Історія педагогіки. Книга І. Історія зарубіжної педагогіки
§5. Зародження християнської традиції у вихованні
У римському суспільстві, особливо серед євреїв у східних провінціях, у І столітті н. е. виникають ранньохристиянські общини. Перші з них з’явилися у найважливішому культурному центрі - Антіохії. У подальшому ідеї християнства були поширені по всій Римській імперії.
Для християнських общин були характерні турбота про духовне благо особистості і особлива увага до виховання дітей і юнаків обох статей. Християни висунули нові погляди на мету, завдання, методи і зміст виховання. Ранні християни висловлювали інтереси знедоленої частини населення Римської імперії, боролися за ідеї рівності, відмовлялися від власності, висловлювали глибоку повагу до праці.
У перші три століття нашої ери християни зазнавали переслідувань з боку державної влади Римської імперії, насамперед за відмову визнавати божественність імператорів. Віддаляючись від розбещеного, з їх точки зору, суспільства, вони виробили новий ідеал людини. За часів імператора Костянтина І Великого (бл. 285-337 pp.), коли Міланським едиктом (313 р.) християнство було визнано рівноправною релігією, християни-вчителі отримали можливість вільно викладати в тривіальних і граматичних школах і тлумачити античну історію, літературу й філософію з позицій християнського віровчення.
Власне християнське виховання й освіта здійснювалися лише в “замкнених общинах на зразок “Нового заповіту” кумранітів, секти ессенів, що стали принципово новим виховним середовищем.
Завдяки знахідці під час археологічних розкопок релігійних текстів можна уявити характер раннього християнського виховання. Кожний член общини повинен був не тільки передати єдиновірцям все своє майно і присвятити їм особисту працю, але й віддати в їх розпорядження “всі знання”. В общині практикувалися колективні форми навчання. Відводився певний час, “третина ночі”, що присвячувалась спільному вивченню священних текстів, насамперед рукописів Старого заповіту, апокрифічних творів, молитов вдячності. Колективні форми навчання поєднувалися з індивідуальними, такими, наприклад, як “духовне очищення” і “внутрішнє покаяння”, що вважалося пропедевтикою розумової праці й основою успіху в розумовому розвитку.
Керівники перших християнських общин одночасно були й вихователями, а тому називали їх “вчителями праведності”. Основними способами навчання були усні й письмові настанови, спільне читання уривків з біблійних книг, складання і виголошення проповідей, розуміння молитов, псалмів, притч, читання вголос перекладів священних текстів зі стародавньоєврейської на арамейську і грецьку мови і тощо. Особливого значення в християнських общинах надавалося створенню в їх членів внутрішнього настрою, емоційної піднесеності, мотивації навчання як богоугодної справи. Зміст освіти орієнтувався на Біблію - збірку канонічних творів, що складалася з 2-х частин - Старого заповіту і Нового заповіту. Перша частина - іудейські священні тексти І тисячоліття до н. е. Найдревніші біблейські тексти - це притчі царя-мудреця Соломона, три тисячі притч і тисяча п’ять пісень, які поклали початок релігійній традиції виховання. Друга частина - своїми євангельськими й апостольськими текстами поклала початок власне християнському обґрунтуванню мети, завдань і змісту виховання.
В епоху еллінізму для євреїв, що жили в діаспорі, тобто за межами Іудеї, Біблія була перекладена грецькою мовою, отримавши назву “Септуагінта”. Це стало стимулом до розвитку й поширення по всьому Середньомор’ю християнсько-педагогічних ідей, особливо повно представлених у розділі Біблії “Мудрість Ісуса сина Сірахова”, написаному у вигляді повчань. Все це підготувало ґрунт для прийняття народними масами Римської імперії ідей християнства, новозаповітних книг і послань апостолів.
Новий заповіт був створений у християнському середовищі в І-ІІ ст. н. е. і виявив могутній вплив на наступний культурний і духовний розвиток усіх християнських народів. Основою його слугує Євангеліє в перекладі з грецької Блага звістка. Чотири Євангелій є збіркою повістей про життя і вчення Ісуса Христа, де не тільки викладені нові завдання виховання, але й запропоновані форми і способи їх досягнення. “Новий заповіт” містить у собі 27 книг, що написані різними авторами, з яких найвідоміший є Матфей, Марк, Лука, Іоанн, Петро, Павло. їх педагогічні ідеї можна вважати синтезом елліністичних і старозаповітних поглядів на виховання людини, основою яких слугує вчення про любов до всіх людей як шляху порятунку: щоб досягти порятунку і вічного життя, кожному необхідно самоудосконалюватися у напрямку християнського ідеалу.
