Історія педагогіки. Книга І. Історія зарубіжної педагогіки
§2. Педагогічна думка Стародавньої Греції
Найвидатніші вчені і філософи Стародавній Греції: Геракліт, Демокріт, Сократ, Ксенофонт, Платон, Антисфен, Арістотель - приділяли питанням виховання і навчання помітну увагу.
Твори Геракліта (кінець VI - початок V ст. до н. е.), що дійшли до нашого часу у вигляді фрагментів, містять низку ґрунтовних педагогічних ідей методологічного характеру: кожна людина має здатність до навчання, пізнання істини й самовдосконалення; людина має два найважливіші знаряддя пізнання: відчуття і розум; завдяки органам відчуття учень вступає в контакт з навколишнім світом і набуває здатності мислити; критерій істини полягає не в тому, що пізнають з досвіду, а у всезагальному, яке необхідно навчитися розуміти і про яке необхідно вміти правильно говорити: “Хто має намір говорити розумно, той повинен спиратися на загальне для всіх”. Таким чином, розум, а не відчуття свідчать про істинність чи хибність явищ. Хто не володіє цим мистецтвом, того не можна вважати освіченим.
Геракліт був переконаний, що багатознання не розвиває розум і що мудрість полягає в тому, щоб знаходити і пізнавати істину й діяти згідно з природою, а цьому необхідно навчатися. Особливо важливо оволодіти способами засвоєння і передачі знань. Пізнання істини Геракліт порівнював з добуванням золота: “шукачі золота ... багато землі перекопують, а знаходять мало”. Для цього необхідно бути не лише наполегливим учнем, який уміє бачити й чути, але й володіти розвиненою душею. Інтелектуальна освіта і моральне виховання у Геракліта - єдиний процес: “очі і вуха - дурні свідки для людей, у яких душі варварські”, і ще - “неосвіченість краще ховати, ніж виставляти напоказ”.
Таким чином, Геракліт надавав особливого значення розвитку здібності самостійного мислення, оволодіння розумінням, навчання діяти згідно з природою. У цьому зв’язку він робив висновок про провідну роль самовиховання і самоосвіти в становленні особистості. Ідеї Геракліта про необхідність дотримуватися законів природи у процесі навчання й виховання розвивав інший стародавньо-грецький філософ наступного покоління - Демокріт.
Демокріт (460-370 pp. до н. е.) - стародавній грецький мислитель-енциклопедист, ідеолог рабовласницької демократії, один з перших засновників матеріалістичного погляду на світ і людину. Він розробив основи нової теорії пізнання, розрізняючи чуттєве і
мислительне знання, вважаючи чуттєвий досвід початком пізнання, “невиразним пізнанням”, яке можна пояснити лише мисленням. У цьому він
продовжив лінію ідей Геракліта, оскільки сам вважав, що необхідно розвивати розум людини, а не її багатознання.
Перу Демокріта належать праці з філософії, фізики, математики, фізіології, медицини та інших наук. Демокріт вважав, що мета виховання - підготовка молоді до реального життя на Землі. Він одним з перших сформулював думку про необхідність врахування природи дитини у процесі її виховання, а тому високо цінував роль сімейного виховання, головне в якому - навчати дитину наслідувати позитивний приклад батьків; прищеплювати дітям навички правильної поведінки, оскільки “хорошими людьми стають більш від вправ, ніж від природи”; важливо привчати дитину до праці, а не примушувати до неї, оскільки навчання сприяє виробленню позитивних якостей лише на основі праці.
Провідним мотивом самовдосконалення, за Демокрітом, є дитяча допитливість, а завдання вчителя - спонукання внутрішнього потягу дітей до навчання, перш за все, за допомогою переконання.
Одним з важливих завдань навчання Демокріт вважав розвиток уміння мислити. “Багато всезнайок не мають розуму” - відзначав він, тому “варто турбуватись не стільки про багато знань, скільки про всебічний розвиток розуму”.
У свою чергу, діти повинні виявляти любов до знань, намагання їх здобути, розвивати і вдосконалювати свій розум.
