Історія педагогіки. Книга І. Історія зарубіжної педагогіки

§7. Шкільна справа і зародження педагогічної думки в Стародавньому і середньовічному Китаї

Основою виховання й навчання дітей у Стародавньому Китаї, як і в інших країнах Сходу, слугував досвід сімейного виховання, який своїми витоками сягав первісної епохи. Усім необхідно було дотримувати численних традицій, що впорядковували життя й дисциплінували поведінку кожного члена родини. Так, не можна було вимовляти лайок, робити вчинки, що шкодять родині й старшим. Основою сімейних відносин була повага молодших до старших, шкільний наставник шанувався, як батько. Роль вихователя й виховання була в Стародавньому Китаї надзвичайно велика, а діяльність вихователя вважалася досить почесною.

Історія китайської школи своїм корінням сягає глибокої давнини. За переказами, перші школи в Китаї виникли в III тисячолітті до н. е. Перші письмові свідчення про існування в Стародавньому Китаї шкіл збереглися в різних написах, що належать до найдавнішої епохи Шан (Інь) (XVI-XI ст. до н. е.). У цих школах навчалися лише діти вільних і заможних людей. До того часу вже існувала ієрогліфічна писемність, якою володіли так звані жерці. Уміння користуватися писемністю передавалося в спадщину й украй повільно поширювалося в суспільстві. Спочатку ієрогліфи висікали на черепашачих панцирах і кістках тварин, а потім (в Х-ІХ ст. до н. е.) - на бронзових посудинах. Далі, аж до початку нової ери, для письма використовували розщеплений бамбук, зв’язаний у пластини, а також шовк, на яких писали соком лакового дерева за допомогою загостреної бамбукової палички. В III ст. до н. е. лак і бамбукову паличку поступово замінили туш і волосяний пензлик. На початку II ст. н. е. з’являється папір. Після винаходу паперу й туші навчання техніки письма стало більш легкою справою. Ще раніше, в ХІИ-ХІІ ст., зміст шкільного навчання передбачав оволодіння шістьма мистецтвами: мораллю, письмом, рахунком, музикою, стріляниною з лука, верховою і запряжною їздою.

В VI ст. до н. е. у Стародавньому Китаї сформувалося декілька філософських напрямків, найбільш відомими з яких були конфуціанство й даосизм, які виявили особливий вплив на подальший розвиток педагогічної думки.

Найбільший вплив на розвиток виховання, освіти й педагогічної думки в Стародавньому Китаї здійснив Конфуцій (551-479 pp. до н. е.). Основою його педагогічних ідей слугувало трактування ним питань етики й управління державою. Особливу увагу він звертав на моральне самовдосконалення людини. Центральним елементом його вчення була теза про правильне виховання як неодмінну умову процвітання держави. За Конфуцієм, міцність і життєвість суспільства ґрунтуються на правильному вихованні його членів, згідно з їхнім соціальним статусом: “Государ повинен бути государем, сановник - сановником, батько - батьком, син - сином”. Правильне виховання було, за Конфуцієм, найважливішим фактором людського існування. На його думку, природне в людині - це матеріал, з якого при правильному вихованні можна створити ідеальну особистість. Втім, Конфуцій не вважав виховання всесильним, оскільки можливості різних людей від природи неоднакові. За природними задатками Конфуцій розрізняв “синів неба” - людей, які мають вищу вроджену мудрість і можуть претендувати бути правителями; людей, що опанували знаннями за допомогою навчання й здатних стати “опорою держави”; і, нарешті, чернь - людей, нездатних до важкого процесу збагнення знань. Конфуцій наділяв ідеальну людину, сформовану вихованням, особливо високими якостями: шляхетністю, прагненням до істини, правдивістю, шанобливістю, багатою духовною культурою. Він висловлював ідею різнобічного розвитку особистості, віддаючи при цьому перевагу моральності людини перед її освіченістю.

Його педагогічні погляди знайшли відображення в книзі "Бесіди й судження", що містить за переказами запис бесід Конфуція з учнями, які вони заучували напам’ять, починаючи з II ст. до н. е. Ось деякі сентенції з цієї книги, що відображають високу оцінку ролі навчання: “навчатися без перенасичення, просвіщати без утоми”; “навчатися й час від часу повторювати вивчене, хіба це не є приємним?”; “навчатися й не міркувати - даремно гаяти час, міркувати й не навчатися - згубливо”; “якщо не можеш удосконалювати себе, то як же зможеш удосконалювати інших людей?”

