Історія педагогіки. Книга І. Історія зарубіжної педагогіки

§3. Педагогічні ідеї вчених-енциклопедистів арабського Сходу і їх вплив на розвиток світової культури

Учені-енциклопедисти мусульманського середньовіччя, що, за словами Гегеля, перевершили в інтелектуальній культурі західний світ, розроблюючи свої концепції, зверталися до різноманітних джерел стародавності - європейської античності, індійської філософії, джерел стародавнього Китаю.

Характерною рисою системи педагогічних поглядів мислителів арабського Сходу була особлива увага до гармонійного розвитку особистості. Вивченню широкого спектру проблем, пов’язаних з гармонією душі й тіла в процесі розвитку особистості, присвятили свої праці мислителі, які володіли справді енциклопедичними знаннями. Це Кінді, Фарабі, Біруні, Авіценна, Аверроєс, Тусі, Ібн-Халдун та інші, які розглядали педагогічні проблеми не як абстрактні теорії, а як частину живого процесу розвитку людства. Такий підхід значною мірою пояснює й помітний вплив мислителів Сходу на європейських просвітителів наступних епох.

Засновник арабської філософії Абу Юсуф Якуб бен Іс- хак Кінді (бл. 800 - бл. 870) створив понад 200 творів з різних галузей знання, у тому числі й з педагогічних проблем. У своєму творі “Про інтелект" він висунув концепцію чотирьох видів розуму - актуального, потенційного, набутого і дієвого. Наука, на його думку, є вищою за релігію, і на підставі цього необхідно в процесі виховання дитини формувати у неї не сліпу віру, а високий інтелект, здатний відіграти основну роль як в її моральному удосконаленні, так і в усіх видах її діяльності, оскільки головним інструментом досягнення успіху є розум. Пізніше, в XIII ст., ця ідея отримала подальший розвиток у теорії європейського філософа Роджера Бекона. Багато європейських просвітителів неодноразово згадували праці Кінді.

Культурними центрами середньовічного Сходу були духовні навчальні заклади - медресе, викладання в яких характеризувалося високим науковим рівнем; філософи-енциклопедисти не тільки викладали, але й створювали посібники, що сприяли удосконаленню навчання.

Видатному вченому й філософу Абу Насра Ібн Мухаммед аль-Фарабі (870-950) належали блискучі коментарі до праць Арістотеля. Він детально розробляв проблеми розумового, морального, естетичного і фізичного виховання молоді, проблеми педагогічної праці, які узгоджувалися з його філософськими переконаннями.

Аль-Фарабі послідовно критикував фанатичність ідеології ісламу. Коментуючи “Етику” Арістотеля, він стверджував, що існуючий світ - це найвище благо для людини і тільки безумці вважають, що воно перебуває поза його межами. Проблема виховання була однією з найважливіших і найскладніших частин філософської системи Фарабі. Головна мета виховання, згідно з його концепцією, - забезпечення щастя людини шляхом опанування нею доброчинностей, які полягають у творенні добрих справ. Але для звершення істинно добрих вчинків необхідні знання, що допомагають становленню моральності.

У трактатах Фарабі пропонуються конкретні методи “м’які” й “жорсткі” виховання доброчинності засобами пізнання. Якщо вихованці самі виявляють бажання оволодівати науками, прагнення до праці й гарних вчинків, то в цьому випадку доречні “м’які” методи виховання, що сприяють зміцненню цих прагнень. Якщо ж підопічні злобні, свавільні, ліниві, то вони потребують застосування “жорстких методів”, тобто примусу. Разом з тим, використання таких методів повинно визначатися рівнем моральності самого вихователя. Виховна діяльність, таким чином, вимагає ґрунтовних знань і високих моральних якостей вихователя в поєднанні зі спостереженням і досвідом самих вихованців.

Розглядаючи проблеми мети і засобів виховання, філософи Сходу спиралися на думку Арістотеля про те, що моральність є наслідком планомірних вправ і звичок, а не успадковується як психолого-біологічні властивості людини.

Незважаючи на глибоку повагу східних учених до ідей давньогрецьких мислителів, багато з їхніх ідей піддавалися сумніву. Так, Фарабі вважав, що тлумачення Арістотелем моральних правил і їхнього кодексу має лише універсальний і абсолютний характер. Насправді ж, будь-яка особистість здатна змінюватися навіть у звичайних умовах. Для дитини, душа якої ще не наповнена моральними настановами, душевними якостями, повинні бути створені умови благого впливу на неї. У процесі морального виховання людини, на думку Фарабі, вирішальним є взаємовідносини людей у певному соціумі і людська воля.