Для оволодіння мудрістю Демокріт радив молоді розвивати три “дари”: добре мислити, добре говорити і добре працювати.
Саме завдяки заняттям розумовою працею народжується совість - основа моралі. Морально вихована людина повинна бути мужньою, володіти своїми пристрастями, мати внутрішній потяг до добра, не піддаватися святковості, легковажному способу життя, яке породжує індивідуальні і соціальні негаразди.
Сократ (бл. 470-399 pp. до н. е.) - грецький філософ-ідеаліст, одна з вершин педагогічної думки Стародавньої Греції. У молоді роки ліпив скульптури, брав участь у військових походах афінян проти Спарти. Пізніше присвятив своє життя філософській творчості і педагогічній діяльності, користуючись лише усним методом викладання, більшу частину свого часу проводячи на афінських вулицях і площах, палестрах і гімнасіях, вступаючи в бесіду з кожним, хто виявляв бажання спілкування з ним, не нав’язуючи своїх думок слухачам, оскільки переконання вважав основним виховним методом.
Сократ дав означення таких етичних понять, як: доброта, справедливість, доблесть, відвага, мужність та ін. Люди не дотримуються моральних норм тому, що не знають їх. Тому доброчинність, за Сократом, тотожна пізнанню, а самосвідомість - найвища доброчинність.
Виховання Сократ трактував як висхідний шлях інтелектуального й морального розвитку людини і характеризував виховання як “друге народження”.
Розцінюючи людину як носія доброго начала від природи, Сократ вбачав головну мету виховання в пізнанні людиною самої себе, у моральному самовдосконаленні. Завдання педагогічної діяльності полягає у вивільненні людського інтелекту від усіх негативних зовнішніх впливів та у створенні гармонійної єдності життєвих потреб і здібностей людини.
Зосередженість філософських інтересів Сократа - сама людина, яка розцінюється переважно як моральна істота; його гасло: “Пізнай самого себе”. Діяльність Сократа полягала в обговоренні проблем пізнання, етики, політики, педагогіки з будь-якою людиною, яка згодилася відповідати на його питання.
Якщо софісти вважали, що відповісти на питання про критерії істини неможливо, то їх сучасник і опонент Сократ вважав, що істина пізнається в дискусії. Сутність його діяльності полягала в тому, щоб за допомогою певним чином підібраних питань допомогти співбесіднику знайти істинну відповідь і тим самим привести його від невизна- чених уявлень до логічно ясного й зрозумілого знання (т. зв. сократівський метод).
У своїй педагогічній практиці Сократ широко використовував метод діалогу. Саме в діалозі з учнем здійснювався ним пошук істини. Він одним з перших став використовувати індуктивні доведення і давати певні поняття, зближуючись у цьому з софістами. Для подібних бесід характерні дві найважливіші риси: 1) так звана “сократівська індукція” - метод співбесіди, що складається з допоміжних питань, відповідаючи на які, співрозмовник сам поступово переконується в неправильності і недосконалості раніше висловлених положень і 2) “сократівська іронія” - жартівливо перекручена позиція вчителя, що підкреслювала уявне незнання обговорюваного питання на противагу зазнайкуватій самовпевненості учня.
З Сократом пов’язують зародження еристичного методу навчання. Він не залишив після себе написаних творів, але його справи й думки відомі зі споминів багатьох його учнів і послідовників, зокрема творів (діалогів) Платона й історика Ксенофонта, які були учнями Сократа.
Використовуваний Сократом метод знаходження, “вирощування” й розвитку істини був метафорично названий ним “майєвтика” (тобто повивальне мистецтво). Критичний метод Сократа, що передбачає знаходження істини в пошуках, у процесі розвитку, уточнення, удосконалення понять, є формою суб’єктивної діалектики.
Педагогічній діяльності Сократ надавав особливого значення і до вчителя пред’являв високі вимоги: педагог повинен користуватися незаперечним авторитетом і любов’ю учнів.
