Філософія
Культура
Подібно до суспільно-економічної формації і цивілізації, культура є одною з найзагальніших і найважливіших форм людської дійсності. Людська дійсність багатогранна. Багатогранною є і культура. Тому при її дослідженні можливі різні підходи до розкриття її специфіки як особливого феномена суспільного життя.
Наявність великої кількості точок зору на суть культури, її місце і роль у життєдіяльності суспільства, безліч її визначень (їх нараховується вже більше трьохсот) свідчить про те, що вона є складним і багатогранним феноменом, викликає значний інтерес як об´єкт наукового дослідження, викликає до себе увагу фахівців різних профілів.
Слово "культура" у перекладі з латинського означає: вирощування, обробка, догляд, поліпшення, - і спочатку стосувалося землеробської праці, обробки грунту. Однак вже в листах Цицерона до Тускулана трапляється вислів: "Але культура духу є філософією". У цих листах римський імператор говорить про те, що дух, розум треба обробляти так само, як селянин обробляє ґрунт. Надалі слово "культура" стало, усе більше вживатися в значенні освіченості, обізнаності людини.
В основі розвитку поняття культури лежить потреба в осмисленні істотних зрушень у суспільному бутті людини, що відбулися на рубежі середніх століть і Нового часу і викликали глибокі зміни у ставленні людини до природи і до самої себе, до свого безпосереднього соціального оточення. Не випадково значення цього поняття формується в прямій опозиції до поняття "натура" (природа). Таке розуміння було запропоновано просвітителем С. Пуффендорфом у 1684 р., однак ним користаються й у наш час. Під культурою стали розуміти всю сукупність створених людиною предметів, перетворений нею світ природи. Поряд з таким розумінням культури з´явилося багато інших. Значне поширення одержав діяльний підхід, відповідно до якого культура — це специфічний спосіб діяльності. Відповідно до ціннісного підходу культура є не чим іншим, ніж реалізацією ідеально-ціннісних цілей, предметним світом, узятим під кутом зору його значення і цінності для людини. Існують також технологічний, системний, структурно-функціональний, семіотичний і інші підходи до розуміння сутності культури і її ролей у життєдіяльності суспільства. Кожний з цих підходів заслуговує на увагу, тому що в кожному з них звертається увага на ту чи іншу сторону культури. Вони взаємодоповнюють один одного, сприяють виробленню повнішого уявлення про неї як про складний феномен.
Разом з тим виникає потреба у формуванні узагальненого уявлення про культуру, у розкритті її сутності, що дозволило б з´ясувати не тільки її власну специфіку, але і розкрити її взаємозв´язок із усіма сторонами суспільного життя.
Для з´ясування специфіки культури як соціального феномена необхідно насамперед виявити ту загальна основу, на якій вона виникає, а також способом буття якого вона сама є. Такою загальною основою є сутність людини. Взаємозв´язок сутності людини і культури полягає в тому, що вони виступають як співвідношення сутності і дійсності, тобто, що культура становить одну з інтегративних форм прояву людської сутності, одну з форм людської дійсності. Отже, у основі сутності людини і культури лежить процес опосередкування задоволення життєвих потреб людини складною системою соціальних потреб і відповідних до них видів діяльності. Тому культуру варто розглядати як певну цілісність, у якій знахо-дить свій прояв сутність людини, як реальний процес життєдіяльності у всім його багатстві і різноманітті. Вона становить соціально´ діяльний аспект людської дійсності. її не можна обмежити якою-небудь одною стороною життєдіяльності людини, не можна звести до сукупності результатів людської діяльності, до самої діяльності. Виступаючи як прояв людської сутності, культура охоплює всі сторони життя людини, вона постає як процес створення і відтворення людини з усім багатством її властивостей, потреб, у всій її цілісності й універсальності, у всім багатстві її взаємозв´язку з дійсністю. Отже, у культурі головною є не просто людська діяльність, а сама людина. Діяльність же виступає як спосіб і засіб задоволення потреб людини, спосіб і засіб, результат і передумова її життєдіяльності. Культура, таким чином, — процес неухильного створення людиною себе як родової істоти, утворення своєї родової сутності. Сутність людини є субстанціональною основою культури.
