Історія педагогіки. Книга І. Історія зарубіжної педагогіки
§3. Освіта і педагогічна думка в епоху еллінізму (ІІІ-І ст. до н. е.)
Початок еллінізму датується роком смерті Олександра Македонського (323 р. до н. е.) і розпадом його імперії. Завершується ця епоха в останні десятиріччя І ст. до н е. і характеризується поширенням грецької культури на території Середземномор’я, Близького Сходу, Закавказзя, Північної Африки, а також підпорядкуванням елліністичних царств Риму і Парфії.
Культурне життя цієї епохи характеризується складним переплетінням еллінських і східних елементів, розвитком традиційних форм виховання в країнах Близького Сходу під впливом виховної політики грецьких полісів. Відбувається і зміна ідеалів виховання: якщо в класичній Греції ідеал виховання вбачали в героїчній особистості, то в епоху еллінізму ідеалом стала самостійна, незалежна і сильна особистість мудреця.
В елліністичний період розвиваються державні навчальні заклади, підпорядковані місцевій владі міст- полісів або безпосередньо центральній владі монарха, як це мало місце в Олександрії і Пегармі. У грецьких полісах контроль за школами здійснювався народними зборами і міською адміністрацією. На народних зборах обговорювалися найважливіші проблеми освіти. Ухвали з цих проблем затверджувалися магістратурою поліса, набуваючи чинності закону, за виконанням якого стежили спеціальні чиновники. Школи повсюдно ставали добре організованими закладами зі своїми приміщеннями, традиціями і керівниками - схоларами. На рівні полісної влади розглядалися такі, наприклад, проблеми управління школами: правила розпорядку в училищах; будівництво і відкриття гімнасій і палестр, бібліотек і театрів, а також збір коштів для цього; видання декретів, які регулювали зміст освіти; ухвали про прославлення правителів і осіб, які відкривали училища та жертвували гімнасіям кошти і шкільні приладдя; обговорення правил навчання, якості і рівня викладання та фінансування; вибори на один рік викладача і складання з ним угоди магістрату на один рік.
В епоху еллінізму елементарну освіту діти отримували в дидаскалейонах - початкових школах для дітей віком з 7 до 12 років, загальнодоступних для вільнонароджених. Тут навчали грамоті, арифметиці, літературі, музиці, малюванню. Навчання здійснював учитель, а за поведінкою дитини стежив, як і раніше, педагог-раб, покликаний наглядати за дітьми і попереджувати їхні пустощі.
Державні дидаскалейони платили вчителям до 700 драхм на рік, що дозволяло їм жити достатньо заможно. Учителям, які особливо відзначалися, поліс виплачував грошові винагороди і видавав на їх честь почесні декрети.
В елліністичного поета III ст. до н. е. Герода є яскравий опис спілкування учителя, учня і його матері. Перед нами постає типова картина навчання і виховання: син не ходить до школи, потрапив у сумнівну компанію і захопився азартними іграми. Мати скаржиться пайдотрибу, що син не буває вдома, а вчитель повідомляє, що учня не буває в школі. У віршах Герода розкривається і турбота матері про навчання сина, і характер платної державної школи, і те, як мати сама, в домашніх умовах здійснювала спроби навчати сина, але нічого з того не вийшло. Мати звертається до вчителя з проханням не лише продовжити навчання, але й вжити заходів фізичного впливу. Фізичні кари в елліністичних школах були різноманітними, ось як говорить учитель: “Я зроблю тебе скромнішим будь-якої дівиці, якщо на те пішло, не займеш ти й мухи! А де мій дошкульний бич, де бичий хвіст, яким кандальників і ледарів я всіх мічу? Подати, доки не вирвало з мене жовчі!”
Археологами були знайдені учнівські таблички школярів елліністичної епохи. На окремих з них зроблені написи виховного характеру: “Будь старанним, хлопчику, щоб тебе не побили”. За цими табличками можна скласти уявлення про методику навчання письма. Так, учитель писав зразок, а учні по кілька разів переписували доти, поки не допускалися жодної помилки. Для початкового навчання грамоті, що здійснювалося буквоскладальним методом, добиралися короткі тексти, здебільшого прислів’я.
