У IV-V ст. у Візантійській імперії продовжували свою наукову і вчительську діяльність елліністично освічені філософи, ритори, які перенесли в нову епоху спадок греко-римської цивілізації в галузі педагогічних знань. За характером освіченості вони мало чим відрізнялися від своїх попередників - риторів античного світу. Відмінності стали очевидними лише у VI-VII ст. Специфіка візантійської педагогічної думки полягала в злитті й переплетінні античних педагогічних ідей з уявленнями про виховання людини, діячів і мислителів східної православної церкви. Подвійність візантійської педагогічної думки - характерна риса всього тисячолітнього шляху її розвитку.

Антична традиція виховання й навчання розвивалася грецькими мислителями, пізніше неоплатоніками IV-V ст., викладачами Афінської академії, вищих шкіл Малої Азії, Сирії, Олександрії - Плутархом Афінським, Проклом, Порфирієм, Ямвліхом, Едесієм Каппадокійським, Аммонієм, Дамаскієм, Сімплікієм. Візантійський імператор Юстиніан (з 527 р.) почав боротьбу з язичницькою філософською думкою. Його настанова на вигнання язичників і закриття Афінської академії та інших центрів науки не могли, однак, разом обірвати попередню тисячолітню традицію. Неоплатонівська думка V ст. сприяла появі цікавих педагогічних ідей, які були сприйняті християнськими теологами: навчання й виховання молоді орієнтувалося на вищий, духовний світ вічних ідей. Вони вимагали спрямовувати увагу учнів не на розуміння зовнішнього світу, а на пізнання власної душі, де схована істина. Таким чином окреслювалася мета виховання людини, здатної до духовного самовдосконалення і доброчинного життя. Неоплатонівці показували нероздільність розумового і духовного виховання. Людська душа трактувалася ними як частина світової душі. Вони розробляли метод “екстазу”, під яким розуміли “божественне осяяння” - миттєве досягнення істини шляхом концентрації уваги, занурення себе в екзальтований стан шляхом молитв.

Християнські мислителі візантійського періоду були людьми з вищим елліністичним рівнем освіти, отриманим у кращих школах Малої Азії, Сирії, Афін, Константинополя. Всі досягнення античності в галузі виховання були їм відомі і в теорії, і на практиці. Разом з тим, вони продовжували лінію педагогічної думки Климента Олександрійського, Орігена та інших християнських мислителів римської епохи. Найвідомішими християнськими теологами на Сході того часу були Григорій Назіанський (Григорій Богослов, біля 330-390 p.), Василь Кесарійський (біля 330-379 p.), Григорій Нісський (біля 335-394 p.), Іоан Златоуст (між 344 і 345-407 pp.).

У творі “Про те, як молоді люди можуть знайти користь в язичницьких книгах” Василь Кесарійський постає як мудрий педагог, що формує у своїх учнів здібність критичного і доброго ставлення до спадку попередньої культури. Свою дидактичну працю видатний християнський богослов збудував за аналогією з відомим трактатом Плутарха “Як юнаку слухати поетичний твір”. Відомий твір Василя Кесарійського “Шестиден”, який був популярний і в Західній Європі, і на Русі, можна вважати характерною навчальною книгою, дидактично оформленим оповіданням про світостворення у відповідності з біблійною оповіддю про створення світу. Світську освіченість Василь Кесарійський визнавав необхідною в “цьому світі”. За його вченням, з усіх живих істот лише людина має в собі образ божий, душу, розум. Тому все зовнішнє, тілесне неподібне Богу, і, відповідно, ті знання, що отримані шляхом відчуттів, не є істинними, а, отже, загальні умови правильного виховання й навчання - віддалення від світських, тілесних справ, молитва і піст.

Основним методом виховання він вважав самопізнання людини за допомогою заглиблення у власний внутрішній світ. У цьому вбачаються характерні риси православного підходу до виховання: увага до психічного світу вихованця, поєднання віри й самостійного мислення, другорядність зовнішнього реального світу, надання переваги монастирським формам освіти людини.

Розумову освіту Василь Кесарійський ставив на перше місце: все повинно бути підпорядковане аналізу, розумовому активному осмисленню; за допомогою розуму учень повинен знаходити правильні співвідношення і формулювати правильні поняття; пізнання зовнішнього світу є шлях до пізнання Бога, оскільки світ створений Богом. Звідси, вивчення світських наук - не самоціль, а засіб пізнання істинної, з позиції теолога, реальності.

