Історія педагогіки. Книга І. Історія зарубіжної педагогіки
§5. Педагогічні ідеї епохи Відродження
Для педагогічної думки Середньовіччя, як і всієї практики навчання й виховання, характерним був дух релігійної ідеології. Думки про релігійно-моральне виховання дітей містилися в богословській літературі.
У XII—XIII ст. почали з’являтися окремі посібники з виховання дітей вищої феодальної знаті. Найбільш відомим був твір Вінцента з Бове (XIII ст.) “Про виховання синів правителів і благородних людей”.
Наприклад, Еразм Роттердамський (1469-1536) у своїй праці “Похвала глупоті” [11] викрив суспільні вади виховання людини, стверджував, що лише просвітницька сила розуму педагога разом із його гуманістичною культурою здатні ідейно й морально обновити як людину, так і суспільство. В іншій праці “Жорстокі вчителі” він писав: “Велике нещастя, коли прийоми вчителя відбивають у дитини будь-яке бажання до навчання перш ніж вона зможе зрозуміти розумні основи, за які зобов’язана любити їх. Перший крок на шляху освіченості - це симпатія до свого наставника. Дитина, що полюбила передусім навчання завдяки своєму вчителеві, з часом полюбить і учителя всією любов’ю, яку буде відчувати до науки” [9, 127]. І далі: “Але є вчителі настільки неприємні за своїми прийомами, що їх не люблять навіть дружини їх; ці похмурі люди, з відштовхуючими прийомами звертання, видаються незадоволеними навіть у той момент, коли знаходяться в хорошому стані; вони не здатні на ласкаве слово; їм важко усміхнутись у відповідь на усмішку іншого. Можна сказати, що грації при їх народженні відвернулися від них. Цим людям я без бажання довірив би диких скакунів для приборкання; тим більше, на мою думку, не можна давати їм у руки ніжні створіння, у яких молоко ще не висохло на губах. А між тим саме цих людей дехто і вважає дуже здібними формувати юний вік, думаючи, що непоправний дурень - все одно, що бездоганний учитель” [9, 127-128].
Противник тілесних покарань, Е.Роттердамський присвятив цій проблемі окрему працю, в якій застерігав: “Не можна привчати дитину до побоїв. Жорстокі тілесні покарання призводять до того, що горда природа стає недоступною для впливу, а низька віддається відчаю. Тіло поступово робиться нечуттєвим до стусанів, а дух - до картань. Мало того, не слід часто вдаватися й до доган, особливо різких. Ліки, що приймаються не за призначенням, ще більше загострюють хворобу, замість того, щоб її полегшити; а якщо їх вживають постійно, то вони перестають бути ліками і діють не більше, ніж неприємні й нецілющі харчі... Нашою нагайкою нехай буде умовляння, зроблене розсудливим тоном, іноді й догана, з мірою лагідності, а не отруйною їдкістю. Ось нагайка, яку повинні взяти для синів наших і не випускати її, якщо хочемо, щоб вони, отримавши хороше виховання, мали власний запас засобів для доброчесного життя і не були вимушеними просити для своїх дій порад у сусідів” [10, 128].
У XV-XVI ст. у низці країн Західної і Центральної Європи в результаті зародження капіталістичного способу виробництва, розвитку мануфактури і торгівлі, росту міст, виникнення нового класу молодої буржуазії почала складатися і нова буржуазна ідеологія та культура.
Революційний переворот у науці, пов’язаний з відкриттям Коперника, Галілео Галілея, Кеплера та інших, бурхливий розвиток математики, астрономії, механіки, географії, природознавства, виникнення книгодрукування в Європі, відкриття Америки, морського шляху в Індію - все це послаблювало ідеологію феодалізму - католицьку релігію.
