Історія педагогіки. Книга І. Історія зарубіжної педагогіки
§3. Зародження прийомів і організаційних форм виховання
Подальші етапи становлення виховання пов’язані з наступними опорними віхами на шляхах антропогенезу.
У період середнього палеоліту, орієнтовно 100 тис. років до нашого часу, територію Євразії покривав могутній льодовик. Екстремальні умови прискорили динаміку розвитку всього знаряддєво-трудового комплексу, весь процес олюднення гомінідів.
У групах палеоантропів, зокрема у неандертальців, відбувався прискорений процес удосконалення господарської діяльності й ускладнення соціальних відносин. На цій стадії утворюються постійні помешкання, вогонь стає постійним супутником життя. Ускладнення кам’яних знарядь праці свідчило про появу нових, більш прогресивних способів обробки каменю і відповідних їм практичних умінь. Поступово змінювався характер мисливства: при збереженні загінної його форми неандертальці почали полювати на великих тварин, що зробило їх відносно незалежними від наявності табунів парнокопитних. Розширились можливості утримання літніх людей та фізично неповноцінних робітників, що в свою чергу розширило коло потенційних вихователів.
Примітивне виховання в первісних общинах набирало силу. Воно за необхідністю було рівним для кожного, маючи за мету підготовку всіх без винятку дітей і підлітків до основних видів трудової діяльності.
У цей історичний період, 45-35 тис. років тому, процес антропогенезу виносить на вершину еволюційного потоку нову людину - неоантропа - людину розумну. Народи епохи верхнього палеоліту мали схожу культуру на величезній території Євразії - від Біскайської затоки до Байкалу.
Зміни в матеріальному й духовному розвитку людей сприяли формуванню ранньопервісної родової общини мисливців та рибалок, а потім - пізньородової общини землеробів-скотарів (VIII-V тисячоліття до н.е.). Динаміка соціальних відносин родового суспільства була обумовлена, таким чином, поступовим переходом від привласнюючих форм господарства ранньородової общини до виробничого господарства пізньородової общини. В умовах ранньопервісної, а потім і пізньопервісної родової общини відбувалася подальша еволюція виховання, здійснювалися його якісні зміни.
Цей об’ємний хронологічний інтервал, який почався близько 35 тис. років тому, завершився десь у V тисячолітті до н.е. в епоху нового кам’яного віку, неоліту. У ранньопервісних общинах склалася материнська родова організація - матріархат. Поряд зі зміцненням господарських відносин, усвідомлення кровного родства по материнській лінії було організуючим, цементуючим початком соціальних зв’язків, стверджувало провідний вплив жінок на виховання дітей.
Про своєрідне осмислення, визнання суспільної значимості материнства свідчать знайдені археологами на всій території Євразії виготовлені у верхньому палеоліті різноманітні статуетки вагітних жінок. В етнографічній літературі про народи, які зберегли риси стародавніх культур мисливців і збирачів, також відзначається, що обрядова санкція подібних фігурок полягала в охороні породільниць і захисті дітей.
Однак, спеціально організоване виховання у ранньородовому суспільстві, як і раніше, було відсутнє. Суб’єктом виховання була вся родова община в особі її старійших членів. Як показують археологічні матеріали й етнографічні паралелі, у ранньородових общинах склалася певна система практичного залучення підростаючого покоління до колективного побутового і трудового життя спільноти. Підготовка до життя не відокремлювалася від участі в ньому. Вона була основою формування якостей особистості, необхідних для входження в общину як її повноправного члена.
Процес дозрівання дітей був коротким: до 10-12 років підлітки набували необхідних знань і умінь, обсяг яких був досить обмеженим. У 13 років діти вступали в доросле життя.
Турбота про фізичне загартування дітей і передача їм досвіду господарсько-трудової діяльності були першочерговою потребою в суворих умовах боротьби за існування. Не випадково, напевно, саме в цьому напрямку намітився, перш за все, “прорив” - вироблення й накопичення емпіричних засобів навчально-виховної спрямованості. Деякі з них включалися в ритуальні обряди, тобто в систему засобів магічних дій. Характерні в цьому відношенні іграшки-талісмани, фігурки тварин, виготовлені з кісток чи м’яких порід каменю, знайдені, наприклад, у захоронениях підлітків верхнього палеоліту на Дону в с. Костенки. Подібні фігурки зустрічалися і в інших археологічних розкопках. Очевидно, за допомогою таких іграшок-талісманів діти знайомилися з принципами колективного полювання, що було своєрідним засобом їх наочного навчання реальним мисливським діям.