Школярі приходили до школи з навощеними табличками - церами. Поклавши свою табличку на коліна, учень тренувався писати букви і склади. У школах були вже й навчальні посібники, моделі геометричних фігур, ящики з піском для вправ з креслення, таблиці з прикладами на вправи з чотирма арифметичними діями, абаки.
Більш ґрунтовна освіта в епоху еллінізму давалась у граматичних школах, де вивчали граматику, під якою розуміли ознайомлення з літературою. Ще софісти класичної Греції, ввівши граматику в навчальний процес, акцентували увагу на засвоєння учнями мистецтва поетичних творів. Однак вершини антична граматика досягла лише в елліністичний період. Твори Гомера, Есхіла, Софокла, Езо- па та інших авторів стали оброблятися для потреб шкільного навчання.
Гімнасії в елліністичну епоху стали державними навчальними закладами для юнацтва із заможних сімей. У цей період гімнасії існували практично в кожному місті-полісі.
В Афінах до трьох гімнасій попереднього історичного періоду - Академії, Кіносарг, Лікей - додалися Птолемеон і Діогеніум, названі ім’ям їхніх засновників і меценатів - єгипетського царя Птолемея і македонського правителя Діогена. Гімнасії з’являлися й на периферії елліністичного світу - в полісах Північного Причорномор’я, Грузії, Вірменії.
У Вавилоні при парф’янському правлінні також продовжували існувати грецькі гімнасії і палестри, які високо цінувалися місцевим населенням. Навіть на території Північного Афганістану археологи виявили типово грецькі гімнасії. У гімнасіях як інтелектуальних центрах полісів найчастіше навчали у формі вільних бесід літературі, філософії, музиці, математиці, географії, риториці.
Міська влада керувала гімнасіями за допомогою виборних посадових осіб - гімнасіархів. Це були багаті міщани- меценати. Гімнасії були й важливою частиною архітектурного обличчя полісів, становлячи комплекс красивих будівель, вони мали навчальні бібліотеки, розміщені в спеціально збудованих приміщеннях. Імена меценатів і тих батьків, які опікували гімнасії, гравіювались золотом на мармурових плитах. У багатьох полісах був введений “книжковий обов’язок” для молоді, що забезпечувало поповнення фонду навчальної літератури. Каталоги книжок, класифіковані за навчальними дисциплінами, викарбовувалися на камені перед входом до бібліотеки.
У III ст. до н. е. ефебія, як державна організація військової підготовки юнацтва, трансформувалася в навчальний заклад однорічного і дворічного типу, де поряд з військово- фізичною підготовкою і навіть у значно більшому обсязі здійснювалася освітня підготовка, яка будувалася на основі гімнасії. У Діогеніумі, наприклад, вивчали риторику і філософію.
У підручнику риторики Діонісія Галікарнасського (55- 8 pp. до н. е.) “Про поєднання слів” відзначалося, що риторика - річ корисна в усіх випадках життя, коли потрібно користуватися мовою. Діонісій розробив свій підручник, у якому виділив спеціальні розділи: природа поєднання слів; значення слова; мета мови; види мови; поезія слова; способи досягнення мистецтва мови.
Риторика, за Діонісієм, є першоосновою, обов’язковою умовою наступного вивчення окремих наук. Тому в процесі вивчення риторики учні повинні серйозно займатися різноманітними потрібними вправами.
Риторика Діонісія наповнена живими і яскравими прикладами аналізу поетичних і прозових творів, що переконливо засвідчують могутність і красу мови. Займаючись риторикою, учні повинні були паралельно засвоювати значний обсяг знань з найрізноманітніших галузей наук і мистецтв.
Безперечно, що в елліністичну епоху риторика значно просунулася вперед, хоча її основи були закладені софістами і Арістотелем. Вона знайшла своє місце в системі шкільного навчання.
В епоху еллінізму виникли крупні центри освіти, де юнаки могли опановувати досягнення людської культури того часу, стати вченими, філософами, риторами, художниками, це - Афіни, Коринф, Пергам, Смирна, Антіохія, Олександрія, Рим.
В Олександрії, столиці царства Птолемеїв у Єгипті, з мільйонним населенням був створений центр наук і мистецтв - Мусейон, в якому вивчали філософію, астрономію, математику, ботаніку, зоологію. У Мусейоні була бібліотека, яка налічувала у І ст. до н. е. близько 700 тис. свитків, відкриті майстерні переписувачів і школи перекладачів, театри, палестри, гімнасії. В олександрійських школах проводились наукові дослідження і викладали такі відомі мислителі елліністичного світу, як математик Евклід, історик Гекатей, філософ Стратон, ритор Діодор, поет Каплімах та інші. У цьому центрі освіти розвивалися практично всі тогочасні науки і мистецтва.
