Філософія

Людина, її соціально-діяльна сутність

В історії філософської думки проблема відношення людини і світу завжди залишалася центральною. Однак вирішення її було обмежене як рівнем розвитку самої людини, суспільства як системи її безпосереднього буття, так і рівнем пізнавальних здібностей і можливостей людини. Крім того, кожен етап історії висував специфічні завдання в осмисленні особливостей взаємозв´язку людини і світу. У силу цього щоразу актуальною ставала яка-небудь одна із сторін цього складного відношення. Однак у міру ускладнення і переплетення взаємозв´язків людини з навколишнім світом і в самім суспільстві, з становленням суспільства як певної цілісності почала формуватися потреба в розкритті сутності самого світу буття людини і її власної природи і сутності. Слід зазначити, що поняття "природа" і "сутність" людини не тотожні, вони дуже тісно пов´язані, але кожне з них має свою специфіку. Коли йдеться про природу людини, то акцент робиться на її походженні, на механізмі становлення її як людини, на її зв´язку з тим середовищем, з якого вона вийшла. Коли ж йдеться про сутність людини, то акцент робиться на виявленні тих глибинних зв´язків, тієї основи, що зумовила її виникнення, можливість її існування, розвитку, визначає її якісну відмінність від усього живого і з руйнуванням якої її життя стає неможливим.

Саме життя поставило перед людиною завдання розкрити свою власну таємницю, щоб потому піднятися до розкриття всього багатства її зв´язку з дійсністю. З цього приводу Енгельс писав: "Людина повинна лише пізнати себе саму, зробити себе саму мірилом усіх життєвих відносин, дати їм оцінку згідно зі своєю сутністю, влаштувати світ істинно по-людськи, відповідно до вимог своєї природи, — і тоді загадка нашого часу буде нею вирішена". Про яку загадку йдеться? Про розкриття сутності історичного процесу, тенденцій його розвитку, про майбутність людства, про сенс життя. Багато філософів прагнули розкриття сутності людини. Але, можна сказати, що у вирішенні цієї складної і багатогранної проблеми склалося дві основні концепції: матеріалістична й ідеалістична. З точки зору матеріалістичної концепції людина за своєю природою і сутністю є результатом, продуктом розвитку матеріального світу, і її свідомість — властивість високоорганізованої матерії — мозку — продукт становлення людини як соціальної істоти. З точки зору ідеалізму, визначальним в становленні людини є духовне начало.

Однак такий розподіл стосується тільки з´ясування граничних основ буття людини: що є основою її виникнення, існування, розвитку. При розкритті ж змісту цього процесу спостерігаються взаємопереходи цих точок зору, використання тих самих аргументів для обґрунтування розглянутих питань. Більше того, часто проблема сутності людини як цілісності підмінюється якою-небудь окремою стороною її життєдіяльності, що призводить до однобічності вирішення цієї загальної проблеми, (див. Розділ 2).

Прагнення перебороти суперечливість і ідеалізм у вирішенні питання про природу і сутність людини виявив Людвіг Фейєрбах, який піднявся до розгляду дійсної людини і зробив висновок, що філософія повинна спуститься в глибину людських потреб і звернути увагу на саму людину. Однак Фейєрбах не зміг розкрити соціально-діяльну сутність людини. Він, як і його попередники, не зміг зрозуміти матеріальної зумовленості виникнення й основи її (людини) існування і розвитку. Він намагався зрозуміти її сутність, виходячи з характеристики ізольованого індивіда з його природними даними. Але цього було недостатньо для розкриття сутності людини і сутності світу її буття, а також їхнього взаємозв´язку.

Багато уваги проблемі людини в соціальному плані приділялося в англійській політичній економії. Однак там людина розглядалася тільки як виробник. Перед філософською же думкою постало завдання дати характеристику людини в її цілісності.

Може виникнути питання, чому саме проблема сутності людини набула такого значення. Справа в тому, що неможливо зрозуміти все різноманіття зв´язків, відносин у будь-якій системі, якщо не розкрита сутність даної системи. Але сутність не лежить на поверхні явищ. Шлях до неї важкий і складний. Адже людина спочатку має справу з безпосереднім сприйняттям дійсності, зданими органів чуття. І тільки в процесі практичної пізнавальної взаємодії з предметами зовнішнього світу відбувається перехід від дослідження емпіричного прояву зв´язків до розкриття глибинних зв´язків і відносин, до пізнання сутності, від сутності першого — до сутності другого порядку і т.д. Розкриття ж сутності, виражене в абстрактній теоретичній формі, стає вихідною посилкою для сходження від абстрактного до конкретного, причому до конкретного теж різних порядків.

У даному випадку йдеться про те, що суспільство є системою зв´язків і відносин, у якій здійснюється життєдіяльність людей. Тому перше, що підлягає дослідженню — це розкриття сутності людини. Аналіз сутності людини є необхідною умовою для визначення вихідного, найзагальнішого поняття, тієї абстракції, сходження від якої до конкретного дозволить зрозуміти все різноманіття зв´язків і відносин об´єктивної дійсності. Вироблення цього поняття є також необхідною умовою для визначення логіки побудови теорії досліджуваного предмета.

Вихідні посилки для розкриття соціально-діяльної сутності людини були розроблені К. Марксом і Ф. Енгельсом. їхні ідеї вплинули на розвиток філософської думки. У сучасних умовах дослідників приваблюють не тільки загальні проблеми сутності людини, але і поглиблене вивчання різноманітних сторін її життєдіяльності, що дозволяє виробити цілісні знання про людину як особливого феномена, як суб´єкта соціальної діяльності. Тут, безумовно, позначається, з одного боку, традиція історичної спадкоємності в розвитку філософії, а з іншого боку — потреба відповісти на питання, які ставить сучасне життя.

