Філософія

Проблеми світу і людини у філософській думці України

В українській філософії проблема світу і людини здавна займає одне з провідних місць, вирішуючись у різні історичні епохи відповідно до рівня розвитку суспільної практики і наукового пізнання. Так, східні слов´яни (які склали основу українського народу), як і народи інших країн, на ранніх етапах історії у своїй діяльності і духовному житті спиралися на емпіричний досвід і міфологічну картину світу з її обожнюванням реальних сил природи і поклонінням їм. Таке світосприймання не втратило свого впливу на їхню духовну культуру і при політичній орієнтації Володимира Святого на прийняття християнства. Напроти, трансформуючись в християнстві, міфологічні погляди язичництва наклали свій відбиток на систему багатьох положень самого християнства, формуючи специфічні його особливості в руських землях. Складаючи "найнижчий" шар духовної культури русичів на противагу "книжній" мудрості верхів, особливо в тих іпостасях, що безпосередньо стосувалися життя простого народу, елементи язичництва проіснували багато століть і після хрещення Русі як деякі світоглядні орієнтири в поясненні світу і людини, їхньої взаємодії. Проте, 988 р. став для літописців тим рубежем, що поділив історію східного слов´янства на два періоди: язичницький, "коли руський народ перебував у цілковитому мороці і неуцтві", і християнський, пов´язаний з "світлом високої духовності і культури".

Перемога християнства дійсно була історично виправдана, а його прогресивність полягала в тому, що Русь, як і деякі інші європейські країни, минаючи історичну стадію рабовласницького ладу, прийшла до феодалізму, встановила економічні, політичні і культурні зв´язки зі своїми сусідами — християнськими країнами Європи. Разом з феодалізмом на Русі закріплюється і новий світогляд, домінантою якого стає відкриття значимості людини і людства в навколишньому світі. Відтепер стає аксіомою, що людина є центром світу і саме в людині міститься сенс його існування. При цьому світ мислиться не замкнутим у собі. Природа (макрокосм) служить людині (мікрокосму), допомагає їй матеріальними благами і через неї Бог відкриває людині заповіді поведінки. Світ повертається до людини, бере участь у її долі. Звідси не тільки проголошення нових принципів життя, але і динамічний монументалізм світосприймання, відкриття історії, що одержує визначений світоглядний зміст і поєднує собою все людство, а історія власної країни розглядається як частка світової історії. Такі світоглядні орієнтири на Русі послідовно відстоювалися Іларіоном (невід. -1073 р.), першим митрополитом з русичів, що провадили ідею рівності народів як запоруки вільного, а не рабського існування, Нестором-літописцем (близько 1056 - після 1113 р.), Кирилом Туровським (між 1130-1134 - близько 1182 р.). Характерно, що дотримуючись християнської традиції про визначеність доль світу і людини Богом, зазначені мислителі звертали увагу на земне існування людини, її реальне земне життя, проголошуючи силу людського розуму. Така лінія чітко просліджується в роботах Никифора (невід. -1121 р.), Володимира Мономаха (1053-1125 р.), Климента Смолятича (невід. -1159 р.), Данила Заточника. Виступаючи за реабілітацію знання, "мирської мудрості", проголошуючи гуманістичні ідеї, вони вказували, що приналежність до роду людського усвідомлюється через діяльність, де праця є вищим мірилом Богокорисності людини. Так, на думку Климента Смолятича, головна мета пізнання — пізнання слави і всемогутності Бога — можлива тільки через дослідження предметів і явищ навколишнього світу. Провідне місце в цьому процесі належить розуму. Саме в розумі людський дух одержує своє земне буття і спрямовується до пізнання Бога, схованого в "тварині". Після Климентія Смолятича Кирило Туровский також звертається до розуму, за допомогою якого прагне перебороти містико-аскетичне неприйняття мирських цілей, виробити критерії життєдіяльності для мирської людини. Світ, людина постають у нього власною долею, позбавляються небесного заступника. Використовуючи євангельські тексти, Кирило Туровський прагне дати картину приналежності Бога до мирського життя, його служіння людині, відповідно до чого творіння світу Богом і олюднювання Бога здійснюється в інтересах людини, що відповідають промислу творця. Світ зцілює "тілесні недуги" людини, забезпечує її земне існування, свободу волі, розумний пошук, вільний вибір між добром і злом. Твердження ж Кирила Туровского про те, що не можна безкарно чинити зло навіть з добрих спонукань стало пізніше одним з центральних у вітчизняній філософії і літературі. Проголошення осо-бистісних начал у давньоруській думці, осуд будь-якої ієрархізації соціального буття, розгляд людини самої по собі, поза приналежності до якого-небудь середовища, єдиним надбанням якої є розум — головна думка Данила Заточника. Твердо віруючи і співчуваючи релігії Христа, Данило Заточник розглядав добро і зло не з погляду метафізики, а з позицій життєвої практики, народної мудрості. Засуджуючи шлюб без любові, чернецтво без святості, він послідовно провадив думку про те, що сила людського розуму вища за всі інші сили, а особливо за сили багатства і влади.