Таким чином, динаміка господарського й соціального розвитку сприяла і певній впорядкованості виховання. Саме з цим пов’язана існуюча в той час спроба усвідомити виховання, так би мовити, в потоці “магічного способу мислення”, обумовленого обрядовим дійством тотемізму. У цьому потоці формувалися певні прийоми передачі традицій, досвіду: наслідування звичок тварини-тотема, яка наділялась людськими якостями, приклад поведінки предка-героя, ритуальна імітація у формі наслідування, інсценування майбутнього полювання, риболовлі з розподілом ролей тощо.
Так, поряд з підготовкою до життя в повсякденній практичній діяльності виникла передача досвіду в ритуально-обрядовій формі. Вироблені в ній прийоми стали особливим культурним пластом у становленні виховання.
У спільній праці діти й підлітки спостерігали за діяльністю дорослих і постійно тренувалися, набуваючи відповідних умінь. Про це свідчать спеціально виготовлені для дітей інструменти, зброя (маленька корзина для дівчаток, дитячий лук і стріли, риболовні снасті тощо.)
Властиві дітям у родових общинах велика свобода й самостійність у діях проявлялися в їхніх іграх, що були своєрідним засобом формування трудової і соціальної поведінки. Залучення дітей до колективної спільно з дорослими праці, дитячі ігри в групах однолітків - все це здійснювалося в природному ритмі життя первісної общини, створюючи сприятливе виховне середовище, формуючи колективізм, активність та інші цінні якості особистості.
Взаємини всіх членів колективу ґрунтувалися на рівності, груповій солідарності, взаємодопомозі. Ці якості ставали незаперечним законом, регулятором поведінки. Формування відповідних норм поведінки у підростаючого покоління було предметом турботи всієї спільноти. З цією метою використовувались спеціальні засоби навчально-виховного характеру. Серед них - участь у ритуальних церемоніях, святах і танцях, що залучало дітей в емоційну атмосферу звичаїв і способу життя, виховуючи у них відповідні ідеали й ціннісні орієнтири. Застосовувались ритуальні заборони - різноманітні табу, залякування, заохочення і схвалення, попередження. Функцію своєрідного засобу навчання виконувала також усна народна творчість - колискові та інші пісні, міфи. Оповідання і легенди створювали образ ідеального героя, людини досконалого типу, яку варто наслідувати. У них містились також релігійно-міфологічні уявлення про походження світу і середовище проживання.
Таким чином, у ранньопервісній общині виховання, як і раніше, не виділялося з виробничих і побутових відносин, природного ритму життя родового колективу. До речі, це пояснює одностайно відзначені етнографами факти відсутності у первісних мисливців і збирачів фізичного покарання дітей. Разом з тим, ускладнювалися і практичні дії як засоби навчання, що сприяло емпіричному використанню таких прийомів, як гра, спостереження, тренування. Виникають такі принципово нові засоби словесного впливу, як схвалення, догана.
Нарешті, варто відзначити, що рівна для всього підростаючого покоління фізична, трудова і моральна підготовка була невіддільною від примітивної розумово-світоглядної підготовки, становлячи в сукупності нерозривний, цілісний комплекс. Цілісний характер життєдіяльності вимагав і цілісної людини, підготовленої до всіх видів господарської діяльності: накопичений людиною досвід виготовлення знарядь і її знання були настільки обмежені, що кожен не тільки міг, а й повинен був ними володіти.
Якісне накопичення прийомів навчально спрямовуючої практичної діяльності підростаючого покоління в ранньо-первісних общинах історично підготувало ті якісні зміни, які відбулися в цій галузі в подальшому - вже в умовах пізньопервісної общини.
У X-VIII тисячолітті до н.е. позначився перехід від привласнюючої форми господарювання до виробничої. У пізньопервісній общині (VIII-V тисячоліття до н.е.) поряд зі збереженням привласнювального типу господарювання (збирання, мисливство) починають функціонувати і виробничі форми діяльності (землеробство, дещо пізніше - тваринництво). Прогрес господарської діяльності збільшував стабільність отримання їжі, можливість створювати харчові запаси, сприяв продовженню тривалості життя, зростанню народжуваності, зменшенню дитячої смертності. З ускладненням господарських і соціальних зв’язків виникла принципово нова ситуація для виховання: зародження сім’ї.