Викладаючи свої погляди на зміст і методи наукового пізнання, Фарабі при вивченні будь-якої науки радив дотримання вимог: керуватися чіткими принципами, робити висновки з одержуваних емпіричних даних, що стосуються даної науки, і критично ставиться до думок інших.

Понад 150 праць з астрономії, географії, математики, фізики, фармакології, історії, етнографії, літератури, філософії, в яких розглядалися і проблеми змісту освіти й виховання, створив Абу Рейхан Мухаммед ібн Ахмед аль-Біруні (973 - бл. 1050).

Задовго до Яна Амоса Коменського він писав про наочність і системність у викладанні, про розвиток пізнавальних інтересів у навчанні. Набуття знань, на його думку, відбувається передусім завдяки досвіду і спостереженню.

Твори вчених-ендиклопедистів середньовічного Сходу відрізняються не лише глибоким філософським змістом, а й є зразком прекрасно складених підручників. Так, виявляючи інтерес до процесу навчання і, зокрема, навчання математики, Біруні створив трактат під назвою “Тафким” - своєрідний інтегрований курс з математики, астрономії й географії, який призначався для початкового набуття знань про світ. Тривалий час ця праця була одним з найпопуляр- ніших підручників, який давав можливість учневі при відповіді вибрати з декількох варіантів будь-який на свій розсуд або дати довільну відповідь на поставлене питання. Найголовнішою з функції виховання Біруні вважав очищення душі й думок від шкідливих нахилів, застарілих звичаїв, фанатизму, покори пристрастям, боротьби за владу, що робить людей сліпими перед істиною.

Алі Хусейн ібн Абдаллах Сіна відомий всьому світу в латинській транскрипції як Авіценна (бл. 980-1037), названий у свій час “Королем наук”, талановито поєднував теоретичне мислення філософа, психолога, математика й педагога з практичною діяльністю, займав посади лікаря і візира при різних правителях у країнах Близького і Середнього Сходу. Серед численних його праць вирізняється енциклопедична “Книга зцілення”, що містить важливі для педагогічної теорії розділи: “Книга про душу”, “Книга знання”, “Книга вказівок і настанов”. Його основний підхід до виховання полягав у вимозі комплексного впливу на розвиток дитини, у широкому використанні арсеналу різноманітних засобів: музики, поезії, філософії. Таке виховання повинно було здійснюватися не індивідуально, а спільно, щоб діти навчалися одне в одного, могли змагатися між собою, продуктивно оволодіваючи знаннями. За таких умов необхідні різноманітні рівні навчання, у відповідності зі здібностями вихованців. Визначаючи зміст освіти, Ібн Сіна рекомендував починати підготовку учня з навчання усної і письмової мови. Оволодівши необхідною сукупністю знань, учень міг вже розпочати підготовку до майбутньої професійної діяльності.

Кілька років свого життя Авіценна присвятив викладацькій діяльності. Наукові праці й діяльність його як лікаря й педагога викликали повагу до нього не тільки на Сході, але й на Заході. Разом з тим, за життя він зазнавав переслідувань з боку служителів ісламу, оскільки аргументація його виступів не узгоджувалася з релігійними догмами. Після смерті в Багдаді за наказом халіфа були спалені майже всі твори вченого, настільки небезпечними вони уявлялися ісламу навіть після смерті автора.

Одним з найвідоміших мислителів Сходу, що приділяв особливу увагу проблемам виховання, був Абу Хамід Мухаммед аль-Газалі (1058/59-1111). У його ґрунтовній чотиритомній праці “Відродження наук про віру” розглядалися шляхи розвитку здібностей людини, детально розкривалися прийоми спостереження за розвитком дітей. Тільки добре продумане виховання може надати душі дитини потрібне спрямування. Оскільки основи дитячої душі й характеру закладаються батьками, то особливу увагу він звертав на проблеми родинного виховання, подавши низку цінних рекомендацій для батьків щодо виховання дітей у домашніх умовах.

