Висока культура домашнього виховання - характерна риса візантійського життя. Якщо в простонародних сім’ях традиційним було трудове і початкове християнське виховання, передача від батька до сина знань певного ремесла, а від матері дочці - навичок домогосподарства, то в багатих і знатних сім’ях не тільки хлопчики, але й дівчатка оволодівали грамотою й отримували достатню “книжну” освіту. Характерні такі повчання дітям: “Читай багато і пізнаєш багато. Якщо не розумієш, не втрачай надію. Не один раз прочитавши книгу, отримаєш знання від Бога і зрозумієш її. Чого не знаєш, спитай у знаючих і не гордись. Дуже важливо вивчати й розуміти природу речей і поводитись певним чином”.

У Візантії не було соціальних обмежень на отримання освіти і навчальні заклади могли відвідувати всі, хто хотів і мав можливість навчатися, хоча навчання було платним, за винятком монастирських і придворних шкіл.

На першому ступені навчання - в школах грамоти - діти, починаючи з 5-7-річного віку, впродовж 2-3 років отримували елементарну освіту, яку називали “пропедіа”. Візантійська школа грамоти - християнізоване продовження елліністичної елементарної школи. Відбулися деякі зміни в засобах навчання: сувої були замінені зошитами; пергамент і папірус з XI ст. витісняється папером, штиль змінився пташиним або очеретяним пером. Однак у методиці навчання грамоти збереглася практика попередньої епохи.

Учні навчалися за буквоскладальним методом з обов’язковою вимовою написаного вголос, “хором”. Спочатку школярі запам’ятовували букви, потім різноманітні склади і лише після цього читали слова й речення. Панувала методика вивчення напам’ять. Це виправдовувалось тим, що мова школи і книги відрізнялася від розмовної грецької мови. В основу шкільного навчання були покладені традиційні навчальні тексти античних шкіл (Гомер, байки тощо), доповнені Псалтирем і життям християнських святих. У навчанні рахунку змін практично не було. Рахували на пальцях, камінчиках, лічильній дошці - абак (рахівниця). Результати обчислень записувалися буквами грецького алфавіту. У змісті початкової освіти була відсутня фізична підготовка дітей, практикувався церковний спів.

Елементарні школи для більшості були єдиним ступенем організованого навчання. Були й такі початкові школи, де навчалися лише за біблійними книгами і творами християнських письменників. Дітей у ці школи віддавали релігійні батьки.

Підвищену освіту візантійці отримували в приватних, церковних і державних граматичних школах. Для позначення середньої освіти з’явився термін “педіа”, або “енкикліос педіа" - всебічне виховання. Майже всі діти світської і церковної еліти проходили цей ступінь навчання. Мета навчання - формування загальної культури і красномовства, розвиток мислення у дітей. У Візантії панувала думка: що кожен освічений “ромей”, як самі себе називали візантійці, повинен оволодіти “еллінською наукою”, яка відкривала шлях до вищого ступеню філософії - богослов’я. Більше уваги приділялось граматиці, риториці, діалектиці, поетиці. “Математичну четверицю” - арифметику, геометрію, музику, астрономію - у Візантії вивчали не всі. Найважливішим засобом навчання вважалось змагання школярів один з одним, особливо в тлумаченні текстів і риториці.

Методика навчання в середніх школах була традиційною: вчитель читав, подавав зразок тлумачення, задавав питання учням, відповідав на їх питання, організовував дискусію. Перед ним ставилась мета навчити школярів активно володіти мовою, розвинути вміння переказувати, цитувати напам’ять, складати описи, імпровізувати. Учні складали коментарі, промови, екфрази (описи пам’яток мистецтва), скеди (імпровізації на вільну тему) тощо. Оволодіння мистецтвом тлумачення вимагало від учнів широких знань, у тому числі з античної й біблійної історії, географії, міфології і тощо. Учні мусили добре знати зміст “Іліади” Гомера, творів Есхіла, Софокла, Евріпіда, Арістофана, уривки з Гесіода, Піндара, Феокріта, а також Біблії, вірші Г.Богослова, праці І.Дамаскіна, гімни Сімеона Нового Богослова та інші. Навчальний день у школі починався з молитви. Вчитель з допомогою старшого учня (“протосхол”) в кінці навчального тижня перевіряв знання учнів. Невстигаючих і недисциплінованих карали лозиною.