Тому культура за своєю сутністю є процесом становлення, функціонування, розвитку людської сутності, процесом створення і відтворення людини як суспільної істоти, як суб´єкта соціальної діяльності.
Важливим методологічним аспектом дослідження культури є, з одного боку, виявлення тієї загальної основи, що дозволяє зрозуміти саме її виникнення, існування, функціонування, розвиток, а з іншого — розкриття специфіки культури як соціального феномена, її сутності, значення, внутрішньої структури, логіки розвитку. Такий підхід дозволяє показати якісну визначеність культури, розкрити її відмінність від інших соціальних феноменів, визначити її місце і роль у суспільному житті.
На відміну від тварини, людина активно бере участь у перетворенні природи для створення необхідних умов свого існування, формує саму себе. І як би прагматично вона не ставилася до навколишньої дійсності, прагнучи задовольнити свої життєві потреби, у її діяльності виявляється глибинна тенденція, що виражає необхідність піклуватися не тільки про безпосереднє забезпечення своєї життєдіяльності, але і вимога піклування про майбутнє, про перспективи не тільки індивідуального буття, але і всього людства, а, отже, піклування про збереження і відтворення навколишнього природного середовища. Тому культура містить в собі позитивноціннісний аспект людської життєдіяльності, вона виступає в значенні суспільно-історичного процесу створення людини. В той же час, культура — це міра людського в людині, міра, що показує, наскільки людське втілилося в людині, наскільки в ній реалізується людська сутність.
Хоча культура виступає аспектом людської дійсності, аспектом прояву, способом буття людської сутності, вона сама повинна бути розглянута у взаємозв´язку категорій сутності і дійсності, тобто повинен бути розглянутий взаємозв´язок між сутністю культури і конкретними формами її буття. Може здатися парадоксальним, що культура, що виступає як дійсність людської сутності, може претендувати на те, щоб характеризуватися власною сутністю. Однак це не парадокс, а реальна логіка розвитку. Тому цілком природно, що культура стосовно сутності людини, як її субстанціональної основи, виступає як форма, спосіб ЇЇ буття, спосіб прояву. У той же час, як особливий феномен, вона може бути розглянута з погляду взаємозв´язку її власної сутності з конкретними формами її буття.
При розкритті сутності культури звертається увага на найзагальніші її особливості, на ті її характеристики, що притаманні їй незалежно від того, у яких конкретно-історичних умовах і конкретних формах вона виявляється. І, як зазначалося, сутність культури полягає в тому, що вона є системою способів, засобів і результатів становлення, функціонування, розвитку людської сутності, процесом становлення, створення і відтворення людини як суб´єкта соціальної діяльності. Можна сказати, використовуючи початкове значення цього слова, що культура — це процес вирощування (культивування) людини у всім багатстві її властивостей, потреб, якостей, зв´язків, у її цілісності.
Цей процес здійснюється в трьох основних аспектах: як природно-історичний процес, як цілепокладальна діяльність суспільства, як самостановлення, самовиявлення, самовдосконалення кожної окремої людини.
Але сутність культури, виражена в логічному визначенні, не існує сама по собі. У цьому визначенні зафіксована та глибинна система зв´язків, що дозволяє показати культуру в цілісності як особливий феномен. Насправді культура набуває конкретних форм і способів буття, що безупинно змінюються в ході історичного розвитку суспільства.
У цьому зв´язку важливого значення набуває питання про внутрішню структуру самої культури. У науково-дослідній літературі це питання не одержало достатньої розробки. Існують різні підходи до його вирішення. Але найчастіше увага звертається на з´ясування специфіки локальних культур. Це важливо, але цього мало.
