Міжнародні культурні традиції: мова та етика ділової комунікації
2.1. Передісторія культури міжособистісних стосунків
Будь-яке суспільство, піклуючись про самозбереження, повинне протистояти деструктивним імпульсам окремих індивідів. Уже первісне суспільство, головними осередками якого були рід, плем´я, виробило систему регулятивно-контролюючих обмежень і норм, які можна розглядати як прафеномени культури міжособистісних стосунків.
Головну роль у структурі морально-етичних стандартів у примітивних суспільствах відігравали табу.
Табу (полінез. taboo - заборонене, те, чого варто уникати) - заборона або система заборон на виконання певних дій (використання певних предметів, промовляння окремих слів тощо), порушення яких, вважалося, карається надприродними силами (посиланням хвороб, смерті).
Щодо походження табуації, яку небезпідставно вважають першим кроком до утвердження моральної і правової культур, побутують різні думки. Засновник психоаналізу австрійський психолог, психіатр Зигмунд Фройд (1856-1939) стверджував, що культура між-людських взаємин починається із регуляції міжстатевих стосунків, зокрема із заборони на інцест (літ. incestum - непристойний) - статеві стосунки між найближчими родичами. У праці "Тотем і табу" він наводить кілька характерних прикладів, пов´язаних з регулюванням стосунків між найближчими родичами різних негритянських племен, спосіб життя яких, як доведено етнографами, багато в чому подібний до способу життя первісних народів. Так, на одному з Неогібридських островів хлопчик у певному віці повинен залишити материнську домівку і переселитися у "клубний дім", уникати своїх матері і сестер, навіть не промовляти їхні імена. Цієї заборони він має дотримуватися протягом усього життя.
У багатьох племенах побутують жорсткі вимоги щодо стосунків між зятем і тещею. У зулусів, наприклад, зять не має права увійти в помешкання, якщо там перебуває теща. Спілкування між ними може відбуватися через третю особу або перегукуванням на великій відстані.
Закони табу пов´язані із тотемізмом - вірою у спільне походження та кровну спорідненість між групою людей (родом) і певною твариною або явищем природи (тотемом), яких ототожнювали з пращуром роду (племені). Убити тотемну тварину або мати інтимні стосунки з жінкою свого племені (одного тотему) означало скоїти найважчий злочин, за який карали смертю. Табу на кровноспоріднені стосунки залишилося, за незначним винятком, непорушним упродовж усього існування людських цивілізацій.
Пізніше деякі племена практикували інший механізм соціального контролю за вчинками індивіда, який проявлявся у формах соціального осуду або осоромлення. Недотримання етики сорому каралося переважно висміюванням. Така моральна практика міжособистісних взаємин прислужилася формуванню в індивіда почуття власної гідності.
Гідність - ставлення людини до себе, яке виявляється в усвідомленні своєї самоцінності, моральної рівності з іншими людьми.
За первіснообщинного ладу поряд із етикою доброчесності (етичною концепцією, яка ґрунтується на абсолютизації моральних, духовних чеснот - добра, честі, некорисливості, шляхетності, співчуття, любові тощо) народжувалася етика пристойності (умовне вираження моральної культури через встановлення поведінко-вих стандартів, які відповідають уявленням про "пристойну" або "ганебну" поведінку), що засвідчило початок роздвоєння моральної культури. Наприклад, для представників племен алеутів та ескімосів виконання одних правил є обов´язковим, інших - довільним. В алеутській етиці непристойно розповідати дружині таємницю своєї родини, пестити її у присутності сторонніх або танцювати з нею, хизуватися своїми вчинками, не запропонувати кращу здобич своєму товаришу, називати іншого презирливими словами.
Важливим елементом моральної культури первісного суспільства був ритуал.
Ритуал (лат. ritualis, від ritus - обряд, звичай) - пов´язана із культом символічна форма поведінки, за якої спосіб дій є чітко канонізованим і впорядкованим.
Якщо інститут моралі генетично пов´язують із табуацією, то походження етикету - із ритуалом, про що свідчать такі синонімічні висловлювання, як "етикет гостинності", "ритуал гостинності".
