Історія педагогіки. Книга І. Історія зарубіжної педагогіки
§6. Виховання й школа в Стародавній і середньовічній Індії
Історія Стародавньої Індії умовно поділяється на два періоди: дравідсько-арійський - до VI ст. до н. е. і буддистський - з VI ст. до н. е. Особливістю індійської культури була її замкнутість, тому доцільно розглядати проблеми розвитку школи й педагогічних ідей у Стародавній і середньовічній (мається на увазі період європейського середньовіччя) Індії, аж до моменту її колонізації Британією в XVIII ст., у єдності.
Культура дравідських племен - корінного населення Індії до першої половини II тисячоліття до н. е. - уподібнювалася рівню розвитку культури в ранніх державах Межиріччя, внаслідок чого виховання й навчання дітей мало сімейно-шкільний характер, причому роль родини була провідною. Школи в долині ріки Інду з’явилися орієнтовно ще в доарійський період у III—II тисячоліттях до н. е. і за своїм характером були схожі, як можна зробити припущення, на школи Стародавньої Месопотамії. Понад тисячу печаток з написами своєрідним письмом, глиняні чорнильниці для письма на пальмових листках - ось і все, що збереглося як пам’ятки культури й освіти з тих часів. У II—І тисячоліттях до н. е. на територію Індії вторглися арійські племена зі Стародавньої Персії. Стосунки між корінним населенням і завойовниками-аріями породили лад, що пізніше одержав назву кастового: все населення Стародавньої Індії стало розділятися на чотири касти. Нащадків аріїв утворювали три вищі касти: брахманів (жерці), кшатрйв (воїнів) і вайші (селян-общинників, ремісників, торговців). Четвертою - нижчою - кастою були шудри (наймані робітники, слуги, раби). Найбільшими привілеями користувалася каста брахманів. Кшатрії, будучи професійними військовими, брали участь у походах і боях, а в мирний час перебували на утриманні держави. Вайші належали до трудової частини населення. Шудри не мали ніяких прав.
Відповідно до цього соціального розподілу, виховання й навчання дітей ґрунтувалося на ідеї, згідно з якою кожна людина повинна розвивати свої моральні, фізичні й розумові якості так, щоб стати повноправним членом своєї касти.
брахманів провідними якостями особистості вважалися праведність і чистота помислів, у кшатріїв - мужність і сміливість, у вайші - працьовитість і терпіння, у шудри - покірність і слухняність.
Найважливішими завданнямії виховання дітей вищих каст у Стародавній Індії до середини І тисячоліття до н. е. були: фізичний розвиток - загартовування, уміння управляти своїм тілом; розумовий розвиток - ясність розуму й розумність поведінки; духовний розвиток - здатність до самопізнання. Вважалося, що людина народжується для виконання щастя життя. У дітей вищих каст виховували такі якості, як любов до природи, почуття прекрасного, самодисципліна, самовладання, стриманість. Ідеалом моральної поведінки вважалося сприяння загальному добру, відмова від вчинків, які шкодять такому благу. Зразки виховання черпалися насамперед у сказаннях про Кришну - божественного і мудрого царя - воїна й пастуха. У цих сказаннях подано докладний опис сімейно-суспільного виховання в Стародавній Індії.
Епічний Кришна виховувався спочатку серед ровесників у спільних іграх і праці. Пізніше батьки віддали його на навчання до мудрого брахмана. Тут він разом з однокласниками вивчав Веди й після закінчення шістдесяти чотирьох днів повинен був опанувати різноманітними мистецтвами й уміннями - “всією людською вченістю”.
Ідеал давньоіндійського виховання розкритий в образі царевича Рами - одного з героїв “Махабхарати” - епосу народів Індії. Для індусів Рама був зразком досконалої людини, еталоном вищої вихованості. Ось яким уявлявся їм Рама: “Ніхто не міг зрівнятися із царевичем у силі й відвазі, і всіх перевершив Рама вченістю, і вихованням, і мудрим розумінням. Сповнений чеснот, він ніколи не хвастався й не вишукував пороків в інших. Чистий душею, він був привітний і лагідний у спілкуванні, незлісний і прямодушний, шанобливий зі старшими. У години відпочинку він постійно удосконалювався у військовому мистецтві, вів корисні бесіди з вченими й досвідченими людьми. Він знав Веди, закони й звичаї, був красномовний і розважливий і ніколи не ухилявся зі шляху обов’язку”.
