Історія педагогіки. Книга І. Історія зарубіжної педагогіки

§1. Основні етапи розвитку культури й освіти у Візантії

Орієнтуючись на прийняту в сучасній візантиністиці періодизацію, науковці виділяють декілька етапів у розвитку культури й освіти Візантії.

Ранній етап (IV-VIII ст.) пов’язаний з довготривалим процесом перетворення Візантії з пізньоантичного, рабовласницького суспільства в феодальне, у централізовану монархію. На IV ст. припадає діяльність візантійських богословів, видатних християнських мислителів - Григорія Назианзина (Григорій Богослов, бл. 330 - бл. 390), Василя Кесарійського (Великого, 330-379), Григорія Нисського (бл. 335 - бл. 394), Іоана Златоуста (бл. 344 - бл. 407) та деяких інших. У їх творах представлена сукупність теологічних, філософських і політико-соціологічних доктрин, в яких розкривалося ставлення до духовної спадщини античності, формулювалися світоглядні та моральні орієнтири християнства.

У цей період боротьба з місцевим сепаратизмом, народними заворушеннями та зміцнення центральної влади супроводжувались ідейною боротьбою ортодоксально-християнського вчення з різними єресями і з іконоборотьбою - соціально-релігійним рухом, що заперечував культ пошани ікон.

До IX ст. на всій території Візантії запанували єдині форми влади й управління, правові норми, система ідеологічних і моральних цінностей, які забезпечувалися не лише всім апаратом влади і апаратом церкви, але й існуючою системою виховання й навчання. На той час утвердилась конфесійна єдність суспільства у формі ортодоксального християнства, зміцнилось об’єднання церкви і влади при вирішальній ролі влади, а саме влади імператора. Глибокі зміни в економіці і соціальній організації суспільства рішуче вплинули на темпи і форми розвитку культури й освіти. їх розквіт припадає на ІХ-ХІІ ст. і пов’язаний з періодом т. зв. “Македонського відродження (867-1056 pp.). Початок цього піднесення найчастіше пов’язується з діяльністю всебічно освіченого імператора Костянтина VII Багрянородного (913-959 pp.), який згуртував навколо себе видатних учених, доручивши їм навчати тих, хто бажав отримати освіту, сприяв відкриттю нових навчальних закладів і створенню наукових праць енциклопедичного характеру, а також розвитку навчання арифметики, музики, геометрії, стереометрії, філософії, логіки, історії і тощо.

Наступний розквіт культури й освіти пов’язаний з “Комнінським відродженням” (1081-1185 pp.). Просвітницька діяльність видатних представників візантійської культури цього періоду - патріарха Фотія, Лева Математика, Михайла Пселла, Іоана Італа та інших активно сприяла утвердженню світського напрямку освіти. У цей період суспільна, економічна й культурна інтеграція Візантії та європейських країн стимулювалася християнізацією народів Європі, зміцнювався феодалізм.

Разом з цим, розвиток франкської держави Каролінгів і утворення Священної Римської імперії (VIII-X ст.) сприяли консолідації й відособленню західноєвропейських держав. Об’єднані романо-германські народи, що користувалися підтримкою папства, яке зміцнювало свої позиції, відхилили претензії Константинополя на керівництво християнським світом, висунувши зустрічні претензії. Одночасно культурний і політичний вплив Візантії, послаблений на Заході, у ІХ-ХІ ст. помітно зріс на значних територіях Східної та Південно-Східної Європи. Він поширювався разом з прийняттям християнства в Болгарії, сербських князівствах, Київській Русі. У результаті в ХІ-ХІІ ст. в середньовічній християнській Європі склалися дві могутні чітко розмежовані релігійно-культурні зони: латинсько-католицької і східно-грецької православної церкви. Політичне суперництво між ними відобразилося в релігійно-догматичних суперечках, які обумовили офіційний розрив двох церков (1054 р.) і наступне військове зіткнення Візантії з Заходом. Хрестові походи й особливо загарбання хрестоносцями Константинополя у 1204 р. істотно вплинули на відносини між православними та католиками.

