Історія педагогіки. Книга І. Історія зарубіжної педагогіки
§1. Поняття історії педагогіки, її основні категорії
Історія - це, перш за все, наука про суспільство і людину. Вона сприяє формуванню світогляду, а тому торкається всіх і кожного.
Історія - це дзеркало, в якому відображено історичний шлях народу, його духовна сутність. Історія створює узагальнений образ нації.
Історія - це соціальна пам’ять, завдяки якій людина має можливість все глибше пізнати навколишній світ і саму себе в ньому.
Історія науки знайомить нас з іменами, які відіграли особливу роль у її розвитку; вона очищає свідомість суспільства; здійснюючи зв’язок між минулим і сьогоденням, сприяє відновленню історичної правди, повертає молодим поколінням “забуті” факти, події, імена, впливаючи тим самим на їх громадянське і професійне виховання.
Історія будь-якої науки - це основа її теоретичного ґрунту, вона є базисом інтегрованого теоретичного знання, без якого наука існувати не може. Разом з тим, історія науки є й системно-комплексним інструментом здобуття цього знання, формою його цілісного існування. У зв’язку з цим історія науки виконує важливу методологічну функцію.
Відоме положення Гегеля про те, що без знання минулого не можна зрозуміти сучасне і спрогнозувати майбутнє, є одним з провідних у педагогіці й науці в цілому.
У найзагальнішому вигляді, історія педагогіки - це наука, яка вивчає розвиток освіти, школи і педагогічної думки від найдавніших часів до наших днів в Україні і за кордоном.
У центрі історії освіти, школи і педагогічної думки (історії педагогіки) перебуває людина, яка соціалізується в суспільство і в ім’я якої вибудована динамічна панорама педагогічних ідей і теорій, написані численні трактати.
Роль історії педагогіки особлива і надзвичайно важлива. Її об’єктом є історико-педагогічний процес, наповнений широким соціокультурним і антропологічним сенсом, що містить у собі співвідношення різного рівня педагогічних феноменів минулого з сьогоденним [13].
А предметом історії педагогіки є інтеграція здобутків громадянської історії і наукової педагогіки, вивчення багатовікового шляху світової педагогічної думки і практики, на якому здійснювалося поступове перетворення педагогіки з сукупності емпіричних суджень і знань в науку (О.Н.Джуринський).
Історія педагогіки сприяє засвоєнню сучасної науки про виховання й освіту, висвітленню джерел світового педагогічного процесу, доступу до духовних скарбниць, які зберігає людство і які нерідко виявляються незалученими до процесу виховання нових поколінь.
Як наука, історія педагогіки користується власним категоріальним апаратом. Найважливішими поняттями історії педагогіки є: виховання, освіта, школа, педагогічна думка, народна освіта та інші.
Виховання - одна з основних категорій педагогіки. Однак і нині в педагогічній науці не існує загальноприйнятого означення виховання через його багатозначність. Адже виховання можна трактувати як суспільно-соціальне явище, як діяльність, як процес, як цінність, як систему, як вплив, як взаємодію і тощо. Кожне з цих значень справедливе, але завдяки жодному з них не можна охарактеризувати виховання в цілому.
В українській і російській педагогічній літературі можна відзначити декілька найвідоміших підходів до розкриття поняття “виховання”.
Так, відомий сучасний російський педагог А.В.Мудрик (2005), прагнучи відобразити те загальне, що властиве вихованню як процесу щодо соціально контрольованої соціалізації, не торкаючись специфіки сімейного, релігійного, соціального, колекційного і дисоціального виховання, дає таке означення:
“Виховання - відносно осмислене й цілеспрямоване вирощування людини, яке певною мірою послідовно сприяє адаптації людини в суспільстві і створенню умов для її обособлення у відповідності зі специфікою завдань груп і організацій, в яких воно здійснюється” [8, 16], зазначаючи при цьому, що це означення не є загальноприйнятим, а лише одне з багатьох.
Підкреслюючи обсяг поняття “виховання”, окремі педагоги (І.П.Підласий) трактують його в широкому і вузькому соціальному та широкому і вузькому педагогічному значенні.