Засвоєнню “універсального знання”, тобто філософії, передував нижчий, підготовчий ступінь освіти, на якому багато уваги приділялося фізичному та естетичному вихованню. Вимога Сократа виховувати в молоді витривалість і помірність частково зближує його вчення з принципами спартанського виховання.
Заперечуючи поширення освіти серед народу, Сократ адресував своє вчення аристократичній молоді, яка переважно й становила його аудиторію. Таким чином, вчення Сократа постає перед нами як вчення раціоналістичне і чимало з його положень витримало випробування часом. Серед них:
- людина народжується від природи доброю;
- вирішальним фактором успішності педагогічного процесу є пізнавальна, активна самостійність індивіда;
- педагогічний процес зумовлений діалектичною єдністю й протилежністю тези й антитези і його результат досягається розв’язуванням суперечностей;
- добре сформована система знань є міцною основою для формування адекватних уявлень і переконань особистості;
- вихователь несе відповідальність за наслідки своєї роботи: він повинен ретельно вибирати педагогічні дії з точки зору соціальної цінності і значимості для особистого блага вихованця.
Педагогічні принципи Сократа - відмова від примусу і насильства, визнання переконання найдійовішим виховним засобом та ін. - знайшли відгук вже в античності. їх наслідував Плутарх (І-ІІ ст. н. е.). Деякі положення Сократа були визнані Я.А.Коменським і включені у “Велику дидактику”.
Ксенофонт (430-355/354 pp. до н. е.), учень Сократа, автор педагогічного роману “Кіропедія”, або “Виховання Кіра”, висловлюючи свої думки про освіту й виховання правителя, висловив низку загальних педагогічних ідей, які відображали практику як афінської, так і спартанської системи виховання.
Ксенофонт високо оцінював роль навчання мистецтву мови в процесі формування особистості, бо освічена людина повинна досконало володіти мистецтвом дискусії, вміти вести її шляхом співставлення, аналогії; уміти аналізувати, розтлумачувати обговорювані поняття. Основні персонажі “Кіропедії” промовляють зразкові промови за всіма правилами класичної грецької риторики.
Виховання повинне перебувати під контролем держави і передбачати мету виховання досконалих громадян.
Провідне місце у вихованні Ксенофонт відводив навчанню справедливості: діти повинні бачити, як морально й доброчинно поводять себе щодня старші, що особливо сприяє вихованню моральних чинників. Дітей необхідно навчати також слухняності своїм господарям. У процесі виховання особливу увагу необхідно надати юнацькому віку. У “Споминах про Сократа” Ксенофонт на прикладі педагогічної практики свого вчителя розкрив особливості розумового виховання юнацтва, захоплюючись його методичним мистецтвом.
Платон (427-347 pp. до н. е.) - давньогрецький філософ-ідеаліст. Отримав різнобічну освіту. Був учнем, а потім другом Сократа. У 378 р. до н. е. заснував на околиці Афін філософську школу - т. зв. Академію, де, крім філософії, яка включала в себе діалектику, космологію, антропологію і етику, вивчались математичні дисципліни й риторика.
Школа Платона була відкритим учнів і однодумців навколо схоларха. Найважливішим завданням своєї філософської і педагогічної діяльності Платон вважав створення проекту ідеальної держави (твори “Держава” і “Закони”) і виховання філософа, здатного до державної діяльності.
У книзі “Держава” відзначено, що правильно облаштована держава має три стани: ремісники, воїни і правителі. Цей поділ обумовлений вченням про три початки людської душі. Згідно з вченням Платона, особистість людини містить у собі три першоджерела. Першим першоджерелом людської душі є відчуття, за допомогою якого пізнається зовнішнє. Наступна, вища частина людської душі - воля, сторожа душі, яка керує почуттями, не допускає перетворення їх у пристрасть. Однак, роль вольової частини душі суто виконавча, бо волею керує розум, розумне джерело душі. Розум вказує волі напрям поведінки і керує почуттями.
Цим трьом першоджерелам душі людини відповідають в етиці Платона три види доброчинностей: розумній частині душі - мудрість, вольовій - мужність, хоробрість, чуттєвій - помірність. А цим доброчинностям у соціальній структурі суспільства відповідають три стани: 1) філософи, 2) воїни, 3) всі інші (ремісники, землероби, торгівці тощо).