Татаро-монгольська навала, колонізація українських земель Великим князівством Литовським, а потім полонізація їх затримали розвиток української філософської думки. Однак вже в XV-на поч. XVI ст.ст. відбувається процес її відродження, де разом з підвищенням національної самосвідомості українського народу спостерігається поширення гуманістичних ідей, носіями яких у даний період виступили такі видатні діячі української культури як Юрій Дрогобич (1450-1494 р.), Павло Русин (1470-1517 р.), Лукаш з Нового Міста (невід. -1542 р.), Станіслав Ориховський-Роксолан (1513-1566 р.). Пропагуючи античні пам´ятки філософії і літератури, вони дійшли висновку проте, що людина, як частина природи, має право на задоволення своїх земних потреб, гармонійний розвиток душі і тіла, дотримання законів природи, пізнання яких повинно стати основою людської діяльності, пов´язували історичний прогрес з розвитком освіти і науки, використанням їхніх досягнень на практиці. Проблему свободи особи, справедливого суспільного ладу вирішували, спираючись на принципи природного права і суспільно-договірної концепції походження держави. Зокрема, С. Ориховський-Роксолан походження держави пов´язував з характером життя індивідів і природним їхнім інстинктом до громадського життя. Завдання держави він бачив у забезпеченні гарантії права і власності кожного громадянина, заявляючи, що законам держави повинні підкорятися всі, навіть королі. Душою держави С. Ориховський-Роксолан вважав справедливість, що полягає в тому, що кожен член суспільства може одержати те, що йому належить: спокій, свободу, можливість виконати своє призначення в поєднанні з істиною і вірою. Одною з найважливіших якостей людини вважав почуття власної гідності, бачучи критерій переваги однієї людини над іншою не в її походженні, а в розумі, особистій чесності і добропорядності.

Насильницька полонізація українського народу, що супроводжується його національним, економічним і духовним гнобленням, що особливо посилилося після прийняття Брестської унії (1596 р.), потребувала від українських мислителів нових світоглядних орієнтацій щодо розуміння світу, сутності, змісту і призначення людського буття. У їх виробленні і затвердженні істотну роль відіграли Іван Вишенський (близько 1550-1621 р.), Лаврентій Зизаній (невід. -1634 р.), Ісая Копинський (невід. -1640 р.), Кирило Став-ровецький (Транквілліон) (невід. -1646 р.), Касян Сакович (близько 1578-1647 р.).

У поясненні світу І. Вишенський спирався на ідеї східної патристики (І. Дамаскін, І. Богослов), греко-римської філософії, якими користалися всі християнські автори. З позицій неоплатонізму східної патристики він розглядав світ як творіння Бога, вважаючи останнього вічним самостійним началом, невичерпним розумом, абсолютною істиною, від якого залежить матеріальний світ, що без промислу Бога — мертвий, ніщо. Світ і людина, життя і рух - усе це творіння Бога. Але Бог не тільки творець світу, людини, усього буття. Він — ідеал добра, справедливості, мудрості, чесності, досконалості. Людина повинна до нього прагнути, пізнавати, готувати себе до духовного безсмертя. Відповідно до зазначеного ідеалу І. Вишенський прагнув осмислити широкий спектр філософських проблем і насамперед сутності людини, її щастя, свободи, надій на їх здійснення. Захищаючи ідею звільнення людини від земного зла, відстоював її гідність, начала в ній добра, справедливості, радості, братерства. Завдання філософії, у зв´язку з зазначеним, бачив не в абстрактному теоретизуванні, а в тім, щоб навчити людину праведного життя, підняти її на боротьбу зі злом і неправдою за добро і щастя, справедливість і істину, формувати духовну стійкість і моральну досконалість, відвернути людину від деградації і морального падіння. Усього цього людина повинна домагатися самою своєю суттю в реальному житті, відносинах з іншими людьми, боротьбі за звільнення свого народу.

