Історія педагогіки. Книга І. Історія зарубіжної педагогіки
§4. Виховання, освіта і педагогічна думка в Стародавньому Римі
Римська система виховання (сукупність форм і методів виховання й навчання) сформувалась до VI ст. н. е. і змінювалася відповідно до змін в житті Римської рабовласницької держави.
Рим, за переказами, був заснований у 752 році до н. е. У кінці VI ст. до н. е. сформувалася Римська республіка, яка впродовж тисячоліття здійснювала загарбницькі війни. З 31 року до н. е. Рим став столицею великої імперії, містом з мільйонним населенням.
У Стародавньому Римі існувала змішана греко-римська культура, багато освічених римлян володіли грецькою мовою.
На ранніх етапах розвитку Римської республіки роль роду і сім’ї в житті суспільства визначали провідне становище сімейного виховання. Хлопчики до 7 років, а дівчата й далі росли й виховувались під наглядом матері або літньої родички, якій доручалося виховання дітей. Сімейно-домашній устрій був типово патріархальним. За римськими звичаями батько мав право навіть позбавити життя сина-немовляти або продати дорослого сина. За виховання дітей очільник сім’ї був відповідальним перед общиною. Батьки виховували і навчали як власних синів, так і прийомних.
Характерні для епохи ранньої республіки уявлення про виховання і навчання найяскравіше викладені в творах Катона Старшого (234-139 pp. до н. е.), написаних ним як навчальний посібник для свого сина - “Книга, присвячена сину”, в якій подано практичні поради і вказівки з сільського господарства, риторики, медицини; вони проникнуті повагою до досвіду батьків і негативним ставленням до новизни і самостійності дослідження.
Навчання передбачало суто практичну мету - підготувати дитину до суспільної, військової і господарської діяльності в тих її формах, які були обумовлені соціальним становищем сім’ї. Так, син ремісника або селянина, крім читання, лічби і письма, чого навчали всіх, готувався до праці в господарстві батька; син сенатора навчався володіти зброєю, плавати, їздити верхи, знайомився з державним устроєм і історією Риму, привчався керувати сільськогосподарськими роботами в помісті.
Навчання було підпорядковане важливому виховному завданню - підготовка римського громадянина, здатного пожертвувати всім заради свого роду і своєї держави, хороброго воїна, який з презирством ставиться до всього іноземного, найперше до рабів, а також консервативного політика, скупого й жорстокого землевласника.
Шкільне навчання в Римі було організовано таким чином. Елементарну освіту забезпечували так звані тривіальні школи - приватні навчальні заклади. Термін навчання становив 4-5 р. (від 7 до 11-12-літього віку), навчання було сумісним. Завдання його полягало в оволодінні навичками читання, письма і лічби. Метод навчання читанню був буквоскладальним, лічити учні навчалися за допомогою пальців і абака, писати - водячи рукою дитини, пізніше даючи їй переписувати слова і тексти моралізаторського змісту. Заняття тривали весь день з перервою на обід. Дисципліна підтримувалась за допомогою тілесних покарань. Приміщення й обладнання шкіл були вбогими - нерідко це була частина вулиці огороджена простирадлом. Незважаючи на погані умови і низьку якість навчання, школи ці були чисельними і забезпечували широке поширення грамотності серед вільного населення. У такому вигляді початкові школи проіснували до занепаду Стародавнього Риму, лише з тією відмінністю, що в епоху імперії все більше початкових шкіл створювалися і фінансувалися місцевими органами влади.
Професія вчителя елементарної школи прирівнювалася до професії ремісника і не користувалася повагою. Учителі були, переважно, вихідцями з соціальних низів, відкриваючи школи, самі шукали учнів і плату (надзвичайно низьку) отримували від батьків учнів.
У першій половині II ст. до н. е. Рим завойовує і підпорядковує своєму впливові низку держав Середземномор’я. У цей час зростає роль культури, науки і мистецтва в житті суспільства. Відбуваються зміни в системі римського виховання. Виникають граматичні школи - навчальні заклади підвищеного типу, які спочатку відкривалися грецькими вчителями і були подібними до тих, що існували в інших частинах елліністичного світу. Навчалися в них хлопчики віком від 12 до 16 років, які вже вміли читати й писати, навчившись цьому вдома або в початковій школі. Здебільшого це були діти знаті і багатих. Перші такі школи з’являються в 60-х. pp. II ст. до н. е. (на кінець республіки в м. Римі їх налічувалось близько 20); вони були поширені в Італії і провінціях.
Навчання розпочиналося з виправлення вимови, вправ у словотворенні, знайомства зі стилістикою. Потім вивчали уривки з творів Гомера, Вергілія, Цицерона, Тита Лівія та інших авторів. Учителі цих шкіл (“граматики” або “літератори”) займали більш високе соціальне становище у порівнянні з учителями елементарних шкіл. Вийшовши з соціальних низів, вони перебували навіть на державній службі, окремі з них добивалися політичного визнання.