Питання про структуру культури необхідно вирішувати, виходячи із взаємозв´язку культури і сутності людини. У вирішенні ЦЬОГО питання варто виділити два аспекти. Перший з них полягає втому, що, зважаючи на те що сутність людини виступає як субстанціональна основа культури, то і її структурні елементи (основні рівні, порядки людської сутності) виступають як субстанціональна основа структурних елементів культури. Іншими словами, у структурних елементах культури знаходять свій прояв і втілення структурні елементи сутності людини. Другий аспект вирішення цього питання полягає в розкритті взаємозв´язку сутності культури і її дійсності, у з´ясуванні того, що структура культури становить спосіб прояву, буття її сутності. Отже, питання про структуру культури багатопланове. Проте найважливішим тут є розкриття взаємозв´язку структури культури і структури сутності людини.
Відповідно до рівнів (порядків) сутності людини можна виділити основні структурні елементи культури. Першим структурним елементом (рівнем) є культура життєвих потреб і способів їх задоволення і відтворення. Серед життєвих потреб людини варто виділити потреби самозбереження виду, роду.
Потреби забезпечення життєдіяльності індивіда - це насамперед ті потреби, без задоволення яких існування індивіда неможливо (потреби їсти, пити, дихати, пристосовуватися до температурних умов тощо).
Потреби забезпечення життєдіяльності виду і роду можуть бути необов´язковими для даного конкретного індивіда. Однак вони повинні задовольнятися в рамках виду і роду, тому що без цього стає неможливим продовження їх життя. Це стосується особливо потреб продовження роду, потреб розмноження. Деякі окремі індивіди можуть не брати участь у цьому процесі, однак вид без реалізації цієї потреби обійтися не може. Ця специфіка необхідних життєвих потреб характерна і для людини. Але з переходом від тварини до людини відбуваються істотні зміни як у специфіці прояву цих потреб, так і в способах їх задоволення. Окультурення, олюднення життєвих потреб стало важливою ланкою в процесі становлення людської сутності. В міру становлення людини функції деяких потреб значно розширюються. Наприклад, потреба продовження роду виходить за рамки народження дитини. Більше того, ця її сторона часто відсувається на задній план, поступаючись місцем одержанню фізіологічного, естетичного, морального задоволення. Ця потреба начебто поділяється на власне потребу в продовженні роду і сексуальну потребу. Звичайно, це дві сторони єдиного процесу спілкування статей, але кожна з них виконує відносно самостійну функцію. Відомо, що на певних етапах історії питання продовження роду нерозривно пов´язувалися зі становим, майновим, релігійним розшаруванням суспільства. І в основі шлюбу виявлявся не взаємний потяг чоловіка і жінки, не Їхня добра воля і бажання, а сталі традиції, у яких воля батьків і стани виявлялися визначальними. Статеве кохання було мовби в підлеглому становищі щодо цих соціальних факторів. Природно, що культура взаємин статей у вирішенні потреби продовження роду була пов´язана з рівнем розвитку культури суспільства загалом. Однією з найважливіших умов реалізації цієї потреби в єдності двох її аспектів є створення суспільством необхідних умов для утвердження свободи особи.
Культура життєвих потреб і способів їх задоволення охоплює весь спектр безпосередньої життєдіяльності людини: що і як людина їсть, що і як п´є, у що вдягається, які її житлові умови тощо. Цей рівень культури характеризується наступністю в розвитку життєвих потреб і способів їх задоволення, як у плані історичної послідовності розвитку даної соціальної спільності, так і в плані взаємозв´язків різних спільнот, взаємовпливі їх одна на одну.
Значну роль у розвитку культури потреб і способів їх задоволення має свідомий цілеспрямований виховний вплив, що сприяє значною мірою збереженню наступності і регулятивному впливу на розвиток цих потреб. Ця сторона життя суспільства особливо важлива у тій сфері, у якій створюються умови для виникнення патологічних життєвих потреб. Ці потреби, як правило, забезпечують короткочасне задоволення. Однак згодом вони можуть перетворитися на визначальні потреби людини. Йдеться про такі потреби, як алкоголізм, наркоманія та ін. Руйнівна роль цих потреб позначається не тільки на життєдіяльності індивіда, але і суспільства загалом. Тому підвищення культури життєвих потреб і способів їх задоволення припускає необхідність профілактики можливостей виникнення патологічних потреб, активної боротьби за рятування від них тих, хто вже підданий їх впливу.