Л. Зизаній, визнаючи творіння світу Богом зі стихій, яким притаманна певна автономність і самостійність, поділяв світ на чотири рівні: стихії, рослини, тварини, людина, де кожен нижчий рівень підпорядкований вищому. Людина, як вищий рівень, що складається з душі і тіла, визнається Л. Зизанієм царем і володарем усього земного. Душа створюється Богом через природне зачаття батьками тіла дитини, починає діяти в ньому тільки після розвитку тілесних органів. Хоча вона має безсмертя, може існувати без тіла, але проте не має локалізації в окремих центрах, виявляється тільки в діях розуму і волі. Цим зумовлюється те, що людині властива свобода волі, здатність вибирати між добром і злом, нести відповідальність за свої вчинки. Будучи "самовладною", людина є творцем своєї власної долі, а від її розуму залежить той шлях, що вона обирає в житті.

Проблема людини, возвеличення в ній моральних, розумових і духовних начал — центральна у творчості І. Копинського. З точки зору І. Копинського, уся природа створена Богом для людини. Однак пізнання природи, зовнішнього світу ще недостатньо, якщо людина не пізнала своєї суті і своїх потреб. Тільки пізнаючи саму себе людина починає розуміти, що вона є одночасно тілесною і духовною істотою, внутрішньою і зовнішньою. Звідси постає дилема: чому надати перевагу - тілесному світу, з яким зв´язане тіло, чи душі, розуму, безсмертному духу, що складає внутрішню особистість людини. Копинський рекомендує обрати останнє, тому що тільки в ньому людина/бачить і пізнає саму себе і Бога, єдність з яким дає вище блаженстао. Загальні положення про самопізнання людини Копинський доводить до концепції "розумного роблення".

Пізнаючи саму себе, досягаючи моральної самодосконалості, людина перетворює працю на радість і потребу, відмежовується від світу тілесних речей, очищає і просвітляє розум, пізнає Бога і з´єднується в ньому. Дотримуючись такого "розумного роблення", людина ще в цьому світі воскресає душею, отримує божественну благодать, досягає царства небесного. І. Копинський закликав до відмови від світу розкоші в ім´я рівності і волі людини, її вищої духовності. Допускав, що досягти цього людина може і без посередництва церкви, тому що Бог знаходиться в самій людині, в силу чого людина може стати високоморальною істотою.

К. Ставровецький, дотримуючись неоплатонівської орієнтації, розглядав Бога як творця, премудрого художника й архітектора, іманентне, усюдисуще світове начало, розчиняв Бога в природі. По Ставровецкому, існує чотири світи: світ невидимих створених духовних сутностей, що належать до духовної ієрархії; макрокосм — світ видимих речей, серед яких живе людина; мікрокосм — сама людина; світ поєднання злих людей із грішниками і дияволом, що виступає початком зла. Описуючи ці чотири світи, він показує, що не увесь світ виступає злом, а з´являється перед людиною добром і красою. Світ перестає бути в Ставровецького простим символом Бога, зливається з ним, сам перетворюється на божество, що вимагає й адекватного до нього ставлення. Описуючи світ як невидиму красу, радість і світло, він поєднує вчення античних філософів і християнських авторів, стверджуючи, що речі зовнішнього світу утворюються зі стихій, яким властиві протилежності і постійна боротьба, завдяки чому виникає властива їм цілісність і єдність. Усі тіла, від зірок і до дрібних часток, виникають зі стихій, мають у своєму русі визначену послідовність, дану їм Богом закономірність. Що ж стосується людини, то вона постає як єдність душі і тіла. Без тіла і тих процесів, що у ньому відбуваються, людина не може жити, а душа не може почувати, бажати, домагатися благочестя. Тіло є другом душі, а їхня єдність робить людину світлою і темною, ангелом і звіром, духом і плоттю, смертю і життям. Отже, ЇЇ і потрібно приймати такою, яка вона є, затверджуючи в ній світлі, радісні, моральні і благочестиві начала, що і роблять людину людиною.

К. Сакович розглядав людину як мікрокосм, що відповідає макрокосму. Слідом за античними мислителями він вважав, що тіло людини складається з тих же стихій чи елементів, з яких складається все суще. Виходячи з такого розуміння людини, Сакович наполягав на вивченні природи людини, її душі, пов´язаної з відчуттями і мозком. Пізнання тілесної природи, на думку Саковича, необхідно для того, щоб вивчати закони і властивості природи, жити відповідно до них, керувати собою, уникати того, що шкодить людині. Індиферентно ставився до аскези, надмірного стримування емоцій, тілесних пристрастей, заявляючи, що людина повинна жити повноцінним земним життям.