Особливий вплив на формування візантійсько-православної педагогічної думки здійснив Іоан Златоуст, один з найвідоміших проповідників східної християнської церкви. Головним джерелом знань він вважав Біблію. У його проповідях викладались основи християнської методики навчання й морального виховання. Ним пропагувалися з урахуванням античного спадку такі методи виховання, як настанова й бесіда. Одразу після смерті на початку V ст. він був названий “всесвітнім учителем і святителем”, однак особливої слави набув у VII ст.

Іоан Златоуст вважав, що у справі виховання необхідно брати за основу божественне в людині, те, що становить у ній “образ Божий”, - її волю й свободу, її самодіяльність, що ґрунтується на моральності. Внаслідок такого підходу він пропонував методи поради, перестороги тощо, заперечуючи методи авторитарного тиску й примусу.

Іоан Златоуст особистим прикладом показував зразок поведінки наставника з учнем і колективом, демонструючи зрозумілу, емоційну, образну мову, доступно й наочно розкриваючи зміст навчального матеріалу.

Візантійські філософи і богослови VI-VIII ст. створили основи релігійної педагогіки, що здійснила помітний вплив на розвиток педагогічної думки всього православного середньовічного світу. Так, Авва Дорофей (VI ст.) мету виховання вбачав у розвиткові в людини любові до ближнього і злиття з Богом-Логосом, що досягається шляхом стимулювання спочатку раціонального мислення (малого розуму), а потім - божественного мислення (великого розуму). Друге завдання набагато важливіше й складніше. Широке коло світських знань, на його думку, віддаляє людей одне від одного, релігійне виховання, навпаки, зближує їх на основі взаємної любові.

Максим Ісповідник (VII ст.) за традицією, що йде від античного світу, людину розглядав як мікросвіт, однак сутність її існування визначав як з’єднуючий ланцюг тілесного й духовного, тобто божественного світу. Виходячи з цього серединного між земним світом і небесним становищем, людина повинна формуватись гармонійно. Від успіху у справі виховання цієї внутрішньої гармонії людини залежить порядок у зовнішньому світі, в усьому Всесвіті.

Цей містико-педагогічний підхід надавав вихованню нової якості: мета виховання досягається в процесі поетапного єднання людини з вищим духовним світом - Творцем. Зміст освіти, таким чином, охоплював “увесь світ” і знаходив відображення в Логосі - Божественному Слові. Головна перепона для досягнення цієї мети - гріхопадіння людини, яке й розірвало зв’язок земного й небесного. Завдання освіти - відновлення цього зв’язку, врівноваження чуттєвого й духовного. Головна риса, яку необхідно виховати в процесі виховання, - це воля, яку Максим Ісповідник розумів як “силу прагнення до відповідності з природою”, яка залучає до добра, до злиття зі світом Творця.

Цікаві педагогічні погляди містяться в працях Іоана Дамаскіна (Іоан Мансур з Дамаску, бл. 675 - бл. 753 pp.), видатного мислителя Візантії, який жив і творив на території Сирії й Палестини, будучи певний час міністром дамаського халіфа, але залишаючись у сфері елліністично-християнських ідей східної церкви. Іоана Дамаскіна справедливо вважають першим середньовічним схоластом. Ідеї, висловлені ним у трактаті “Джерело знань”, в якому широко розглядається психолого-педагогічна проблематика - про здібності уяви, пам’яті та ін., а також подані методичні рекомендації роботи з книгою, організації диспутів, - вплинули на західноєвропейське богослов’я, зокрема на погляди Фоми Лквінського і ще більше - на погляди давньоруських мислителів. У цьому трактаті висловлюється думка про необхідність універсальної, енциклопедичної і богословської освіти.

На початку своєї праці Іоан Дамаскін високо оцінив книжне навчання, інтелектуальну освіту: “Нічого немає дорожче знань, бо знання - це світло розумної душі; навпаки, незнання - тьма. Як відсутність світла є тьма, так і відсутність знань є тьма розуму”. Природно-наукові відомості, взяті з античної літератури, він вважав світськими знаннями і лише початковим етапом шкільного навчання. Істинні ж знання починаються з відповідей на віроповчальні питання.

Відомим візантійським педагогом був патріарх Фотій (бл. 810 чи бл. 820-890 pp.), наставник Кирилла (до постригу в монахи - Костянтина) і Мефодія, слов’янських першовчителів, організаторів шкільної справи. Фотій був яскравим і, разом з тим, типовим явищем середньовічної релігійної педагогіки.