Поява перших ознак нових соціальних відносин стала результатом виникнення нового погляду на природу і людину на противагу середньовічному релігійно-догматичному світогляду. Середньовічний аскетизм з його запереченням радостей земного життя і проповіддю підготовки до потойбічного, вічного існування поступово витісняється ідеями гуманізму, який протиставив теології світську науку, висунувши на перший план ідеал життєрадісної, сильної духом і тілом людини.
Почалась епоха, відома під назвою Відродження, яка за словами Ф.Енгельса, “створила монархії Європи, ліквідувала духовну диктатуру папства, воскресила грецьку давнину і разом з нею найвищий розвиток мистецтва в новий час, яке розбило кордони старого світу і вперше, власне кажучи, відкрило землю... Це була найбільша з революцій, які до цього пережила Земля”.
Епос, Відродження, що охоплює понад три століття (XIV-XVI), людство зобов’язане визнанням цінності людини, як особистості, що варта уваги і глибокого вивчення. Загарбання у 1453 році турками Константинополя обумовило втечу вчених з їх грецькими рукописами в Італію, де вони “відроджували” античний платонівський погляд на світ. Крім того, розвиток буржуазного суспільства вимагав формування іншого світогляду, у центрі якого поставала активна особистість, здатна перетворити світ. Для осмислення місця людини у світі і суспільстві буржуазна інтелігенція зверталась до античної культури як джерела історичного досвіду людства, шукаючи в ній відповіді на питання, поставлені новою епохою. Спадщина стародавніх розглядалася не як зразок для наслідування, а як джерело ідей культурного розвитку, на яке можна опертися для створення власного світогляду і власної культури. З намаганням встановити спадкоємність з античністю шляхом відродження класичної давнини і пов’язана назва епохи - Відродження.
Ідеї гуманізму знайшли відображення в поглядах передових мислителів на виховання і в практиці роботи окремих шкіл того часу. Гуманісти Е. Роттердамський, Ф.Рабле, М.Монтень та ін. різко критикували всю середньовічну схоластичну систему освіти і протиставили їй виховання, що забезпечує розвиток у людини розумових і фізичних сил, формування високих моральних якостей. Одним з найважливіших завдань школи гуманісти вважали ознайомлення учнів з кращими творами латинських і грецьких авторів, з Біблією та іншими джерелами в оригіналі, а не в перекрученій церквою формі; замість містичних трактувань і діалектичних тонкощів мало бути серйозне засвоєння цієї літератури і її оцінка. Ф.Рабле вважав, що крім латинської і грецької, необхідно вивчати ще давньоєврейську, арабську і халдейську мови, вбачаючи в них ключ до пізнання, що міститься в надзвичайно багатій літературі, написаній цими мовами. Низка гуманістів (Рабле, Монтень, Мор, Вітторіно да Фельтре), крім вивчення історії й античної літератури, вимагали поширення через школу реальних знань, вважали за необхідне вивчення таких наук, як математика, астрономія, природознавство, ознайомлення з різноманітними видами людської діяльності.
По-новому підходили гуманісти і до визначення мети, завдань і методів навчання й виховання. Монтень, Рабле, Вітторіно да Фельтре та інші вважали, що в процесі виховання і навчання діти повинні набути здатності здраво мислити, пізнавати навколишній світ. Праця в школі має бути привабливою. Навчання повинно розпочинатися з ознайомлення з речами, а потім вже зі словами, що їх означають; правилам повинні передувати факти, узагальненням - спостереження. Необхідно розвивати у дітей навички самостійної роботи, активність мислення, широко використовувати прогулянки, ігри.
М.Монтень вважав, що спочатку необхідно вивчати рідну мову, затим мови сусідніх народів, а вже потім переходити до вивчення латинської і грецької мов.
У повній відповідності з античним ідеалом людини педагоги епохи Відродження проявляли турботу про фізичний розвиток дітей та їх здоров’я, розробляли методику фізичного виховання, відводячи в ній багато місця грі. Значна увага приділялася розумовому, естетичному вихованню. Однак, провідне місце в освітньо-виховній роботі більшість гуманістів відводили моральному вихованню, без якого безплідні будь-які знання. Найважливішими засобами морального виховання вони вважали релігію і особистий приклад вихователя.