Погляди вищезгаданих мислителів, що пропагують ідеї власної гідності людини, її духовності, багато в чому сприяли формуванню національно-визвольної ідеології з її почуттям патріотизму, любові до рідної землі, цінності свободи й індивідуального розвитку, що стали національними рисами українського народу. Специфічність економічних і політичних умов життя України другої половини XVII і XVIII ст.ст. наклали відбиток на розвиток її культури, яка набирала такої сили, що не тільки змогла противитися полонізації, протистояти московському наступу, але і завдала великого впливу в Московщині, несучи їй освіту і науку. Що ж стосується філософської думки, то її центром стала Києво-Могилянська академія, у філософських курсах якої проблема світу і людини продовжувала залишатися однією з основних.

Йосип Кононович-Горбацький (невід. -1653 р.) — один з перших професорів філософії Києво-Могилянської академії, існування світу розглядав таким, яким він є сам собою незалежно від свідомості людини і людства, а також від того, як він сприймається людиною в понятті душі. Основними субстанціональними началами світу вважав матерію і форму, відстоював реальність простору і часу, у яких бачив акциденції і форми, що діють на речі. Визнаючи існування Бога як єдиної субстанції і творця, Кононович-Горбацький дотримувався концепції подвійності істини: Богословської, предметом якої є теологія і вчення про Бога, і філософської, пов´язаної з вивченням реальних тілесних речей. Процес пізнання останніх починається з чуттєвого сприйняття світу, на основі чого абстра-гуючою діяльністю розуму створюються загальні поняття, що є відображенням тих сутностей, що існують тільки в єдиних речах як щось спільне для них. На прикладах логіки доводив корисність знань для задоволення матеріальних і духовних потреб людини, надаючи перевагу користі суспільства, коли знання виступають супутником і союзником волі народу, захисту держави. Розвиваючи гуманістичні ідеї, Кононович-Горбацький спрямовував їх на звеличення людини і її розуму, заявляючи, що немає на землі нічого вищого за людину і нічого вищого в людині за її розум.

Інокентій Гізель (близько 1600-1683 р.), безпосередній наступник І. Кононовича-Горбацького у філософському курсі і ректорстві в академії, розглядаючи проблему світу і людини, стояв на деїстичних позиціях, вважаючи, що Бог створив матерію і рух, з яких згодом виникають тілесні субстанції, тобто різні тілесні речі, наділені Богом природним для них способом існування. Різноманіття речей пояснював неоднаковим кількісним розподілом матерії за їхніми формами, доходячи до висновку про те, що матерія може різним чином розподілятися в кількісному плані по речах, але вона не виникає і не знищується, а тільки переходить з одного стану в інший на основі взаємного перетворення і круговороту в природі. Виходячи з визнання дії у світі природних причин, вимагав, щоб предметом науки були об´єктивні закони зовнішнього світу. Одним з перших професорів Києво-Могилянської академії І. Гізель знайомив студентів з вченням Коперника. Прихильник християнської моралі, обґрунтував ідеї громадянського гуманізму, закликав людей до активного громадянського життя, що і може привести людину до щастя, вважаючи, що якщо правила моралі і звичаї суперечать розуму, то людина повинна слухатися розуму і керуватися ним.

На відміну від своїх попередників Лазар Баранович (1620-1693 р.) і Іоній Галятовський (невід. -1688 р.) підкреслювали визначальну роль духовної субстанції стосовно тілесного, вважаючи Бога творцем різноманіття світу, що становить внутрішній зміст усього сущого. Людина також створена Богом, складається з духовної і тілесної субстанції, душі і тіла. Душа — розумна, невидима, безсмертна і складає сутність людини, пронизуючи все її єство. Правда, якщо Л. Баранович стверджував, що розум і воля, дані Богом людині, повинні бути спрямовані не на пізнання світу, а на пізнання волі і завітів Бога шляхом пізнання самої себе, віри і містичного споглядання, то І. Галятовський у міру можливості звертався до даних науки, намагаючись дати наукове пояснення ряду природних явиш (затьмарення Сонця і Місяця, походження грози, дощу, вітру і т.п.). Близькі до І. Галятовського погляди на світ висловлював і Стефан Яворський (1658-1722 р.), що популяризував у філософії ідеї Відродження і Нового часу.