Перші два стани є привілейованими і живуть за рахунок праці третього. Філософи управляють, воїни захищають державу. Як у людини мають узгоджуватися всі частини душі, так і в державі між суспільними станами повинна бути повна злагода. Лише тоді держава існуватиме і розвиватиметься.
В ідеальній державі Платона реалізуються його основні педагогічні принципи: різні особистості мають отримувати різне виховання.
Основою педагогічних поглядів Платона слугує його віра в безсмертя душі і переселення душ. З цим пов’язане те виняткове значення, якого Платон надавав вихованню й навчанню: лише той, хто належним чином вихований і навчений відрізняти добро від зла, може в наступному народженні вибрати правильний спосіб життя. Для Платона виховання й освіта визначають не лише правильну соціальну орієнтацію людей, але й дають людині істинну духовну свободу й можливість правильно орієнтуватися у світі вічних духовних цінностей.
Мета життя мудрої людини повинна полягати у постійному прагненні до зміцнення доброго начала душі, до розвитку здібності відтворення в ній вроджених ідей, привнесених із потойбічного “царства ідей”. Шляхи часткового прилучення до світу ідей ще за життя людини Платон вбачав у філософії, яка сприяє пізнанню добра і краси.
Пізнання трактується Платоном як процес сходження від чуттєвого до сприймання істинних реальностей і безпосереднього осягнення істинних ідей. Найліпший шлях для практичного здійснення цього процесу вбачався у діалектичному методі, який трактувався як розвиток шляхом зіткнення думок.
Виховання і набуття людиною систематичних знань набувають у Платона важливого значення. Завдання виховання — навчити людину передавати нащадкам принципи доброчинності і таким чином зміцнити розумну частину душі.
Щоб здійснювати ідеальне виховання в кастовій державі, Платон вважав необхідним забезпечити дитині такі умови, які сприяли б усвідомленню нею загальнодержавних інтересів, а не вузько егоїстичних особистих. Оскільки цьому заважає приватна власність, то в перших двох привілейованих груп (філософи і воїни) її не повинно бути (ідея т. зв. аристократичного комунізму).
На думку Платона, тільки державне виховання може дати особистості духовну і моральну культуру. Щодо самої системи виховання й освіти, то вона випливає з основного факту заперечення сімейного начала для панівних груп населення. Виховання в державних закладах є обов’язковим. Після народження дітей поміщають у спеціальні виховні будинки, де їх вигодовує і доглядає штат годувальниць. Вже в цей період не варто задовольняти усі бажання дитини, вдаватися до різних пестощів. Правильний спосіб життя полягає в тому, щоб не ганятися за радощами і не уникати смутку, а дотримуватися середини.
До 7 років дитина проходить цикл організованого дошкільного виховання. Помітного значення Платон надавав дитячим іграм як засобу підвищення ефективності навчання, пізнавальної активності дітей, формування у них соціальних якостей і бажання систематично трудитись. Важливого значення надавав філософ ознайомленню дітей з оповіданнями, казками. З метою естетичного розвитку радив оточувати дітей красивими предметами: статуями, картинами, витонченими тканинами.
Таким чином, у своєму прагненні регламентувати життя раннього дитинства Платон власне висунув ідею організації дитячого садка.
З 7 років хлопчики і дівчата (окремо) починають відвідувати державні школи зі звичайною для афінських шкіл програмою. У зміст навчання Платон вводив низку обмежень: цензуру на казки, вилучав твори Гомера, епос з літератури; забороняв участь учнів у театральних виставах, обмежував перелік музичних інструментів, зводячи їх до ліри і кіфари.
З 7 до 17-річного віку особлива роль відводиться гімнастиці для підтримання здорового способу життя. Цінними є думки Платона про необхідність фізичного розвитку і загартовування дітей обох статей з раннього віку, однакового розвитку вправності обох рук. Фізичне виховання учнів повинно мати військово-прикладний характер і психологічно готувати до захисту вітчизни.