Наявність вищого ступеня освіти - характерна риса візантійської цивілізації. У цьому відношенні Візантія була прямою наступницею вищих шкіл греко-римського світу. У V ст. продовжували діяти вищі школи в Афінах, Олександрії, Антіохії, Бейруті, Дамаску. У Константинополі вища школа була організована за часів імператора Феодосія II в 425 р. і отримала назву “Аудиторіум” (у перекладі з латинської - слухати). Одним із її завдань було освоєння античного спадку. У ній стажувалися і професори Паризького університету і вчені мужі Багдаду. У IX ст. школу очолив один з видатних педагогів-мислителів того часу Лев Математик. Рівень навчання в школі був досить високий. Учнями її були два слов’янські першовчителі Кирило і Мефодій, які організували в слов’янському світі школу “вчення книжного”.

Сама назва свідчить про основний метод викладання - лекції і коментарі викладачів, яких називали “консулами філософії” і які були державними службовцями високого рангу, утворюючи особливу замкнену корпорацію і навіть маючи корпоративний одяг. Навчання в константинопольській вищій школі здійснювалося грецькою і латинською мовами. З VII-VIII ст. освітньою мовою усіх рівнів стала класична грецька мова. До XIV ст. ні латинська, ні нові іноземні мови не вивчались, оскільки в той час шкільна культура Візантії не мала собі рівних у світі. З її занепадом і посиленням у XV ст. впливу західноєвропейської культури вивчення іноземних мов стало обов’язковим. З середини IX ст. константинопольська школа отримала назву Магнавра, за назвою однієї з замкових палат (Золота палата) імператорського палацу. Свого розквіту вона досягла в ХІ-ХІІ ст. Варто відзначити, що, якщо в Західній Європі того часу університети створювались як вільні корпорації професорів і студентів, як заклади самоврядування, то в Константинополі вища школа була під опікою імператорської влади. Костянтин IX Мономах регламентував усю діяльність Магнаврської школи, вищої юридичної школи, вищих медичної і філософської шкіл і навіть патріаршої школи. Це обмежувало ініціативу і творчість викладацького складу.

Університети в Західній Європі міцніли в боротьбі з церковною владою. У Візантії необхідності в такій боротьбі не було, оскільки не було й монополії церкви на освіту.

У період розквіту константинопольської вищої школи в ній вивчали платонівську і неоплатонівську філософію, метафізику, як метод дослідження природи, філософію, богослов’я, медицину та музику, коментували і критикували тексти грецьких авторів, церковних діячів. Ідеалом були такі протовізантійські ерудити і ритори-богослови, як Василь Кесарійський та Іоан Златоуст. Основною формою навчання був диспут. У процесі диспутів аналізувалися проблеми етики, політики, історії, юриспруденції. Ідеал випускника вищої школи - енциклопедично освічений державний або церковний діяч.

Окрім вищих шкіл, у Візантії існували гуртки-салони, своєрідні домашні академії, які об’єднували ерудитів, що групувалися навколо мецената-філософа. Ця традиція прийшла від греко-римського світу, філософських шкіл давності. Такими зразковими інтелектуальними гуртками були гуртки: патріарха Фотія (IX ст.), Михайла Пселла (XI ст.), дочки імператора Олексія І Ганни Комніної (1082- 1153), гурток, що виник при Дворі імператора Андроніка II Палеолога (XIV ст.), який називали “школою всіляких доброчинностей”, “гімназією ерудиції”. Не без впливу Візантії подібні центри освіти в XV ст. з’являються в Італії, отримавши назву академія. Вищу богословську освіту отримували в монастирях. Роль монастирів у справі освіти у Візантії зберігалась тривалий час і досягла апогею в XV ст., коли в Європі монастирські школи занепали.

Монастирські форми освіти існували до кінця греко-римської цивілізації, коли в східних провінціях Римської імперії почали створюватися християнські училища, які нагадували єврейські раввинські ніколи. Типова богословська школа VI ст. - це і школа, і гуртожиток, і чітка релігійно-педагогічна община. Учні й викладачі жили в одному шкільному будинку, складаючи “братство”. Це ще не монастир, але за формою нагадує пізніші монастирські училища. Головний предмет вивчення - Священне писання, яке, починаючи з книги Буття, вивчали протягом З років. Навіть навчання грамоті здійснювалось на цій основі. Так, відомий підручник VI ст. “Епімерсіми" подавав грецьку граматику з матеріалу Псалтиря. Методика навчання зводилась до наступного: текст Священного писання учні читали разом з учителем, потім переписували й аналізували. Керівник такої школи називався “тлумачником”.