Навчання, за Конфуцієм, повинно ґрунтуватися на діалозі вчителя з учнем, на класифікації й порівнянні фактів і явищ, на наслідуванні зразкам. У трактаті “Книга обрядів”, створеному послідовниками Конфуція, докладно викладені і його педагогічні ідеї. Шкільне навчання визнавалося необхідним у житті людини: “Тільки з початком навчання довідуєшся про власну недосконалість і одержуєш можливість самоосвічення”; “думай про те, щоб постійно перебувати в процесі навчання”.

Учителеві і його учневі пропонувалося вдосконалюватися одночасно: “Учитель і учень зростають разом”. У розділі книги “Книга обрядів”, названому “Про навчання”, викладені думки Конфуція про зміст шкільного навчання, яке повинне розпочинатися у віці 7-8 років. Після першого року учень повинен опанувати вмінням читати й набути здатність до навчання; через 3 роки необхідно з’ясувати, чи має учень тяжіння до навчання, чи приємне йому співтовариство товаришів; через 5 років повинні перевірятися широта знань і прихильність до наставника; через 7 років учень повинен бути підготовлений до осмисленого розмірковування; нарешті, через 9 років, при завершенні навчання, учневі необхідно вміти робити самостійні розумні висновки, “твердо стояти в науці”.

У розділі “Записка про навчання” названої книги сформульовано ряд педагогічних принципів: “якщо не припиняти дурного, коли воно виявилося, то дурне не перебороти”; “коли шляхетна людина навчає й наставляє, вона веде, але не тягне за собою, спонукає, але не змушує, відкриває шляхи, але не доводить до кінця”; “шляхетна людина у навчанні загартовується, удосконалюється, а відпочиваючи, здобуває знання в розвагах”; “якщо навчатися, коли пройшов час, то, як не старайся, не досягнеш успіху”; “виховуй повагу до послідовності, постійно виконуй свій обов’язок, і досконалість прийде”; “хто утвердиться в навчанні, а наставник стане йому рідним ... він буде одержувати насолоду в колективі своїх товаришів”; “якщо навчатися на самоті, не маючи товаришів, то світогляд буде обмежений, а пізнання убогі” та ін.

Загалом, конфуціанський підхід до навчання висловлений у ємній формулі: згода між учнем і вчителем, легкість навчання, спонукання до самостійних розмірковувань - ось що називається вмілим керівництвом. Тому в Стародавньому Китаї особливого значення надавалося самостійності учнів в оволодінні знаннями, а також умінню учителя навчити своїх вихованців самостійно ставити питання і знаходити на них правильні відповіді.

Конфуціанську систему виховання й освіти розвивали Менцзи (бл. 372-289 pp. до н. е.) і Сюньцзи (бл. 313 - бл. 238 pp. до н. е.). Обоє вони мали багато учнів. Менцзи запропонував тезу про добру природу людини і тому визначав мету виховання як формування добрих людей, які володіють високими моральними якостями. Сюньцзи, навпаки, висунув тезу про злу природу людини і тому завдання виховання вбачав у подоланні цієї злої першооснови. У процесі виховання й навчання він вважав необхідним враховувати здібності й індивідуальні особливості учнів. Перу одного з послідовників Конфуція і Менцзи, ім’я якого невідомо, належать “Нотатки про навчання” (III ст. до н. е.), в яких охарактеризована шкільна система того періоду, наголошується на необхідності здійснення розумового, морального, естетичного й фізичного розвитку учнів. У цьому трактаті відзначалося, що в процесі виховання й навчання треба враховувати вік учнів, дотримуючись принципу від простого до складного.

У другій половині І тисячоліття до н. е. в Китаї розпочався перехід від рабовласницького до феодального ладу. У період правління династії Цінь (221-207 pp. до н. е.) у Китаї сформувалася централізована держава, яку можна вважати феодальною. Хоча вона проіснувала недовго, її значення в історії Китаю було особливим: саме в цей період сформувалися феодальні землеволодіння, здійснено низку реформ, у тому числі й у галузі освіти. Були здійснені спрощення й уніфікація ієрогліфічної писемності, що мало важливе значення для поширення грамотності. Вперше в історії Китаю була створена централізована система освіти, яка складалася з двох основних типів шкіл: урядових, або казенних шкіл “Гуань сюе” і приватних шкіл “Си сюе”. З того часу і аж до XX ст. в Китаї ці два типи навчальних закладів продовжували існувати.