Зразком давньоіндійської повчальної літератури можна вважати “Бхагавадгиту” - пам’ятку релігійно-філософської думки Стародавньої Індії, що містить філософську основу індуїзму (середина І тисячоліття до н. е.), яка була не тільки священною, але й навчальною книгою, написаною у формі бесіди учня з мудрим учителем. В образі вчителя тут постає сам Кришна, в образі учня - царський син Арджуна, який, потрапляючи в скрутні життєві ситуації, шукав поради у вчителя й, одержуючи роз’яснення, підносився на новий рівень пізнання й здійснення вчинків. Навчання повинно будуватися у формі запитань і відповідей: спочатку повідомлення нового знання в цілісному вигляді, потім різнобічний його аналіз. При цьому розкриття абстрактних понять поєднувалося з приведенням конкретних прикладів.
Суть навчання, як випливає з “Бхагавадгити”, полягало в тому, що перед учнем послідовно ставилися ускладнюючі завдання конкретного змісту, вирішення яких повинно вести до пізнання істини. Процес навчання образно порівнювався з боєм, перемагаючи в якому учень підносився до досконалості.
До середини І тисячоліття до н. е. в Індії сформувалася певна виховна традиція. Перший ступінь виховання й навчання був прерогативою родини, систематичного навчання в якій, природно, не передбачалося. Для представників трьох вищих каст воно розпочиналося після особливого ритуалу посвячення в дорослі - “упанаяма”. Ті, хто не пройшов подібного ритуалу, нехтувалися суспільством; вони позбавлялися права мати подружжя з представників своєї касти, отримувати подальшу освіту. Порядок навчання в спеціаліста-учителя помітно був організований на зразок сімейних стосунків: учень вважався членом родини вчителя, і, крім оволодіння грамотою й обов’язковими для того часу знаннями, він засвоював правила поведінки в родині. Терміни “упанаями” і зміст подальшої освіти були не однаковими для представників трьох вищих каст. Для брахманів “упанаям” розпочиналася з 8-річного віку, кшатріїв - з ll-річного, вайші - з 12-річного.
Найзмістовнішою була програма освіти у брахманів; заняття для них складалися в засвоєння традиційного розуміння Вед, оволодінні навичками читання й письма. Кшатрії і вайші навчалися за подібною, але дещо спрощеною програмою. Крім того, діти кшатріїв набували знання й навички з військового мистецтва, а діти вайші - з сільського господарства й ремесла. їхня освіта могла тривати до восьми років, потім ще впродовж 3-4-х років учні займалися практичною діяльністю в будинку свого вчителя.
Прообразом підвищеної освіти можна вважати заняття, яким присвячували себе деякі юнаки з вищої касти. Вони відвідували відомого своїми пізнаннями учителя - гуру (“шанований”, “гідний”) і брали участь у зібраннях і дискусіях учених людей. Поблизу міст почали виникати так звані лісові школи, де навколо гуру-пустельників збиралися їхні вірні учні. Спеціальних приміщень для навчальних занять не було; навчання відбувалося на відкритому повітрі, під деревами. Основною формою компенсації за навчання була допомога учнів родині вчителя по господарству.
Новий період в історії давньоіндійського виховання розпочинається в середині І тисячоліття до н. е., коли намітились істотні зміни в стародавньому індійському суспільстві, пов’язані з виникненням нової релігії - буддизму, ідеї якої відобразилися й на вихованні. Буддійська традиція навчання мала своїм джерелом просвітительську й релігійну діяльність Будди (в Індії - Шакья-Муни) (623- 544 pp. до н. е.). У релігії буддизму він - істота, що досягла стану вищої досконалості, що виступала проти монополізації релігійного культу брахманами й за рівність каст у сфері релігійного життя й виховання. Він проповідував непротивлення злу й відмову від всіх бажань, що відповідало поняттю “нірвана". За переказами, свою просвітительську діяльність Будда розпочинав у “лісовій школі” біля міста Бенареса. Довкола нього, вчителя-пустельника, збиралися групи добровільних учнів, яким він проповідував своє навчання. Буддизм приділяв особливу увагу окремій особистості, беручи під сумнів непорушність принципу нерівності каст і визнаючи рівність людей від народження. Тому в буддійські громади приймалися люди будь-якої касти.
Відповідно до буддизму головним завданням виховання було внутрішнє вдосконалювання людини, душа якої повинна бути врятована від мирських пристрастей через самопізнання й самовдосконалення. У процесі пошуку знання буддисти розрізняли стадії зосередженого уважного засвоєння й закріплення. Найважливішим його результатом вважалося пізнання раніше не пізнаного.
У буддійський період стали формуватися й нові уявлення про зміст освіти. У навчанні головна увага приділялася граматиці санскриту, літературно обробленій формі давньоіндійської мови, яка стала в І ст. до н. е. провідною мовою в Північній Індії. У цей період виник і найдавніший індійський складовий алфавіт - драхми.