Онтологічну основу поглядів Феофана Прокоповича (1681-1736 р.) становило вчення про творіння світу Богом і його деїстичну інтерпретацію. За твердженням Прокоповича, у процесі творення Бог переслідував дві мети: не творити нічого дарма і взаємно зберігати раніше створене. Усіх створених істот він наділив певним прагненням і спрагою до власного збереження, створивши речі таким чином, що якщо одна річ гине, то на її місце стає інша річ, така ж за своєю природою. Визначаючи Бога як творця світу, Прокопович підкреслював, що світ матеріальний за своєю природою. Сама матерія не створена і не знищується, а існує і розвивається за своїми закономірностями. Вона єдина і для лева, і для каменя, з матерії складається і людина. Виникнення і знищення, круговорот небес, рух елементів, активність і відсталість, інші зміни і можливості речей відбуваються завдяки руху, що є зачинателем життя усього. З матерією і рухом Прокопович пов´язував простір і час, вказуючи на їхню об´єктивність, пропагуючи погляди Аристотеля, Коперника, Декарта, Лейбніца. Поставивши питання про переривчастість і безперервність, нескінченність світу, висловив думку про безліч світів, що було властиве поглядам Дж. Бруно. Погляди Прокоповича на людину і державу були безпосередньо пов´язані з його політичною діяльністю, де він виступав головою "ученої дружини Петра І", спілки політичних однодумців, які відстоювали і теоретично обґрунтовували необхідність його реформ. Підтримуючи розвиток науки, ремесла, мистецтв, вводячи гуманістичні світські елементи в освіту, Прокопович стверджував, що "людина знамення самої себе". Високо оцінюючи людину, він і вимагав від неї багато чого: активності, чесності, сумлінного виконання своїх обов´язків, принесення користі державі. Одним з центральних положень вчення Прокоповича про державу стала ідея "освіченого монарха", "філософа на троні", що має досить влади, освіти, виховання, щоб планомірно направляти сили держави на здійснення просвітительських ідеалів. Теорію цього освіченого абсолютизму він розробляв на основі робіт Гоббса, Гроція, Пуфендора, представників абсолютистського напряму західноєвропейської школи природного права.

Ідеї пантеїзму, що переростають у деїзм, відстоював при поясненні світу Михайло Козачинський (1699-1755 р.) у своє перебування професором філософії і префектом академії. Розглядаючи цю проблему, він прямо вказав на те, що назва "природа" походить від слова "породження" і використовується замість Бога, що є автором природи і тому його називають "творцем природи", а речі — "твариною" (створеними), що виступають як "породжена природа". Крім зазначеного, Козачинський у поняття "природи" вкладав і інший зміст, а саме як сукупність усіх речей, універсум, роблячи висновок про збіг термінологічно природи з матерією. Матерія, як один з основних принципів існування субстанції, що існує сама собою, не вимагає ніякої підтримки, чим вона відрізняється від своїх модусів і акциденцій. Другим необхідним принципом, чи основою природного буття, без якого воно існувати не може, є форма. Проводячи лінію на детеологізацію форми, Козачинський пов´язував її з поняттям закономірності. До внутрішніх, необхідних властивостей матерії відносив Козачинський і рух, розуміючи під ним зміни, завдяки яким речі стають іншими. Безпосередньо з тілом пов´язував час, указуючи, що якщо ми позбавляємося часу, то позбавляємося і самого життя речей. Визнаючи об´єктивність світу і його властивостей, критично ставився до томістської концепції відчуттів і, зближаючись із сенсуалізмом Локка, доводив, що розум людини подібний до "чистої дошки", де вродженою для людини є тільки здатність відчувати, думати, уявляти, а все інше формується під впливом зовнішнього світу. Основу усіх вчинків людини Козачинський пов´язував із усвідомленням нею "природного щастя", до якого вона рухається внутрішніми джерелами, пізнанням, почуттям любові до інших людей, у чому власне і полягає всяке життя, "сходження людини до Бога".

