• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Філософія

Середньовічна філософія

Один з таких поворотів у житті і світогляді здійснився в епоху кризи рабовласницького суспільства й у ході трансформації останнього у феодальне. Соціально-економічна основа даного повороту пов´язана з кризою рабовласницької системи господарства, світоглядна ж — з виникненням християнської релігії, що стала панівною в середньовічну епоху. Філософія в цю епоху осмислювала усі світоглядні проблеми в загальних рамках релігійного світорозуміння, вона — "служниця" Богослов´я.

Слід зазначити два істотних моменти, що свідчать про відмінність середньовічного світогляду від античного. Античне мислення орієнтоване на зовнішній світ і прагне усвідомити його як грандіозну єдність: "Космос" — цілісне, живе, пластичне утворення. Людина займає у світі центральне місце, за Аристотелем, у силу центрального становища Землі в структурі світобудови. Наявна нерівність людей пояснюється їхньою природою. Час в античному світорозумінні циклічний, він рухається наче по колу.

У середньовічному, заснованому на християнській релігії, світогляді світ уперше знаходить часовий вектор — від створення його Богом до майбутнього "страшного суду". Історія одержує спрямованість. Центральне місце людини у світі зумовлене тим, що вона є вищим творінням Бога, створена за образом і подобою Божими. Істотна відмінність людини від всього іншого предметного світу вбачалося в духовності; за цим же критерієм порівнювалися всі люди. Для християнської релігії немає ні іудея, ні елліна — усі люди несуть у собі духовне начало і усі вони рівні перед лицем Божим. Визнання природної (людина — творіння Бога) і духовної рівності людей було величезним кроком вперед у самопізнанні людини, але кроком суперечливим. Воно аж ніяк не означало визнання соціальної, економічної, політичної рівності: усі люди раби Божі, незалежно від їхнього суспільного становища.

У зв´язку з загальним світоглядним переворотом у розумінні місця людини у світі і статусу самої людини в теологізованій філософії середніх століть відбувається зміна основних тем, що підлягають осмисленню. Оскільки пафос християнства закладений в ідеї особистого порятунку, філософія прагне осмислити особистісні механізми самооцінки людини — совість, релігійний мотив, самосвідомість. Осередок духовності людини — віра; розуму приділялася другорядна роль. Центральним пунктом проблематики стає внутрішній світ людини. На відміну від античного культу людської тілесності, милування його красою, у середньовічному світогляді людська плоть розумілася як носій гріховності, тому її необхідно постійно приборкувати, умертвляти.

Крім відношення "Бог — людина" найважливішою темою середньовічного філософствування була тема відносин Бога і створеного ним світу. Особливо пильно обговорювалася ця тема втому напрямі думки, що одержав назву "схоластика" (ХІ-ХІ ст.ст.). Представники схоластики ставили своєю задачею раціональне обґрунтування віри, що вже якимось чином сприяло виправданню людського розуму, визнанню його ролі в пізнанні (спочатку - релігійних догматів віри).

У середні віки знання, яким володіє людина, розглядалося як абсолютне, незмінне, як божественне одкровення. Світоглядним принципом середньовічної свідомості виступало уявлення, що "світ є книгою", у якій реалізований божественний задум творця. А Біблія розглядалася як книга, у якій символічно відбитий увесь реальний світ. Біблія — джерело і компендіум усіх знань. Процес пізнання тому зводився до процесу викладання, передачі знань від знаючих до незнаючого. Під наукою розумівся зміст Біблії, під вивченням — засвоєння вже давно віднайденого людством знання. Метою пізнання вважалася перебудова душі за допомогою слова Божого. Невипадково слово "схоластика" стало синонімом абстрактних, умоглядних міркувань, не заснованих на досвіді, відірваних від практики.

Осмислення проблеми відношення Бога до світу і світу до Бога призвело до нового розуміння причинності в християнській онтології порівняно з античною. Причинність тут розглядається як спосіб породження світу Богом. В Аристотеля причина не породжує річ, а лише структурує матерію, додає їй форму. Отже, причина тут визначальний, але не породжу вальний фактор. У християнській онтології причина і наслідок розуміються як два різних рівні реальності. До акту божественного творіння нижчий рівень відсутній, Бог створює світ з нічого. Виникнення наслідку (світу) ніяк не позначається на причині. У цій онтології категорія причинності розроблялася в метафізичному, антидіалектичному розумінні, що в результаті було запозичено метафізичним природознавством. Земна дійсність, створена Богом, розглядалася як нижча реальність, що не має онтологічної дійсності, атому і не є гідним об´єктом дослідження. На ґрунті середньовічної схоластики розробляється й інша проблема, уперше поставлена в античній філософії, — платонівська проблема взаємозв´язку вічних і незмінних ідей і чуттєвих речей. Тут вона набуває форми відношень загальних понять (универсалій) і конкретних, емпіричних предметів, явищ. Ансельм Кентерберійський (1033-1109 р.) вирішував її в дусі платонізму і доводив справжню реальність универсалій, розглядав їх як думки Бога перед актом творіння, оскільки творіння не могло відбутися без певного плану і зразка. Така концепція одержала назву "реалізм". Розуміння универсалій як думок Бога логічно вело до визнання того, що сам Бог не може переступити спосіб творення, він як би обмежений власним розумом.

У пізній схоластиці виробляється концепція номіналізму, що виходить з того, що загальні поняття — суть продукти людського мислення, вони лише імена, назви предметів. Існують одиничні предмети, универсалії ж — онтологічні фікції, вони спираються не на справжню, самостійну реальність, а тільки на подобу індивідуальних речей. З такою концепцією виступив Вільям Оккам (1281-1349 р.), один із завершників схоластики. Проблему виведення світу з Бога Оккам перекручує: Бог мислить індивідуальними, а не універсальними образами, тобто одиничне він віддає Богу, загальне — людині. Оккам здійснює спробу відділення розуму від віри, від підпорядкування їй. Зміст віри недоступний людині, людському розуму, його задача — усвідомлення конкретних, індивідуальних речей. Тим самим був зроблений важливий крок у розвитку філософської думки, у побудові нової онтології: у співвідношенні загального і окремого акцент зміщений на користь окремого, якому був наданий статус справжньої реальності; універсали, загальне було поставлено в залежність від окремого, визнане вторинним, похідним від окремого. Такий крок був необхідним етапом на шляху до світогляду епохи Відродження (ХІУ-ХУІ ст.ст.), філософія якої стала гуманістичною, у ній виробилися концепції пантеїзму і деїзму.