Помітна увага приділялася Платоном релігійному вихованню. Релігійність формується за допомогою участі дітей у різних церемоніях, обрядах, масових танцях тощо. Молодь треба виховувати в простих формах архаїчної мелодики та ритму в поєднанні з високоморальними текстами. Поезія також має нести морально-релігійне навантаження.
Платон обґрунтував внутрішню основу морального виховання (емоції, душевне піднесення і життєрадісність). Він виступив проти залякування у вихованні дітей. У творах Платона знаходимо початки ідей про суспільно-державну важливість статевого виховання молоді (Шлюби можливі між особами одного стану; народження дітей регламентоване, з перших днів життя діти виховуються в спеціальних закладах).
З програми освіти й виховання Платон вилучив все, що мало відношення до трудового виховання. Схильність до ремесла розглядалася ним як найбільша вада, яку слід викорінювати під загрозою безчестя.
На відміну від класичних афінських гімнасій, в яких вдосконалювався розвиток душі й тіла, Платон пропонував гімнасії, в яких молодь знайомиться зі скороченим курсом арифметики, геометрії, астрономії, переважно з практичною метою, зокрема, військового характеру (вміння облаштувати табір, зосередження і розгортання війська).
Вік з 18 до 20 р. Платон визначав як період серйозної військової підготовки - ефебії, коли здійснюється відбір юнаків за здібностями. Менш обдаровані - майбутні воїни
- закінчують на цьому свою освіту, а найобдарованіші приступають до вищої освіти, яка складається з двох циклів. З освіти вилучається все, пов’язане з практикою. Протягом першого циклу (21-30 pp.) учні вивчають математику (арифметика, геометрія і астрономія) і музику. У 30 р. серед учнів знову здійснюється відбір, і найздібніші протягом наступних 5 років (31-35 pp.) вивчають діалектику (мистецтво вести дискусію). Після закінчення навчання необхідно протягом наступних 15 р. брати участь в управлінні державою, у 50 років наступає час для теоретичних занять і педагогічної діяльності.
Ця система освіти для ідеальної держави розвинена далі Платоном у “Законах”. Вона пристосована до олігархічного устрою (посилення цензури в галузі мистецтва, суворий відбір вихователів та ін.). Особлива увага приділялася фізичному вихованню і загартовуванню дітей, починаючи з грудного віку.
Початкова освіта, яка є для привілейованих станів загальною, здійснюється в спеціальних приміщеннях - у гімнасіях, школах, манежах. З 3 до 13 р. діти вивчають граматику і початки математики.
Важливу роль відводив Платон учителю, вихователю, висунувши високі вимоги до нього. Наставник повинен знати нахили й характер дітей, володіти знаннями, “абстрагованими від земного буття і такими, що приводять до світу ідей”. Розсудливість і справедливість - головна мета життя наставника.
Таким чином, вчення Платона глибоко кастове. Освіта
- прерогатива лище вищих класів, решті - радив “міцно-міцно затиснути вуха”.
Педагогічна система Платона відзначається достатньою чіткістю, структурністю, методологічним обґрунтуванням. Зі спартанської системи виховання, на його думку, виправдовує себе:
- державний характер виховання. Держава зацікавлена в підготовці добрих воїнів і філософів; вона встановлює мету і завдання виховання, узаконює освітню програму і ступені навчання, затверджує кодекс моралі. Держава регулює дітонароджуваність. Освіта має бути обов’язковою; суворість виховання; ретельний добір змісту виховання; виховання дівчат, їх рівне право на освіту.
З афінської системи виховання: - ідея гармонійного розвитку; широке коло наук; музичне виховання; система шкіл.
Чимало положень з вчення Платона справили позитивний вплив на розвиток педагогіки європейських держав, що склалися в Середньовіччі. Низку окремих його положень використав Арістотель. Платон вперше пов’язав виховання з психологією і політикою, висунув ідею громадського дошкільного виховання та вищої філософської освіти; зробив перші кроки на шляху розробки і визначення ряду педагогічних понять, дав розгорнуті судження про сутність виховання і навчання, про роль виховання в суспільстві та ін.
