Міжнародні культурні традиції: мова та етика ділової комунікації
2.4. Культура міжособистісних стосунків в епоху Відродження
Культура міжособистісних стосунків в епоху європейського Відродження (починається з середини XIV ст. (Італія) і триває до початку ХУН ст. (Німеччина, Англія); виникло в Італії як свідчення розквіту літератури, наук і мистецтва на противагу їх тисячолітньому занепаду в епоху середньовіччя) мала досить суперечливий характер, що було зумовлено важливими економічними та світоглядними зрушеннями. На початку XIII ст. в Європі, зокрема в Італії, активно почали розвиватися товарне виробництво, торгівля, ринки, які перетворювалися на національні та міжнародні центри комунікації. Багато сіл ставали містами, навколо яких зводили оборонні мури. У містах розвивалися торгівля, ремесла. Зосередження населення навколо великих міст сприяло формуванню європейських націй, національних мов, централізації влади в руках монарха.
З розвитком товарно-грошових відносин зміцнювало свої позиції купецтво як прототип майбутнього буржуазного класу. Поряд із лицарським етосом, залишки якого певною мірою впливали на характер дворянської культури, набирала сили буржуазна мораль, орієнтована на активність, професіоналізм, раціональність, практичну доцільність, ощадливість та індивідуалізм, відповідно до чого змінювався зміст поняття "шляхетність". У багатьох тогочасних морально-дидактичних трактатах це поняття набуло гуманістичного тлумачення. Віднині дворянин, який марнує час у неробстві, розпусті, попри своє знатне походження та багатство, не може бути шляхетною людиною, бо істинна шляхетність вимагає морального самовдосконалення, гідності, творчості, обізнаності в науках, активної діяльності.
Підвищення соціальної ролі бюргерства спричинило посилення позицій королівського двору і куртуазної культури. В Англії, наприклад, за правління королівської династії Тюдорів (XV-XVI ст.) джерелом моральних ідеалів та естетичної насолоди було опоетизоване середньовічне лицарство, про що свідчили відтворені давні лицарські розваги, зокрема турніри на честь прекрасних дам, які організовувались із особливою помпезністю. Для учасників турнірів виготовляли оздоблені позолотою та вишуканими орнаментами обладунки. Важливими складовими турніру були урочисті виїзди лицарів, поетичні звертання тощо. Під час турнірів відбувалися жартівливі облоги недосяжних замків Доброчесності та Цнотливості, які придворні дами обороняли, кидаючи квіти, цукерки і парфуми.
Куртуазний поведінковий стандарт дворянської аристократії вимагав контролю над афектами, засуджував непристойне у поведінці. У морально-етичних працях ішлося про необхідність стримування природних потягів і тілесних функцій. У XIV ст. для характеристики людської поведінки почали вживати такі поняття, як
"цивілізована", "пристойна", "вульгарна", "груба", "мужицька". Правила чемності, пристойної поведінки вимагали шанобливого ставлення до високого соціального статусу, відповідності поведінки аристократичним морально-етичним стандартам. Щодо цього у праці італійського архієпископа Джованні Делла Каза "Галатео, або Книга гарних манер" (1558) наголошується, що саме "придворний" є носієм витончених манер і смаків. Шляхтич не повинен ганяти, як лакей, але ходити повільно, як жінка, йому теж не личить. Людина, яка не вміє тактовно поводитися, не може вважатися пристойною. Не гарно, перебуваючи у шляхетному товаристві, спати, читати листи, стригти або чистити нігті, оскільки цим людина виражає свою неповагу до інших. Деякі поради, приписи мають класовий характер: "". не варто сидіти, повернувшись до інших спиною, високо задерши коліна, оскільки можуть оголитися певні частини тіла, які постійно повинні залишатися прихованими для ока. Подібна поведінка припустима лише перед тими особами, яких ця особа не соромиться. Так може поводитися вельмишановний пан перед своєю челяддю або у присутності друзів, які є нижчими за походженням".
Правила застільного етикету в епоху Ренесансу вимагали: утримуватися від скреготіння зубами або плямкання; не витирати брудні руки скатертиною або хлібом; хизуватися своїм походженням, багатством, знатністю, почесними званнями, розумом; не розмовляти надто повільно або надто швидко. Говорити потрібно було спокійно, з почуттям гідності. Господарі, приймаючи гостей, повинні подбати про індивідуальний посуд - миску, ложку, виделку, ніж.
