Історія педагогіки. Книга І. Історія зарубіжної педагогіки
§2. Мета і завдання вивчення курсу історії педагогіки
На сучасному етапі історія педагогіки як наука і навчальний предмет покликана вирішувати такі завдання:
1) виховання історичної і національної свідомості, педагогічної обізнаності, ерудиції і культури майбутнього педагога;
2) оволодіння студентами методологією наукового аналізу педагогічної теорії і практики;
3) вивчення закономірностей виховання як загальнолюдського і суспільного явища, його залежність від потреб суспільства, які постійно змінюються;
4) розкриття зв’язку мети і завдань, змісту, організації виховання з рівнем економічного, соціально-політичного, наукового і культурного розвитку суспільства у кожну історичну епоху;
5) виявлення раціональних і гуманістично спрямованих педагогічних засобів, що містяться у невичерпній спадщині багатьох прогресивних педагогів минулого, які усвідомлювали взаємозв’язок виховання з суспільним прогресом і необхідністю відповідності виховання особливостям психофізичного розвитку особистості;
6) розкриття шляхів розвитку педагогічної науки, характеру взаємодії педагогічної теорії і практики;
7) утвердження у свідомості студентів необхідності глибокого вивчення, критичного осмислення і творчого використання всього позитивного, що було накопичено в попередні історичні епохи, виховання шанобливого ставлення до нього;
8) на кожному етапі соціально-історичного розвитку подавати наукову, історично правдиву картину стану світової й вітчизняної школи і педагогіки.
У цілому історико-педагогічні знання повинні активно впливати на формування історичної свідомості педагогів усіх рівнів, сприяючи подальшому удосконаленню народної освіти.
Для вирішення цих завдань студентам необхідно: наполегливо й глибоко оволодівати теоретичними знаннями з історії педагогіки в обсязі, необхідному і достатньому для реалізації майбутньої професійної діяльності; розвивати уміння критичного осмислення і творчого використання передового педагогічного досвіду минулого, а також прогнозування подальшого розвитку освіти, школи, педагогічної науки і практики з метою уникнення помилок і негативного досвіду минулого.
Сучасна педагогічна наука, освіта, школа в Україні перебувають у кризовому стані. Такий стан викликав у науковців, освітян необхідність пошуку нових теоретико- методологічних засад педагогіки, переосмислення освітніх парадигм, принципів, змісту освіти, пошуку нових шляхів, форм і засобів освіти й виховання, а також переосмислення невичерпного минулого педагогічного досвіду з надією віднайти там відповіді на злободенні освітньо-виховні проблеми сучасності. З проголошенням незалежності й державності України спостерігається збільшення інтересу до проблем історії педагогіки, потяг до глобалізації проблем освіти й виховання у часі й просторі. Як відзначає
О.В.Сухомлинська, “сьогодні історія педагогіки значно розширює ареал свого дослідження й виступає комбінаторною в рамках своєї дисципліни й міжпредметною в контексті загально гуманітарних і частково соціальних наук” [14, 20]. Вона пов’язана з такими гуманітарними дисциплінами, як історія соціології, демографія, культурологія, антропологія, етнографія, політична історія, історія науки, філософії, релігії, психології та іншими.
У цьому зв’язку виникає питання: в якому контексті має розвиватися історія педагогіки як наука, а отже, і вивчатися як навчальний предмет? Як самостійна галузь знань? У контексті вивчення загальної педагогіки, історії світової культури чи якоїсь іншої інтегративної науки?
Спочатку вивчати історію розвитку освіти, школи і педагогічної думки в Україні, а потім за кордоном? Чи навпаки: спочатку - за кордоном, а потім в Україні? Чи паралельно - за кордоном і в Україні?
На ці та інші питання педагогічна наука ще не дала чітких та обґрунтованих відповідей. Проте, як вважає
О.В.Сухомлинська, “історія педагогіки - це окрема галузь знань, яка має свій науково-пошуковий простір, свій об’єкт і предмет дослідження й тому повинна вивчатися за певними, притаманними лише їй закономірностями” [14, 19].
Сухомлинська О.В. відзначає три підходи до організації навчального матеріалу: перший - хронологічно-ортодоксальний, який передбачає широкий хронологічний фон - від історії освіти і школи в Стародавніх державах через середні віки до нового часу, ХІХ-ХХІ ст.; другий підхід - це так звані “лінії розвитку”, тобто обираються історико-педагогічні теми і проблеми, навколо яких концентрується курс історії педагогіки, як, наприклад, “Освітні реформи в Україні”, “Дошкільне виховання в історії педагогіки”, Визначні педагоги про зміст середньої освіти” тощо; третій підхід - може поєднуватися з першими двома. Це суто проблемний підхід, коли обирається порівняно короткий хронологічний підхід, але тематично пов’язаний з актуальними проблемами освіти, наприклад, “Реформаторський рух за оновлення школи в кінці XIX - на початку XX століття”, “Освіта і демократія в XX столітті” та інші.
Таким чином, сучасна історія педагогіки як наука розвивається у трьох найважливіших напрямах: 1) історія школи, освіти і виховання; 2) історія педагогічної думки; 3) історія персоналій.
Понад чвертьстолітній досвід викладання історії педагогіки на фізико-математичному факультеті Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка дозволив нам певною мірою торкнутися усіх трьох вищевідзначених підходів вивчення історії педагогіки і переконатися в тому, що останні два, безперечно, є перспективними і ефективними при організації гурткової роботи або при роботі з тими студентами, які виявляють підвищений інтерес до вивчення історії педагогіки як науки і які в майбутньому мріють професійно займатися дослідженням історико-педагогічних проблем.
В останні роки ми практикували цілісне вивчення історії зарубіжної і вітчизняної педагогіки в єдиному потоці світового педагогічного процесу, що й відображено у пропонованому навчальному посібнику, зміст якого дає можливість отримати цілісне уявлення про глибинні зв’язки педагогічних явищ і процесів в історії світової цивілізації і про значення світового педагогічного досвіду.