У цю епоху розвивалася й жіноча освіта, хоча вона значно й відрізнялася від тієї, яка була в Греції класичного періоду. Жінки немовби виходили з замкнутого домашнього світу і перед ними відкривалися шляхи до освіти. Значну увагу освіті дівчат приділяли в общинах піфагорійців елліністичного і римського періоду історії. Піфагорієць Фінтій, наприклад, вважав, що і чоловікові, й жінці притаманні хоробрість, розум і справедливість. Піфагорійка Феано проповідувала єдність моральних основ життя для обох статей. Однією з відомих піфагорійок була Гіпатія (370-415 pp. н. е.), яка керувала школою в Олександрії. Вона була відомим математиком і філософом. Гіпатія була вбита християнами-фанатиками, а її школа спалена.
В епоху еллінізму виник ряд філософських шкіл, які відігравали роль вищих навчальних закладів, керованих видатними мислителями того часу. Так, в Афінах близько 300 р. до н. е. засновник стоїчної філософської школи Зенон (між 336 і 332 - між 264 і 262) збирав своїх учнів на агорі, місці народних зборів у Пістрявому портику, який називали стоєю (звідси й назва всієї школи). Зенон розробив вчення про наддержаву, де правлять мудреці. Стоїки вважали, що завдяки вихованню людину можна зробити добродіяльною, основні риси, які необхідно формувати в людині, - лагідність, спокій, самодостатність. У своїй педагогічній діяльності стоїки дотримувалися сократівсь- ких і кінійських уявлень про виховання. В основу розумового виховання ними була покладена логіка Арістотеля.
Зенон, за словами Діогена Лаертського, написав спеціальну книгу “Про еллініське виховання”, яка, на жаль, не дійшла до нашого часу. У Зенона молодь навчалася філософії, включаючи фізику, етику, логіку з риторикою і діалектикою. Під риторикою розуміли науку “гарно говорити за допомогою логічних міркувань”, а під діалектикою - науку “правильно дискутувати за допомогою міркування у вигляді запитань і відповідей”. Ці науки розглядалися як дійовий засіб саморозвитку.
Широко відомий в елліністичному світі був центр освіти, заснований філософом Епікуром (341-270 pp. до н. е.), послідовником Демокріта і продовжувачем розвитку його атомістичного вчення, ввівши в це вчення поняття спонтанності, індивідуального відхилення від норми. Епікура можна вважати одним з попередників сенсуалізму, оскільки він стверджував, що дані органів відчуття є істинними, а помилки виникають у результаті неправильних суджень. Звідси й педагогічне завдання - позбавити людину від неуцтва, тобто навчити і виховати її.
Діоген Лаертський наводив деякі висловлення Епікура, що відображали його педагогічні ідеї: “Нехай ніхто з молоду не відкладає заняття філософією. Хто стверджує, що займатися філософією рано чи вже пізно, уподібнюється тому, хто каже, нібито бути щасливим ще рано або вже пізно”, “Коли ми говоримо, що насолода є кінцева мета, то ми маємо на увазі зовсім не насолоду розпусти або чуттєвості... ми розуміємо свободу від страждань тіла і від смутку душі”, “З усього, що дає мудрість для щастя всього життя, найвелич- ніше - це придбання дружби”.
Своїх учнів Епікур збирав у власному саду в Афінах. Звідси й назва школи “Сад Епікура”. Відвідувати її могли всі - чоловіки й жінки, вільні й раби. Ця школа проіснувала до 51 р. до н. е. Як учитель, Епікур користувався великою повагою. Протягом не одного століття після його смерті в епікурейських асоціаціях систематично влаштовувалися торжества на його честь. У Римі епікурейське вчення набуло широкого розповсюдження з II ст. до н. е. Епікурейцями були, зокрема, Лукрецій і Горацій.