На думку Фотія, школа - це місце, де молодь засвоює чітко окреслене коло загальнолюдських цінностей. Він не лише розмірковував, але й створив у Константинополі школу для дітей еліти, яка була чимось середнім між інтелектуальним гуртком і вищою школою. Її характерними рисами можна вважати: провідна роль енциклопедично освіченого вчителя, чий авторитет серед учнів був незаперечний; простота та щирість відносин між учнями і вчителем, прив’язаність їх один до одного й обопільна “ревність” до знань; універсальний зміст освіти, який містив як світські науки, так і богослов’я; активний метод навчання - бесіда, що організовувалася й спрямовувалася вчителем. Для своєї домашньої школи-гуртка Фотій створив працю “Міріобіб- ліон” (“Тисячокнижжя”), в якій вміщено переказ більше 300 творів античних і візантійських письменників, філософів, учених, істориків.

Сімеон Новий Богослов (949-1022) - візантійський релігійний діяч містичного напрямку і поет - продовжив східно- християнську лінію розвитку педагогічної думки. На відміну від Фотія, він негативно ставився до світської освіченості, хоча сам отримав блискучу освіту в константинопольській школі, де світські й духовні знання не диференціювалися. Сімеон войовничо відкидав усе світське, заперечуючи тим самим школу як навчальний заклад і виступаючи за монастирське навчання. Монастир, на його думку, - ідеальний “світ духовного вчительства і духовного учнівства”. У цьому його думки перегукувалися з Іоаном Лествичником та Максимом Ісповідником.

Сімеон вважав, що сам учень має вибирати собі вчителя, духівника-старця. Мета навчання - розвиток здібностей проникати духовним поглядом у світ божественний, тобто містична освіта. Шлях пізнання пролягає не через вивчення світських наук у школі, а через людську природу учня-послушника, яка є божественною за своєю сутністю і така, що містить у собі всю красу світотворення й всю істину.

Критично ставився до крайнощів монастирських форм релігійного виховання й навчання видатний державний діяч і філософ Візантії Михайло Пселл (1018 - біля 1078 чи біля 1096). Погоджуючись з вченням про наявність подвійної природи - земної й небесної, - він вважав, що й освіта людини повинна проходити два послідовні етапи: вивчення наук про нижчу природу, яка завершується засвоєнням елементів античної філософії, що не суперечать християнським догмам, і розуміння та сприйняття божественного світу через вивчення теології.

Михайло Пселл - яскравий представник епохи, що передувала епосі Відродження, вчений-ерудит, логік, вчитель придворної школи, вихователь спадкоємця імператорського престолу, автор підручників; залишив багато творів педагогічного характеру: “Про стиль деяких творів”, “Огляд риторичних ідей”, енциклопедичний твір иПро всяку науку” та ін. Він ніби відроджував античну елліністичну педагогіку, вводячи її в немов би русло християнської педагогічної культури. У трактаті “Про стиль деяких творів” Пселл здійснив спробу передати своїм учням досягнення античного риторського мистецтва і на цій основі обґрунтувати мистецтво християнської красномовності. До змісту риторського навчання він вводив вивчення творів і Демосфена, й Іоана Златоуста, і Плутарха, і Григорія Богослова.

Михайло Пселл багато років викладав і очолював вищу константинопольську школу. Тому всі його книги - це ніби діалог зі студентами, відповіді на їх найнесподіваніші запитання з риторики, філософії, природничо-наукових дисциплін, історії. В історіографічному творі “Хронографія” Пселл змалював образи вихованих візантійців, які значно відрізнялися від аскетично-релігійного ідеалу людини того часу. У Пселла людина тілесно прекрасна, світськи освічена, уміє захоплюватися красою матеріального світу і, як вищий вияв її освіченості, має християнську твердість розуму й душевне благородство. У поглядах на мету виховання Пселл був яскравим представником християнського гуманізму.

Продовжувачами розпочатої Михайлом Пселлом лінії розвитку педагогічної думки стали ідеї його послідовників Іоана Італа (XII ст.), Варлаама Калабрійського (1290- 1357), Никифора Григора і Федора Метохіта (XIII-XIV ст.). Прихильники світської мудрості, їхні погляди перегукувалися з поглядами Михайла Пселла, вони продовжували захищати ідеали греко-римської освіченості.