По-новому розуміючи мету і завдання виховання, гуманісти вимагали й іншого підходу до дитини, відзначали необхідність враховувати особливості дитячого віку, індивідуалізувати виховання і навчання. Виступаючи на захист права дітей на повагу, гуманісти протестували проти тілесних кар, засуджували сувору шкільну дисципліну. Значну увагу педагоги-гуманісти приділяли жіночій освіті.
У різних країнах педагогічна думка епохи Відродження розвивалася по-різному, відображаючи специфічні особливості розвитку даної країни.
В Італії Вітторіно да Фельтре (1378- 1446) - філософ-гуманіст, організував школу “Будинок радощів”, основою якої слугували принципи гуманістичної педагогіки. Школа розташовувалась у мальовничій місцевості. Кімнати були просторими, світлими, з малюнками, що зображували дитячі ігри. Атмосфера в школі була простою, невимушеною.
Самою назвою Вітторіно да Фельтре підкреслював відмінність своєї школи від середньовічної аскетичної. Діти займались верховою їздою, плаванням, гімнастикою, фехтуванням. Тілесні покарання застосовувалися тільки за аморальні вчинки. Вивчались стародавні мови, римська і грецька література, математика, у викладанні якої використовувалися наочні посібники і практичні роботи. При навчанні грамоті використовувалися букви з кольорового картону. Школа Вітторіно да Фельтре користувалася широкою популярністю, а її засновника називали “першим шкільним вчителем нового типу”.
Видатним представником педагогічної думки був французький вчений, письменник-гуманіст, один з представників педагогічної думки епохи Відродження Франсуа Рабле (1494-1553). У знаменитому романі “Гаргантюа і Пантагрюель” він різко критикував схоластичну систему освіти й виховання, протиставивши їй виховання, спрямоване на розвиток розумових і фізичних можливостей людини, формування високих моральних якостей.
Ф.Рабле висміяв методи середньовічної школи, вказав шлях до оволодіння знаннями в процесі активної діяльності самої дитини, яка, спостерігаючи природу і життя, порівнює, узагальнює, робить висновки.
У новій системі виховання, запропонованій Ф.Рабле, важливе місце займає фізичне виховання, що зовсім ігнорувалося школою того часу. Навчання здійснюється без покарань, а на основі природної зацікавленості й активності учня, для якого заняття стали бажаними і приємними.
Головне значення надається вивченню природи, перш за все, шляхом спостережень (прогулянки лугами і збирання гербаріїв, спостереження зоряного неба тощо); набуттю знань сприяють і бесіди про побачені предмети, події і явища (це ніби “предметні уроки”), і звернення до книг античних і грецьких авторів: Арістотеля, Плінія, Галена та ін. Але в книгах варто шукати не риторичні зразки, як це було прийнято в XI ст., а знання про природу; це був новий підхід до класичної спадщини.
Ф.Рабле був палким поборником реалістичної, природничо-наукової освіти. Разом з тим, він високо цінував і гуманітарні знання, закликав до безпосереднього вивчення навколишнього життя з усіма його виявами. Погляди Ф.Рабле проникнуті прагненням до широкого, універсального знання. Мови, математика, астрономія, природознавство, історія, право, заняття мистецтвом - таку програму освіти пропонував він юнакам, які багато читають, у невимушених бесідах з вихователем поглиблюють свої знання, розвиваючи власні думки.
Ідеї, які пропонував Ф.Рабле, відіграли помітний вплив на формування поглядів передових представників педагогічної думки XVI-XVIII ст.
Другий видатний мислитель Франції XVI ст. Мішель Монтень (1533-1592) у своїх “Дослідах” критикував як традиційну шкільну схоластику, так і крайнощі гуманізму, багато представників якого всю виховну роботу зводили до питання вивчення творів латинських і грецьких авторів.