Філософ висунув ідею державного виховання дітей змалку, запропонував загальну систему його організації: сформулював найважливіші положення про зміст і методи роботи з маленькими дітьми, зокрема виділив значення літератури, дитячих ігор як засобу виховання; намітив вимоги до осіб, що здійснюють виховання (няні, педагоги- вихователі).
Антисфен (455-360 pp. до н. е.), один з учнів Сократа, був засновником матеріалістично орієнтованої філософської школи киніків. Єдино раельними для Антисфена були речі, які мали точні найменування, що й необхідно з’ясувати на початку шкільного навчання, наближаючись тим самим не до світу ідей, а до світу предметних уявлень. Тож не дивно, що найвище він цінував розумовий розвиток людини, вважаючи, що головний вихователь і керівник життя - це наш власний розум.
Особливого значення Антисфен надавав моральному вихованню, вважаючи, що навчання доброчинностей є найважливішим завданням школи. Дітям не стільки потрібно передавати знання, скільки виховувати у них силу волі. Критерій доброчинності - вчинки учнів. Моральне виховання нерозривно пов’язував з фізичним і трудовим: “Хто хоче стати доброчинною людиною, той повинен зміцнювати тіло гімнастичними вправами”. Він високо цінував виховну роль праці, як приклад наводив трудові подвиги Геракла. За переконанням Антисфена, блага людини є результатом її особистої праці, тому необхідно насолоджуватися задоволеннями, які приносить праця. Важливого значення Антисфен надавав виробленню звички до переборення труднощів, а тому й обов’язковій умові виховання - загартуванню, виробленню мужності, негативного ставлення до розкоші, уміння переносити незгоди, фізичні негаразди.
Арістотель (384-322 pp. до н. е.) - один з найвидатніших філософів і педагогів античності, був учнем і продовжувачем ідей Платона, вихователем Олександра Македонського (356-323 pp. до н. е.), який створив одну з найбільших держав стародавнього світу, що охоплювала в останній третині IV ст. Балканський півострів, Східне Середземномор’я, а також Іран, Середню Азію і Північно-Західну Індію до річки Інд.
Енциклопедичні пізнання самого Арістотеля відображали рівень розвитку античної науки, досягненням якої були інтегровані ним у численних творах.
У 335 р. до н. е. в Афінах заснував свою школу - Лікей, яка проіснувала кілька століть. Для своїх учнів створив низку праць, які охоплювали практично всі галузі знання того часу: філософію, логіку, психологію, природознавство, історію, політику, етику, естетику. Найважливіший філософський твір Арістотеля - “Метафізика” (те, що після фізики). Його логічні твори зібрані під загальною назвою “Органон”. З природничо-наукових праць Арістотеля найбільше значення має “Фізика”. З праць, присвячених суспільно-політичним питанням, найпомітніше місце займає “Політика". До цих творів приєднуються праці з етики (“Етика”) і естетики (“Поетика”). У трактаті “Риторика” узагальнив великий досвід класичної Греції в риторському мистецтві. У трактаті “Про душу” проаналізовані різноманітні аспекти психіки (мислення, пам’ять, емоції тощо). Педагогічним проблемам Арістотель не присвятив окремих досліджень, але дуже часто аналізував їх у різних творах, головним чином в “Етиці”, “Політиці” й “Афінській політиці”.
У своїх працях Арістотель розвивав ідею державного виховання і навчання молоді, хоча не зменшував і значення сімейного виховання, оскільки воно відповідає особливостям людської природи. Виховання дітей з 7-річного віку обов’язково повинно здійснюватися під контролем держави. Сімейне і суспільне виховання повинні співвідноситись між собою як частина й ціле. Головна мета виховання - формування у молоді доброчинності.
Виховання за своєю природою повинно мати два аспекти, оскільки в суспільстві, за переконанням Арістотеля, система “раб - господар” настільки ж природна, як і в сім’ї “дружина - чоловік”. Раби повинні готуватися до праці, а Діти заможних повинні мати необхідні умови для розвитку розуму й тілесного досконалення. Діти аристократів повинні одержувати найкращу освіту, бо вони управлятимуть Державою.