При розкритті сутності людини необхідно виходити з вимог діалектичної логіки, які зводяться до того, що будь-яке явище, процес необхідно досліджувати насамперед у тій системі зв´язків і відносин, у якій досліджуване явище виникло. Причому це дослідження повинне бути спрямоване на те, щоб з´ясувати, чому і як дане явище виникло, чим воно є у своїй сутності й у чому полягає його якісна відмінність від інших явищ даної системи, яка внутрішня структура і логіка розвитку даного явища, що є джерелом його саморуху, саморозвитку, а також, який зворотний вплив чинить дане явище на інші явища системи і на систему загалом.

З цього погляду, для розкриття сутності людини необхідно розкрити її генетичний зв´язок зі світом живого, у якому вона виникла, а також розкрити її сутність і її якісну відмінність від усього живого. У той же час, для розкриття сутності людини необхідно виходити насамперед з аналізу безпосередньої, емпіричної дійсності, безпосередніх способів здійснення людської життєдіяльності. Такий підхід дозволяє розкрити як зв´язок життєдіяльності людини з усім живим, так і її специфіку. Тому вихідною посилкою дослідження проблеми людини, розкриття її сутності є розкриття сутності самої життєдіяльності, того загального, що поєднує людину з усім живим і що складає найзагальнішу основу її існування. Так у чому ж полягає сутність життєдіяльності? Щоб відповісти на це питання, необхідно виходити насамперед з того, що люди, як і все живе, щоб жити, повинні задовольняти свої життєві потреби (їсти, пити, вдягатися і т.ін.). Отже, вихідним імпульсом життєдіяльності людини і всього живого є потреба. Але тоді постає питання, а що ж це таке, що таке потреба як феномен життєдіяльності? На цьому питанні варто зупинитися, з огляду на важливість розкриття специфіки потреби, а також з огляду на відсутність спільності поглядів на потребу серед її дослідників.

Найчастіше потреба розглядається як необхідність для живого і людини в певних умовах існування. Однак такий підхід є недостатнім, тому що специфіку потреби він убачає в зовнішніх зв´язках живого з умовами існування. Сучасні дослідження проблеми потреби дозволяють зробити висновок, що саме виникнення цього феномена пов´язане з виникненням такої складної відкритої системи, що саморозвивається, саморегулюється, якою є живе. Особливістю цієї системи є те, що вона може існувати, функціонувати, розвиватися тільки в постійній взаємодії з умовами існування, істотною ознакою цієї взаємодії є обмін речовин. Живе змушене весь час поповнювати з навколишнього середовища засоби для забезпечення свого існування, а також звільнятися від непотрібного. Виразом специфіки цієї складної системи і специфіки її взаємозв´язку з навколишньою дійсністю, з умовами свого існування, способом буття і способом взаємодії з навколишнім світом є потреба.

Потреба — це насамперед внутрішня суперечність між необхідністю існування, функціонування системи (живе, людина) і обмеженістю внутрішніх можливостей і засобів її забезпечення. Однак потреба — це не просто зазначена суперечність, а особливий стан системи, стан незадоволеності, викликаний наявністю даної суперечності і необхідністю її вирішення. Але через те, що внутрішніх можливостей для вирішення цієї суперечності немає, то потреба змушує живе вступати у певні зв´язки з навколишнім світом. Отже, потреба — це особливий стан системи, стан незадоволеності, що виражає суперечність між необхідністю існування, функціонування, розвитку й обмеженістю внутрішніх можливостей і засобів забезпечення цієї необхідності, а також визначає характер і спрямованість відношення системи до умов свого існування для забезпечення своєї життєдіяльності Таким чином, потреба виступає як внутрішній імпульс саморуху живого, імпульс життєдіяльності. Основними рисами потреби є:

— імпульсивність, яка полягає в тому, що потреба є внутрішнім поштовхом, внутрішнім імпульсом, що приводить живе до певного стану і примушує його вступити у певні зв´язки і відносини з навколишнім світом. Крім того, імпульсивність характеризується тим, що прояв потреби обмежений визначеними часовими рамками. Будучи задоволеною, потреба начебто на якийсь час вгасає, поступається місцем іншій потребі;

— вибірковість. Вибірковості притаманні три основні характеристики: якісна (що потрібно), кількісна (скільки потрібно), часова (коли потрібно). Особливість часової характеристики полягає втому, що організм визначає пріоритетність потреб, що є найважливішими і задоволення яких відіграє визначальну роль у життєдіяльності організму, а також послідовність задоволення потреб;

— повторюваність, яка означає, що задоволена потреба через певний час виникає знову;

— спадкоємність, яка полягає в тому, що зі зміною й ускладненням зовнішніх умов існування живого, усередині самого живого відбувається зміна старих і народження нових потреб. Спадкоємність знаходить свій вираз як у розвитку повторюваних, що відтворюються, потреб, так і в народженні нових, що якісно відрізняються від попередніх;

— активність, яка виражає спрямованість живого до пошуку засобів і умов для задоволення потреби. Стосовно потреби активність виступає в трьох планах: 1) вона — властивість, ознака самої потреби (стан незадоволеності); 2) набуває відносної самостійності і стає способом і засобом задоволення потреб; 3) є передумовою, умовою виникнення і народження нової потреби.