У широкому соціальному значенні виховання - це передача соціального досвіду від старших поколінь до молодших. Тобто фактично ототожнюється виховання з соціалізацією як розвитком і самозміною людини в процесі засвоєння і відтворення культури, що здійснюється при взаємодії людини зі стихійними, відносно спрямованими і цілеспрямовано створюваними умовами життя на всіх вікових етапах.
Під досвідом розуміють знання, уміння, способи мислення, моральні, етичні, правові норми, трудовий досвід, систему національних і духовних цінностей, досвід здобуття і примноження матеріального багатства тощо як в організованих формах (у системі освіти), так і шляхом природного засвоєння в результаті взаємодій між поколіннями і впливу середовища.
З огляду на це, виховання характеризується кількома параметрами, а саме, воно є: 1) категорією вічною, невід’ємною частиною людського буття; 2) категорією соціальною, властивою лише людям; 3) має:
а) історичний характер, оскільки його мета, завдання, зміст, методи і форми, як і вся педагогічна політика, не залишаються незмінними, а розвиваються, змінюються, удосконалюються під впливом досвіду;
б) національний характер, бо здійснюється в межах конкретного етносу і ґрунтується на народній мові, історії, звичаях тощо;
в) класовий характер, який виражається в тому, що вся офіційна педагогічна політика здійснюється з розрахунку зміцнення влади тих, хто нею володіє в даний момент.
У вузькому соціальному значенні під вихованням розуміють цілеспрямований вплив на людину з боку суспільно-громадських інституцій з метою формування в неї певної системи знань, поглядів, переконань, моральних цінностей, політичної орієнтації, підготовки до життя.
У широкому педагогічному розумінні виховання - це спеціально організований, цілеспрямований, керований і контрольований процес впливу колективу вихователів навчально-виховних закладів, сім’ї, громадськості на вихованців з метою формування в останніх певних якостей (розумових, моральних, естетичних, фізичних та ін.), що здійснюється як в освітньо-виховних закладах, так і в позаурочній та позашкільній роботі.
У вузькому педагогічному розумінні виховання - це процес і результат виховної роботи, спрямованої на розвиток конкретних виховних завдань. Говорять, наприклад, про розумове, моральне, сімейне, дошкільне виховання тощо.
Освіта - це складова частина і продукт соціалізації, процес і результат засвоєння системи наукових завдань, умінь і навичок.
Освіта ґрунтується на навчанні, що здійснюється в процесі соціалізації. Її відмінність від процесів спонтанного здобуття знань полягає в цілеспрямованому і прискореному розвитку тих чи тих здібностей людини завдяки педагогічно організованій передачі накопиченого людством досвіду, зокрема, правил поведінки, мислення, знань і технологій від покоління до покоління.
Освіта слугує інтересам особистості і суспільства, зберігаючи культуру і розвиваючи здібності нових поколінь удосконалювати її. Найважливіший шлях одержання освіти - навчання в системі різноманітних навчальних закладів.
Мета освіти - внести бажані зміни в досвід, розуміння (спосіб мислення) і поведінку (спосіб життя) учнів. Освіта нерозривно поєднує в собі навчання й виховання, які сприяють забезпеченню готовності особистості до виконання соціальних і професійних функцій. У процесі освіти індивід засвоює систему цінностей, знань, умінь і навичок, що відповідають його інтересам і суспільним очікуванням.
Відзначаючи найважливішу рису освіти, академік Б.Т.Лихачов підкреслював, що освіта інтегрує в собі виховання як суспільне явище, педагогічну діяльність та самостановлення особистості і на цій основі творить реальний цілісний педагогічний процес, проектується різноманітними освітньо-виховними концепціями, теоріями й втілюється в освітніх системах і закладах.
Важливу роль у засвоєнні знань, розумовому розвитку людини відіграє також самоосвіта, культурно-просвітницька робота, участь у суспільному виробництві.
Головний критерій освіченості — системність знань і системність мислення, які виявляються в тому, що людина здатна самостійно відновити необхідні зв’язки в системі знань за допомогою логічних роздумів, суджень. Начитаність, енциклопедичну обізнаність, феноменальну пам’ять, знання величезної кількості конкретних фактів без уміння встановлювати причинно-наслідкові зв’язки, без власного мислення не можна вважати за освіченість. Однак, не можна вважати неосвіченим того, хто не отримав вищої освіти.