Георгій Кониський (1717-1795 р.) розглядав світ як творіння Бога, зазначаючи в той же час, що світ є началом, причиною руху і пізнання, єдиним не тільки з погляду священних книг, але і за природою. В основі всього, що існує і відбувається у світі, лежать три начала: матерія, форма і позбавлене форми, тобто здатність тіл до зміни форми і розвитку. Сам розвиток Кониський розглядав як процес зміни тілом однієї форми і набуття іншої. Уряді місць відстоював ідею незнищуваності матерії, заявляючи, що перша матерія не створюється і не знищується, "не збільшується і не зменшується". Визнавав об´єктивність не тільки руху і спокою, але і причини, закономірності, простору і часу. За Кониським, світ не хаотичний. Йому притаманні взаємозв´язок і взаємодія, певна закономірність. Формою світу виступає не душа, а порядок, за яким речі поєднуються, тісно пов´язуються одна з одною. Та ж будова і ті ж закономірності, що притаманні землі, властиві і усьому Всесвітові. Людина повинна спостерігати і досліджувати природу. Завдання пізнання полягає в пізнанні світу як розкритті досконалості світобудови, закладеної Богом. Видний церковний діяч, Кониський більшість соціальних питань розглядав не з релігійних позицій, а крізь призму реального життя, різко виступаючи проти крайніх форм феодальної експлуатації селян. Прямо звинувачуючи великих феодалів винуватцями сваволі в країні, викривав їхнє моральне розкладання, критикуючи також і служителів церкви, що під оком Бога чинять беззаконня.

Сутність щастя людини, змісту людського буття, шляхів досягнення блаженства в реальному земному житті, розробка загально-філософської концепції світу і людини стали головною і визначальною темою Григорія Савовича Сковороди (1722-1794 р.), "українського Сократа", загальновизнаного мислителя світового масштабу.

Світогляд Сковороди носив чітко виражений пантеїстичний характер. На його думку, Бога як усемогутньої духовної сутності, що стоїть над світом, природою і людиною, не існує. Він є істинною природою в природі, живим у живому, людиною в людині, законом, гласом сущого. Дотримуючись загалом положення про вічність світу як тіні вічної духовної субстанції, зумовленої невидимою натурою Бога, Г. С. Сковорода разом з тим відстоював ідею вічності, безмежності і нестворюваності матеріального світу. Єдність матеріального і духовного, кінечного і нескінченного, єдиного і загального він намагався осмислити в теоретико-пізнавальному плані через співвідношення сутності і видимості, а в морально-етичному плані через поняття добра і зла. Для обґрунтування своїх поглядів Г. С. Сковорода розробив концепцію трьох світів: макрокосм — безмежний світ, що складається з безлічі малих світів; мікрокосм — людський світ, точніше сама людина; символічний світ — Біблія. Кожний з цих світів має внутрішню (духовну) і зовнішню (матеріальну) природу. Дійсним Богом є внутрішнє, духовне, тому істинно людське, моральне визначається не тілесною, тлінною організацією людини, а духом, волею, світом внутрішніх переконань, що і виступають Богом у людині. У символічному світі Біблії Г. С. Сковорода прагнув знайти приховані за символічними формами духовні цінності людини, ідеал людських відносин, установлюваних між людьми в їхній істинно духовній сутності без пагубного впливу плоті. Відповідно до зазначеного, соціальний прогрес ставив у залежність не від пізнання зовнішньої природи, а від пізнання й удосконалення духовних потенцій людини, її здібностей. Істина, з погляду Сковороди, повноцінна тільки тоді, коли вона ґрунтується на розкритті духовної природи, "спорідненості", здатності до того чи іншого роду діяльності, сприяє моральному удосконалюванню. Тільки усвідомлення такого змісту істини створює добробут людини, робить його корисним для "себе і для своєї братії". Зазначене аж ніяк не означає, що Сковорода заперечував роль і значення науково-технічного прогресу. Він чітко усвідомлював силу освіти, науки, техніки, але був переконаний у тому, що для щастя людини вони ще недостатні без науки про людину. Для досягнення щастя людина повинна пізнати саму себе, свої здібності, виробити відповідно до своєї природи спосіб життя. В основі цього способу життя Сковорода бачив "споріднену працю" як дійсно людський спосіб самоствердження особи. Не вважав він також за основу людського щастя нагромадження матеріальних благ, насолоду ними, вважаючи, що вище блаженство і дійсне щастя приносить людині праця за покликанням, праця, що виявляє природні схильності людини. Причину всього нерозумного, перекрученого в людському житті Сковорода бачив у праці без покликання, праці примусовій чи спрямованій на збагачення. Тому, засуджуючи соціальні пороки суспільства, закликав до морального вдосконалення і шляхом подолання неспорідненості праці у всіх сферах людської діяльності.