У період наступної династії Хань (206 р. до н. е. - 220 р. н. е.) Китай остаточно вступив у феодалізм; розвиток отримала медицина, був винайдений ткацький верстат, почалося виробництво паперу, що мало важливе значення для розвитку шкільної справи і поширення грамоти.

Саме тоді стала формуватися триступенева система освіти, яка складалася з початкових, середніх і вищих навчальних закладів. Існували казенні і приватні школи. У системі державних шкіл з’явилися перші вищі школи, що називалися “Тай сюе”. Вони створювалися центральною владою для навчання дітей з багатих сімей. У кожній такій вищій школі могло навчатися до 300 чоловік. При ханському імператорі УДі була проведена реформа освіти, ініціатором і керівником якої був політик і філософ Дун Чжуншу (179-104 pp. до н. е.), що перетворив вчення Конфуція в офіційну державну ідеологію. Відтоді конфуціанство стало панівною ідеологією феодального Китаю, а давні конфуціанські класичні книги стали головним об’єктом вивчення і основою всієї системи виховання й освіти.

У період правління династії Хань була розроблена система вивчення конфуціанських класичних книг, розрахована на 10 років. Після проходження курсу вивчення конфуціанських канонів можна було складати іспити на науковий ступінь, що давав можливість зайняти певну чиновницьку посаду.

Після династії Хань, у періоди Трицарства - правління династії Цзинь, Південних і Північних династій і династії Суй (III—VI ст. н. е.) - динамічно розвивався феодалізм, а з ним і система освіти. Це передусім виявилося у створенні і розширенні мережі навчальних закладів. Процвітали вищі школи “Тай сюе”, були створені навчальні заклади “Гоцзи сюе” - школи для синів держави. При династії Цзинь з’явився університет, де основним об’єктом вивчення залишалися конфуціанські класичні книги.

У період правління династії Сухі (581-617) розширюється мережа державних навчальних закладів, особливо вищих. Важливою зміною в цей час була введена в 606 р. нова система державних іспитів, яка офіційно допускала до складання іспитів будь-яку людину, незалежно від її соціального походження, що заздалегідь вивчила конфуціанські класичні книги. Водночас система державних іспитів була значно ускладнена.

Наступна династія - Тань (618-907) вважається золотим віком китайського середньовіччя. У цей період отримали розвиток наука, культура і освіта. Завдяки розвитку ксилографії отримала розвиток література.

У 807 р. замість усних були введені письмові екзамени, що вимагало більш ретельного вивчення конфуціанських канонів, а також ускладнювало процедуру їх проведення. У вищих навчальних закладах присуджувався науковий ступінь доктора - фахівця з п’яти класичних книг: “Іцзин” (Книга перемін), “Ліцзи” (Книга етикету), “Чуньцю” (Весна і осінь), “Шицзин” (Книга поезії) і “Шуцзин” (Книга історії). Для того, щоб скласти екзамени на такий ступінь, треба було пройти курс інтенсивного навчання, розрахований на десять років.

У період правління династії Сун (960-1279) у змісті освіти був зроблений наголос на вивчення конфуціанських класичних книг, так званого чотирикнижжя “Сишу “Дасюе” (Велике вчення), “Луньюй” (Бесіди і судження), твори стародавнього філософа-конфуціанця Манцзи “Чжу-нюн” (Вчення про золоту середину). Вся система виховання і освіти в Китаї була, як і раніше, орієнтована на вивчення стародавніх класичних книг, відірвана від реального практичного життя. Політичний діяч і вчений того часу Ван Аньші (1021-1086) зініціював здійснення реформи китайської системи освіти з метою наближення її до практичних потреб суспільства. Однак, ця спроба не мала успіху.

Період правління династії Сун був пов’язаний зі становленням неоконфуціанства, що виявляло значний вплив на зміст виховання й освіти в Китаї в наступні століття, аж до початку XX ст.