До III ст. до н. е. у Стародавній Індії вже виробилися різні варіанти алфавітно-складового письма, що відбилося й на поширенні грамотності. У буддійський період початкове навчання здійснювалося в релігійних “школах Вед” і в світських школах. Обидва типи шкіл існували автономно. Учитель у них займався з кожним учнем окремо. Зміст навчання в “школах Вед” (Веди - гімни релігійного змісту) відображав їх кастовий характер і мав релігійну спрямованість. У світські школи учнів приймали незалежно від кастової й релігійної приналежності, і навчання тут мало практичний характер. Зміст навчання в школах при монастирях передбачав вивчення Стародавніх трактатів з філософії, математики, медицини тощо.
На початку нашої ери в Індії почали змінюватися погляди на кінцеві завдання виховання: воно повинно було не тільки допомагати людині навчитися розрізняти сутнісне й тимчасове, досягати щиросердечної гармонії й спокою, відкидати похапливе й тлінне, але й домагатися реальних результатів у житті. Це привело до того, що в школах при індуських храмах крім санскриту стали навчати читанню й письму місцевими мовами, а при брахманських храмах стала утворюватися двоступенева система освіти: початкові школи (“толь”) і школи повної освіти (“аграхар”). Останні були немовби співтовариствами вчених і їх учнів. Програма навчання в “аграхар” у процесі їхнього розвитку поступово ставала менш абстрактною, враховуючи потреби практичного життя. Був розширений доступ до освіти дітей з різних каст. У зв’язку з цим тут стали навчати в більшому обсязі елементам географії, математики, мовам; почали навчати лікуванню, ліпленню й іншим мистецтвам.
У Стародавній Індії поступово сформувалися ряд крупних центрів освіти. Найбільшу популярність серед них отримали школи, залишки яких були виявлені археологами на руїнах біля міста Бхуванешвар. Можна припустити, що приблизно за п’ять століть до нової ери на цій території сформувалися співтовариства вчених, які разом зі своїми учнями обговорювали філософські проблеми, учні отримували відомості з медицини, мистецтва, астрономії, природознавства, торгівлі. Цей своєрідний науковий центр підтримував зв’язок з тогочасним цивілізованим світом: Китаєм, Близьким і Середнім Сходом.
Не менш широку популярність як центри культури й освіти набули школи при деяких буддійських монастирях за 500 років до нашої ери. У них учні вивчали індуїзм і буддизм, логіку, Веди, медицину, філологію, мови, право, астрономію й інші науки.
Пізніше, в епоху європейського середньовіччя, в духовній спадщині народів Індії, як і раніше, помітне місце займали ідеї, які вплинули на розвиток світової педагогічної культури.
Серед різноманітих релігійно-філософських вчень, у межах яких формувалися окремі напрями педагогічної думки Індії, можна виділити три основні: брахманізм, буддизм і ісламізм, що панували в період середньовіччя. Внаслідок цього в Індії сформувалися три системи виховання: брахманська, буддійська, мусульманська. Брахманська й буддійська системи поступово злилися й утворили так звану індуїстську систему виховання. Брахманізм, ідеологія якого ґрунтувалася на визнанні фатальної неминучості кастового розшарування суспільства, освяченого Богом, як і раніше, ділив людей на брахманів (жерців), кшатріїв (воїнів), вайші (хліборобів, ремісників) і шудри (слуг). Перші три касти проголошувалися вищими, їхні діти при досягненні юнацького віку проходили свій обряд посвячення (другого народження), що давало їм право навчатися далі, осягати суть священних гімнів, створення яких датується ще XI ст. до н. е.
Сутність життя з погляду брахманізму полягала в тому, щоб відректися від земного світу, пізнати вищу силу й набути безсмертя у “вищому світі”; сутність людського буття визначалася як “самопізнання”.
Зі змісту ведичних гімнів випливало, що спочатку багаті родини тримали в будинку людей, які читали їхнім дітям гімни з Вед. У II—І ст. до н. е. стали відкриватися школи, доступні трьом вищим кастам, де з 8 років починали навчатися брахмани, з 12 років - кшатрії й вайші.
Зміст освіти в цих школах мав переважно релігійний характер, але разом з тим відрізнявся певною різнобічністю: поряд із заучуванням Вед він передбачав також вивчення елементів математики, історії, етики, астрономії, граматики, філософії. Курс навчання передбачав, крім того, різноманітні фізичні вправи. Навчання здійснювалося переважно в усній формі. Для брахманів воно тривало 8 років і складалося з заучування гімнів та інших релігійних текстів.