В залежності від обсягу отриманих знань і досягнутого рівня самостійного мислення розрізняють початкову загальну, базову загальну середню, повну загальну середню, базову вищу і повну вищу освіту. За характером і спрямованістю освіту поділяють на загальну, професійну, політехнічну.
Загальна освіта (початкова і середня) забезпечує знання, уміння і навички, необхідні кожній людині незалежно від її майбутньої спеціальності, професії. В сучасній школі загальна освіта передбачає озброєння учнів сукупністю систематизованих знань основ наук про природу, суспільство, а також відповідними уміннями і навичками, необхідними для всебічного розвитку особистості, сприяє розвитку мислення людини.
У нерозривному зв’язку з загальною перебуває політехнічна освіта, яка знайомить учнів з науковими основами сучасного виробництва, його головними галузями, озброює навичками користування найпоширенішими знаряддями праці, сприяє розвитку творчих технічних здібностей, вихованню любові, поваги до праці.
Спеціальна або професійна освіта забезпечує знання, уміння і навички, необхідні працівнику певної професії і певного рівня кваліфікації. Спеціальна освіта має багато галузей: технічна, сільськогосподарська, медична, педагогічна та ін. Професійно-технічна освіта забезпечує здобуття громадянами професії відповідно до їх покликань, інтересів, здібностей, перепідготовку, підвищення їх професійної кваліфікації.
Вища освіта забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації. Вища освіта здійснюється на базі повної загальної середньої освіти. До вищих закладів освіти, що здійснюють підготовку молодших спеціалістів, можуть прийматися особи, які мають базову загальну середню освіту. Вищими закладами освіти є: технікум (училище), коледж, інститут, консерваторія, академія, університет та інші.
Відповідно до статусу вищих закладів освіти встановлено чотири рівні акредитації: перший рівень - технікум, училище, інші прирівняні до них вищі заклади освіти; другий рівень - коледж, інші прирівняні до нього вищі заклади освіти; третій і четвертий рівні (залежно від наслідків акредитації) - інститут, консерваторія, академія, університет.
Вищі заклади освіти здійснюють підготовку фахівців за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями: молодший спеціаліст - забезпечують технікуми, училища, інші вищі заклади освіти першого рівня акредитації; бакалавр - забезпечують коледжі, інші вищі заклади освіти другого рівня акредитації; спеціаліст, магістр - забезпечують вищі заклади освіти третього і четвертого рівнів акредитації.
Народна освіта - це історично сформована система освітньо-виховних, навчальних і культурно-освітніх закладів (шкільних, дошкільних, позашкільних) й органів управління ними.
Про народну освіту в науковому розумінні цього поняття можна говорити тільки, починаючи з кінця XVIII - початку XIX ст., коли у зв’язку з соціально-економічними, політичними та іншими умовами в країнах, які ставали на шлях капіталістичного розвитку, декларувалися обов’язки держави щодо організації освіти всіх без винятку громадян.
За структурою і завданнями має історично конкретний характер, залежить від рівня економічного, соціально- політичного, культурно-національного розвитку суспільства та відповідних законодавчих, фінансових, наукових і організаційно-педагогічних заходів.
Народна освіта - це найважливіша сфера розвитку особистості, виховання і забезпечення суспільно необхідного рівня культури, загальноосвітньої і професійної підготовки населення.
При вивченні проблем народної освіти доводиться розв’язувати низку завдань, пов’язаних з виявленням причин, джерел, факторів і умов виникнення, формування і розвитку народної освіти, визначенням етапів і тенденцій цього розвитку, регулюванням зв’язків і відношень народної освіти як соціальної інституції.
У вітчизняній педагогічній літературі, починаючи з 90-х pp. XX ст., стосовно сучасного періоду ширше вживається термін “освіта”.
Школа (лат. schola, грецьк. schole) - 1) навчально-виховний заклад, призначений для організованого навчання і виховання підростаючого покоління.