Особливості розвитку культури й освіти Візантії пов’язані з особливостями її соціально-економічних зв’язків і культурно-історичних традицій. Більшість з них були обумовлені своєрідністю її політичної історії, яка аж до глибокої кризи XIII-XV ст. розвивалася в контексті зміцнення імператорської влади; довготривале суперництво з перською цивілізацією і язичниками - “варварами” біля північних і західних її кордонів (готами, гунами, аварами, печенігами, хозарами, слов’янськими племенами, болгарами, західними норманами та ін.) змінилося у VII ст. суперництвом з арабським світом - світом ісламу як єдиною соціально-культурною системою; у середині XI ст. з’явилась ще більш грізна сила - турки-сельджуки.

На рубежі ХІІ-ХІІІ ст. стало реальністю зіткнення з романо-германським світом. Всі ці обставини змушували церкву всіляко підтримувати зусилля імператорської влади. Варто відзначити, що у Візантії не стільки церковна влада здійснювала вплив на справи в державі, скільки, навпаки, світська влада імператора все більше й більше впливала на справи церкви і діяла за принципом: єдиний всемогутній Бог на небі - єдиний повновладний правитель на Землі. Наслідком цього було те, що візантійська церква на чолі з патріархом перебувала в залежності від світської влади і не мала монополії на освіту, як в Західній Європі. Культ імператорської влади, який утверджувався в візантійському суспільстві у ІХ-ХІІ ст., всіляко підтримувався засобами мистецтва і культури в цілому. У зв’язку з цим і світський напрямок освіти залишався характерною рисою всієї системи освіти.

Специфічність візантійської культури визначалась також тим, що вона формувалась на різноманітній за своїм етнічним складом основі. У візантійській культурі синтезувались культурні течії народів багатьох країн - греко-римлян, Південно-Східного Середземномор’я, Ближнього і Середнього Сходу, Малої Азії, Закавказзя, Криму, Балканського півострова та інших територій.

За тисячоліття свого розвитку Візантія ввібрала культурні цінності народів Сходу, але домінантну роль при цьому зберігав грецький елемент, який користувався підтримкою держави і церкви, культура імперії залишалась грекомовною.

У граматичних, тобто підвищеного типу школах навчались навіть іноземці - діти “латинян”, “скіфів”, так у працях Страбона іменувались народи, що жили на півночі від кордонів імперії: болгари, половці і русичі. У таких школах вчителі й учні перебували на повному державному утриманні, вихованці отримували загальну гуманітарну освіту.

Високий соціальний статус навчання - одна з найпомітніших особливостей Візантії. Наявність загальної освіти було обов’язковою умовою для отримання посади як у державних, так і в церковних закладах. У середині X ст. імператор Костянтин VII Багрянородний у творі ‘‘‘´Про правління імперією”, адресованому сину Роману, писав, що крім благочестя, правителю необхідні широкі знання.

Однією з корінних особливостей всього укладу життя Візантії було поєднання традицій римської державності з традиціями елліністичної освіти. У навчальних закладах Візантії навчання здійснювалося за підручниками, складеними в елліністичну та греко-римську епоху, освіта мала світський характер. Навіть при деяких церквах Константинополя працювали світські школи. Намагаючись оволодіти скарбами античної науки, візантійські вчені багато зробили для збереження культурної спадщини минулого. Особлива увага приділялася переписуванню творів греко-римських мислителів, їх тлумаченню й коментуванню. В ІХ-ХІІ ст. були створені кращі кодекси, які вміщували твори античних авторів. Вони широко використовувалися і вченими нового часу.

Ідеалом освіченої особистості візантійця була людина, яка отримала класичну освіту і поєднувала християнсько-православний світогляд з традиційною літературно-гуманістичною освіченістю. У зв’язку з цим заслуговує на увагу думка деяких візантиністів про своєрідність візантійської освіченості як культурно-історичного феномену: кожен освічений візантієць поєднував у собі і спадок античної освіченості, й істинно-християнське світосприймання, тому його не варто розглядати ні як суто античний, ні як власне середньовічний тип особистості. Специфічні риси візантійської культури й освіченості здійснили благодатний вплив на наступний розвиток всесвітньої культури. Після падіння у 1453 р. Константинополя вчені-втікачі зі Сходу принесли на Захід не тільки збережені скарби античного світу, але й християнсько-античний подих, любов до людини й істини, який живив паростки Західного Відродження.