Учень зазвичай жив у будинку вчителя-гуру, який особистим прикладом виховував у нього чесність, вірність вірі, слухняність батькам. Учні повинні були беззаперечно підкорятися своєму гуру.
Суспільний статус наставника-гуру був дуже високим. Учень повинен був шанувати вчителя більше, ніж своїх батьків. Професія вчителя-вихователя вважалася найпочеснішою в порівнянні з іншими професіями.
Кастова система побудови суспільства впродовж багатьох століть обумовлювала обмеження доступу до освіти широких верств населення. Навіть серед трьох вищих,каст провідне становище займала каста брахманів. Саме їхні діти готувалися бути священнослужителями, які виконували й головні педагогічні функції. Для кшатріїв і вайші вивчення Вед не мало такого значення, як для брахманів, які готувалися до містичного трактування ведичних текстів і їхнього роз’яснення всім віруючим.
Варто звернути увагу на практичну спрямованість освіти й виховання дітей з каст кшатріїв і вайші: на відміну від брахманського виховання, вайші повинен був навчитися сіяти й розрізняти гарні й погані поля, вимірювати вагу, обчислювати площі, об’єми тощо. Для набуття цих знань, вайші поряд з сільським господарством знайомилися з основами географії, вивчали іноземні мови, а також одержували досвід участі в торговельних операціях. Початкові знання зі своєї професії вони здобували звичайно у своїх батьків, допомагаючи їм у веденні господарства й торгівлі. Практичні навички в кожній касті передавалися від батьків дітям.
Починаючи з VI ст. до н. е. і до VIII ст. н. е. панівною в Індії була ідеологія буддизму. Буддійська система освіти у порівнянні з брахманською була більш демократичною і не орієнтувалася на кастові відмінності. Вона відкривала доступ до освіти всім дітям незалежно від касти й статі.
Буддизм розширив роль шкіл при монастирях, діти навчалися протягом 10-12 років під керівництвом буддійських ченців. Тут від учнів вимагалася беззаперечна слухняність, у випадку порушення дисципліни учня відраховували зі школи. Зміст виховання був переважно релі- гійно-філософським; пізніше було введено навчання граматики, лексики, медицини. Оцінюючи систему освіти того часу, варто підкреслити, що освіта була переважно релігійною, з якою поєднувалося повідомлення спеціальних знань. Загальноприйняті догми релігії поширювалися безліччю каналів у всіх шарах суспільства, досягаючи найнижчих. При цьому освіта була загальним здобутком.
В епоху європейського середньовіччя в Індії виникла й інша система освіти - мусульманська. За ісламською традицією в мусульман Індії існувало два типи навчальних закладів - мектеби й медресе. Навчання в мектебах здійснювалося двома мовами - фарсі й арабською, в медресе - арабською. Мектеби створювалися при мечетях і були аналогічні індуїстським елементарним школам. Медресе були навчальними закладами, які готували молодих людей до професії вчителя, священнослужителя, лікаря й тощо.
Оригінальні ідеї з питань виховання висловили імператор з династії Великих Моголів Акбар (1542-1605) і його найближчий сподвижник Абул Фазл Алламі, які метою своєї діяльності вважали поліпшення людської цивілізації. Вони засудили грубий деспотизм у сім’ї, релігійний фанатизм і кастовий розподіл. Стосунки між усіма людьми повинні були, на їхню думку, будуватися розумно, ґрунтуючись на взаємоповазі.
В епоху європейського середньовіччя центрами освіти в Індії були, у першу чергу, Агра, JIaxop, Фатіхпур та ін. Багато загальноосвітніх шкіл створювалися приватними особами: медресе шейха Ваджі Уддіна в Гуджараті, медресе Маульві Алімуддіна в Канауджі та ін.
За релігійними звичаями, відвідування жінками будь- яких навчальних закладів було неможливим. Проте майже в кожній багатій родині утримувалися вчителі для навчання дівчат. Широкою популярністю користувалася школа для дівчат, створена Акбаром при його палаці.
Проникнення європейської цивілізації в XVII-XVIII ст. позбавило Індію самостійності в плані економічного розвитку, але не позбавило індійський народ самобутності й прагнення берегти й розвивати свою національну культуру.
Загалом, виховання й школа в Стародавній і середньовічній Індії пройшли тривалий шлях розвитку. Зміст шкільного навчання поступово ставав усе більше й більше життєвим, доступним для засвоєння, зберігаючи при цьому традиційний характер, що певною мірою збереглося й дотепер, якщо говорити про національні школи Індії.