Мішель Монтель виступав за справжню науку, яка вивчає не книги, а речі, ґрунтується на досліді й орієнтується на природне, розумове пояснення фактів. Він вимагав свободи думки і закликав усунути гніт авторитетів та загальновизнаних думок, переклавши всі питання на розсуд розуму.
Для гуманістів раннього Відродження авторитет античних авторів був незаперечним. У школах, що відчули на собі вплив гуманістів, заняття зводились до вивчення латині, грецької мови й античної літератури. Найважливіші пороки цієї системи М.Монтень вбачав у тому, що вона привчала некритично сприймати чужі думки, сліпо наслідувати авторитети. Така освіта тренує пам’ять, але не розвиває розум, навчає цитувати, коментувати, але не навчає мислити.
М.Монтень вважав, що освіта повинна, перш за все, розвивати розум учня, самостійність його думки, критичне ставлення до будь-яких поглядів і авторитетів. Найголовніше - прищепити смак і любов до науки. Наставник не повинен нічого нав’язувати учневі, а виховувати в нього критичне ставлення до вивченого матеріалу і до самого себе.
Поряд з розвитком розуму найважливішим завданням освіти є, за М.Монтенем, виховання високих моральних якостей. Головна перешкода на шляху досягнення цих завдань - вузькість світогляду. Для усунення цього недоліку необхідно спілкуватися зі світом - зустрічатися з іншими людьми і подорожувати в інші країни. Спілкування необхідне не лише з освіченими людьми, але й з неграмотними “простолюдинами”, у яких можна багато чому навчитися, оскільки в моральному відношенні вони здебільшого переважають представників вищих станів. Учень повинен учитися у “... всякого, кого б він не зустрів - пастуха, муляра, зустрічного: потрібно використовувати все і взяти від кожного по його можливостях”. Необхідно уважно й неупереджено вивчати стиль життя і стиль мислення різних народів, природу різних країн. Різко виступаючи проти християнської аскетичної етики, М.Монтень вимагав, щоб дітям викладалась філософія, сповнена життєвої радості й оптимізму. До програми теоретичної освіти увів фізику і геометрію. Високо оцінюючи освітнє й виховне значення історії, він засудив зведення вивчення її до засвоєння дат та імен: хай учитель “викладає юнакові не стільки події, скільки вміння аналізувати їх”.
Мішель Монтень висунув вимогу приділяти фізичному вихованню учнів таку ж увагу, як і розумовому розвитку. У програму школи повинні ввійти біг, боротьба, верхова їзда, фехтування.
Добиваючись радикальних змін у змісті роботи школи, М.Монтень виступав проти жорсткого режиму середньовічних шкіл, в яких “ви не почуєте нічого, крім криків - крику школярів, підданих тілесним покаранням, і крику вчителів, оскаженілих від гніву. Чи ж можна в такий спосіб збудити в дітях бажання до знань, чи ж можна з таким оскаженілим обличчям, з батогом у руках, керувати цими заляканими і ніжними душами?”
У школі повинен панувати дух доброзичливого ставлення до дітей. Перебування в школі повинно приносити дітям радість і задоволення. Необхідно так організувати викладання, щоб навчання було цікавим і навіть захоплюючим. Потрібно використовувати ігри й забави. У справі виховання будь-яке насильство є шкідливим: не досягаючи мети воно принижує гідність учня і прищеплює йому рабську психологію. Завдання освіти - допомагати учневі виробити власні переконання: “Його виховання, його праця, його навчання служать лише одному: сформувати його особистість”.
М.Монтень вважав, що досягти морального й інтелектуального розвитку учня можна лише завдяки чуйному й уважному ставленню до його особистості, надавши можливість самостійно виявляти закладені в ньому задатки, здібності і нахили. Вчений вимагав вияву індивідуальних особливостей дитини і пошуку того особливого підходу, якого потребує своєрідність кожної дитячої особистості. Особливо важливого значення він надавав заняттям, які проводяться з учнями “...не на слух, але шляхом досліду, спрямування і формування їх душі не стільки настановами і словами, скільки прикладами і справами”.
