Виникнення і розвиток середньовічної освіти пов’язують з розвитком церковної культури і її ролі в суспільстві, оскільки знання потрібні були як для проповідування церковних догм, так і для боротьби з єретиками.

Вперше питання про необхідність розробки програми церковного навчання з метою усвідомлення народом християнства було поставлене філософом і богословом пізньої античності Аврелієм Августином (Блаженним) (354-430), який одним з перших виступив проти наявності язичницьких знань у християнському вихованні. На початку VII ст. на території Ірландії і Британії завдяки активності монахів з’явилися перші церковні школи. Відкриттю шкіл при монастирях сприяло те, що там збереглися античні рукописи, які слугували навчальними посібниками. Зміст освіти в монастирських школах черпався переважно з творів Августина. Освітня програма передбачала світські знання, необхідні християнському полемісту і проповіднику. Вивчення мов, історії, діалектики, риторики, основ математики сприяли поглибленому розумінню релігії. Ця програма передбачалася як для закритих, “внутрішніх” монастирських шкіл, що готували учнів для чернецтва, так і для відкритих, “зовнішніх”, для навчання майбутніх священнослужителів і осіб мирської служби.

Особлива увага як у монастирських, так і в кафедральних (єпископських), що відкривалися при міських соборах (кафедрах), школах приділялась моральному вихованню, якого добивалися настановами, постами, відмовою від пристрасті до багатства, читанням релігійних творів.

Отже, церковні школи в Західній Європі (відкривались і утримувались церквою) з’явилися ще в першій половині Середньовіччя. Вони були кількох типів: приходські, монастирські, кафедральні.

Приходські школи утримувались священиками і розміщувалися в якомусь церковному приміщенні або на квартирі священнослужителя.

Монастирські і соборні школи, як правило, мали свої приміщення для навчання; певних термінів навчання не встановлювалось. Вчителями були духовні особи, які мали певні навички роботи з молоддю.

Приходські, “зовнішні” монастирські і соборні для мирян школи відвідували хлопчики 7-15 p., навчаючись читанню, письму, рахунку, церковному співу, молитв. Як правило, змісту прочитаного, написаного не рідною латинською мовою, учні не розуміли.

У ранньосередньовічній школі мали місце різні рівні навчання. Елементарного рівня, що передбачав читання, письмо, рахунок і співи, учні досягали за п’ять років. Середній рівень передбачав трипуття, до складу якого входило вивчення латинської граматики,риторики, діалектики і, нарешті, підвищений курс “семи вільних мистецтв”, в якому до трипуття додавались ще чотири науки - арифметика, геометрія, астрономія і теорія музики - так зване чотирипуття. Сукупність цих двох циклів предметів була відома під назвою “семи вільних мистецтв”, ними вичерпувався весь зміст середньовічної освіти, сповна пристосованого до потреб церкви і феодального суспільства.

Основною книгою для навчання грамоті слугував Псалтир. Навчання розпочиналося з механічного заучування напам’ять латинською мовою молитв і всіх 150 псалмів, після чого приступали до вивчення латинської азбуки, читання і письма. Пізніше з’явилися спеціально розроблені для шкіл навчальні посібники Присціана і Доната - з граматики, Марціана Капелли, Беди і Алкуїна - з риторики, Боеція - з логіки, арифметики і музики та ін.

Навчання в середньовічних школах ґрунтувалося переважно на запам’ятовуванні текстів священного письма і коментарів до нього, а також деяких творів Арістотеля, єдиного мислителя стародавності, якого визнавала церква. Схоластика, мета якої примирити віру і розум, релігію і науку, була визначальною у всьому навчанні. Наука - служанка релігії.

У школах панувала сувора дисципліна, учні жорстоко карались за погані успіхи у навчанні, недотримання порядку і порушення церковних інструкцій.

Необхідно відзначити, що протягом всього Середньовіччя школа забезпечувала можливість соціального просування для людей навіть з низьким соціальним становищем. Разом з тим, освіта слугувала і засобом удосконалення людини, зміцнення державної і церковної влади.

У ХІ-ХІІ ст. змінюється існуючий світ, а відтак і напрямок школи. Цей період у країнах Західної Європи позначений централізацією, концентрацією влади в руках монарха. Це викликало рішучий супротив церкви, яка не бажала втрачати свої позиції. В умовах глибоких змін у політичному і духовному житті суспільства провідне місце займає новий вид релігійної філософії - схоластика, яка виробляє й новий тип культури, орієнтований на формальну логіку Арістотеля й абстрактне богослов’я. Найважливіша роль у цій орієнтації належала філософу і теологу Фомі Аквінському (1225-1274). У своєму головному трактаті “Сума теології” він по-новому інтерпретував церковну традицію, намагаючись підпорядкувати світські знання вірі, спираючись при цьому на Арістотелеву етику, логіку, психологію. Вся його діяльність була спрямована на удосконалення віровчення у формі наукового знання.

Протягом століть твори Фоми Аквінського слугували основним джерелом вивчення богослов’я в школах підвищеного типу - колегіях і університетах. Розвиток схоластики обумовив занепад старої церковної школи з граматикою і риторикою. Її витіснили формальна логіка і нова латинь.

Відповідно вимагала перегляду й організація викладання. Майже в кожному монастирі засновувалися школи середнього ступеню, а для завершення освіти - вищого.

Курс навчання в школах був розрахований на 6-8 років. Перші два роки присвячувалися філософії, наступні два - вивченню богослов’я, церковної історії і права, два останні

- поглибленому вивченню богослов’я. Через 13 років, отримавши попередню ступінь бакалавра, випускники могли стати магістрами богослов’я, тобто отримати один з вищих духовних чинів.

У зв’язку з ростом кількості шкіл схоластичного спрямування з’являється певний прошарок суспільства, що займається педагогічною працею. Учителі й учні об’єднуються в корпорації, що дістають назву університетів, поява яких була ознакою зростаючої спеціалізації і диференціації в середині середньовічної освіти.

У другій половині Середньовіччя, у зв’язку з розширенням торгівельних відносин та під впливом більш розвиненої арабської культури, знайомству з якою сприяли хрестові походи (Х-ХІІІ ст.), почали розширятися знання європейців у галузі математики, астрономії, географії, медицини та інших наук. Проте церковні школи ігнорували нові знання, оскільки вони не відповідали духові й догматам християнства. Тому в містах почали створюватися нецерковні спілки вчених, які відкривали медичні, юридичні та інші школи. Перші такі школи з’явилися в Італії, потім у Франції. У зв’язку зі зростанням міст і поширенням торгівельних зв’язків у Х-ХІ ст. виникає новий соціальний стан

- міщани, або бюргери, з якого пізніше виділяється буржуазія. Ремісники і купці не були задоволені церковними школами, оскільки ті не задовольняли потреб торгово-ремісницьких запитів міського населення. Ці стани заперечували монополію церкви на освіту.

На противагу церковним школам ремісники відкривали свої цехові школи, де їх діти вивчали рідну мову, рахунок, елементи геометрії й природознавство, релігію; навчання ремеслу здійснювалося вдома в майстерні батька.

Купці відкривали так звані гільдійські школи з такою ж програмою, як і цехові. Але в деяких вивчалась ще й граматика, елементи риторики. Навчання в цехових і гільдійських школах дуже відрізнялося від того, яке давалося в церковних. Поступово ці школи перетворилися в початкові міські школи, які утримувалися міським самоврядуванням (магістратами) - магістратські школи.

Цехові й гільдійські школи відрізнялися світським характером, викладанням у них рідною мовою, зв’язком з життям.