Потреба, виникнувши як результат становлення живого, перетворюється на передумову його подальшого існування і розвитку. Вона вирішується на основі активної взаємодії живого з умовами свого існування. Зі сказаного можна зробити висновок, що життєдіяльність за своєю сутністю є процесом задоволення, відтворення і народження нових потреб, що здійснюється в активній взаємодії живого з умовами свого існування. Це визначення сутності життєдіяльності характеризує і життєдіяльність людини. У цій характеристиці життєдіяльності звертається увага насамперед на те загальне, що поєднує людину з усім живим, те, без чого неможливе взагалі життя. Якщо припиниться народження нових потреб, то це означає, що припиниться подальший розвиток. Разом з тим, у цьому най загальнішому визначенні життєдіяльності передбачається, що людина може мати якісно інші, порівняно з твариною, потреби. Ця найзагальніша характеристика сутності людини містить в собі не тільки вираження спільності між людиною і всім живим, але і всі інші можливі характеристики людської сутності. Ця сутність людини виявляється в діалектиці потреб і діяльності, де потреби виступають як внутрішній вихідний, спонукальний імпульс активного ставлення до дійсності, а діяльність — як спосіб задоволення потреб, як безпосередній процес функціонування людини, її взаємодії з навколишньою дійсністю, а також як фактор відтворення і народження нових потреб.

Таким чином, сутність людини в її найзагальнішому вираженні (сутність першого порядку) полягає в тому, що її життєдіяльність є процесом задоволення, відтворення і народження нових потреб, що здійснюється на основі активного, діяльного ставлення до умов свого існування (Потреба — Діяльність — Потреба...).

Однак визначення цього рівня сутності людини (сутності першого порядку) не виявляє ще якісної відмінності людини від тварини. У цьому зв´язку необхідно коротко зупинитися на питанні про перехід від тварини до людини. А це проблема людського начала, розкриття якої припускає не просте визначення часових параметрів виникнення людини, а розкриття специфіки її становлення як якісно нової цілісної системи.

Перехід від тварини до людини полягає в зміні способу життєдіяльності. Тваринний спосіб життєдіяльності характеризується безпосередньою взаємодією тварини з природними умовами існування і є процесом пристосування і збирання, що здійснюється на основі системи умовних і безумовних рефлексів, інстинктів. Тварина співвідноситься з природою односторонньо: прагнучи задовольнити свої потреби, вона обмежується пристосуванням і збиранням. І якщо вичерпані можливості задоволення потреб тим, що дає природа, тварина чи приречена на загибель, чи змушена мігрувати в пошуках нових місць проживання.

В міру ускладнення форм життя, з виникненням високоорганізованих тварин, деякі з них починають використовувати окремі предмети природи як допоміжні засоби забезпечення тваринного способу життєдіяльності. У цьому зв´язку виникають елементи інстинктивної трудової діяльності. З розширенням використання предметів природи як допоміжних засобів для впливу на саму природу і забезпечення задоволення потреб накопичувався життєвий досвід, вироблялися навички користування природними предметами, здійснювався добір найпридатніших для впливу на навколишнє середовище предметів. Поступово почався процес не тільки добору, але і найпростішої обробки предметів як засобів задоволення потреб. Згодом предмети природи, яких піддали обробці, перетворюються на знаряддя праці, що систематично використовуються не просто для індивідуального задоволення якої-небудь потреби, а для забезпечення спільної життєдіяльності багатьох індивідів.

Але перехід від тварини до людини здійснюється не тоді, коли починається виготовлення знарядь праці і їх використання як допоміжних засобів тваринного способу життєдіяльності, а тоді, коли виробництво знарядь праці і виробництво за їх допомогою засобів задоволення потреб перетворюється на особливу потребу, соціальну. Потреба у виробництві знарядь праці і засобів для життя виступає, з одного боку, інтегрованим виразом безлічі життєвих потреб, а з іншого боку — фактором, що визначає саму можливість життя. Виникнення цієї потреби зумовило виникнення і нового способу її задоволення, яким став процес матеріального виробництва. Таким чином, перехід від тварини до людини характеризується насамперед опосередкуванням задоволення життєвих потреб задоволенням потреб у виробництві знарядь праці та засобів задоволення життєвих потреб і трудовою діяльністю. У процесі виробництва людина, впливаючи на природу і змінюючи її, створює світ олюдненої природи. Причому під впливом нового способу життєдіяльності відбувається зміна, олюднення самих життєвих потреб, успадкованих людиною при її виокремленні з тваринного світу.

На основі сказаного можна зробити висновок: сутність людини (сутність другого порядку) полягає в тому, що її життєдіяльність є безупинним процесом задоволення, відтворення і народження нових потреб, що здійснюються на основі матеріального виробництва, у якому виробництво знарядь стає особливою потребою. Виникнувши як результат життєдіяльності, як умова забезпечення задоволення життєвих потреб, вона і процес її реалізації перетворюються на передумову самої життєдіяльності. Сутність людини (сутність другого порядку) здійснюється в діалектиці потреб у знаряддях праці і трудової діяльності.

У цій діалектиці здійснюється не тільки виробництво знарядь праці і засобів задоволення потреб, але також відтворення і народження нових потреб, як життєвих, так і в знаряддях праці. Більше того, процес суспільного виробництва (маємо на увазі не окремий трудовий акт) є в один і той же час процесом створення світу олюдненої природи, виробництва і відтворення системи суспільних відносин, суспільних умов життя і виробництва і відтворення самої людини в її індивідуальному бутті. Саме тому матеріальне виробництво виступає як основа життєдіяльності суспільства.