Цей рівень культури виступає, з однієї сторони, результатом процесу становлення і розвитку людської сутності, а з іншої - передумовою і умовою здійснення і продовження самої життєдіяльності.
Другим структурним елементом культури (чи другим її рівнем) є культура процесу виробництва, у якому виготовлення знарядь праці набуває значення особливої (соціальної) потреби. Реалізація цієї потреби є умовою створення за допомогою трудової діяльності засобів, необхідних для задоволення життєвих потреб і створення всього комплексу умов для забезпечення життєдіяльності. Цей рівень культури знаходить свій прояв і втілення в культурі виготовлення знарядь праці, культурі технологій, у культурі самої трудової діяльності, у результатах виробництва. Тому в узагальненому вигляді цей рівень культури з´являється як система способів, засобів і результатів виробничої діяльності, спрямованої на забезпечення життєдіяльності людини. З цим рівнем культури, з осмисленням людиною його значення в житті індивіда і суспільства пов´язана сама етимологія слова "культура", що означало оброблення, обробку предметів природи. Однак тут культура не може бути обмежена тільки сферою опредметненої праці людини. Звичайно, сюди належать і знаряддя праці, і створені людиною предмети, цінності. Але головним компонентом усе-таки є сама людина з її розумовими здібностями, з її пізнавальними і творчими можливостями, з її цілеспрямованістю. Тому весь процес виробництва знарядь праці, засобів задоволення життєвих потреб людини виступає як одна із сторін виробництва і відтворення самої людини. У цьому процесі людина — головна продуктивна сила і споживач результатів своєї праці.
В історичному процесі розвитку культури виробництва виділяються специфічні історичні епохи, що характеризуються певними типами знарядь праці і матеріалів, з яких вони виготовляються (палеоліт, неоліт, бронза тощо). За цими знаряддями праці і характером трудової діяльності стало можливим відновити вигляд людини цих епох у її цілісності.
Розвиток культури процесу виробництва знайшов свій вираз в зміні місця і положення людини у виробничому процесі. Так, на ранніх етапах становлення суспільства індивід був безпосередньо включений у виробничий процес, чинений общиною. Це безпосереднє включення людини в процес виробництва зберігалося ще довго і після переходу від первісного суспільства до соціально струк-турованого. Але надалі, у міру удосконалення знарядь праці і технологій, людина стає поруч з виробництвом, виконуючи функції керування складним комплексом машин. Впровадження у виробництво електроніки, біотехнологій і інших досягнень науки і техніки створюють передумови, коли людин може стати над виробництвом, здійснюючи програмування і контроль за виробничим процесом. А це вимагає високого рівня розвитку індивіда, його здібностей і умінь орієнтуватися в найскладніших процесах виробництва, приймати необхідні рішення з усвідомленням відповідальності.
Третім структурним елементом культури є культура суспільних відносин. Суспільні відносини — це складна система, що включає в себе економічні відносини, відносини історичних спільнот людей (рід, плем´я, народність, нація), шлюбно-сімейні, побутові, міжособові, відносини суспільства й особи, людини і природи. Суспільні відносини виникли як соціальні форми, у яких і за допомогою яких здійснюється процес виробництва. Але, виникнувши як результат опосередкування задоволення життєвих потреб людини процесом матеріального виробництва, вони перетворюються на фактор, що детермінує не тільки можливості здійснення виробничого процесу, але і самої життєдіяльності людини. З результату процесу суспільного розвитку вони перетворюються на його передумову.
Усі сфери суспільних відносин взаємозалежні і взаємообумовлені одна одною. Проте варто говорити про культуру економічних відносин, шлюбно-сімейних і інших сфер суспільних відносин.
