В Афінах (VII-V ст. до н. е.) на базі розвинутого ремесла, торгівлі, мореплавання утворився найбільш прогресивний для того часу державний устрій античної рабовласницької демократії. Це обумовило розквіт афінської культури і прогресивний характер афінського виховання.

Афінське виховання передбачало іншу мету, ніж спартанське, а саме: “Найбільше ми прагнемо, щоб громадяни були прекрасні душею і загартовані тілом, бо саме такі люди добре живуть у мирний час і спасають державу під час війни” (Лукіан). Це виховання мало різнобічний характер.

До 7 років діти отримували традиційне сімейне виховання, метою якого був розвиток у дитини фізичних сил, почуття краси й формування традиційних моральних принципів. Вихованням дитини займались мама, няня, раб.

Після досягнення 7 років дівчатка залишалися виховуватися в сім’ї, а хлопчики починали відвідувати платні школи (одночасно або послідовно): мусичні і гімнастичні, останні мали назву палестри. У заможних сім’ях опіку над юним школярем здійснював раб-вихователь, педагог. Слово “педагог” означає “той, що веде дитину”. Це був домашній раб, який супроводжував дитину до школи й стежив за нею вдома. Поступово зі звичайного раба педагог перетворювався в домашнього вихователя.

У мусичних школах (8-16 pp.) дітей навчали учитель-граматист і вчитель-кіфарист. Тут діти повинні були навчитися читати, писати, рахувати, використовуючи при цьому спеціальний предмет для лічби - абак. Навчання грамоти здійснювалося буквоскладальним методом. Для цього діти використовували навощені дошки - “пери”, на яких учні “стилями” - загостреними паличками - наносили букви, складали тексти, записували результати обчислень. Ці елементи техніки шкільного письма засвідчують про зв’язок стародавньогрецької культури з історично близькою до неї культурою Стародавнього Сходу.

Мусичне виховання охоплювало ті сфери культури, які перебували під опікою муз, за грецькою міфологією - дочки богині пам’яті Мнемосіни. До цієї сфери належали поезія, музика, танці, науки й мистецтва в цілому. У мусичних школах діти вивчали напам’ять уривки з класичної літератури: Гомер, Гесіод, Езоп, Есхіл, Софокл, Евріпід. Музика, поезія і граматика настільки тісно були взаємопов’язані, що викладати їх міг лише один учитель, паралельно навчаючи дітей грі на кіфарі, музичному інструментові щипкового типу. Грі на флейті в афінських школах не навчали, бо, на думку афінян, вона не поєднувалася з усною мовою, а, отже, й з інтелектуальним розвитком дитини.

В палестрах (13-14 pp.) афінські діти тренувалися в бігу, стрибках, боротьбі, плаванні, метанні диска. Помітна увага приділялася мистецтву танцю, в якому прагнули передати гаму людських переживань. Учні брали участь в народних іграх і виставах. Знатні люди проводили з дітьми бесіди на моральні теми.

Юнаки з найзаможніших родин, які успішно завершили курс навчання в мусичних школах і палестрах, продовжували удосконалюватися в державних навчальних закладах - гімнасіях (16-18 pp.). В Афінах у V-IV ст. до н. е. їх було три: Академія, Лікей та Кіносарг, де видатні ритори і поети вели з юнаками повчальні бесіди. Грецьке слово “схола”, нинішнє школа, означає дозвілля, відпочинок від праці, що сприяє фізичній і духовній досконалості.

Гімнасій Академія розміщувався в храмі легендарного афінського героя Академа. В садах Академа стояли жертовники музам і Прометею, який, згідно з легендою, подарував людям писемність. Саме тут Платон збирав своїх учнів.

Гімнасій Лікей містився біля храму міфічного Аполлона Лікейського, в якому навчав Арістотель. У гімназії Кіносарг, де могли навчатися юнаки не лише з середовища повноправних афінян, працював зі своїми учнями Антисфен, засновник філософської школи киніків. Поряд з цим гімнасієм розташовувалось святилище Геракла, легендарного напівбога-трудівника, який був немовби покровителем цієї школи.