Однак виробництво знарядь праці і засобів для забезпечення своєї життєдіяльності люди можуть здійснюватись тільки спільно, вступаючи в якісно нові, порівняно з тваринним світом, зв´язки і відносини між собою і з природою. Визначальними серед цих відносин є економічні, що являють собою ту соціальну форму, у якій і за допомогою якої люди здійснюють як виробництво знарядь праці, так і необхідних засобів для задоволення життєвих потреб. Тому суспільна праця забезпечує не тільки виробництво засобів для задоволення життєвих потреб, але також виробництво і відтворення певних суспільних відносин, певних форм спілкування. Якщо виробництво засобів життєдіяльності здійснюється в сфері емпіричної взаємодії з зовнішнім світом, то виробництво суспільних відносин здійснюється поза безпосереднім емпіричним сприйняттям світу. Виникнувши, ці відносини впливають на процес матеріального виробництва, сприяючи його розвитку чи стримуючи його. Ці відносини проявляються як відносини власності, відносини обміну діяльністю, розподілу, обміну, присвоєння, споживання. Але крім них у систему суспільних відносин входять відносини між історичними спільностями людей (рід, плем´я, народність, нація), шлюбно-сімейні відносини, побутові, міжособові, між суспільством і особою, між суспільством і природою. Тому життєдіяльність суспільства виникає як складний процес не тільки задоволення життєвих потреб і потреб у знаряддях праці, але і відтворення всієї системи суспільних відносин. Причому відтворення цих відносин стає особливою соціальною потребою життєдіяльності людини, перетворюється на відносно самостійну сферу життя. Слід зазначити, що відтворення і нове виробництво суспільних відносин часом набуває більш важливого значення, ніж безпосередні результати процесу матеріального виробництва. Це пояснюється тим, що матеріальне виробництво створює необхідні для життя засоби, суспільні ж відносини визначають спосіб розподілу і спосіб споживання цих результатів. Система суспільних відносин, виникнувши як результат життєдіяльності людини, перетворюється на її передумову. Таким чином, виникнення системи суспільних відносин становить важливу ланку в становленні людини і є одним з найважливіших аспектів людської сутності, компонентом людського начала.

Зі сказаного можна зробити висновок: сутність людини (сутність третього порядку) полягає в тому, що її життєдіяльність є безупинним процесом задоволення, відтворення і народження нових потреб, що здійснюється в системі суспільних відносин, вироблення і відтворення яких стає особливою соціальною потребою. Ця потреба, як і потреба у виробництві знарядь праці, виникає і формується як інтегрований вираз життєвих потреб людини, як умова їх задоволення і у той же час — як передумова їх відтворення і народження нових. Цей рівень сутності людини реалізується в діалектиці потреб у суспільних відносинах і діяльності з їх відтворення. Сутність людини (сутність третього порядку) схематично можна визначити у такий спосіб:

Таким чином, матеріальне виробництво і система суспільних відносин є тими факторами, що опосередковують саму можливість задоволення життєвих потреб людини, складають ту основу, завдяки якій вона виділилася з тваринного світу і яка є передумовою самої її життєдіяльності.

Взаємозв´язок виробництва засобів для задоволення життєвих потреб із суспільними відносинами не можна розуміти так, начебто спочатку виникло виробництво, а вже потім - суспільні відносини.

Це процес одночасний, як дві сторони одного цілого. Йдеться тільки про механізм взаємозумовленості цих двох сторін життєдіяльності людини.

Виникнення опосередкування задоволення життєвих потреб і всієї життєдіяльності людини процесом виробництва і системою суспільних відносин зумовила потребу в новому типі орієнтації, орієнтації в соціальних умовах буття. Тваринний тип орієнтації, заснований на системі умовних і безумовних рефлексів, інстинктів, став недостатнім для людини. Опосередковані зв´язки і відносини стали недоступними для безпосереднього сприйняття їх органами чуття. Тому виникла потреба в усвідомленні людиною опосередкування своєї життєдіяльності соціальними умовами буття, потреба в абстрактному мисленні.

Процес формування нового типу орієнтації є складним і багатоплановим. У процесі виробництва, перетворення предметів природи на знаряддя праці і засоби задоволення потреб людина, яка формується, стала помічати і використовувати ті властивості предметів, що можуть бути використані і для виготовлення знарядь праці і засобів життя. Накопичений емпіричний досвід узагальнювався і позначався певними символами і знаками, групи властивостей і предметів позначалися словами. Це словесне позначення предметів зовнішнього світу знайшло свою реалізацію в мові. Важливо підкреслити, що в ході трудової діяльності ускладнюється і система взаємозв´язків між людьми, виникає потреба в спілкуванні не тільки в безпосередній життєдіяльності, але й у здійсненні виробництва, у якому використовувалися узагальнені результати практичного освоєння світу. Крім цього, виникли зв´язки і відносини, викликані необхідністю вирішення питань організації виробництва, здійснення розподілу створених продуктів. Іншими словами, виникла потреба в особливому засобі спілкування між людьми. І цим засобом стала мова.

Мова стала засобом не тільки обміну інформацією, але й узагальнення досвіду людської діяльності, його добору, систематизації, збереження і передачі від покоління до покоління, від однієї історичної епохи до іншої, а також засобом активного впливу людей один на одного. Виникнення мови стало найважливішим фактором становлення людини. Вона стала не тільки матеріальною формою свідомості, але і засобом активного впливу людини на навколишній світ і одна на одну.

Говорячи про обумовленість виникнення нового типу орієнтації, варто підкреслити, що залежність безпосередньої життєдіяльності людини від соціальних умов життя знайшла свій вираз в інтересі — у соціальному феномені, властивому людині і який є виразом об´єктивної залежності життєдіяльності людей від соціальних умов життя. Зміст інтересу визначається, по-перше, змістом, характером і спрямованістю потреб і, по-друге, тим, у якій мірі соціальні умови життя забезпечують чи не забезпечують задоволення потреб. Через інтереси здійснюються взаємозв´язки між людьми. Різне місце соціальних суб´єктів (осіб, груп, класів) у системі суспільного виробництва зумовлює різну спрямованість і роль їхніх інтересів у житті суспільства.