У цьому зв’язку суттєві наслідки мав процес впорядкування шлюбних відносин. Заборона шлюбів у межах родинної групи (екзогамія) сприяла взаємошлюбній взаємодії двох екзогамних родів і відповідно дуалістичній (від латинського duo - два) організації родинного суспільства. Таким чином, у пізньородовій общині групова форма шлюбу змінилася так званим парним шлюбом. І хоча подружня пара ще не утворювала господарського осередку, вона стала частиною всієї організації родового суспільства. Її виникнення знаменувало принципово нове явище: вона стала зародком домашньо-сімейної форми виховання. З самого моменту її виникнення сім’я стала новим фактором виховання, турботи про дітей. Тут закладалися перші засади для їх подальшого фізичного і морального розвитку. Дівчата виховувалися матерями, їх сестрами, іншими жінками роду, хлопчики - братами з боку матері, що визначалось пануванням матріархату. У 5 років хлопчики виходили з-під впливу сім’ї і виховувались в общині, в групах своїх ровесників. Однак, у традиційній практичній підготовці у вікових групах у родовому суспільстві визначилися суттєві зміни. З одного боку, їй передувало домашньо-сімейне виховання, з другого - нові умови господарської діяльності і соціальних зв’язків вимагали введення суспільного контролю за результатами підготовки у вікових групах, а також її розширення перед залученням молодого покоління до соціальної структури суспільства. Ці фактори сприяли початку процесу соціалізації виховання. У цих умовах з’явилася перша в історії людства форма виховання і навчання, відома під назвою ініціації - здійснення магічних таїнств - ритуальних обрядів посвяти, визнання повноліття й переведення юнаків і дівчат до класу дорослих. Ініціації складалися з серії різноманітних випробувань, яким передувала спеціальна підготовка. Вони стали історично першим суспільним інститутом, який мав на меті цілеспрямовану організацію навчально-виховного процесу.
Археологічні відомості та етнографічні паралелі показують, що при всіх відмінностях і особливостях проведення ініціацій у різних народів ця сформована в пізньородовому суспільстві форма передачі молоді накопиченого культурного досвіду характеризувалась рядом загальних, типових рис. Ініціацію проходили всі підлітки, які досягли 10-15- річного віку. Підготовка до ініціацій відбувалася поетапно, відповідно до емпірично сформованої вікової періодизації й окремо для хлопчиків та дівчаток, що, очевидно, визначалося дуально-родовою організацією суспільства. Общинними центрами підготовки до ініціацій були спеціальні “будинки” або табори молоді - чоловічі (“будинки холостяків”) і жіночі. На час проведення ініціальних обрядів вони перетворювались у своєрідний прообраз школи.
У відповідності з умовами існування в общинах вироблялась і своєрідна програма навчання, яка містила обсяг знань та практичних умінь, необхідних мисливцю, землеробу, воїну і т.д. Аналогічна програма для дівчат була орієнтована на домоводство, плетіння, ткацтво, гончарні роботи та інші. Передбачалась також фізична, ритуальна і соціально-моральна підготовка. У зв’язку з цим зміст ініціальної обрядовості становив собою сукупність декількох частин: теоретичної, практичної, ритуальної. У центрах підготовки молодь заучувала настанови про порядок ведення різноманітної господарської та військової діяльності, удосконалювала і перевіряла відповідні знання, а також практичні вміння й навички, вивчала напам’ять родові міфи, піснеспіві, обряди, ритуальні танці, загартовувала волю, характер. У процесі серій випробувань і змагань, якими завершувались ініціації, перевірялася фізична, практична, соціально-моральна і вольова готовність підлітків до вступу в доросле життя. У практиці проведення ініціацій складалися прийоми навчальної діяльності. Як засіб запам’ятовування тексту піснеспівів, ритмічного руху танців і тощо застосовувалося повторення. З метою запам’ятовування інформації або закріплення практичних навичок використовувалися спеціальні прийоми. Так, для фіксування у пам’яті якого-небудь усного тексту або настанови, закріплення певного м’язового руху, їх повторення супроводжувалось яким-небудь болісним відчуттям (ударом, уколом і тощо).
Система ініціацій сприяла тому, що в родових общинах поступово виділилась категорія осіб, які присвятили себе навчанню підростаючого покоління. Звичайно, шкіл ще не було, не було і вчителів, але тенденція до інституалізації виховання явно проявлялася. Виховання і навчання у формі ініціацій історично передували шкільному навчанню.
Вироблена на попередньому етапі суспільного розвитку традиційна форма практичної підготовки дітей і підлітків, яка була невіддільна від виробничих і побутових відносин, у нових історичних умовах виявилась недостатньою. Поступово починають формуватися спеціальні суспільні механізми виховання. Існуюча система ініціацій виконувала цілком певну педагогічну функцію: у відповідності з новими вимогами вона інтенсифікувала рівне поки ще для всіх виховання, забезпечуючи передачу і наступність все більше ускладнених культурно-історичних, побутових і господарських традицій.
Перехід від привласнювального до виробничого господарства, який відбувся в епоху неоліту, кардинально вплинув на всі галузі людського життя. У цій історичній епосі - витоки традиційно-народного виховання майже всіх євразійських народів.