Порівняльне літературознавство
7.3. Процеси жанрової диференціації
Творення нових різновидів жанру відбувається на основі процесів жанрової диференціації (тобто розгалуження жанру на жанрові видозміни), що можна простежити на прикладі драми.
Генетично драма пов´язана з народним обрядовим дійством (весільний обряд, різдвяний вертеп, обряд Маланки, великодня драма, купальські ігри, обжинки), багато з яких через тисячоліття дійшли й до нашого часу, аби тішити нас у свята посеред буднів. У фольклорній драмі поєднано пантоміму, репліки «корифеїв» (жерці, провідні дійові особи) і хоровий супровід, але немає глядачів, публіки. Всі беруть участь у карнавалізованому дійстві. Всі живуть одними почуттями. Масовість стократно підвищує психологічний і суто мистецький ефект, про що сучасні митці можуть лишень мріяти.
В античній трагедії конфлікт був побудований на фатумі: у Софокла цар Едіп намагався уникнути лиховісного віщування Оракула, однак не зміг уникнути вбивства свого батька й одруження з власною матір´ю. Для середньовічної драми характерні містерії, мораліте. У ренесансних трагедіях Вільяма Шекспіра герої виступають проти усталених звичаїв і традицій («Ромео і Джульетта», «Король Лір», «Отелло», «Гамлет»), Класицистична драма заснована на боротьбі між почуттями героїв та їхнім громадянським обов´язком («Федра» Расіна, «Сід» Корнеля, «Владимир» Феофана Прокоповича).
Специфічних рис набуває драматургія в добу Романтизму («Ернані» В. Гюґо, «Переяславська ніч», «Кремуцій Корд», «Сава Чалий» М. Костомарова, «Назар Стодоля» Т. Шевченка), реалізму («Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, «Украдене щастя» І. Франка, «Ткачі» Ґ. Гауптмана, «Оборона Буші» М. Старицького), за часів імпресіонізму та символізму (настроєва драма «Вишневий сад» А. Чехова, символістичні («Неминуча», «Синій птах» М. Метерлінка, «Кассандра», «У пущі», «Камінний господар» Лесі Українки), неореалізму й експресіонізму («Дисгармонія», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Закон», «Між двома силами» В. Вин- ниченка, «Мина Мазайло», «Патетична соната», «Маклена Ґраса» М. Куліша, «Майстри часу», «Свіччине весілля» І. Кочерги). За радянських часів з´явилася т. зв. оптимістична трагедія, сповнена казенного оптимізму, тоді як на Заході нові шляхи в мистецтві прокладала модерністична драма Л. Піранделло, Б. Брехта, Е. Йонеско, С. Беккета.
Крайнім модерністичним експериментом, який виходив не лише за традиційні межі жанру та мистецтва слова, а й людської комунікації загалом, стала абсурдистська драма - неоаванґардна течія середини XX ст.:
Абсурдистська драма повстала проти загальноприйнятих правил, згідно з якими п´єса повинна містити сюжет із зав´язкою конфлікту, розвитком дії та розв´язкою, або ж змальовувати характери, котрі відповідно розвиваються. Абсурдизм стоїть на тому, що світ за своєю сутністю таємничий... Немає сенсу представляти штучно раціоналізовану розповідь, досліджувати характер чи вирішувати проблеми
Представники цієї течії поєднали елементи сюрреалістичної поетики з Гротеском, вдавалися до «чорного гумору», буфонади, бурлеску, пародії, парадоксу, аби продемонструвати алогізм екзистенційної ситуації, ірраціональність мовної поведінки і хисткість духовних цінностей сучасника.
Так, п´єса Ігоря Костецького «Близнята ще зустрінуться» (1947) - це пародія на політичні утопії, а в його «містерії» «Дійство про велику людину» (1948) впадають в око незвична структура, іронічне загравання з ілюзією та реальністю, химерна алогічна стилістика діалогів, чим автор привертає увагу до проблеми комунікації.
А персонажі «антип´єси» Ежена Йонеско «Голомоза співачка» (1952) нагадують механічні іграшки - вони рухаються за правилами завченого етикету і кумедно плутаються у стереотипних виразах. Ось як, наприклад, гомонить між собою подружжя Мартінів, котрі раптом перестали впізнавати одне одного, прибувши в гості до знайомих:
Містер Мартін. Я маю донечку, вона живе зі мною, люба пані. їй оце два роки, білява така, одне око в неї біле, а друге - червоне. Вона така гарна, а звати її Аліса, люба пані.
Місіс Мартін. Як дивно все збігається! Я також маю дочку двох років, одне око в неї біле, а друге - червоне, вона дуже гарна і звати її також Аліса, любий пане.
Містер Мартін (тим самим монотонним, співучо-протяжним голосом).
Чудасія та й годі! Це ж треба, щоб так все збігалося! Дивина! Може, вона, люба пані, одна й та сама, що в вас, що у мене? Місіс Мартін. От чудасія! Все може бути, любий пане. Вони досить довго мовчать... Годинник б´є двадцять дев´ять разів. Містер Мартін, добре подумавши, підводиться і повільно рухається у бік місіс Мартін, яка, ошелешена урочистістю ходи містера Мартіна, й собі підводиться.
Містер Мартін (тим самим монотонним, співучим голосом). Так от, люба пані, гадаю, тепер не лишилося жодного сумніву, що ми з вами бачилися й раніше і що ви доводитеся мені дружиною... Елізабет, ось я тебе і знайшов! Місіс Мартін спроквола наближається до містера Мартіна... Не міняючи кам´яного виразу обличчя, вони обнімаються... сідають в одне крісло й одразу засинають.
(Переклад з франц. Володимира Діброви)
Звісно, від «Едіпа-царя» до «Голомозої співачки» Йонеско та «Чекаючи на Ґодо» Беккета відстань величезна. І все ж як для античної, так і для новочасної драми притаманні певні спільні розпізнавальні ознаки. У видозміненій формі тут продовжує діяти арістотелівське визначення цієї літературної форми як наслідування важливої і завершеної дії, що реалізується через діалог, а не у формі розповіді, і викликає - через співчуття і жах - катарсис. Щоправда, під дією треба мати на увазі словесну дію (акт висловлювання), а наслідування розуміти широко: як різноманітні форми мистецької імітації - від правдоподібної, звичної, упізнаваної до цілковито відмінної од щоденного нашого досвіду, штучно сконструйованої для досягнення певного естетичного ефекту.
Так із первісного карнавалізованого дійства, внаслідок виокремлення певних часткових жанрових ознак та їх усталення в окрему жанрову традицію, розвинувся широкий діапазон жанрових видозмін: трагедія, власне драма, комедія, інтермедія, водевіль, фарс, мелодрама, драматична поема та ін.