Візантійські гуманісти створювали інтелектуальні гуртки, де займалися педагогічною діяльністю, а також викладали свої погляди в літературних працях. У творі Федора Метохіта “Етикос, або про виховання” подано характерне для діячів цього кола визначення розумової праці як вищої форми насолоди. Мета виховання визначалась ними в руслі формування всебічно освіченої людини-громадянина. З їх точки зору, всі сили суспільства повинні бути спрямовані на досягнення цієї мети. Шлях виховання, на їхню думку, полягає в педагогічно осмисленому перетворенні “природної” людини в людину культурну, Ното universalis. Для всіх педагогів-гуманістів останнього періоду Візантії характерні такі риси: цікавість до людини та її виховання, увага до навколишнього світу, цікавість до античності, енциклопедизм, визнання цінності наукових знань, прагнення виразити свій духовний світ у педагогічній діяльності.

Найвидатнішою фігурою останнього періоду візантійської філософської і педагогічної думки можна вважати Георгія Геміста Пліфона (близько 1355-1452). Народився він у Константинополі, але його діяльність проходила в західній частині Візантійської імперії - Містрі, колишній стародавній Спарті, яка в XV ст. була твердинею візантійської гуманістичної культури. На Заході інтелектуальний гурток Пліфона відвідували й візантійські, і малоазійські, й італійські гуманісти.

Мета виховання, за Пліфоном, - досягнення досконалості. Відхиляючись від досконалості, людина впадає в зло. Освіту людини Пліфон тісно пов’язував з її вихованням, вважаючи, що шлях перемоги зла в собі дорівнює шляху розвитку своїх інтелектуальних здібностей і духовних сил: досягнення мети виховання неможливе без власних зусиль, жадоби самоосвіти.

Погляди Пліфона на завдання виховання людини перегукуються з ідеями вкрай аскетичного трактування виховання Максима Ісповідника: обидва вони вважали, що помилки, допущені педагогом і вихованцем у справі освіти, обумовлюють втрату цілісності й гармонії не лише в самому об’єкті виховання, але й у всьому Всесвіті. Схожість ця обумовлена світоглядним поглядом на місце людини як ланки, що з’єднує земний і небесний світи. Однак, на відміну від містичної педагогіки Максима Ісповідника, Пліфон вважав, що мета виховання і навчання - це підготовка людини, у першу чергу, до земного життя. Ця світська позиція вплинула і на його погляди про зміст, форми і методи освіти. Сучасники вважали, що в Європі саме Пліфон відкрив найлегший шлях до пізнання для небагатьох обраних аристократів духу, здатних до самоосвіти й самовдосконалення.

Ім’я останнього візантійського мислителя і педагога Геміста Пліфона було витіснено з активу людської культури фігурами титанів Відродження й загибеллю самої Візантії, що сталася відразу після кончини цього гуманіста.

У XIV-XV ст. у Візантії помітно відособлюється аскетично- монашеський напрямок християнської думки, що отримав назву ісіхазму (ісіхія - безмовність, “розумна молитва”). Ісіхасти оформилися у своєрідну монашесько-народну партію, яку очолювали такі релігійні діячі, як Григорій Палама і патріарх Георгій Схоларій. Продовжуючи розвиток монастирської традиції у вихованні і богословському навчанні (Авва Дорофій, Максим Ісповідник, Сімеон Новий Богослов та ін.), мету виховання вони вбачали в містичному злитті з Богом, а головним засобом вважали “безмовну” молитву. Ісіхасти різко негативно ставилися до світських знань, античної науки, до всього язичницького. Відношення до освіти у сферах світського і богословського пізнання, сформульоване ще Іоаном Дамаскіном та іншими отцями східної церкви, для ісіхастів було несприйнятливим. Прихильників світської мудрості вони вважали своїми ідеологічними супротивниками, язичниками і єретиками, “елліністами”.

Найяскравішим представником ісіхастського руху був солунський архієпископ і афінський монах Григорій Палама (1296-1359). Містичний спосіб пізнання він обґрунтовував теоретично, на основі власного досвіду подвижницького життя. За його переконанням, сутність пізнавальної діяльності полягає в організації прямого спілкування між учнем-послушником і Богом. У своєму творі “Про священно- безмовних” Палама роз’яснив цю методику в деталях, показав, як “зовнішніми прийомами навчити розуміти себе”, як привчити розум не відволікатись на негативне оточення, зробити його сильним і здатним зосереджуватися на чомусь одному. На його думку, особливою виховною силою володіє розумна молитва, постійно мислено вимовлювана вихованцем.

Якщо візантійські гуманісти зосереджували увагу на інтелектуальну освіту, то ісіхастів турбували, у першу чергу, проблеми морально-релігійного виховання.