Засновники неоконфуціанства ще в X ст. висунули положення про необхідність оновлення і розвитку конфуціанських принципів. Вони вважали, що після Кунцзи (Конфуція) і Менцзи (Менція) припинився творчий розвиток конфуціанства, що перетворило його в догму і схоластику. Китайський філософ, учений, коментатор класичних книг і педагог Чжу Сі (1130-1200) завершив процес формування неоконфуціанства. Неоконфуціанці критично осмислили тлумачення основних положень конфуціанських класичних книг, що входили до складу чотирикнижжя і п’ятикнижжя. На відміну від раннього конфуціанства, з його переважно етико-політичними положеннями, в неоконфуціанстві помітне місце займають питання натурфілософії і космогонії. При цьому світ природи і світ етичних відношень неоконфуціанці розглядали як єдину систему, як два аспекти єдиного цілого. Чжу Сі узагальнив ідеї конфуціанства від самого Конфуція до сунських мислителів, створивши дуалістичну теорію двох взаємопов’язаних основ: ідеальної “Лі” (закон, принцип) і матеріальної “Ці” (речовина, матерія). Ідеальна основа передує всьому, без неї не може існувати матеріальна. Ці дві основи співіснують, однак ідеальна “Лі” - первинна, і потребує поєднання з певною “Ці”, що необхідно для “Лі” як закон її існування. Чжу Сі обґрунтував поняття “Жень” (Людинолюбство). У його тлумаченні життя набуває форми характеру людського розуму і правил любові.

Узагальнююче вчення Чжу Сі стало згодом (XIII-XIV ст.) офіційною ідеологією і головною течією в китайській філософії. Чжусіанська ідеологія, ставши канонізованою, була пристосована до інтересів правлячої верхівки феодального середньовічного Китаю. Взагалі неоконфуціанські ідеї проголошували непорушність існуючої державної влади, безумовного підпорядкування старшим за віком, дітей батькам, підлеглих начальнику, що відповідало основним завданням виховання й освіти в тогочасному Китаї. Завдяки системі освіти й системі державних іспитів вчення Чжу Сі відігравало важливу роль у вихованні підростаючого покоління в Китаї аж до початку XX ст. Вчення Чжу Сі виявило помітний вплив на філософію Кореї і Японії.

У 1279-1368 pp. Китай перебував під правлінням монгольської династії Юань, що сприяло поширенню монгольської писемності і створенню монгольських шкіл, які існували поряд з ханськими (китайськими) школами. У 1289 р. в Китаї функціонувало понад 24 тис. різноманітних навчальних закладів, чимало з яких мали земельні ділянки. Завдяки прибуткам з них - покривалися видатки на утриманням шкіл. За династії Юань у Китаї отримали розвиток астрономічна, математична і медична науки, що сприяло створенню низки навчальних закладів відповідних профілів.

У 1368-1644 pp. в Китаї знову правила китайська династія Мін. На думку відомого сучасного китайського історика педагогіки Мао Ліжуя, при династії Мін у Китаї стали зароджуватися передумови для загального початкового навчання завдяки розширенню мережі місцевих початкових шкіл “Шесюе” - общинних шкіл. Мінські імператори звертали увагу і на розвиток вищих шкіл. У Пекіні і Нанкіні було створено по одному вищому навчальному закладу спеціально для підготовки чиновників вищих державних установ. Імператорський двір не залишив без уваги і систему державних іспитів. З метою її ускладнення в 1487 р. при написанні екзаменаційних творів на державних іспитах був введений літературний схоластичний стиль “Багу вень” - певний шаблон, від якого в жодному разі не можна було відступати. Кожен твір, написаний у цьому стилі, повинен був складатися з восьми розділів: вступ, структура викладу, основні ідеї твору, перехід до викладу, початок викладу, середина викладу, кінець викладу, висновки. Кожний з чотирьох останніх розділів повинен був містити дві частини - тези і антитези, що в сумі складало вісім компонентів, тому весь твір називався “восьмичлен- ним” або “восьмитезним”. Написаний за такою схемою твір був складним переплетінням ієрогліфів, в якому цінувалася лише форма. Кожний розділ твору мав бути обмежений певною кількістю ієрогліфів - не менше 300 і не більш 700. Він писався мовою стародавніх конфуціанських книг з урахуванням неоконфуціанських коментарів до них. При написанні твору не можна було висвітлювати події і факти, що мали місце після династій Цінь і Хань, тобто після 220 р. н. е.

У 1644-1911 pp. в Китаї правила остання маньчжурська династія Цін. Маньчжури, які в культурному відношенні були значно нижче китайців, сприйняли китайську культуру і традиційну систему освіти, зберегли систему державних іспитів. Основою 267-річного панування маньчжурської династії був союз з китайською феодальною верхівкою. Офіційною ідеологією було визнано конфуціанство в його неоконфуціанській інтерпретації. Правління маньчжурської династії обумовило тривалу консервацію феодальних відносин у Китаї, що різко гальмувало соціально-економічний розвиток країни, науки, культури й освіти. Тоді, як європейські країни в результаті буржуазно-демократичних революцій вже звільнилися від пут феодалізму, Китай продовжував жити в умовах середньовіччя. За династії Цін освіта залишалася практично такою ж, як і за часів династії Мін.

