Аргентинський економіст Р. Пребіш писав, що капіталістичне світове господарство має свої "центри" й свою "периферію", які знаходяться не в рівному положенні; цього не враховують ні неокласична, ні кейнсіанська теорії [25]. Торгуючі партнери, як відмічав англієць Т. Балог, є нерівними у тому розумінні, що вони неоднаково за своїми можливостями розпочати новий розвиток [23].

Одна з найгостріших проблем у тому, що навіть при досягненні відносно високих темпів зростання середньодушових доходів розрив між промислово розвинутими країнами і країнами, які розвиваються, за період 1970-2012 рр. практично не скоротився. Звідси витікає висновок інституціонального плану: необхідно скласти систему регулювання міжнародних економічних відносин, здійснити пакет програм з перерозподілу доходів.

Передбачалося, щоб промислово розвинені країни щорічно передавали країнам, що розвиваються, частину своїх ресурсів - спочатку 0,7 %, а потім 1 % ВВП. Пропозиція створити систему міжнародних податків не зустріла необхідної підтримки. Міжнародні організації повинні були взяти на себе функції контролю за цінами та торговим обігом, передаючи частину видобутих таким чином доходів найбільш відсталим країнам.

Існують пропозиції щодо стабілізації світових цін за допомогою створення "буферного запасу" товарів, міжнародних картелів типу ОПЕК, щодо обмеження торгівлі сировинними товарами. По суті справи, в перспективі намічалося формувати торговельну політику не на національному або регіональному рівні, а примусово для всіх - на світовому рівні.

Багато з пропозицій, що висувалися в проекті "Перегляд міжнародного порядку" та інших програмах, не були прийняті. Але ці програми сприяли формуванню громадської думки, пошуку прийнятних варіантів.