Порівняльне літературознавство
7.6. Теорія родинної подібності і теорія прототипів
Відкидаючи спрощене застосування абстрактно-логічних класифікацій до літературних творів, Бенедетто Кроче не заперечував самих подібностей між ними:
...такі подібності існують, і завдяки їм твори мистецтва можуть бути розташовані за тими чи іншими групами. Але все це такі подібності, що їх виявляють між індивідами і які неможливо жодним чином зафіксувати в абстрактних характеристиках. [Ґрунтуються ці подібності на явищі, що] називається родинною подібністю і випливає з тих історичних умов, за яких народжуються різні твори мистецтва, та з внутрішньої душевної спорідненості митців
Ідею упорядкування явищ на основі їх «спорідненостей», а не абстрактних класифікацій, підхопив австрійський філософ Людвіґ Вітґенштайн у своїх «Філософських дослідженнях», над якими працював у першій половині XX ст. і які було опубліковано посмертно. На відміну від класичної традиції Сократа, Платона, Арістотеля, за якою класифікаційне поняття (категорія) об´єднує елементи в один клас на основі їхньої сутнісної ознаки, у Вітґенштайновій теорії родинної подібності єдність поняття спирається не на наявність у всіх елементів якоїсь певної сутнісної ознаки, а на «складну мережу подібностей, що поширюються одні на одних і перехрещуються одні з одними. Подібностей більших і менших». Межі таких понять розмиті, а однозначна відповідь щодо їх належності до певного класу неможлива через те, що два довільно взяті елементи можуть не мати жодної спільної ознаки і все ж тяжіти до одного класу завдяки частковій подібності до інших елементів. Такі подібності А. Вітґенштайн запропонував назвати «родинними подібностями», бо саме так поширюються одні на одні і схрещуються одні з одними різні подібності, що існують між членами людської родини, як-от однаковий зріст, риси обличчя, колір очей, хода, темперамент тощо.
Прихильники застосування теорії родинної подібності до жанрової класифікації (М. Мандельбаум, Р. Елліот, П. Альперс, К. Ґільєн, Ю. Марґолін, А. Фавлер) посилалися на очевидність того факту, що реальні жанрові системи й окремі твори не підлягають принципам традиційної жорсткої жанрової таксономії без її корекції уявленнями про множинність «змішаних жанрів». Однак, зауважила Є. Лозинська, крайнощі застосування теорії родинної подібності призвели до цілковитої розпливчастості категорії жанру: виходило, що будь-який твір може належати водночас усім жанрам, хоча в неоднаковій мірі.
Дальший розвиток ідей А. Вітґенштайна пов´язаний з теорією прототипів - класифікаційним підходом, що розвинувся з теорії родинної подібності спершу в рамках коґнітивних студій (Е. Рош), а потім лінгвістики (Дж. Лакоф), і відтак - у теорії літературних жанрів (Д. Фішелов, М. Сіндінґ) і стильових напрямів (А. Річардсон) і літературності загалом (Дж. Меєр) Прототипи, до яких, за Дж. Лакофом, належать соціальні стереотипи, ідеали, взірці тощо, швидше засвоюються, легше розпізнаються і краще запам´ятовуються. Усвідомлення прототипів людина набуває у процесі освоєння мови та інших культурних кодів, отже, системи категоріального членування світу культурнозалежні.
У цій теорії належність явища до класу визначається не наявністю у нього певного набору відмітних ознак, як у арістотелівській системі ка- тегоризації, а подібністю елемента до прототипу - своєрідного «кращого» чи типового зразка цього класу. Природа прототипу подвійна: з одного боку, він конкретний (скажімо, «Король Лір» чи «Федра» як прототип трагедії), а з другого - існує у свідомості у вигляді ментальної схеми (трагедія - це драматичний твір, у якому конфлікт видатної особистості з вищими силами - долею, історичною закономірністю, суспільним "Штересом, моральною нормою тощо - невблаганно призводить до фінальної катастрофи), тому не всі ознаки прототипу однаковою мірою важливі для встановлення подібності з ним. Як і в теорії родинної подібності, у теорії прототипів межі категорії можуть бути розмиті; не всі ознаки прототипу мають бути в інших членів його класу: деякі елементи мають більше спільних властивйстей, інші - менше, а треті перебувають на межі категорії і можуть належати до інших класів, якщо їм притаманні певні властивості, які об´єднують їх із прототипом сусідньої категорії. Окрім того, деякі периферійні елементи можуть не мати спільних ознак і зв´язуватися один з одним опосередковано - через наявність спільних властивостей у кожного з них і прототипу. Основна відмінність теорії прототипів від теорії родинної подібності - наявність внутрішньої структури: зв´язки між елементами є не хаотичною мережею, як уявляли собі А. Вітґенштайн і його послідовники, а упорядкованою структурою мотивованих ланцюжків, що йдуть від прототипу до периферійних елементів. Належність до класу визначається включенням у цей ланцюг подібностей, а не лише наявністю однієї з ознак.
Д. Фішелов говорить про наявність «основного ядра» (hard core) будь-якої жанрової категорії, яке репрезентують «взірцеві» твори-прототипи, такі як «Едіп-цар», «Король Лір», «Федра» - якщо йдеться про трагедію. Вивчення жанру треба починати з таких текстів-прототипів, для чого варто звернутися до джерел колективного культурного і мовного знання, насамперед до словників та енциклопедій. А. Річардсон зв´язав теорію прототипів із проблемою літературного канону і застосував її до вивчення літературних напрямів, запропонувавши розглядати англійський романтизм крізь призму взірцевих прикладів цього напряму, якими, на його переконання, є Вордсворт, Колрідж, Байрон, Шеллі і Кітс. З´ясувалося, що англійський романтизм має радіальну структуру: центральні («взірцеві») елементи оточені периферійними, до яких, наприклад, належить «жіночий роман».