У середні віки традиційна китайська система шкільної освіти мала такий вигляд: навчання китайських хлопчиків грамоті починалося з 6-7-річного віку в казенній початковій школі за помірну плату. Дівчатка в школах не навчалися і одержували виховання в родині. Багаті люди надавали перевагу навчанню своїх дітей приватним чином: вони або наймали сину вчителя, або віддавали його в приватну школу. Першим текстом, який починали учні заучувати напам’ять, була невелика книга “Трислів’я” (“Саньцзицзін”), складена в XIII ст. Її текст був написаний стислим літературним складом класичною літературною мовою у віршовій формі. Книга складалася з 1068 ієрогліфів, розташованих у 356 рядках по три ієрогліфи в кожному рядку. Зміст цього навчального посібника передбачав викладення основ філософії, китайської класичної літератури та історії; давалося стисле викладення основ конфуціанської моралі, уславлялися стародавні мудреці, наводилися приклади, гідні наслідування, згадувалися найважливіші події давньої історії Китаю. Цей підручник використовувався протягом кількох століть аж до початку XX ст. Після цього китайські учні переходили до вивчення іншого тексту - “Прізвища всіх родів” (“Байцзясін”), складеному в X ст., в якому в рифмованій формі розташовувались 408 односкладних і 30 двоскладних найбільш вживаних китайських прізвищ по чотири ієрогліфи в рядку. Після цього учні приступали до вивчення тексту другого навчального посібника - “Тисячословника” (“Цяньцзивень”), створеного у VI ст. н. е., тобто значно раніше, ніж перші два. Цей навчальний текст складався з 1 тис. неповторюваних ієрогліфів, розбитих на 250 рядків по чотири ієрогліфи в кожному рядку. За своїм змістом “Тисячословник” подібний до першого підручника “Трислів’я”. Текст “Тисячословника” повинен був обов’язково заучуватися напам’ять.

Окрім названих навчальних посібників учні заучували й деякі інші тексти, наприклад, такі, як “Оди для дітей”; зміст мав переважно морально повчальний характер. На цьому закінчувалося початкове навчання, що тривало 7-8 років. За цей час учні заучували до 3 тис. найбільш вживаних ієрогліфів, одержували елементарні знання з арифметики і китайської історії. Велике значення в процесі елементарного навчання приділялося каліграфії - мистецтву красиво писати ієрогліфи. Для більшості дітей освіта цим і закінчувалася. Після завершення початкового навчання складалися іспити. Ті, хто успішно їх витримував, могли продовжувати освіту на другому ступені, умовно кажучи, в середній школі.

Навчання на другому ступені тривало 5-6 років, протягом яких вивчалися класичні книги, що входили в конфу- ціанське чотирикнижжя - “Сишу” і конфуціанське п’яти- книжжя - “Уцзін”. В останні роки навчання другого ступеня учні навчалися стилістиці і вмінню писати вірші. Крім того, зверталася увага на вміння тлумачити тексти класичних книг і коментарів до них, писати твори за певною формою. У процесі навчання на другому ступені учні складали іспити: місячні, квартальні і річні. Таким чином, і в середній школі зміст обмежувався надто вузькими межами і мав суто гуманітарний характер. Викладання природничих наук, за винятком основ арифметики, не входило в зміст освіти. Після отримання такої освіти китайські юнаки у віці 18-19 років могли приготуватися до складання державних іспитів.

Система державних іспитів була громіздкою і складною. Складалася вона з трьох послідовних етапів. Перший етап - повітові іспити, що проводилися щорічно восени в головному місті повіту. Претенденти, що витримували ці іспити, одержували перший науковий ступінь “Сюцай” (студент, у перекладі - “розквітаючий талант”). Володарі першого ступеня могли розраховувати на заміщення чиновницької посади в масштабах повіту, а також мали право складати іспити на отримання другого наукового ступеня. Ті володарі першого наукового ступеня, що не витримували подальших іспитів і не одержували ніякої чиновницької посади, вважалися невдахами і, як правило, ставали шкільними вчителями.