Під впливом інтересу людина ставиться до об´єктивної дійсності як суб´єкт, тому що ця дійсність, чинячи вплив на можливості задоволення потреб, змушує її до певного характеру і виду діяльності. Під впливом інтересів відображення об´єктивної дійсності у свідомості людей здійснюється не дзеркально, а через призму необхідності забезпечення їх життєдіяльності. Характер усвідомлення соціальними суб´єктами свого відношення до об´єктивної дійсності, до світу людського буття залежить від того, збігаються чи не збігаються їх інтереси з об´єктивними законами, тенденціями розвитку природи і суспільства. Якщо інтерес збігається з цими законами, то усвідомлення людиною відношення до цієї дійсності буде відповідати цій дійсності. Якщо ж інтерес не збігається з об´єктивними тенденціями розвитку суспільства, то усвідомлення не буде давати правильного відображення дійсності. Більше того, соціальний суб´єкт, що є носієм такого інтересу, змушений протидіяти об´єктивній логіці історичного процесу, тому що ця логіка веде до руйнування умов життєдіяльності соціального суб´єкта. Отже, інтерес зумовлює суб´єктивність ставлення соціальних суб´єктів до об´єктивної дійсності, а також суб´єктивність бачення світу.

Усвідомлення людьми відношення до природних і соціальних умов життя через призму інтересів виражається в цілях, які, виникнувши як результат усвідомлення, як результат життєдіяльності загалом, стають ідеальними спонукальними імпульсами активної діяльності людини. Усе, що робить людина, вона робить, реалі-зуючи ті чи інші цілі. Таким чином, цілепокладання і реалізація цілей набувають значення відносно самостійної сфери життєдіяльності — сфери, що, з одного боку, є результатом попередньої життєдіяльності, а, з іншого боку — її передумовою. У цьому процесі вироблення, реалізація і відтворення цілей стає особливою соціальною потребою.

Саме опосередкування задоволення життєвих потреб процесом матеріального виробництва і системою суспільних відносин зумовило потребу у виникненні суспільної свідомості, носієм якої стала мова, потребу у виробленні цілей і діяльності з їхньої реалізації і відтворення.

Завдяки свідомості і цілепокладанню людина від пристосування і збирання приходить до творчої, цілеспрямованої зміни умов своєї життєдіяльності, до створення світу олюдненої природи і соціального буття. Суспільна свідомість і цілепокладання є дуже важливим чинником людського начала.

На основі сказаного можна зробити висновок: сутність людини (сутність четвертого порядку) полягає в тому, що її життєдіяльність є процесом свідомої доцільної діяльності, спрямованої на пізнання і зміни світу для забезпечення задоволення потреб, процесом, у якому відтворення і вироблення нових цілей стає особливою соціальною потребою. Цей рівень (порядок) сутності людини реалізується в діалектиці потреб в цілях і діяльності щодо їхнього втілення в життя і відтворення.

Схематично сутність людини (сутність четвертого порядку) виглядає таким чином:

У процесі пізнання і практичної зміни навколишньої дійсності людина піднімається до усвідомлення об´єктивних зв´язків, законів,

тенденцій розвитку навколишнього світу, пізнання сутності світу свого буття і своєї власної сутності, пізнання об´єктивної необхідності. Реальний процес життя потребує узгодження життєдіяльності людини як з її потребами й інтересами, так і з об´єктивною логікою розвитку природи, суспільства, мислення. У різноманітті зв´язків і відносин людини з умовами її існування виникає необхідність врахування об´єктивної необхідності для забезпечення свого існування, функціонування. У той же час стає необхідною можливість вибору прийняття рішень, що узгоджувалися б з об´єктивною необхідністю, а також з потребами й інтересами людини. Іншими словами, виникає потреба у свободі. Усвідомлення потреб, інтересів, об´єктивної необхідності стає передумовою творчої зм і тональної діяльності людини, діяльності, у якій потреба у свободі стає найважливішою передумовою її життя. На різних етапах історичного розвитку суспільства рівень свободи різний. Ступінь розвитку свободи є показником ступеня зрілості людини як соціального суб´єкта.

Цей порядок сутності людини можна визначити в такій послідовності:

Таким чином, сутність людини (сутність п´ятого порядку) полягає в тому, що її життєдіяльність с процесом вільного, творчого, змінювального впливу на навколишній світ і на саму людину для забезпечення свого існування, функціонування, розвитку і здійснюється в діалектиці потреби у свободі і творчій діяііьності з її реалізації і відтворення.

Виділення і розкриття специфіки різних рівнів (порядків) сутності людини є одночасно і виявленням тих сторін її ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ, які відіграють певну роль у її бутті і які тільки у своїй єдності і взаємодії дають цілісне уявлення про людину як соціальну істоту У той же час усвідомлення відносної самостійності цих рівнів дозволяє повніше уявити процес виникнення, становлення, розвитку суспільства в його внутрішній логіці формування як цілісності.

Розкриття різних порядків сутності людини дозволяє повніше висвітлити питання про людське начало. Відповідно до такого підходу людським началом є не просте виробництво знарядь праці, а виникнення людини як цілісної системи, у якій безпосередня її життєдіяльність опосередковується потребою у виробництві знарядь праці і трудовою діяльністю, потребою в суспільних відносинах і діяльністю з їхнього відтворення, потребою в цілях і діяльністю по їх реалізації і відтворенню, потребою у свободі і творчій перетворювальній діяльності.

Необхідно також підкреслити, що в міру становлення і розвитку суспільства, формування його як якісно нової системи, цілісності починають формуватися і потреби суспільства, значення яких неухильно зростає. Щоб могли жити окремі індивіди, група, клас як соціальні суб´єкти, необхідно існування суспільства саме як тієї цілісності, у рамках і за допомогою якої можлива їх життєдіяльність. Потреби суспільства стають фактором, який опосередковує ступінь і характер, а також можливості задоволення всіх інших потреб. Природно, що для реалізації, задоволення цих потреб необхідні спільні дії всіх людей. Це потреби виживання людства.

Розглянуті рівні (порядки) сутності людини — це лише різні взаємозалежні між собою сторони її життєдіяльності.