Виходячи зі своєї концепції трьох світів, світу Біблії як дійсного світу людських відносин, Г. С. Сковорода виробляє свій суспільний ідеал "горньої республіки". За його основу береться образ ідеальних відносин між людьми, що будуються відповідно до духовної природи, устремлінь та інтересів людини, начал любові, спільності, рівності. Цей духовний світ — не як потойбічний, куди переселяються душі після смерті, а ідеальний, високоморальний світ, який слугує образом дійсно людського способу життя. Ідеалами цієї "горньої" (духовної) республіки є любов, рівність, спільна власність, що виступають тими моральними імперативами, якими варто керуватися як божественними, що для Сковороди рівноцінно природному. Жити згідно з природою означає не просто керуватися природою, а реалізувати свою "спорідненість" до певного виду праці в загальній системі трудової діяльності суспільства. Знайти себе, от у чому повинен полягати сенс буття людини, з огляду на те, що тільки праця є джерелом і основою людського щастя. Центром же самого щастя є концентрація і переплетення особистих інтересів з нестатками і потребами всіх людей.

На початку XIX ст. в Україні набувають поширення роботи І. Канта, І. Фіхте, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля, відбувається критичне переосмислення їхніх ідей. Разом з тим, становище філософії в Україні (як і у всій Російській імперії), що стала до цього часу цілком російськомовною, було не заздрісне. Києво-Могилянська академія в 1817 р. припинила своє існування. На її базі через два роки була відкрита Київська духовна академія, філософські курси, у яких хоча і намагалися зберегти старі традиції, але через посилення цензури, тих чи інших заборон змушені були обмежуватися офіційним вольфіанством з його телеологічним поясненням світу і людини. Професійні філософи з числа професорів академії, які прагнули відійти від традиційного вольфіанства, зробити крок до нових європейських систем, вільнішого і самостійнішого філософствування на основі знайомства зі світовими філософськими ідеями (І. М. Шпаків (1795-1863 р.), В. Н. Коропів (1798-1867 р.),

П. С. Авсенєв (1810-1857 р.), могли це зробити тільки зайнявшись проблемами історії філософії, теорії пізнання, логіки, перекладами класичної філософської спадщини. Цим шляхом змушені були піти і їхні учні: І. Г. Міхневич (1809-1885 р.), який перейшов з академії в Ришельєвський ліцей; О. М. Новицький (1806-1884 р.) і С. С. Го-гоцький (1813-1889 р.), що стали професорами філософії Київського університету; П. Д. Юркевич (1826-1874 р.), який зайняв філософську кафедру Московського університету.

Досить складне було становище філософії і в університетах. Не вистачало філософських кадрів, їх ніхто не готував. Професорами філософії призначалися випадкові люди або їх запрошували з-за кордону. Царський уряд у 1809 р., а потім у 1850 р. забороняв викладання у вищих навчальних закладах філософії, звівши її основні курси до логіки, читання яких доручалося особам духовного звання, що аж ніяк не сприяло розвитку філософської думки.

Першим професором філософії Харківського університету, відкритого в 1806 р., став німецький філософ І. Б. Шад, який пропагував ідеї Шеллінга. Цю же лінію провадив і його учень А. І. Дудрович (1782-1836 р.), який розглядав світ як одкровення божества, а людину як його вище створіння, трактуючи динамічне вчення Шеллінга в дусі одкровення. Після вислання в 1816 р. І. Б. Шада з Харкова філософія в тамтешньому університеті взагалі втратила свій професійний характер. Більш-менш адекватне вирішення проблеми світу і людини ми бачимо тут у роботах Т. Ф. Осиповського (1765-1832 р.), а потім А. А. Потебні (1835-1891 р.). Критично осмисливши ідеалістичне вчення Лейбніца про передбачену гармонію, суб´єктивний ідеалізм Берклі та Юма, ідеї Канта і Шеллінга, Т. Ф. Осипов-ський за світоглядні орієнтири пояснення світу і людини обрав матеріалізм. На Його думку, кантівський апріорізм і агностицизм є згубними принципами для науки, що вимагає визнання світу таким, яким він є, тобто який існує об´єктивно. Спираючись на атомно-молекулярну гіпотезу, експериментальні дані хімії, захищав ідею подільності матерії, з якої складаються речі зовнішнього світу, її внутрішньої активності, що не потребує ні творця, ні акту створення, що містить джерело руху в самій собі. Жагучий поборник науки й освіти, Т. Ф. Осиповський бачив у їхньому розвитку шлях до поліпшення суспільства, ставлячи в залежність від них такі моральні категорії, як справедливість, честь, чесноти. На позиціях матеріалізму в поясненні світу і людини стояв А. А. Потебня, який відстоював первинність матерії, вторинність свідомості і мислення стосовно неї, причинно-наслідковий взаємозв´язок предметів і явищ навколишнього світу, що містять причину в самих собі. Висвітлюючи проблеми людини, А. А. Потебня висловлював думку про роль праці і знарядь виробництва у становленні людини і людства, зазначаючи, що саме завдяки праці людина виділилася з тваринного світу. Основою розвитку суспільства вважав нагромадження і передачу знань від покоління до покоління, був глибоко переконаний у тому, що розвиток цивілізації відбувається в інтересах усього людства, теоретично обґрунтовуючи право кожного народу розвивати свою культуру і духовні здібності на принципах рівноправності і взаємоповаги.