Ще одним відомим філософським вченням і в певному розумінні епохи еллінізму був скептицизм. Засновником цього вчення був Піррон (бл. 360-270 pp. до н. е.). Як і в стоїцькій та епікурейській школах, скептики навчали людину бути щасливою. Шлях до щастя вони вбачали не в правильно організованому пізнанні, а у відмові від пізнання, особистих переконань, що й дозволяло, на їх думку, виховувати лагідну і спокійну людину.
Піррон вважав, що для досягнення щастя в житті людина повинна чітко уявляти, звідки походять всі речі, як ми повинні ставитися до них і що це дає людям. Головне, чого навчали скептики, - це вмінню вести дискусію. Піррон обстоював характерний для епохи еллінізму принцип релятивізму, стверджуючи, що “одне й те ж, для одних справедливе, для інших несправедливе, для одних добро, для інших зло”.
Елліністична філософська думка і шкільна традиція на рубежі нашої ери поширилася по всьому Середземномор’ю, в Азії, Вірменії, Колхіді, Північному Причорномор’ї. На землі Вірменії, зокрема, ще раніше поширився культурний вплив цивілізації Месопотамії, звідки була запозичена клинописна писемність, традиції палацових і храмових писемних шкіл асірійського типу. Пізніше ця традиція повністю поступилася місцем грецькому впливові і алфавітному письму. У Вірменії вже в III ст. до н. е. існували школи, де навчали грамоті грецькою і арамейською або сирійською мовами. Самого алфавіту народи Закавказзя того часу не знали. Однак боги - покровителі письма і літератури - вже вшановувались, наприклад, у Вірменії - бог Тир.
У II ст. до н. е. утворилася могутня централізована держава - Велика Вірменія. Злиття грецької і місцевої традицій сприяло формуванню своєрідної культури елліністичного типу. Вірменська держава стала місцем притулку для багатьох біженців-греків, поетів і вчених, які ставали тут риторами і педагогами. Тут з’явилися свої вчителі-грама- тисти, що відкривали гімнасії. Поширення набули такі шкільні дисципліни, як поетика, історія і філософія. Навчання здійснювалося грецькою мовою. Вищу освіту вірменська молодь отримувала в елліністичних центрах - Антіохії, Пергамі, Олександрії.
Знайомство зі світовими досягненнями науки і культури високоосвіченими вірменськими діячами сприяло розробці ними національної писемності. Засновником її вважається Мерсом Маштоц (361-440 н. е.), який був і першим учителем вірменських дітей рідною мовою.
Еллінська культура через грецькі міста-поліси Колхіди проникла і в Грузію. Та частина грузинської знаті і купців, яка була зв’язана з грецьким світом, навчалася в типових елліністичних школах або запрошувала у свої палаци і будинки греків-учителів. У джерелах є згадки і про існування в Колхіді шкіл, які давали риторську освіту. Однак, риторську освіту могли отримати лише ті, хто виховувався на традиціях елліністичної культури.
У Північному Причорномор’ї вже з VII ст. до н. е. розмістилися грецькі колоністи, які познайомили скіфо-праслов’янський світ з античною культурою. Шкільництво в цих грецьких колоніях було організоване не гірше, ніж в Елладі. Наприклад, у Херсонесі, неподалік від сучасного Севастополя, у змішаному греко-варварському середовищі проходили атлетичні і військові змагання, на зразок Пара- фінейських і Олімпійських ігор. У Пантикапеї (сучасна Керч) існував прекрасний гімнасій і театр, де проводилися літературні і музичні змагання. Відома і пантикапейська філософська школа.
В Ольвії, що розміщена в районах гирла Бугу і Дніпра, археологами розкопаний гімнасій і палестра. Тут жив і творив досить знаменитий в античному світі софіст і ритор Діонісій.
Особливою популярністю в Північному Причорномор’ї користувалися культи героїв Геракла і Ахілла. На честь
Ахілла проводилися особливі військово-спортивні змагання. Був поширений і культ бога Аполлона. Поет Піндар в одній зі своїх од писав: “Служить Аполлону народ Гіпербореїв”. Гіпербореї - північні люди, так греки називали скіфів і праслов’ян. У Скіфському царстві елліністичного періоду правляча верхівка, безсумнівно, була знайома з грецькою писемністю і книжною культурою. Скіфи офіційно користувалися грецьким письмом для зовнішніх відносин. Грецькі написи знайдені у великих кількостях на кераміці та інших предметах Подніпров’я елліністичної і римської епох.