Варто підкреслити, що послідовність порядків сутності людини не слід розглядати як проходження одного за іншим в історичному розвитку. Кожний з наступних рівнів (порядків) сутності людини, виникаючи як результат наявності і функціонування попереднього, виступає в той же час як його передумова. Так, необхідність забезпечення життєдіяльності (сутність першого порядку) зумовила перехід до виробництва знарядь праці і засобів задоволення життєвих потреб (сутністьдругого порядку), які стали визначальною умовою забезпечення самої життєдіяльності. Суспільні відносини, виникнувши як результат становлення виробництва, стали тією соціальною формою, у рамках і за допомогою якої можливо саме виробництво. Це ж стосується всіх наступних порядків сутності людини. Іншими словами, становлення сутності людини - це єдиний, одночасний процес, у якому всі порядки сутності — це тільки різні сторони єдиного процесу.

Ця одночасність і взаємозв´язок різних сторін опосередкування, необхідність орієнтації в складній системі соціальних умов зумовили потребу у швидкому розвитку й удосконалюванні мозку і всього організму. Як результат — за історично короткий період відбувся величезний стрибок в еволюції людського організму й у становленні його як суб´єкта соціальної діяльності, стрибок, що завершив перехід від тварини до людини.

Єдність цих рівнів (порядків) дозволяє зробити висновок, що виникнення людини — це виникнення якісно нової, відкритої, саморегулюючої системи, у якій інтегровано весь попередній розвиток живого, інтегровано таким чином, що забезпечено якісно новий спосіб життєдіяльності кожного окремого індивіда і суспільства в цілому.

У зв´язку з дослідженням питання про сутність людини і процес ії вихіду з тваринного світу дуже важливим є питання про те, чому, на відміну, наприклад, від мавпи, швидкими темпами почав розвиватися її мозок. Це особливо важливо тому, що в науково-дослідній і навчальній літературі часто висловлюється думка про те, що до цього часу залишаються невідомими причини швидкого розвитку мозку людини. В дійсності тут особливої таємниці нема. Хоча це питання є досить принциповим. Існує навіть точка зору, згідно якої саме саморозвиток мозку став причиною переходу від тварини до людини. Проте, аналіз даних сучасної науки дозволяє зробити висновок, що розвиток мозку є кінцевим результатом, наслідком дії цілого комплексу причин. Головною серед них є виникнення опосередкування задоволення життєвих потреб системою соціальних потреб і відповідними їм видами діяльності.

Ці потреби слід розглядати як інтегрований вираз життєвих потреб і як об´єктивну передумову їх задоволення, а, отже, як передумову виживання в процесі її становлення. Саме поступовий перехід від задоволення життєвих потреб в результаті безпосередньої взаємодії з оточуючим світом і на основі системи умовних і безумовних рефлексів, інстинктів до опосередкування задоволення життєвих потреб системою соціальних потреб шляхом свідомої, цілеспрямованої, перетворюючої діяльності взаємодії з умовами існування, став причиною переходу від тварини до людини.

Ускладнення взаємодії з оточуючим світом і між індивидами вело до величезного нагромадження і закріплення в пам´яті різноманітної інформації. На індивідуальному і на колективному рівнях усвідомлення набутого досвіду, необхідність використання цього досвіду, закріплених в пам´яті знань в реальному процесі життя, необхідність орієнтації в складній системі суспільних відносин і у взаємовідношеннях з природою, обумовили необхідність в формуванні особливиго органа, здібного переробляти цю величезну кількість інформації, систематизувати її, зробити придатною для використання. І таким органом став мозок.

Розвиток мозоку став, з однієї сторони, результатом ускладнення умов життєдіяльності, а з другої — передумовою, фактором її забезпечення. Якщо психіка тварин є засобом, що опосередковує взаємозв´язок життєвих потреб з об´єктивними, безпосередніми природними умовами життя, то психіка людини стає засобом, який опосередковує насамперед взаємозв´язлк між соціальними потребами і об´єктивним світом (природним і соціальними), взаємозв´язок, який є визначальною умовою виживання виду - людина.

В процесі становлення людини, коли почалось використання предметів природи як допоміжних засобів задоволення життєвих потреб, їх Виникнення носило індивідуальний і разовий характер. Але навіть ці окремі і випадкові факти закріплювались в пам´яті, сприяли формуванню досвіду. Просте випадкове використання предметів поступово перетворювалось в систематичне їх використання. Більше того, починається їх обробка. Але тут все ще має місце разове і індивідуальне використання предметів. Поступово змінювався і розширювався життєвий досвід. Але важливим було і те, що предки людей вели стадний спосіб життя, в цих умовах індивідуальний досвід починав наслідуватися підростаючими дітьми і соплемінниками. Поступово від індивідуального використання предметів здійснювався перехід до колективного їх використання для досягнення певних спільних цілей. Як результат, відбувся перехід від використання предметів природи як допоміжних засобів тваринного способу життєдіяльності до цілеспрямованого виготовлення певних знарядь праці, яке стає особливою потребою.

Ще на ранній стадії становлення людини, коли праця здійснювалась в стадній формі, вона вже виступала в якості простої кооперації, яка здійснювалась незалежно від віку, статі членів спільності. Ця кооперація сприяла зміцненню колективності, дисципліни, відповідальності. Все це було підпорядковано забезпеченню задоволення потреб всіх членів спільності. Праця набуває доцільного характеру. Інстинктивність використання предметів природи уступає місце усвідомленню необхідності їх вкористання з певною метою.

В життєдіяльності організму відбуваються ніби роздвоєння її на фазу підготовки діяльності, обумовленість її необхідності і фазу самої діяльності. На першій фазі проявляється дія життєвих потреб, які викликають стан невдоволення і обумовлюють спрямованість відношення організму до зовнішніх умов життя. На другій фазі здійснюється вибір об´єкта, визначаються засоби і характер діяльності.