Попри те, гості їли все, крім супів, руками, витираючи їх скатертиною. Келих для пиття передавали з рук у руки. Вважалося, чим більше страв на столі, тим заможніша родина, тим більше вона заслуговує на повагу. Іноді кількість страв була вражаючою.
Поширеним правилом застільного етикету в ті часи було миття рук спеціальною рожевою водою. Потім пропонували пастилки з кедрових горішків та цукровий мигдаль (марципан). Другою стравою були грінки зі спаржею; третьою: відварена сепія; на гарнір - дрібно рублена смажена печінка; четверта страва: печеня з газелі; п´ята: відварена теляча голова; шоста: асорті з каплуна, відгодованих голубів, курятини, яловичого язика та шинка; сьома: печеня з козлятини; восьма: куріпки, фазани та інша птиця, а до неї - маслини; дев´ята: смажений півень у медовому соусі; десята: смажена свинина в соусі; одинадцята: смажена пава в соусі з фісташками; дванадцята: солодощі, виготовлені з яєць, молока, цукру, шавлії; тринадцята: артишоки із сосновими горішками; чотирнадцята: цукрова айва; п´ятнадцята: фініки, фрукти, солодкі вина та інший десерт. Кондитерські вироби до XV ст. готували аптекарі, У Європі аж до XVI ст. вживання солодощів і цукру було обмеженим, оскільки їх завозили араби. Із напоїв великий попит мало виноградне вино. Оскільки вода була неякісною, вино давали навіть дітям. Горілку і спирт вважали ліками. Однак у XV ст. міські мешканці так пристрастилися до них, що влада Нюрнберга, наприклад, змушена була вдатися до жорстких заборон. Каву та чай у Європі почали вживати лише в XVII ст., шоколад - кількома століттями раніше. При цьому не обходилося без курйозів: у Франції вважали, що вживання шоколаду призводить до народження чорношкірих дітей.
Представники гуманістичної культури Ренесансу стверджували, що земне життя і пов´язані з ним задоволення становлять не меншу цінність людського існування, ніж духовне самовдосконалення. Наприклад, в одному із трактатів італійського гуманіста Лоренцо Валла (1405 (1407) - 1467) Йшлося, що фізична краса, сила і здоров´я не заперечують цінностей християнської моралі. Однак апологія тілесності у тогочасних філософських трактатах, культ тіла, притаманний шедеврам живопису епохи Відродження, набули і потворних форм. У багатьох дослідженнях культури міжособистісних стосунків епохи Відродження йдеться про розпусту, моральну деградацію суспільства, оскільки людському тілу і пов´язаній з ним чуттєвості (еротичності) надавалося особливого значення. Навіть монастирі перетворювалися на місця розпусти, розбійницькі вертепи. Розпуста панувала на всіх щаблях церковної ієрархії. Ченці і священики систематично зловживали своєю владою задля задоволення хтивих бажань, у зв´язку з чим, наприклад, у 1322 р. на Оксфордському соборі священикам було заборонено "вислуховувати сповідь жінок у темних місцях". Хронологи писали, що ченці і черниці живуть разом у монастирях і, занурившись у розпусту, чинять найстрашніший злочин дітовбивства. Перелюбством не гребувало і папство.
Культура сімейних стосунків в епоху Відродження базувалася на нормах патріархальної моралі. Шлюб у ренесансну епоху мав міцну соціальну підтримку, а народження великої кількості дітей вважалося важливим моральним обов´язком подружжя. Вищою цінністю шлюбних стосунків була оспівана мінезингерами обопільна вірність. Вважалося, що чоловік, який кидає доброчесну дружину, уподібнюється свині, оскільки "залишає чисте джерело і лягає у брудну калюжу". Попри те, в деяких регіонах був поширеним звичай "віддавати дружину (дочку) за дорученням", згідно з яким гість мав право на господиню дому або на її дорослу доньку, що суперечило нормам суспільної моралі.
Чоловік вважався господарем родини. Дружина мала бути ніжною, стриманою, терплячою і слухняною. Терплячість дружини полягала також у тому, щоб не звертати уваги на флірт чоловіка з іншими жінками. її найвища мудрість - добрим словом впливати на чоловіка, оскільки він для неї передусім господар. Дружина, яка не поводилася відповідно до норм патріархальної моралі, підлягала покаранню.