Моральні якості учителя, який повинен виховувати особистим прикладом, важливіші, ніж його пізнання. Характерним є те, що М.Монтень ніде не згадував про релігійне виховання учнів.
Педагогічні ідеї М.Монтеня справили надзвичайно важливий вплив на наступний розвиток педагогічної теорії і практики.
Томас Мор (1478-1535) - англійський гуманіст і політичний діяч, один з засновників утопічного соціалізму. Навчався в Оксфордському університеті, був вибраний у парламент, заарештований, відправлений до в’язниці і страчений за відмову дати присягу королю як голові церкви і за виступ на захист верховної влади папи.
У своєму творі “Золота книга, настільки ж корисна, як забавна, про найкраще облаштування держави і про новий устрій Утопії”, виражаючи протест англійських трудящих проти тих бідувань, які їм доводилося переносити в період початкового накопичення капіталу, Т.Мор змалював картину ідеального суспільного ладу, встановленого на фантастичному острові. Скорочена назва книги “Утопія” (неіснуюче місце). Зображуючи суспільство, де немає злиднів, несправедливості, пригноблення людини людиною, Т.Мор, однак, не вказав шляхів, якими людство може досягнути такого суспільства.
На острові Утопія, за Т.Мором, відсутня приватна власність - основа соціального зла - там існує суспільна організація виробництва і розподілу. Всі жителі працюють 6 годин на добу, займаючись за певною чергою землеробством і ремеслами. В Утопії немає людей бездіяльних. Працюють всі. Важкі й неприємні роботи виконують раби - військовополонені й злочинці, які в інших державах засуджені до страти. Від участі у фізичній праці звільняються лише нечисленні виборні посадові особи, а також спеціально відібрані для заняття наукою, у яких з дитинства виявилися здібності, видатний талант і нахили до наукової діяльності. Ці люди займаються розумовою працею в спеціально відведених для цього залах, де щоденно влаштовуються публічні лекції, які відвідують усі бажаючі. При цьому, ті з жителів Утопії, які виявили успіх у науках, звільняються від ремесла і переходять до розряду вчених. Учені ж, які не виправдали сподівань, повертаються до фізичної праці.
Держава турбується про виховання дітей. Виховання є загальним і рівним як для хлопчиків, так і для дівчаток. Навчання здійснюється рідною мовою і спрямоване, переважно, на оволодіння необхідними у житті реальними знаннями.
Крім елементарної освіти, учні вивчають музику, діалектику, науку лічби і вимірювань, а також астрономію; під час занять використовуються прилади, виготовлені утопійцями.
Утопійці, на відміну від сучасних Т.Мору вчених-схоластів, не займаються безплідними мріями про сутність доброчинності. Вони намагаються виховувати підростаюче покоління в дусі гуманістичної моралі, а також розвинути належним чином його фізичні сили і планомірно підвести до виконання майбутньої трудової діяльності. Всі жителі Утопії з дитинства займаються землеробством, частково в школі засвоюючи теорію, частково на ближчих до міста полях, де діти беруть посильну участь у трудовій діяльності. Крім землеробства, кожна дитина повинна була оволодіти яким-небудь ремеслом за вибором, при цьому заохочувалося вивчення декількох ремесел.
З іменем Т.Мора нерозривно пов’язані такі педагогічні ідеї, як гармонійний розвиток особистості, повна рівність в освіті усіх громадян держави, зв’язок школи з життям, реальне спрямування освіти, поєднання навчання дітей з їх участю у продуктивній праці, рівноправність розумової і фізичної праці, широка організація самоосвіти народних мас, їх залучення до праці. Томас Мор був першим провісником педагогічних ідей раннього утопічного соціалізму.