Предметна діяльність при допомозі знарядь праці відображається в голові людини як дія, яка випереджує процес безпосереднього задоволення життєвих потреб. Між життєвими потребами і їх задоволенням стає ланка-посередник: ідея — образ — ціль — засіб — дія — результат. Причому, результат подвійний: створення знарядь праці і виробництво при їх допомозі засобів для задоволення життєвих потреб. А для цього необхідні знання властивостей предметів, явищ, зв´язків, взаємовідношень між ними, без чого неможливо створити знаряддя праці і виробити засоби для забезпечення життєдіяльності. Виникає потреба в цілеспрямованій, свідомій діяльності.

Як результат, значно зростає навантаження на роботу мозку, посилюється значення пам´яті, яка відіграє роль в збереженні, відтворенні інформації. Характерною рисою пам´яті є вибірковість. Вона фіксує, закріплює у свідомості не все, що сприймають органи чуття, а насамперед те, що має суттєве практичне значення для людини. Пам´ять починає відігравати важливу роль у відборі, систематизації інформації, в передачі її від людини до людини, від покоління до покоління, від епохи до епохи, у формуванні, узагальненні, нагромадженні досвіду.

Все це обумовило потребу у вдосконаленні і розвитку мозку, збільшенні функцій, які він повинен виконувати в життєдіяль-ності людини. Швидке нагромадження інформації, посилення її ролі в житті людини обумовили необхідність розвитку, вдосконалення психіки в цілому. Здібність психіки нагромаджувати, відбирати, систематизувати інформацію, її здібність швидко пристосовуватись до умов, що безперервно змінюються, виявилась в багато разів вищою від можливостей фізіологічного пристосування до умов життя. Цей розвиток психіки, ускладнення і посилення* її функціонального значення став фактором, який компенсував неможливість швидких змін в області фізіології. Це означає, що основне навантаження еволюції поступово зміщуюється із сфери фізіологічних змін у організмі, пов´язаних зі зміною умов життя і з необхідністю пристосовуватись до цих нових умов, у сферу психіки, яка швидше і надійніше забезпечує можливість пристосовуватись до умов, що постійно змінюються, можливість виживання індивіда, виду, популяції.

Безперервне збільшення, нагромадження інформації, її відбір, систематизація і активне використання в практичній діяльності посилюють можливість людини перейти від пристосування до умов життя і простого збирання того,щодає природа в готовому вигляді, до активної творчої дії з метою пристосування умов до своїх потреб і інтересів, до виробництва засобів задоволення життєвих потреб.

В цих умовах особливого значення набуває потреба в пізнанні, в цілеспрямованому дослідженні явищ природи, а згодом - суспільного життя і самої людини. Без знання властивостей предметів, явищ, процесів, без знання взаємозв´язків між ними, без знання закономірностей розвитку дійсності неможливо забезпечити своє існування. Процес пізнання не тільки вплітається в безпосередній процес життєдіяльності, але й набуває відносної самостійності. Виникнувши як результат практичного освоєння дійсності, пізнання стає важливою передумовою забезпечення життєдіяльності. На основі результатів пізнання створюються умови для успішного досягнення бажаних цілей, а також можливості передбачення. Знання, здобуті в процесі цілеспрямованого пізнання, стають засобом нагромадження досвіду, оцінки явищ. Вони визначають характер відношення до світу, стають засобом орієнтації в складній системі природних і соціальних умов життя, активно впливають на характер і спрямованість практичної діяльності.

Все це привело до того,щофізіологічний розвиток людини перестає відігравати визначальну роль в пристосуванні до зовнішніх умов життя і майже припиняється. Але швидкими темпами почав розвиватись мозок, психіка людини в цілому. Інакше кажучи, на місце фізіологічного пристосування до умов життя стає свідоме, цілеспрямоване пристосування умов до потреб і інтересів людини. На місце безпосередніх природних умов, як основи життя, стає олюднена природа, яка стає вирішальним фактором забезпечення життєдіяльності людини. Якщо психіка тварини опосередковує взаємозв´язок життєвих потреб і природних умов життя, то психіка людини опосередковує насамперед взаємозв´язок між системою соціальних потреб і зовнішнім (природним і соціальним) світом, взаємозв´язок, який є головною умовою задоволення життєвих потреб людини, забезпечення виживання людини.

Таким чином, початком людини і рубежем переходу від тварини до людини є виникнення опосередкування задоволення життєвих потреб системою соціальних потреб (потреб у виробництві знарядь праці, у суспільних відносинах, свідомості і цілепокладанні, свободі, потреб суспільства як цілісної системи) і відповідними видами діяльності (діяльність по безпосередньому забезпеченню життєвих потреб, трудова діяльність, діяльність по відтворенню і формуванню суспільних відносин, по реалізації і відтворенню цілей, діяльність по реалізації свободи, діяльність суспільства як цілісності).

На основі сказаного можна зробити узагальнений висновок: сутність людини полягає в тому, що її життєдіяльність (у її загальному вигляді вона постає як сутність першого порядку) є заснованим на матеріальному виробництві (сутність другого порядку), що здійснюється в системі суспільних відносин (сутність третього порядку), процесом свідомого, цілеспрямованого (сутність четвертого порядку), перетворюючого впливу на світ і на саму людину (сутність п´ятого порядку) для забезпечення свого існування, функціонування, розвитку. Зі сказаного видно, що життєдіяльність людини здійснюється в діалектиці потреб і діяльності, де потреби виступають як вихідні імпульси життєдіяльності, що визначають характер і спрямованість ставлення людини до дійсності і до себе, а діяльність - як спосіб задоволення потреб і передумова їх відтворення і народження нових. У цій діалектиці потреби постають як певна система, що включає в себе життєві потреби людини, потреби у виробництві знарядь праці, у суспільних відносинах, в цілях, у свободі, а також потреби суспільства як цілісної системи. Цим потребам відповідають певні види діяльності: діяльність по задоволенню безпосередніх життєвих потреб, трудова діяльність, діяльність по відтворенню суспільних відносин, реалізації і відтворенню цілей, свободи (творчість), діяльність суспільства як цілісної системи.