Арістотель помітну увагу приділяв аналізу проблеми факторів, які впливають на розвиток людини, виділивши три основні групи факторів: 1) зовнішній світ, що оточує людину і який вона сприймає за допомогою органів відчуття; 2) внутрішні сили, які сприяють розвитку в людини її природних задатків; 3) цілеспрямоване виховання здібностей людини в необхідному для суспільства напрямку.
Виховання, перш за все, розвиває душу, яка, за Арістотелем, має три частини, виконуючи різноманітні функції: рослинну (харчування, розмноження); тваринну (відчуття, бажання); розумну (мисленням, пізнавальна діяльність). Кожна з них належить до різного рівня життя: перша специфічна для рослин, друга - для тварин, третя - для людини, що володіє діяльним розумом. Ці три види душі є послідовними формами розвитку психіки і пов’язані у людини з різними функціями її душі - харчувальної, чуттєвої і розсудливої.
Вищі функції виникають на основі нижчих, внаслідок чого сама природа душі вимагає єдності різноманітних аспектів виховання - фізичного, розумового, морального й естетичного. Власне, Арістотель першим зробив спробу теоретично обґрунтувати необхідність сприяти за допомогою виховання гармонійному розвитку особистості. Розум є функцією душі. Розумове виховання має найважливіше значення: його хибність обумовлює деформацію душі, душевну скудність. Тому головне завдання вихователя - розвиток природи дитини через удосконалення її розуму.
Арістотель не поділяв вчення Платона про трансцендентальні ідеї, вважаючи, що розум дитини від народження є “чиста дошка”, яка заповнюється в процесі життя, і запропонував власну концепцію виховання й освіти.
Аналізуючи проблеми вихованця й освіти, Арістотель дотримувався вікової періодизації розвитку дітей, запропоновану ще піфагорійцями і обґрунтовану Платоном: від народження до 7 років, від 7 до статевої зрілості (14 років), від 15 до 21 року.
На першому, підготовчому етапі дитина повинна оволодіти уміннями писати, читати й лічити; удосконалюватися фізично, займатися гімнастикою, розвиватися естетично, навчаючись музики й малюванню. У процесі цих занять у дитини повинно поступово розвиватися логічне мислення.
На цій основі юнаки на наступному ступені навчання повинні набути традиційні знання про природу й суспільство, про людську історію. У подальшому юнаки з аристократичних родин, займаючись риторикою і поетикою, повинні були готуватися до участі в державному житті.
Методи навчання повинні спиратися на внутрішньо притаманну людині здатність до наслідування: повторення, наслідування прикладу, зразку відповідає природі дитини і дає їй почуття задоволення й радості. І розумове, й фізичне, і моральне виховання вимагають використання постійних і досить продуманих вправ, частих повторень бажаних для учителя дій, які викликають у дітей відчуття задоволення.
Педагогічна система Арістотеля, заснована на гармонійному розвитку особистості, була вершиною теоретичної педагогічної думки античного світу. Арістотель здійснив особливий вплив на наступний розвиток всієї наукової, у тому числі й педагогічної, думки. Одні мислителі спирались на матеріалістичні і діалектичні тенденції його вчення, інші - на ідеалістичні й метафізичні.
Таким чином, педагогіка рабовласницької епохи відображала своєрідність систем виховання, їх кастовий характер. Вона слугувала інтересам рабовласників і була по своїй суті теорією виховання ідеального типу рабовласника, зневажаючого фізичну працю, покликаного наказувати і керувати. І все ж, у середині цієї педагогіки точилася гостра боротьба між ідеалістичною лінією (Платона) і матеріалістичною лінією (Демокріта) з найважливіших методологічних питань про сутність людини, роль виховання тощо.
Антична педагогіка відобразила пошуки змісту, методів, засобів виховання дітей різного віку, намагання диференціювати педагогічні явища, описати їх, ввести необхідні терміни і виробити відповідні поняття.