Спостереження за способом життя деяких народів, які до XX ст. зберегли первіснообщинний лад (індійці, чукчі, ескімоси, алеути, бушмени та ін.), дають підстави стверджувати про ймовірність існування у первісному суспільстві і церемоніалу (лат. саeremonalis- той, що стосується культових обрядів) - офіційно прийнятого порядку церемонії (урочистої зустрічі, процесії та ін).
Це означає, що поряд із сакрально-магічною ритуальною практикою існували й інші ритуали: привітань, трапези, гостинності тощо. Наприклад, в індійців Північної та Південної Америки ритуал привітання вимагав проливати сльози при зустрічі гостей. У якутів кожен мандрівник будь-коли мав право зайти у дім, розташуватися у ньому, пити чай, готувати їжу і заночувати. Етика гостинності вимагала від господаря терпіти навіть нахабну людину. А чукчі були переконані, що господар не повинен ображатися на гостя, навіть коли той його поб´є. Господар-ескімос, якщо не мав чим запалити вогнище, міг заради гостя зіпсувати свої сани або навіть будівлю, витягуючи з них дерев´яні палиці. А пропозиція гостя заплатити за ночівлю сприймалася як глибока образа.
Найсуворіші вимоги ритуального етикету в багатьох первісних народів стосувалися поведінки вождя племені і ніяк не мали на меті підвищити його статус. Обмеження поведінки вождя були покликані запобігти порушенню гармонії між природою (тотемом) і племенем. Часто вожді потерпали від заборон більше, ніж їх одноплемінники, їм заборонялося торкатися жінки, залишати свою домівку, навіть підніматися зі стільця, в якому доводилося спати сидячи. Рухи їх мали бути плавними, уповільненими, голос - тихим, емоції - максимально стриманими. Вождь не мав права на особисте життя, цілковито ототожнював його із життям племені, а первісні люди вірили у те, що від виконання вождем його функцій та дотримання ним обмежень залежить їхнє існування.
Прагнення максимально обмежити фізичні, емоційні прояви мало на меті підкреслити виняткову (божественну) природу правителів. Пізніше надзвичайно суворі вимоги стосувалися поведінки японського мікадо (япон. mikado, букв. - велика брама; імператорський титул в Японії), римського імператора, який, наприклад, навіть у страшних муках повинен був помирати стоячи.
У процесі відмирання деяких релігійних практик, тобто трансформування ритуалу, сформувалися звичаї (стереотипи соціальної поведінки, які зберігаються незмінними впродовж тривалого історичного періоду, передаючись від покоління до покоління) і традиції (форми соціально-культурної наступності, яка орієнтує як на збереження надбань культури, так і на їх відтворення та розвиток).
За первіснообщинного ладу звичаї були досить жорстокими, про що свідчать такі явища, як канібалізм (франц. cannibale - людожер), фізичні каліцтва під час здійснення ініціації (лат. initiatio - посвята, утаємничення; обрядові дії, які супроводжували зміну соціального стану людини, перехід її в нову вікову категорію), убивства немовлят, тальйон (кровна помста) тощо. Правда, деякі дослідники схильні пояснювати канібалізм релігійними мотивами або голодом (з´їсти ворога означає набути його сильних якостей - хоробрості, доброго зору тощо).
Отже, усталеним поведінковим стандартам цивілізованих суспільств передували закони табу і ритуальна практика, які відображали уявлення первісних людей про належну поведінку і водночас були механізмом стримування природної агресії. Здебільшого архаїчні заборони і правила поведінки мали сакральний (лат. sa-сег (socri) - священний) характер. Ритуальні звичаї дотепер визначають властивості національних етикетів, особливо в тих країнах, де відсутня світська культура - система цінностей, що протистоїть релігійним моральним приписам і нормам (Саудівська Аравія, Кувейт, Бахрейн, Індія, Японія та ін.). Важливою ознакою моральної культури первісного суспільства є ототожнення індивідуального і соціального, що дає підстави розглядати її складові як передумови формування культури міжособистісних стосунків.