Жінки епохи Відродження розглядали шлюб як вищу ціль життя. Правда, часто чоловіки опинялися під владою своїх дружин. Для протидії елементам матріархату місцева влада вдавалася до різних заборон. Так, статути міста Бланкенбурга 1594 р. передбачали певні покарання для подружжя, де верховодила дружина, яка могла навіть побити чоловіка. У такому разі їм обом загрожував штраф або ув´язнення.
Ренесансний культ тіла і фізичного здоров´я вніс деякі корективи в розуміння ідеалів чоловічої та жіночої краси, що вплинуло і на стандарти ренесансної моди. Одяг повинен був підкреслювати фізичну красу тіла. Чоловік вважався тілесно довершеним, якщо мав розвинені ознаки, які свідчили про його фізичну міць та енергію. На противагу аскетичному середньовіччю, яке надавало перевагу худорлявим жінкам, в епоху Відродження жінка вважалася гарною, якщо її тіло підкреслювало спроможність бути матір´ю. Тому акцент робився на масивності і красі здорового тіла, яке візуально підкреслювали за допомогою елементів одягу. Наприклад, для того, щоб зробити талію якомога ширшою, використовували спідниці-валики. Жінки не ходили на підборах, тому верхня частина тіла відхилялася назад, що справляло враження вагітності. Красу жіночих грудей підкреслював корсаж.
Значна кількість дослідників стверджує, що домінування певного стилю в одязі розпочалося в XIII ст. з готики (італ. gуtico - готський, варварський стиль у західноєвропейській культурі, якому притаманні культово-релігійні мотиви, різкі геометричні форми, складний орнамент тощо). Готичний чоловічий костюм, подібно до жіночого, складався з верхньої ("кота") та спідньої ("камиза") суконь. Коту виготовляли без рукавів і обшивали хутром. Камиза плавно облягала фігуру, адже повинна була підкреслити міць кожного чоловічого мускула. До винайдення застібки використовували вшивні рукави, які через вузькість одягу пришивали зранку і відпорювали ввечері. Елементом готичного одягу був пурпуан - короткий камзол із вузькими рукавами. І завершував чоловічий костюм плащ на шнурі.
Для готичної жіночої моди характерна сукня, яка щільно прилягала до спіднього одягу і доповнювалась шлейфом. Верхня сукня мала довгі (до підлоги) рукави та глибоке декольте. Чим вищим був соціальний статус дами, тим глибшим було декольте. Голову шляхетні пані покривали або "барбетом" - широким вінцем із полотняною пов´язкою, яка охоплювала підборіддя, або "горжем" - зшитою із тканини трубою. Наприкінці ХАП ст. в моду увійшли " негліже ", яким спочатку користувалися куртизанки радше з міркувань гігієни. Поступово мода на білизну, виготовлену з білосніжного льону, поширилася і серед дворянсько-аристократичних верств, а флорентійські панчохи з тонкої льняної тканини свідчили про належність до вищих суспільних страт. Представниці елітарних кіл носили черевики на високих підборах - "цоколі" ("коров´ячі копитця"), товщина підошви яких іноді сягала ЗО сантиметрів.
У сувору Вікторіанську епоху (XVI ст.) жіноча мода відзначалася особливим аскетизмом; переважали темне сукно, жабо, велетенські криноліни, одяг почав набувати величності. Чорний колір, вимогливий церемоніал контрастували із розкутістю італійської моди. Елементом жіночого іспанського костюму був металевий каркас, щільно обтягнутий тканиною. Це складна і громіздка конструкція із застібками, до якої заходили, наче в шафу. Бюст і талія стягувалися міцним корсетом. Така сукня, виготовлена з оксамиту, коштувала не менше, ніж селище із землями та селянами. Тому шовк і парчу, ціна яких перевищувала оксамит у кілька разів, використовували лише для декорування суконь. Символ вікторіанського стилю - великий плісирований комірець жабо, який обмежував рухи голови, поступався місцем широкому шведському комірцю із мережива.
Отже, культура міжособистісних стосунків в епоху Відродження була різноплановим і поліструктурним явищем, яке неможливо оцінити однозначно. Поряд із культивуванням куртуазного стандарту в дворянсько-аристократичних колах ренесансного суспільства зароджувалася буржуазна мораль, розвивався застільний етикет, продовжувалися формування і розвиток стилів у моді.