Ідеї шеллінгіанства з їхньою інтерпретацією в дусі православного теїзму в першій половині XIX ст. були притаманні професорам Ришельєвського ліцею (Одеса), перетвореного пізніше на Новоросійський університет, Н. Д. Курлянцеву (1802-1835 р.) — одному з перших перекладачів робіт Шеллінга на російську мову, К. П. Зеленецькому (1812-1858 р.). З позицій об´єктивного ідеалізму Шеллінга вони відстоювали думку про те, що світ і людина створені єдиним, вічним началом, одухотвореним божественною думкою, Провадячи ідею єдності людини і природи, розвитку і взаємодії всіх явищ останньої, тотожності законів буття і мислення, визнавали в основному ідеальну єдність світу.

Спадкоємцем традицій Києво-Могилянської академії в розвитку духовної культури і філософії в Україні став відкритий у 1834 р. Київський університет св.Володимира. Однак, у силу вищевказаних причин, філософія в Київському університеті трохи замкнулася сама в собі, зосередивши увагу на обговоренні предмета філософії, її призначенні, з´ясуванні загальних тенденцій розвитку. Сприйнявши ідеї німецької класичної філософії, інших європейських систем, професори філософії Київського університету, зберігши високий рівень філософської культури, засвоїли насамперед ідею історизму, усвідомивши, що кожна філософська система є закономірним етапом історичного розвитку людського духу, зберігаючи свою цінність у контексті цілісного процесу розвитку філософії. Такий підхід до філософії властивий не тільки першим професорам філософії Київського університету О. М. Новицькому, С. С. Гогоцькому, але й А. А. Козлову (1831 -1901 р.), В. В. Зелінському, А. Н. Гілярову, які читали курс філософії наприкінці XIX і початку XX ст.ст., інтерпретуючи проблему світу і людини з позицій філософського ідеалізму чи панпсихізму з їхнім визнанням первинності духовних субстанцій як єдино сущого в собі буття.

Матеріалістичне пояснення світу, що відстоюється першим ректором Київського університету М. А. Максимовичем (1804-1873 р.) знайшло своє продовження в працях натуралістів. Панівним воно було і серед українських письменників і публіцистів (Т. Г. Шевченко, М. Вовчок, М. П. Драгоманов, С. А. Подолинський, М. І. Павлик, Л. Українка, П. А. Грабовський, Б. І. Грінченко, М. М. Коцюбинський, І. Я. Франко, В. К. Винниченко й ін.). Останні, не будучи професійними філософами, у силу специфіки публіцистичної і художньої творчості, гостріше піднімали проблему людини, ставлячи її в центр усього буття. Визнаючи нерозривний зв´язок людини з "матір´ю-природою", соціальну зумовленість її життєдіяльності, вони виходили на обґрунтування загальнолюдських цінностей, необхідності демократичної перебудови суспільства, здатного забезпечити людині її природні права і свободу, гідні людської сутності умови життя.

У радянський період філософська думка в Україні у вирішенні проблеми світу і людини обмежувалася інтерпретацією основних положень класиків марксизму, критикою західної філософії, підмінюючи наукове пояснення проблеми ідеологічними вимогами й установками, що випливали з кон´юнктурних потреб даного часу. Тільки в 70-і роки ця проблема у всій повноті була висвітлена колективом відділу діалектичного матеріалізму Інституту філософії АН УРСР під керівництвом В. І. Шинкарука, В. П. Іванова в монографії "Людина і світ людини" (К., Наукова думка, 1977 р.), одержавши подальшу розробку в працях В. 1. Шинкарука, В. П. Іванова, А. І. Яценка, Н. Ф. Тарасенка, Ю. В. Осічнюка, В. Г, Табачковського та ін. Наприкінці 80-х років проблема світу і людини стає зосередженням філософських курсів більшості вузів України, досліджень із філософсько-соціальних проблем екології, філософських основ культури, філософської антропології.