Філософія

Філософська думка в Стародавній Індії і Китаї

Зачатки філософських ідей починають виникати ще в надрах міфологічного осмислення дійсності. Так, вже в ІІІ-ІІ тисячоріччях до нашої ери в записах міфологічних текстів, у "Ведах", (що значить — "знання"), у стародавньому епосі "Махабрахата" і "Рамаяна" в Індії зустрічаються узагальнення філософського характеру. Про це ж можна сказати і щодо пізніших джерел. Наприклад, в Упанішадах (VI в. до н.е.) міфологічні і філософські погляди тісно переплітаються один з одним. Але тут філософські проблеми ставляться вже більш осмислено: звідки з´явилися люди, що їх очікує тощо. У Стародавньому Китаї зародження філософських ідей зустрічається в "П´ятикнижжі". Подібна картина спостерігається у формуванні філософії в Стародавній Греції та інших регіонах людської цивілізації. Коротше кажучи, перші філософські погляди зароджуються в тісному зв´язку з міфологічними поглядами людей. Це знайшло свій вираз особливо в тому, що людина ще слабко уявляла собі розбіжності між собою і природою, між індивідом і колективом.

Зумовлене подальшим розкладом родового ладу розшарування міфології знайшло свій вираз у формуванні філософських шкіл, напрямів.

Так у стародавній індійській філософії вже було поставлене питання про загальну основу світу. Такою основою вважався безособовий світовий дух "брахман". Відповідно до вчення веданти душа кожної окремої людини, що вважалася безсмертною, уступає світовому духу за своєю досконалістю. Це пояснюється тим, що душа тісно пов´язана з тілом. І хоча цей зв´язок підпорядкований душі ("атман") і загальному закону ("карма"), душа не може існувати самостійно і вона змушена щоразу після смерті тіла переселятися в інше тіло. Таких переселень ("самсара") може бути безліч. Вони настають одне за іншим доти, поки не наступить повне звільнення людини від життєвих негод ("мокша") і відбудеться повне злиття душі "атмана" зі світовим духом "брахманом". У стародавній індійській філософії минулого були й інші напрями (свабхава-вада, паринама-вада й ін.), які в основі світу бачили не духовне, а вічне, яке тільки змінює свої форми, матеріальне начало: вогонь, вода, повітря, світло й ін. Матеріальною у своїй основі вважалася і душа, що руйнується разом з руйнуванням тіла.

Найважливішою особливістю всіх цих стародавніх індійських філософських поглядів було визнання цілісності світу, у якому часткове, одиничне, індивідуальне розглядалося як щось другорядне стосовно загальної основи світу. Це, отже, визначало і місце людини у світі.

В міру подальшої диференціації суспільних зв´язків і відносин, ускладнення взаємозв´язків людини з зовнішнім світом, у філософському осмисленні дійсності спостерігається посилення уваги до проблем індивідуального, специфічного у світі. Це знайшло свій прояв у ряді напрямів стародавньої індійської філософської думки: локаята (вчення "чарваков"), ньяя-вайшешика, санк´я, місанса й ін. (УІІ-ІІ ст.ст. до н.е.). Наприклад, вчення локаята, вирішуючи проблему світу, виходить не з безособового початку, а з реальних умов життя людини. Саме поняття світу виводиться з "лок", що означає "громада", "люди". У багатьох вченнях реальні предмети розглядалися як результати різних комбінацій дрібних часточок.

Усе більша увага починає приділятися проблемам духовного світу людини, її ставлення до світу і до себе. Так, у філософському вченні буддизму стверджувалося, що світ, безупинно змінюючись, не дозволяє людині досягти досконалості. Тому досягнення вічного блаженства ("нірвана") можливо тільки шляхом заглибленого самоспоглядання. Тут проблема людини вирішується за допомогою пошуку шляхів звільнення її душі від негод тлінного світу. Подібні підходи до проблеми досягнення людиною досконалості спостерігаються й у вченні йоги.

Як бачимо, у стародавній індійській філософії розкриття відношення "людина - світ" йшло від вироблення уявлення про світ, в основі якого лежить безособовий початок і в якому людина займала другорядне місце, до уявлень, у яких на перший план виходить людина, що прагне визначити своє місце у світі, відношення до нього і до самої себе.

Схожа картина становлення філософських поглядів складалася й у Стародавньому Китаї. Якщо на ранніх етапах розвитку філософської думки на першому плані було безособово-узагальнене уявлення про світ, то згодом усе більше уваги починає приділятися проблемам людини, її життя. До VI-V ст.ст. до н.е. філософські погляди досягли досить високого рівня розвитку, що знайшло свій вираз особливо в конфуціанстві — вченні, заснованому видним мислителем Конфуцієм (551-479 р. до н.е.). Вчення Конфуція за своїм характером було етико-гуманістичним. У ньому основна увага зверталася на обґрунтування необхідності будувати відносини між людьми на взаємній повазі і любові. Послідовники Конфуція розробляли різні аспекти його вчення, давали різне тлумачення його ідей.

У IV-IIІ ст.ст. до н.е. значного поширення набуває даосизм, у якому відстоювалася думка, що всі зміни в природі і житті людини підпорядковані не надприродним силам, а загальному закону "Дао" — природній основі всього існуючого. У цьому зв´язку специфічно вирішувалося і питання про людину, її відношення до світу. Якщо усе в природі і житті людини підкоряється "дао", то і людина, якщо вона хоче вчиняти розумно, повинна діяти відповідно до цього природного закону. Тут, можна сказати, уже проглядається зародження проблеми свободи і необхідності. Пізніше була висловлена думка, яка ще більше акцентувала увагу на людині: якщо є об´єктивні закони природи, то повинні бути і закони суспільного життя, які регулюють взаємини між людьми і дозволяють розрізняти добро і зло.

Таким чином, характерною рисою філософських поглядів стародавнього Сходу була еволюція освоєння людиною дійсності, еволюція, у якій відбувався перехід від міфологічної фантазії до раціонального мислення і від безособових картин світу, де людина була тільки часточкою навколишнього природного середовища до картини світу, де людина починала усвідомлювати свою специфіку, своє місце у світі, відношення до нього, йшла до усвідомлення змісту свого буття.

Звільняючись від міфології, філософія все-таки зберегла з нею певний зв´язок.

Важливо зазначити, що спочатку філософія була не віддиференційована від конкретно-емпіричного знання, вона у своїх генетичних джерелах складає з позитивним знанням неподільне ціле. Принциповий світоглядний поворот від міфологічного мислення до філософського усвідомлення світу і людини полягав у виробленні теоретичного відношення до дійсності, в усвідомленні розходження природного і соціального світів, відмінності людського способу життєдіяльності від прояву природних сил і явиш. Першим проривом у міфологічному світогляді було відкриття природної, незалежної ні від людини, ні від яких-небудь надприродних сил об´єктивної закономірності природи. З виникненням філософії починається деперсоніфікація природних явищ.