Існують різні точки зору на визначення поняття “школа”. Одні теоретики педагогіки акцентують увагу на розвиток у школі особистості, а саму школу трактують як “підготовку до дорослого життя”; інші - підкреслюють освітні функції школи; деякі вчені-педагоги вважають основними у школі виховні аспекти. У дійсності ж, школа поєднує в собі різноманітні функції, у тому числі й ті, на яких зосереджена увага у відзначених точках зору.
Існує також значна кількість різноманітних класифікацій типів і видів школи.
Школи можуть утримуватися на кошти держави, приватних осіб, організацій.
За характером знань, що отримують учні, розрізняють загальноосвітні і професійні школи; за рівнем освіти - початкові, неповні середні, середні, вищі; за статевими ознаками - чоловічі, жіночі, спільні; за відношенням до релігії - світські і релігійні (конфесійні).
За різноманітними принципами організації освіти і навчання виділяються: єдина школа, трудова школа. Для дітей, позбавлених відповідних умов для належного виховання, створюються школи-інтернати; для дітей, які потребують лікування, - санаторно-лісові школи.
Отримала розвиток авторська школа, а також її види: адаптивна школа, школа “діалогу культур”, “школа самовизначення”, вальфдорські школи, школи розвиваючого навчання та інші.
Школа - це явище історичне. Перші згадки про організовані форми навчання, які умовно можна назвати школами, зустрічаються в найстародавніших хроніках Єгипту, Вавилону, Індії, Китаю та інших країн стародавньої культури за кілька тисячоліть до нашої ери.
У сучасному світі школа відіграє визначальну роль у реалізації права особистості на освіту. Відповідно до конкретних завдань розвитку суспільства, конкретно взятої країни визначаються основні завдання школи, її принципи, зміст, структура та ін. Існує спеціальна дисципліна школознавство, яка займається названими питаннями.
Школознавство - галузь педагогічної науки, що має своїм завданням дослідження змісту і методів управління шкільними справами, розкриття особливостей системи керівництва школою, організації її роботи.
В останні десятиліття у вітчизняній педагогіці з’явилося поняття педагогічного менеджменту” як теорії управління педагогічним процесом.
Система освіти, вишкіл, набутий досвід.
2) Напрям у науці, літературі мистецтві та ін., що характеризується єдністю найважливіших поглядів, спільністю чи наступністю принципів, методів тощо.
Педагогічна думка - це сукупність суспільних уявлень про виховання і освіту, а педагогічна наука - це система наукових знань про соціальні явища, про педагогічний процес [Детальніше див.] Днепров Э.Д. Методологические проблемы истории педагогики // Сов. педагогика. - 1986. - №8. - С. 95-102].
3 моменту свого зародження в лоні педагогічної думки педагогічна наука включається в її широкий потік як найбільш теоретично розвинена частина педагогічних знань. Подальший їх розвиток здійснюється неперервно у взаємозв’язку і взаємовпливові. Педагогічна думка є своєрідним трансформатором між суспільною думкою і педагогічною наукою, збагачуючи останню новими соціальними ідеями. Педагогічна наука, у свою чергу, привносить у педагогічну, а разом з тим, і в суспільну думку теоретичне обґрунтування педагогічних процесів і явищ.
На думку О.В.Сухомлинської, педагогічна думка - це широке поняття духовної сфери, куди входять багато складових, серед яких філософія, релігія, ідеологія, мораль, етика, освіта та цілий ряд феноменів, які безпосередньо не стосуються науки. Крім того, “Педагогічна думка завжди персоніфікована, - на ній лежить відбиток особистості автора (чи авторів) з його смаками, поглядами, віруваннями, переконаннями. Отже, крім науково-педагогічних знань вона включає в себе ідеологію з відчутною опорою на національні цінності, різні форми історичної ментальності, тобто те, що в педагогіці називають архетипи” [14, 48].
У цьому зв’язку О.В.Сухомлинська обґрунтовує таке поняття, як “національна педагогічна думка”, або “українська національна педагогічна думка”, яка “включає, крім науково-педагогічних знань, народну педагогіку, ідеологію з відчутною опорою на національні цінності, конкретно- історичні форми української ментальності” [14, 48].
Історія педагогіки, як наука, користується й іншими науковими поняттями, запозиченими у філософії, соціології, педагогіці, психології та інших науках.