Історія педагогіки. Книга І. Історія зарубіжної педагогіки
§2. Педагогічна думка Близького та Середнього Сходу в епоху середньовіччя
Період ІХ-ХІІІ ст. в сходознавстві вважається епохою східного Ренесансу - оскільки задовго до європейського Відродження вчені арабо-мусульманського світу глибоко вивчали духовну спадщину античності.
Вивчення і тлумачення філософських праць античності сприяло розвитку раціоналістичних тенденцій у мусульманській теології, виникненню самобутньої філософії, значний внесок у розробку якої внесли численні вчені-ен- циклопедисти Близкого і Середнього Сходу. Перші переклади Арістотеля арабською мовою здійснили сирійські лікарі, запрошені в Багдад ще в VIII ст., де був створений так званий “Будинок мудрості”, в якому відбувалися диспути таких видатних мислителів, як Фарабі, Кінді, Ібн Сіна, Ібн Руиід та ін. Коментування ними праць Арістотеля і Платона сприяло розвитку загальнонаукового знання.
Арабський арістотелізм був тісно пов’язаний з конкретними науками: математикою, астрономією, медициною і певною мірою з релігією ісламу. У своїх поглядах учені Близького Сходу не заперечували ідею про вічність світу. їх хвилювали проблеми співвідношення Бога і людини, людини і природи, визначення меж між релігією і наукою. Слідом за Платоном і Арістотелем вони визнавали божественну основу як першопричину всіх причин і, разом з тим, високо оцінювали знання, засновані на досвіді й логічних доведеннях.
Головним у вченні про людину і її виховання у східних мислителів було прагнення проникнути в сутність людської природи. З цією метою вони зверталися до, умовно кажучи, практичної філософії, у центрі уваги якої була поведінка, діяльність, функції людини. Природа індивіда розглядалася ними як з біолого-психологічного, так і з соціального боку. Дотримуючись Арістотелевої тези про соціальну сутність людини, мислителі середньовічного Сходу у своїй філософії звертали увагу на соціальний аспект виховання. Людина не може бути незалежною в реалізації своїх особистих потреб, вважав Авіценна, оскільки вона задовольняє їх не інакше, як у спілкуванні з іншими представниками людського роду. Внаслідок цього необхідна угода між людьми, встановлення норм справедливості і закону, яким законодавець повинен надати статус обов’язковості.
Соціальна функція виховання людини, згідно з цією теорією, полягає в дотриманні етичних норм, прагненні до освіченості, що допомагає засвоїти ці норми, і в опануванні прийомів самопізнання й самовиховання. При цьому виховання й освіта повинні незмінно підпорядкуватися законам еволюції і прогресу. Вища мета виховання - це досягнення щастя, формулою якого є система духовних навичок і шляхетних якостей людського характеру.
Зміст філософських трактатів того часу дозволяє скласти уявлення про проблематику, що хвилювала середньовічних мислителів Сходу. Вже в самих назвах цих праць були закладені найгостріші педагогічні проблеми: “Трактат про зразкове вчення, основи знання і про розум молоді” Фарабі, “Про виховання учнів” Тусі та ін.
Поява плеяди вчених-енциклопедистів значною мірою визначила подальший розвиток педагогічної думки не тільки в країнах Сходу, але й у всьому світі. Це були гуманісти за своїми моральними принципами, внесок яких у розробку педагогічних ідей важко переоцінити.