У школах граматистів грецька мова викладалася поряд з латинською, а інколи навчання навіть починалося грецькою мовою; саме з них бере початок та грецько-латинська двомовність, яка відрізняла освічених римлян до кінця епохи імперії. Ця еллінізація римської “середньої освіти” мала суперечливий характер. З одного боку, вона виражала і поглиблювала розрив між освіченою частиною суспільства і рештою населення, перетворюючи школу в ще більш кастово замкнену. З другого - вивчення грецької мови сприяло поширенню в Римі багатьох демократичних і гуманістичних ідей, характерних для грецької культури класичної доби.
Граматичні школи з деякими змінами проіснували до кінця Римської імперії. З І ст. н. е. в них стали менше викладати красномовство, навчання якому зосереджувалося в риторських школах; з кінця І ст. н. е. школи граматистів починають все більше фінансуватися і контролюватися міськими органами влади. У І ст. н. е. з’являються граматичні школи для дівчаток; у І-ІІ ст. н. е. граматичні школи поширюються у всіх провінціях Римської імперії.
Для молоді з аристократичних сімей існували, як і в Греції, риторські школи, навчалися укладати промови на задану тему і виголошувати їх. Вчителі риторського мистецтва давали одночасно знання з філософії, історії, права. Навчання в цих школах передбачало забезпечення різнобічного для того часу розумового розвитку.
У навчанні красномовству цінувалася, перш за все, зовнішня ефектність, форма, а не зміст. Вважалося, що ритору необхідно мати природні здібності, уміти брати приклад з високих зразків, постійно тренуватися в публічних виступах. Учні тренувалися спочатку в т. зв. декламаціях, монологах за раніше підготовленою темою, а потім у контроверсіях - вигаданих судових процесах, в яких один з учнів грав роль захисника, другий - звинувачувача.
У шкільній риториці сформувалася структура зразкової промови: вступ, виклад сутності питання, аргументація власної позиції і спростування тверджень опонента, висновок. У посібниках з риторики були вміщені ретельно відібрані приклади того, як прикрасити мову стилістично, зробити її переконливішою.
Методи і зміст навчання риторів критикувалися уже в І ст. до н. е. за те, що учні аналізували лише вигадані, далекі від життя ситуації, що красномовність їх має штучний характер і непридатна для практичної роботи в суді. Однак, риторські школи давали широку загальногуманітарну освіту, знайомили з творами видатних істориків, риторів, поетів, з філософією і правом. Тому, незважаючи на недоліки і певний занепад, вони зберігалися до кінця імперії.
Учителі риторики були впливовими людьми, брали активну участь у політичному житті, в окремих випадках посідали державні посади.
На початку VI ст. н. е. риторські школа припинили своє існування, поступившись місцем християнським школам раннього Середньовіччя.
Для дітей римської знаті створювалися своєрідні виховні центри - колеги для юнацтва. Вперше вони були утворені імператором Августом (27 р. до н. е. - 14 р. до н. е.) у Римі для молоді патриціанських родів з метою формування правлячої еліти, потім поширилися по всій імперії. У Римі склалася традиція на завершальному етапі навчання влаштовувати для молодих риторів своєрідні освітньо-пізнавальні подорожі в елліністичні центри культури й освіти - Афіни, Пергам, Олександрію.
У перші століття нашої ери в Римській імперії сформувався стійкий шкільний канон, що передбачав зміст освіти, порядок і методи його засвоєння. Римський письменник і вчений Варрон (116-27 pp. до н. е.) відзначав дев’ять основних шкільних навчальних предметів: граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію, музику, медицину і архітектуру. До V ст. нашої ери зі шкільного курсу поступово були вилучені медицина й архітектура, тим самим сформувалися “сім вільних мистецтв”, що стали серцевиною освіти в епоху середньовіччя. Шкільні навчальні предмети отримали назву “вільних мистецтв”, оскільки призначалися для дітей вільних громадян.
У кінці Римської імперії утвердився поділ шкільного курсу “семи вільних мистецтв” на дві частини - трипуття (граматика, риторика, діалектика) і чотирипуття (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Заслуга у створенні такої класифікації належить римському філософу і авторові шкільних підручників Боецію (бл. 480-525 pp. н. е.). В основу побудови шкільних посібників ним був запропонований принцип компіляції - поєднання в єдиному тексті фрагментів різноманітних джерел. Підручники, укладені Боецієм, мали особливий вплив на школу середньовіччя.
Педагогічна думка Стародавнього Риму знайшла відображення, перш за все, у творах Цицерона, Сенеки, Квінтіліана.
Марк Тулій Цицерон (106-43 pp. до н. е.) - видатний філософ, ритор, політичний діяч, педагог, який неабиякі розумові здібності виявляв ще в дитинстві. Навчався у кращих римських риторів, філософів, трагічних і комічних акторів.