З 18-ти до 20-річного віку афінські юнаки повинні були перебувати в ефебії - дворічному військовому державному органі, в якому юнаків навчали військовій справі. Після першого року перебування на службі вони давали клятву на вірність Афінській державі.

В Афінах та інших містах Еллади в кінці V - на початку IV ст. до н. е. свої школи мали й мандрівні вчителі мудрості - софісти, які навчали, у першу чергу, красномовству й логіки. Красномовство, мистецтво переконувати і відстоювати свої погляди, стало справою політиків. Потребу в підготовці таких людей і задовольняли софісти. їх називали вчителями мудрості, “словесної боротьби”, “гімнастики розуму”. Софісти започаткували розвиток риторики й логіки, як мистецтва мови, що передбачає залучення поетичних, художніх і наукових творів. Розвиваючи риторику, софісти сприяли піднесенню загального рівня освіти юнаків; привчаючи їх мислити, правильно говорити, наслідувати поведінку видатних людей. Методи навчання були найрізноманітніші: розповідь, бесіда, розгорнуте доведення, дискусія та ін.

В VI ст. до н. е. в Стародавній Греції почали вже досить чітко формуватися філософські школи. Найдавнішою з них була піфагорійська, яка справила особливий вплив на наступний розвиток всієї філософської думки. Засновником піфагорійської школи, своєрідного релігійно-етичного братства був Піфагор Самоський (VI ст. до н. е.), розквіт життя якого припав на 540-537 pp. до н. е. У піфагорійському братстві навчання й виховання молоді було добре продуманим і організованим.

В основу періодизації розвитку людини піфагорійці поклали число 7: в перше семиріччя життя людини випадають молочні зуби, у друге семиріччя наступає статева зрілість, у третє - виростає борода. Навчати й виховувати необхідно, враховуючи вік людини, щоб “діти не вели себе як немовлята, юнаки - як діти, чоловіки - як юнаки, а старі не впадали в маразм”.

Завдяки пізнішим висловлюванням філософа III—IV ст. Ямвліха можна скласти уявлення про організацію навчання юнаків у піфагорійському братстві. День розпочинався з ранкової прогулянки у священному парку, щоб кожен окремо міг “впорядкувати й гармонізувати свідомість”. Після цього учні збиралися в храмі, де відбувалося навчання й удосконалення вдачі. Потім - гімнастика, а вже потім - сніданок і прогулянка з друзями з метою колективного повторення нових знань. Після обіду юнаки приступали до читання, яке проводив наймолодший учень, а найстарший коментував. У кінці дня вчитель висловлював свої настанови і учні розходились по домівках.

Важливим завданням учителя був розвиток пам’яті учнів, яку надзвичайно цінували й постійно тренували; у процесі навчання не переходили до розгляду наступного питання, не засвоївши попереднього, учні привчалися до самостійного переборення труднощів у навчанні. Характерними піфагорійськими настановами педагогічного характеру були: правильно організоване навчання повинно здійснюватися за спільним бажанням учителя й учня, бо в іншому випадку завдання не буде вирішене; якщо вивчення наук і мистецтв здійснюється добровільно, то мета буде досягнута, а якщо не добровільно, то це негідно й безрезультатно тощо.

У V ст. до н. е. в Стародавній Греції стала очевидною необхідність осмислення в межах філософії такого важливого явища соціального життя, як виховання необхідних державі громадян. На цей період вже був накопичений досить багатий і різноманітний емпіричний матеріал, в багатьох містах-полісах античного світу функціонували школи. Нерозчленовані ще наукові знання концентрувалися у своєрідних натурфілософських системах, органічною складовою яких були й педагогічні ідеї, думки й погляди багатьох учителів, просвітителів. Іншими словами, у надрах натурфілософських знань формувалася педагогічна думка Стародавньої Греції.