Томазо Кампанелла (1568-1639) - італійський філософ, утопічний комуніст. У 15 років пішов у монастир ордену домініканців, де познайомився з творами античних мислителів, середньовічних теологів і натурфілософів епохи Відродження. Вільнодумство Кампанелли, виступи на захист натурфілософії викликали переслідування з боку інквізиції. За участь у змові проти іспанського гніту в Неаполітанському королівстві і спробу заснувати демократичну республіку Кампанелла був у 1602 р. засуджений до вічного ув’язнення, однак у 1629 р. звільнений і виїхав у Францію. У в’язниці він написав низку творів, у тому числі “Місто Сонця” (1602 p.), в якому зобразив майбутнє комуністичного суспільства. В ідеальному місті-державі реалізовані в життя принципи економічного й політичного рівноправ’я, відсутні приватна власність і гроші; матеріальні блага розподіляються державою за потребами. Там немає дармоїдів, відсутні такі вади, як обман, крадіжки, заздрість та ін. Праця - священний обов’язок усіх: кожен (у тому числі й жінки) 4 години на день займаються землеробством, ремеслами. Найздібніші займаються наукою.
Виховання і навчання підростаючих поколінь - одна з засад, на яких ґрунтується розумно облаштоване суспільство. З 2-х років розпочинається суспільне виховання громадян: дітей навчають (мові і азбуці) наставники і наставниці, яких визначає держава. Навчання здійснюється на основі наочності. Міські стіни розписані картинами наукового змісту, що дозволяє сформувати уявлення про властивості і будову небесних світил, про математичні формули; географічними картинами, на яких зображені рослини і тварини; картинами, які дозволяють уявити будову і роботу машин. Експонати і малюнки обладнані короткими і ясними підписами. Діти, прогулюючись містом разом з наставниками, легко й просто засвоюють багато цікавих і корисних знань.
Наочність слугує основою подальшого навчання, коли діти, досягнувши 8-річного віку, починають вивчення “усіх природних наук” і до 17-18-річного віку засвоюють основні знання про природу, суспільство, людину. Навчання поєднується з працею, юнаки і дівчата отримують загальну і професійну освіту. З раннього віку дітей ознайомлюють з різноманітними майстернями (столярними, кувальними, живописними та ін.), при цьому з’ясовуються їхні нахили. Т.Кампанелла пропонував зберегти релігію.
Прогресивними були думки Т.Кампанелли про демократичність виховання й навчання, про роль праці як одного з факторів виховання, про необхідність вивчення природничих наук, використання наочності в навчанні та ін.
Таким чином, гуманізм епохи Відродження, безсумнівно, відіграв позитивну роль у культурно-освітньому розвитку Європи. Педагогічні вимоги гуманістів стосувалися переважно виховання й навчання дітей аристократії і буржуазії. Лише окремі гуманісти (Т.Мор) пов’язували свою боротьбу проти феодалізму з інтересами всього народу. Т.Мор вперше в історії висунув такі важливі вимоги, як загальна освіта рідною мовою, рівність освіти для чоловіків і жінок, участь дітей у продуктивній праці, створення державою умов для самоосвіти дорослих шляхом організації публічних залів і музеїв та ін. Педагогічний гуманізм епохи Відродження своїми ідеалами справив великий вплив на розвиток теорії і практики виховання в наступних століттях. У XV-XVI ст. школи залишалися типово середньовічними, де схоластика лише повільно поступалася місцем новим віянням.
Разом з тим, сам гуманізм під кінець епохи Відродження поступово набув суто філософічного характеру: перед школою ставилось завдання навчити дітей досконало володіти класичною латиною. Вивчення латинської граматики і наслідування Ціцерона - ось основний зміст освіти гуманістичних шкіл XVI ст. Позитивні ідеї педагогіки Відродження були певною мірою використані і розвинені далі Я.А.Коменським у Чехії, Дж.Локком в Англії, Ж.-Ж.Руссо у Франції та ін.