Педагогічні ідеї Цицерона відображені в його працях “Про підбір матеріалу”, “Про ритора”, “Брут”, “Ритор”, “Гортензій”, “Лелій, або Про дружбу”, “Про обов’язки”, “Про природу Добра і Зла", “Тускуланські бесіди”.
У філософсько-педагогічному трактаті “Про ритора” він змалював ідеальний образ всебічно освіченого ритора-філософа, який має динамічний розум, який він виробив у себе в процесі навчання.
Сутність людини Цицерон визначав поняттям “гуманність”, “людяність”. Ідеал виховання - досконалий ритор, художник слова і громадський діяч. Єдиним шляхом для досягнення справжньої людської зрілості є систематична й неперервна освіта й самоосвіта. Ритору необхідно, перш за все, засвоїти загальну культуру й отримати “універсальну освіту”. Лише за таких умов можна стати досконалою людиною.
Зміст освіти майбутнього ритора Цицерон визначав таким: знання з філософії, історії, законів, оволодіння уміннями і навичками виголошення промов. Для майбутнього ритора характерними повинні бути такі риси особистості, як тактовність, чуйність, мужність, помірність, справедливість, розсудливість, дружелюбність, бажання слугувати суспільству. Найогиднішою моральною вадою Цицерон вважав егоїзм.
Цицерон був визнаний першим просвітителем римського народу. Його твори широко використовувалися в школах епохи середньовіччя і Відродження.
Луцій Антей Сенека (бл. IV ст. до н. е.) - філософ і ритор епохи імператорського Риму - головним завданням виховання вважав моральне удосконалення людини. Кінцева мета виховання - підготовка молоді до життя й діяльності “у співтоваристві богів і людей”. Основним предметом шкільного навчання вважав філософію, за допомогою якої можна пізнати природу і людину і яка є найважливішим засобом морального удосконалення людини. Програма морального вдосконалення людини викладена в таких його працях: “Листи на моральні теми”, “Моральні листи до Луцилія”. Найважливішим методом виховання він вважав спонукання людини до саморуху до божественного ідеалу. У цьому Сенека попередив християнські погляди на виховання.
Найважливішою категорією, що характеризує процес виховання, за Сенекою, є “норма”. Вихователь-філософ у своїй педагогічній діяльності не повинен відхилятися від норми, а своєю життєвою поведінкою постійно утверджувати її. Основним засобом виховання є повчальні бесіди-проповіді з наочними прикладами з життя й історії.
Сенека був прибічником енциклопедичної освіти і висловлював ідею про необмежені можливості прогресу людського знання. Традиційні “сім вільних мистецтв” він не вважав основними шкільними дисциплінами, критикуючи всі дисципліни трипуття і чотирипуття, роблячи висновок, що основою виховання і навчання повинно бути засвоєння учнями моральних основ.
На період ранньої імперії припадає діяльність Марка Фабія Квінтіліана (42-118 pp. н. е.) (за іншими джерелами бл. 35 - бл. 96) - давньоримського теоретика риторського мистецтва, педагога. Освіту здобув у Римі, де його батько був учителем риторики. Після кількарічної адвокатської практики займався навчанням юнаків красномовству, відкривши в Римі власну риторську школу, яка мала успіх і згодом стала державною. Квінтіліан був першим учителем, який отримував платню з імперської казни.
Найважливіша відома праця “Настанови риторського мистецтва” є одним з основних джерел вивчення сучасної Квінтіліану римської педагогіки. Завдання виховання ритора Квінтіліан трактував досить широко, а тому багато з його думок про виховання і навчання мають загальнопедагогічне значення.
Квінтіліан вважав, що всі діти, за рідкісним винятком, наділені здатністю до освіти, а тому вже немовля необхідно навчати правильно вимовляти звуки мови і слова, а вчитель повинен знати і враховувати у своїй роботі вікові та індивідуальні особливості і здібності дитини, роблячи процес навчання природним і радісним для дітей, використовуючи такі методи і прийоми, як організація спільної діяльності, змагання в мистецтві проголошення промов тощо. Аналізуючи проблеми організації процесу навчання, він виділяв у ньому три послідовні стадії: наслідування, теоретичну настанову і вправи. Підкреслював переваги суспільного (шкільного) виховання перед індивідуальним (домашнім), заперечував тілесні покарання.
Квінтіліан висловив багато тонких спостережень, які зберегли своє значення й до наших днів. Так, високі вимоги висував він до вчителів, які в усьому повинні бути прикладом для вихованців. Учитель повинен бути освіченим, витриманим, не розкидатися нагородами і покараннями, уважно вивчати дітей і любити їх.
Педагогічні ідеї Квінтіліана набули широкої популярності у XVI-XVII ст. після того, як італійським гуманістом Подьжьо був знайдений новий текст праці Квінтіліана “Настанови риторського мистецтва”.