Сказане дозволяє зробити узагальнююче заключення, що корінна відмінність людини від тварини полягає у відмінності способів їх життєдіяльності. Як вже вказувалось, тваринний спосіб життєдіяльності полягає в тому, що тварина свої життєві потреби задовольняє в безпосередній взаємодії з умовами існування при допомозі органів чуття шляхом пристосування і збирання, які здійснюються на основі системи умовних і безумовних рефлексів, інстинктів.

Людський спосіб життєдіяльності полягає у тому, що:

1) виникає опосередкування задоволення життєвих потреб системою соціальних потреб і відповідними їм видами діяльності;

2) відбувається перехід від збирання і пристосування до природних умов життя до свідомої, цілеспрямованої діяльності по пристосуванню природних умов до потреб і інтересів людини шляхом створення світу олюдненої природи і соціальних умов життя;

3) визначальним фактором забезпечення життєдіяльності стають не фізіологічні зміни для пристосування до мінливих умов життя (як це має місце у тварин), а розвиток, вдосконалення мозку і психіки в цілому, що дозволяє швидше пристосовуватись до зовнішніх умов, які швидко змінюються.

Всі ці три фактори і складають людське начало, визначають історичний рубіж (не в часі, а в якісних змінах) виходу людини з тваринного світу.

Сутність людини в її узагальненому виді можна показати на схемі:

У діалектиці потреб і діяльності полягає і загальне джерело саморуху, саморозвитку людини. Це джерело - суперечність між потребами й зумовленими природними і соціальними умовами, можливостями їх задоволення.

Розкриття сутності людини дає ключ і до розкриття сутності історичного процесу, який є процесом становлення, функціонування, розвитку людської сутності, що здійснюються в діалектиці закону сходження потреб і закону сходження діяльності.

Закон сходження потреб полягає в тому, що задоволення одних потреб з необхідністю веде до їх відтворення і появи нових. Вже сама відтворена потреба не є прямим повторенням її. Адже потреби формуються в заємозв´язку з розвитком і зміною людини і умов її життя. Тому, кожна відтворена потреба відображає в собі зміни, що відбулися в людині (суспільстві) і необхідність пристосуватись до умов, які теж постійно змінюються. Але крім відтворення потреб /Виникають ; нові потреби. А це означає, що для задоволення відтворених і нових потреб необхідна відповідна діяльність. Поступальність і прискорення розвитку людини веде до ускладнення її взаємозв´язків з оточуючим світом. Сама життєдіяльність виступає як складний поступальний процес, в якому відбувається сходження від простих до білцш складних, від нижчих до вищих форм організації і життєдіяльності людини. Таким чином, закон сходження діяльності полягає в тому, що неухильне ускладнення і розвиток потреб обумовлює необхідність ускладнення, вдосконалення, розвитку діяльності. Цей закон виступає, з однієї сторони, як необхідна умова задоволення наявних потреб, а з другої — як передумова їх відтворення і появи нових. В процесі становлення і розвитку людини, вона виступає одночасно і носієм потреб і суб´єктом діяльності. Відтворення задоволених і народження нових потреб вимагає відтворення і вдосконалення засобів виробництва, системи суспільних відносин, розширення масштабності цілей, досягнення більш високого рівня свободи, а разом з ними повинні вдосконалюватись і види діяльності. Тому, підкреслимо ще раз, історичний процес становлення і розвитку людини виступає як безперервний процес задоволення, відтворення і народження нових потреб, який здійснюється на основі вдосконалення, ускладнення, розвитку відповідних форм діяльності. Все це знайшло своє втілення в сходженні від первісної людини з її примітивними знаряддями праці і видами трудової діяльності до сучасної людини з високим і все зростаючим рівнем техніки, технологій, суспільних відносин, масштабністю цілей, із зростанням і розширенням сфери свободи. Отже історичний процес проявляється як процес становлення, саморозвитку, самовдосконалення людської сутності, процес сходження від нижчих до більш високих, досконалих форм суспільного життя і за своїм об´єктивним змістом є результатом взаємодії цих законів.

Схематично сутність історичного процесу можна представити таким чином:

Розкриття сутності людини, взаємозв´язку різних її порядків дозволяє зробити висновок, що загальною основою, що зумовлює життєдіяльність людей і визначає якісну відмінність людини від тварини є виникнення системи опосередкування задоволення її життєвих потреб потребами соціальними і відповідними до них видами діяльності. Це дозволило також, вироблене на основі емпіричного спостереження життєдіяльності реальних індивідів, поняття "людина" наповнити змістом, що відповідає її життєдіяльності у всім багатстві її проявів.

Абстракція "людина" є вихідною посилкою побудови логіки філософського осмислення відношення "людина — світ". У понятті "людина" у найузагальненішій формі виражені всі істотні сторони життєдіяльності людини. Тому сходження від абстрактного до конкретного дозволяє розкрити істотні риси всіх сфер суспільного життя в їхньому реальному прояві. Це дає можливість розкрити взаємозв´язок сутності і дійсності. Крім того, розкриття сутності людини дає ключ до розуміння історичного процесу як процесу становлення і розвитку людської сутності, що здійснюється в діалектиці потреб і діяльності, а точніше - у діалектиці закону сходження потреб і закону сходження діяльності. Такий підхід дозволив представити історичний процес процесом абсолютного руху становлення людини.