Кожна з них впливає на життєдіяльність індивіда і суспільства. Наприклад, несприятливі побутові умови життя людини активно впливають не тільки на продуктивність праці, її ефективність, але і на психологічний стан людини, характер її ставлення до себе, до інших людей, до суспільства і навіть до природи. Культура між-особових відносин також впливає на всі сторони життя людей. Відсутність взаєморозуміння між керівником і трудовим колективом може безпосередньо позначатися і на результатах виробничої діяльності колективу і на кожній окремій людині. Тому міжособові відносини у виробничому колективі, у сім´ї, у безпосередньому спілкуванні між людьми в побуті, у дружбі, любові відіграють роль фактора, який опосередковує життєдіяльність людини в її поступальному розвитку. Особливо важливим є характер взаємин між суспільством і особою. Оптимальним у цьому плані є стан, коли особа піднімається до усвідомлення суспільного як особистого, а суспільство розглядає особисте як суспільне.
Таким чином, культура суспільних відносин є сферою і показником, що характеризує специфіку створення і відтворення людини як соціального суб´єкта, це система способів, засобів і результатів становлення і розвитку людської сутності.
Винятково важливим (четвертим) структурним елементом (рівнем) культури є культура суспільної свідомості, що виявляється в духовному житті суспільства, у духовному світі особи. Як зазначалося, свідомість виникла як реалізація потреби людини в новому типі орієнтації в умовах опосередкування задоволення життєвих потреб соціальними умовами (виробництво і система суспільних відносин). Способом існування свідомості є знання. Тому вже в першій характеристиці культури суспільної свідомості звертається увага на зміст, кількість і якість знань. Знання, виступаючи як результат нагромадження й узагальнення людського досвіду, вміщують у собі оцінне ставлення людини до дійсності, є засобом її орієнтації в навколишньому світі, керівництвом до дії.
Усвідомлення людиною свого відношення до дійсності здійснюється на емпіричному і раціональному рівні, що містить у собі повсякденну і теоретичну свідомість. Ці рівні свідомості набувають безпосередньої значимості для людини тільки тоді, коли вони отримують чутгєвоемоційну оцінку. На основі взаємозв´язку рівнів свідомості і чуттєвоемоційної оцінки формується суспільна психологія, що становить систему почуттів, настроїв, переживань, зумовлених ступенем емпіричного і раціонального освоєння людиною дійсності. Усвідомлення людиною свого відношення до світу і до себе через призму інтересів знаходить свій вираз і втілення у формах суспільної свідомості (наукова, політична, правова, моральна, естетична, релігійна, філософська свідомість), а також в ідеології.
Таким чином, можна сказати, що культура усвідомлення людиною свого відношення до дійсності знаходить свій прояв і вираз в культурі знань, культурі мови, мислення, суспільно-психологічних установок, культурі політичної, правової, моральної, естетичної, релігійної, філософської свідомості, у культурі ідеологічного осмислення людиною свого місця у світі і відношення до нього. Інтегрованим виразом культури суспільної свідомості є усвідомлення людиною цілей і сенсу життя. Отже, духовна культура - це система способів, засобів і результатів становлення і розвитку людини як соціальної істоти, котра, свідомо і цілеспрямовано змінюючи навколишній світ і саму себе, забезпечує не тільки умови свого наявного існування, але і вирішує питання майбутності людства. У цьому плані показником культури є те, яку за масштабом і глибиною, за спрямуванням мету ставить перед собою людина.
Важливим структурним елементом (п´ятим рівнем) культури є сфера свободи і творчості. Проблема свободи досить широко досліджена в науковій і публіцистичній літературі. Однак вона ще недостатньо досліджена під кутом зору її зв´язку з проблемою сутності людини. Свобода є вищим рівнем сутності людини. Способом її здійснення є творчість, тобто процес перетворення світу буття людини і самої людини для забезпечення свого існування, функціонування, розвитку. У культурі свободи і творчості знаходить свій прояв ступінь становлення людини як суб´єкта соціальної діяльності. Реалізація свободи і творчості є показником того, наскільки цілі і результати діяльності співвідносяться, з однієї сторони, з потребами й інтересами людей, а з другої - з об´єктивними закономірностями і тенденціями розвитку суспільства і природи.