У перших століттях нашої ери зберігалась практика виховного впливу і книжного вчення з боку мандрівних вчителів, тепер уже християн. Сам Ісус Христос був мандрівним вчителем свого часу, завдання якого полягало у проповідуванні нового вчення про людину і Бога. Деякі з мандрівних вчителів ставали шкільними викладачами. Так у діях апостолів згадується, що Павло, вигнаний з молитовного дому в Ефесі, став викладати в школі. У деяких християнських общинах відкривалися свої школи.
Розвивались у цю епоху і крупні освітянські центри, які виникли раніше, наприклад, школа християнського богослов’я в Олександрії, очолювана у II ст. н. е. Кліментом Олександрійським, а в III ст. - Орігеном, видатним богословом і філософом.
Климент Олександрійський (?—215 р. н. е.) - священнослужитель і викладач школи, автор книги “Педагог”, що дійшла до нас, в якій він відзначав, що крім зовнішньої освіченості, характерної для язичників, у людині потрібно виховувати культуру релігійного почуття. Мета виховання, за Климентом, - ввести дитину в християнський образ життя. Ним детально розроблені й описані правила поведінки дитини; сім вільних мистецтв - лише додатковий засіб її виховання.
У книзі Климента Олександрійського змальовано образ педагога, який веде юнаків по шляху добра і в активному діалозі закладає основи пізнання істини. Приклад життя педагога - зразок для наслідування вихованцями. Учитель повинен чітко вміти визначати виховні завдання і відповідними засобами впливати на процес їх досягнення. Метою діяльності педагога має бути не проста передача знань, не напучування, а “поліпшення душі”. Через переконливе слово вчителя діти знайомляться зі зразками кращих людей, які спонукають молодь діяти аналогічно, наслідувати тих, хто робить добро і бореться зі злом.
Оріген (185-253/254 pp. н. е.) вбачав у людині “поєднання тіла з духом”, що створює, на його думку, можливість боротьби зі злом і сприяє самовдосконаленню самої людини. Одним з найважливіших засобів самовиховання він називав слово Священного письма, яке виправляє людську природу внутрішнім спілкуванням.
Важливо відзначити вироблене християнством нове ставлення до праці, тісно пов’язане з вченням християнства про мораль. Добре відомі слова апостола Павла: “Хто не хоче працювати, той не їсть”. Праця для християнина розглядалась як змістоутворюючий елемент його буття. Дітям слід прищеплювати повагу до праці, відчуття радості від неї. Така оцінка ролі праці в житті людини була зовсім новою для тієї епохи, хоча й висловлена ще кініком Антисфеном.
Таким чином, до часу занепаду Римської імперії складається традиція принципово нового - християнського виховання. Для неї були характерні особлива увага до особистості людини, її душі; пріоритет віри над знанням, наукою; розуміння навчання Священному письму як богоугодній справі; нерозривний зв’язок освіти з моральним вихованням; усвідомлення виховної ролі праці і важливості організації її з ранніх років. Християнська традиція виховання створила, таким чином, сприятливе середовище для становлення християнсько-педагогічної думки.
Найвідомішим християнським мислителем епохи Стародавнього Риму, одним із “батьків церкви”, як стали називати потім діячів раннього християнства, чиє вчення було ортодоксальним, а життя вважалося святим, був Аврелій, Августин Блаженний (354-430 pp.) - освічена людиною свого часу, філософ, що засвоїв ідеї скептицизму і неоплатонізму. Християнином він став уже в зрілому віці, у 387 p., коли почав вести аскетичне життя, систематично тренуючись у духовному самовдосконаленні. В автобіографічній праці “Сповідь” він простежував шлях становлення християнськи освіченої людини від дитячих років до зрілого віку. Мета виховання, за Августином, - злиття з Богом. У трактаті “Про град Божий” йому вдалося поєднати відомі античні й християнські системи в одну універсальну. Він розробив вчення про гріх, добро і зло, про любов, спасіння й покаяння. Основою знання вважав поєднання відчуттів, думок і прагнень. Провідним методом пізнання називав самозаглиблення, оскільки істина, на його думку, знаходиться в душі і лише пізнання цієї істини приводить розвинену людину до Бога.
Вже в ранніх християнських монастирях організовувались книгосховища, створювалися навчальні й наукові праці, накопичувалось багато рукописів. Так, релігійний і державний діяч остготської держави Флавій Кассіодор (бл. 487- бл.578) заснував в Італії гуртожиток для монахів, який завдяки бібліотеці і скриптарію став одним з центрів науки середньовіччя. Сам Кассіодор написав низку шкільних підручників, які були популярними впродовж усіх середніх віків: “Настанови про божественне читання”, “Настанови про мирське читання”, "Про орфографію” та ін. У V-VI ст. в Європі ще зберігалися граматичні школи римського зразка, але до VII ст. вони були витіснені формами монастирського навчання.