Доводячи до логічного завершення запропоновану систему впливу на дитину, аль-Газалі розробив перелік вимог до вчителя, який, приймаючи естафету виховання від батьків, зобов’язаний був послідовно, не порушуючи родинних традицій, розвивати все позитивне, що вже закладене батьками в дитині. Моральність засвоюється дітьми двома шляхами - у процесі наслідування й самовиховання. У реалізації цих шляхів роль як батьків, так і вчителя особлива. З розширенням кола знань і формуванням мислення у дітей зростає можливість самовиховання, що починається з самоспостереження й самопізнання. Дитина при цьому вкрай потребує мудрого керівництва з боку батьків і наставників.

Позицію переконливого послідовника арістотелізму займав арабський філософ, поет і державний діяч Абу Бекр Мухаммед ібн Баджа (кінець XI ст. - 1139 p.), латинізоване ім’я Авенпаце. Сучасники називали його “мудрецем з мудреців”. Тривалий час Ібн Баджа був візиром при правителях у Марокко, Сарагосі і Гренаді. Цьому вченому належать серйозні висловлювання з психології, логіки й етики. У своїх головних творах “Спосіб життя самотнього”, “Книга про душу” та ін., він здійснював пошук шляхів морального вдосконалення людини. Логіка його ідей була настільки бездоганна, що на них посилалися і його сучасники, такі як Ібн Рушд.

Аверроєс, латинізоване ім’я андалузького вченого й мислителя Ібн Рушда (1126-1198), стало широко відоме з моменту його появи на світовій арені як популяризатора спадщини Арістотеля. Твори Аверроєса сповнені раціоналізму, визнання могутності розуму.

Його перу належить праця “Система доведень”, яка принесла славу східній педагогічній думці. У ній розкриті основні принципи навчання - свідомості, науковості, наочності.

Займаючи водночас посади судді і придворного лікаря в Андалузії й Марокко, він створив семитомну медичну енциклопедію. У ній і в інших працях розвивалася ідея про абстрактний інтелект як деяку субстанцію, притаманну всім людям і таку, що впливає на них з зовні. Ідеї Аверроєса були популярні в Європі аж до XVI ст. У західноєвропейській середньовічній філософії навіть виник особливий напрямок - аверроїзм, що займався натуралістичною переробкою вчення Арістотеля.

Значний внесок у розвиток педагогічної думки Сходу вніс іранський філософ Насіреддін Тусі (1202-1273), залишивши понад 150 трактатів, серед яких були й такі, що мали безпосереднє відношення до педагогіки: “Навчання учнів”, “Книга мудрості” та інші. У цих працях представлені його погляди на зміст і організацію навчання й виховання, на співвідношення розумового, естетичного і фізичного виховання. Знання - це ліки, якими користується людина, тому необхідно передусім обрати правильний шлях для їх досягнення, чітко уявити собі мету їх отримання. Два трактати Тусі - “Настанови учням на шляху до навчання” і “Про виховання учнів” - спонукають до роздумів і сьогодні, оскільки численні їх розділи стосуються підготовки вчителя і його ролі в навчально-виховному процесі.

Престиж знання в середні віки на Сході був дуже високий і вміння передати його іншим надзвичайно цінувалося з багатьох причин, у тому числі й завдяки діяльності вчених-енциклопедистів. Будучи винятково освіченими й високоморальними, вони рішуче засуджували освічених негідників і благочестивих неуків. Грамотні, але аморальні у своїх діях дискредитують саму науку, а благочестиві неуки сприяють поширенню дурниць. Але навіть у недосконалому світі людина може досягнути щастя, злившись з “універсальним розумом”, тобто накопичивши певний рівень інтелекту, який сприяє моральному вдосконаленню.

Особливу роль у передачі знань і формуванні моральних переконань вчені-енциклопедисти відводили вчителю - світочу розуму. Як писав Фарабі, мета діяльності вчителя - допомогти знайти шляхи досягнення щастя. Вчитель повинен все бачити і чути, володіти проникливим розумом, бути принциповим, уміти висловити свої думки, переконувати, володіти не тільки наукою, але й бути здатним передавати знання і любов до знань своїм учням.

Педагогічні ідеї середньовічних мислителів Сходу, їхні уявлення про освіту, моральність, роль родини і вчителя у формуванні дитини, співвідношення видів виховання випливали з їхнього філософського світогляду. їхній внесок у розробку концепції людини і в розуміння її місця на Землі неоціненний. Поділяючи гуманістичний погляд на природу людини, вчені-енциклопедисти Сходу прагнули до досягнення загальнолюдського щастя. Значна частина їхніх ідей стала основою, на якій згодом сформувалися педагогічні теорії і європейського Відродження, і Просвітництва, і всіх наступних епох.