На цій основі можна зробити висновок, що свобода і творчість є узагальненим показником і критерієм рівня розвитку культури.
Говорячи про структуру культури, не можна залишити без уваги культуру потреб суспільства як цілісної системи і способів їх задоволення. Суспільство, виступаючи як суб´єктне буття людської сутності, набуває відносної самостійності стосовно індивідів, соціальних груп, класів. У процесі його історичного розвитку відбувається формування суспільних потреб, задоволення яких стає умовою життєдіяльності всіх соціальних суб´єктів. Для задоволення цих потреб необхідно об´єднання зусиль усіх людей. Це стосується вирішення питань енергетичних джерел, збереження і відтворення навколишнього середовища, вирішення демографічних проблем, проблем збереження миру на землі й ін. В міру розвитку суспільства ці потреби набувають пріоритетного значення стосовно індивідуальних і групових потреб. Тому цей рівень культури характеризує суспільство з погляду його здібностей розумно узгоджувати задоволення потреб людей і потреб суспільства як цілісної системи з можливостями і закономірностями розвитку природи.
Таким чином, культура за своєю структурою виступає як дійсність людської сутності, як соціально-діяльний аспект її прояву і буття.
Складність і багатогранність культури виявляється не тільки з погляду її внутрішньої структури як цілісного феномена, але і з погляду різноманіття ЇЇ історичних форм. Тому дослідники часто прагнуть розкрити особливості тієї чи іншої історично сформованої форми культури, її відмінність від інших форм. Безумовно, є свої особливості в культурі античного світу, середньовіччя, нового часу, сучасної культури. Є також відмінності в культурі окремих регіонів: у культурі Єгипту, Древньої Греції, Риму, Київської Русі, Дослідження цих відмінностей дозволяє глибше проникнути в процес становлення культури, розкрити її специфіку як соціального феномена. Разом з тим, для глибшого осмислення специфіки локальних культур, необхідно виробити загальне уявлення про неї, про її сутність. Тільки в діалектичному взаємозв´язку знання сутності і конкретних форм прояву культури можна визначити її місце і роль у життєдіяльності суспільства.
Важливим питанням, пов´язаним з розкриттям специфіки культури, є питання про суб´єктів, носіїв культури. Подібно до того як суб´єктами і носіями сутності людини є суспільство й особа, точно так вони є суб´єктами і носіями культури. Поза її суб´єктами і носіями питання про культуру втрачає свій зміст. Тут можуть виникнути заперечення, що у світі існує безліч неживих предметів, що свідчать про культуру давно вимерлих народів. Це так. Але ці неживі предмети є не чим іншим, як опредметненою життєдіяльністю поколінь, що пройшли. І ці предмети характеризують не самих себе, а рівень розвитку тих людей, що їх створили. Іншими словами, при допомозі цих предметів ми дізнаємося про спосіб життя людей, їх відношення до світу і до себе, їхнє розуміння сенсу свого буття.
В історичному процесі культура відіграє важливу роль у збереженні спадкоємності людського досвіду, який передається від покоління до покоління. Це стосується і сфери життєвих потреб і способів їх задоволення, і сфери виробництва, суспільних відносин, духовного життя суспільства, свободи і творчої діяльності, а також сфери життєдіяльності суспільства як цілісності. У цьому процесі культура виступає в трьох основних іпостасях. По-перше, виникнувши в процесі становлення і розвитку людини, вона для кожного наступного етапу є вихідною основою, тим фундаментом, з якого починається новий етап історичного розвитку. По-друге, культура виступає як безпосередній спосіб здійснення життєдіяльності. По-третє, вона виступає як результат безпосередньої життєдіяльності, як передумова подальшого поступального руху.