Порівняльне літературознавство
7.5. Теоретична та історична генологія
І. Франко у «Слові про критику» зауважив, що літературне явище годі втиснути в ту чи іншу класифікаційну шухлядку. Річ у тім, що теоретична класифікація (тематична, жанрова чи стильова) заснована, як правило, на бінарній опозиції - наявності чи відсутності ознаки, яку виділено з-поміж інших як найістотнішу, тоді як у літературі «чистих форм» немає - існують численні перехідні, медіальні (серединні) форми, що стоять на межі різних жанрів.
Літ через сімдесят після Франка Цветан Тодоров запропонував розмежувати в генології аспекти історичний та теоретичний, індуктивний та дедуктивний:
Щоб уникнути будь-якої двозначності, варто постулювати існування, з одного боку, історичних жанрів, з другого - теоретичних жанрів. Перші є результатом спостережень над реальною літературою, другі - результат теоретичної дедукції
Ось приклад історичного напряму генологічного мислення: ми говоримо про класичну трагедію тому, що у Франції виникла низка творів, типову літературну форму яких індуктивно сприймаємо як жанровий інваріант. А прикладом теоретичного аспекту є античні поетики: Діомед (IV ст. до н. е.), вслід за Платоном, поділив усі твори на три категорії (ті, в яких говорить лише оповідач; ті, в яких говорять лише персонажі; ті, в яких говорять і оповідач, і персонажі). Ця класифікація, зауважив Тодоров, заснована не на зіставленні творів різних епох (як у разі класичної трагедії та інших історичних жанрів), а на абстрактній гіпотезі, яка стверджує, що суб´єкт висловлювання є найважливішим елементом літературного твору і що залежно від природи суб´єкта можна логічно вирахувати кількість теоретичних жанрів.
За арістотелівською традицією, роди і жанри - це класифікаційні одиниці, які позначають історично сформовані типи літературних творів. В основі цього поділу лежить спосіб викладу тематичного матеріалу: епос (грец. epos - мовлення, розповідь) - розповідні твори, що від третьої особи (від «автора») чи першої особи («оповідача») зображують предмет таким, що розгортається в часі - як подію; лірика (грец. Іуга - музичний інструмент, під супровід якого співали пісень і виголошували вірші) - твори, що у формі внутрішнього монологу виражають внутрішній світ людини (ліричне «я»); драма (грец. drama - дія) - діалогічні твори, в яких персонажі самі виражають і зображають себе своїми вчинками і мовленням, а авторське мовлення зведене до мінімуму - воно наявне лише в ремарках. На відміну від лірики, драма та епос - сюжетні роди, що відрізняються формою наративного викладу. Епічний час - переважно минулий, подія зображується як така, що вже відбулася; у драмі час викладу і час зображеної події збігаються, у ліриці час ліричного переживання теперішній. Якщо вдатися до традиційного протиставлення за категоріями «суб´єктивності - об´єктивності», то епосу й драмі притаманна спрямованість на зображуване, а ліриці - виражальність.
Принципи жанрової класифікації, які з часів Арістотеля зазнали значних модифікацій, обговорюються у працях К. Іільєна («Література як система», 1971), П. Гернаді («За межами жанру», 1972), А. Фавлера («Літературні види: Вступ до теорії жанрів і модусів», 1982), Д. Фішелова («Метафори жанру», 1993) та багатьох інших дослідників.
Жанрова парадигма не лише пасивно повторюється, а й активно розвивається завдяки комбінуванню розрізнювального жанрового елементу в різних пропорціях із різнорідними жанровими складниками. Сучасне літературознавство вдається до понять інваріант / варіант та генотип / фенотип. Із жанровим інваріантом пов´язується умовна, усталена, завдяки повторювальності типова й розпізнавана структура певних жанрових явищ, а поняття варіанта окреслює історичну мінливість жанру, охоплюючи парадигму його видозмін. Жанровий генотип - це сукупність розрізнювальних ознак, які є спільними для творів певного жанру й тому залучають конкретний твір до цієї жанрової традиції (парадигми). Фенотип - індивідуальні риси твору, інноваційні, відмінні жанрові його ознаки.
У відомій три(чотири)ступеневій класифікації (рід; вид; жанровий різновид; а також - жанрова форма конкретного твору, яка є вихідною основою) поняття інваріант / варіант дають змогу описати генотип як ієрархічну систему перших трьох категорій, а поняття генотип / фенотип окреслюють відношення між ними та жанровою будовою конкретного твору. Конкретний твір можна уявити як унікальну конструкцію різнорідних елементів, наприклад, «Чорна рада» П. Куліша поєднує ознаки роману історичного (сюжетна лінія Яким Сомко - Іван Брюховецький), любовного (сюжетна лінія Петро Шраменко - Леся Череванівна), пригодницького (пунктирна сюжетна лінія Кирила Тура), ідеологічного («роман ідей», чи тенденційний роман), мандрівничого (roman de voyage), хронотоп ідилії (ідеалізований опис Череваневого хутора, туга за героїчною минувшиною), ліричні й публіцистичні пасажі тощо.