Другий ступінь - провінційні іспити, проводилися навесні один раз у три роки в головному місті провінції, а також у Пекіні і Нанкіні. Здебільшого до них допускалися володарі першого наукового ступеня, які особливо добре зарекомендували себе. Ті, хто витримував провінційні іспити одержували другий вчений ступінь “Цзюйжень” (у перекладі - “людина, що зарекомендувала себе”). Ці іспити відрізнялися більшою суворістю і контролювалися головним екзаменатором з Пекіна. Його помічники і спостерігачі призначалися з числа крупних чиновників. Володарі другого наукового ступеня одержували крупні чиновницькі і державні посади в масштабах провінції, а також мали право складати іспити на отримання третього наукового ступеня в столиці.

Третій ступінь - столичні іспити, що проводилися один раз у три роки в спеціальній екзаменаційній палаті. Столичними іспитами керував генеральний екзаменатор, що призначався з числа придворних сановників. Йому допомагали багато інспекторів і глядачів. Успішно витримавши процедуру столичних іспитів, пошукачі одержували третій науковий ступінь “Цзиньші” (в перекладі - “прогресуючий вчений”). З тисяч осіб, які через кожні три роки приїздили в Пекін, ці іспити, складали не більш 300 чоловік і отримували третій науковий ступінь. Володіння цим науковим ступенем відкривало шлях до блискучої в тих умовах бюрократичної кар’єри.

На час іспитів здобувачі наукових ступенів, як правило, замикалися на одинці в ізольовані келії, де вони повинні були написати твір на задану тему у відповідності зі стилем “багувень”, про що мовилось вище.

В умовах багатовікового існування системи державних іспитів китайська школа не могла як слід розвиватися. Середньовічна шкільна освіта в результаті проіснувала до початку XX ст. Система державних іспитів була скасована лише в 1905 р.

У цілому можна відзначити, що держави Сходу накопичили багатий досвід виховання й навчання, виявивши особливий вплив на наступний розвиток школи й педагогіки. В епоху стародавніх цивілізацій Сходу виникли перші школи, були здійснені спроби осмислення мети, завдання, змісту й методів виховання й навчання підростаючих поколінь.

Запитання і завдання

1. Охарактеризуйте найважливіші особливості навчання й виховання в Межиріччі (Месопотамії). 2. Де й коли з’явились перші школи? Охарактеризуйте їх 3. Як здійснювався процес навчання грамоти в школах Стародавнього Єгипту? 3. Дайте характеристику Ведам - видатній пам’ятці літератури Стародавньої Індії. 5. Які характерні особливості освіти в Стародавній Індії? 6. Охарактеризуйте стан розвитку освіти й виховання в Стародавньому Китаї.

Література

  1. Алексеев В.М. В старом Китае: дневники путешествия 1907 года [Текст] / Алексеев В.М. - М., 1958.
  2. Дандамаев М.А. Вавилонские писцы [Текст] / Дан- дамаев М.А. - М., 1983.
  3. Древнекитайская философия [Текст]: собрание текстов: в 2 т.-М., 1971-1973.
  4. Зарождение древних классовых обществ и первые очаги рабовладельческой цивилизации [Текст]. 4.1. Месопотамия / под ред. И.М.Дьяконова. - М., 1983.
  5. История педагогики и образования. От зарождения воспитания в первобытном обществе до конца XX в. [Текст]: учеб. пособие для пед. ун-тов / Под ред. академика РАО А.И. Пискунова. - М.: ТЦ “Сфера”, 2001. - 512 с.
  6. Истрин В.А. Возникновение и развитие письма [Текст] / Истрин В.А. - М., 1965.
  7. Конфуций и его школа [Текст]. - М., 1996.
  8. Крамер С. История начинается в Шумере [Текст] / пер. с англ. / Крамер С. - М., 1991.
  9. Летурно Ш. Эволюция воспитания у различных человеческих рас [Текст] / пер. с фр. / Летурно Ш. - СПб., 1900.
  10. Оппенхейм А. Древняя Месопотамия (Портрет погибшей цивилизации) [Текст] / пер. с англ. / Оппенхейм А. - М., 1980.
  11. Савельева Т.Н. Как жили египтяне во время строительства пирамид [Текст] / Савельева Т.Н. - М., 1971.
  12. Три великих сказания Древней Индии [Текст]. - М., 1978.
  13. Хрестоматия по истории Древнего Востока [Текст]: учеб. пособие: в 2 ч. - М., 1980.