем з кодовим розподілом каналів до систем зв’язку третього покоління, по суті створюючи новий інформаційний канал передавання даних. На теперішній час найбільш поширені два стандарти, що дає змогу організовувати відеотелефонний зв’язок, дивитися на мобільному телефоні фільми і телепрограми тощо. Крім того, мережі 3G характеризуються підвищеною екологічною безпекою [255].
Треба зазначити, що терміни «технологія зв’язку» і «сучасна технологія зв’язку» не зовсім чітко передають зміст тієї предметної галузі, яку вони покликані позначати. Тому дослідники пропонують вживати термін «телекомунікаційна технологія» [239, с. 103-108].
Отже, для позначення інформаційно-телекомунікаційних технологій, що мають суттєву специфіку застосування в окремих видах діяльності (наприклад, у правоохоронній та військовій сферах, державному управлінні тощо), доцільно використовувати термін «спеціальні інформаційно-телекомунікаційні технології».
Таким чином, нова інформаційна технологія — це технологія, яка засновується на застосуванні комп’ютерів, активній участі користувачів (непрофесіоналів у галузі програмування) в інформаційному процесі, високому рівні інтерфейсу користувача, широкому застосуванні пакетів прикладних програм загального та проблемного призначення, ефективному постійному доступі користувача до віддалених баз даних та програм завдяки сучасним обчислювальним мережам.
Сучасний розвиток оптичних інформаційних та телекомунікаційних технологій ґрунтується на досягненнях когерентної оптики плівкових та волоконних структур, що потребує окремого висвітлення загальних засад оптоволоконної системи передавання інформації.