Філософія
Духовний світ особи і його структура
Щоб глибше зрозуміти специфіку духовного життя суспільства, необхідно розкрити специфіку духовного світу особи і способів її самореалізації.
Духовний світ особи і його структура характеризуються властивими їм особливостями і відносною самостійністю.
Як зазначалося раніше, суб´єктами — носіями людської сутності є суспільство й особа. Тому і процес становлення і функціонування суспільної свідомості варто розглядати на цих двох взаємозалежних рівнях.
Духовний світ особи — особлива, індивідуальна, неповторна форма прояву, існування, функціонування духовного життя суспільства. Основою формування духовного світу особи є зміст суспільної свідомості. Тому, з точки зору змістовної характеристики духовного світу, він містить у собі всі рівні і структурні елементи суспільної свідомості, всі основні особливості духовного життя суспільства. Однак духовний світ особи — це не просто частка суспільної свідомості. Це відносно самостійна система, зі специфічною внутрішньою структурою і способами функціонування.
Формування духовного світу особи здійснюється під впливом чотирьох основних факторів. Перший — це об´єктивні умови життя на макро- і мікрорівні. Макрорівень — це вся система суспільних відносин, що людина застає в готовому вигляді, державний устрій тощо. Мікрорівень - це сфера безпосередніх відносин і взаємодій особи, що формується, з умовами життя (вулиця, ринок, транспорт ...). Другий — система цілеспрямованого виховного впливу на особу, що формується. Теж на макро- і мікрорівні. Макрорівень - це державна і приватна система освіти (школи, вузи), цілеспрямована робота засобів масової інформації (радіо, телебачення, газети ...). Мікрорівень — це безпосередній цілеспрямований вплив на особу з боку батьків, друзів, сторонніх людей... Третій - це залучення особи, що формується, до практичної участі в різних сферах життя. На мікрорівні — це залучення дитини до вирішення питань самообслуговування, допомоги батькам, друзям, стороннім. На макрорівні — це формування особи як фахівця, громадянина.
Четвертий фактор - це самовиховання, самонавчання, самовдосконалення, самоконтроль. Особа стає творцем самої себе.
Для розкриття духовного світу особи необхідно, насамперед, зупинитися на процесі становлення структури індивідуальної свідомості. Індивідуальна свідомість містить у собі, як і суспільна свідомість загалом, емпіричний і раціональний рівні, суспільну психологію, форми суспільної свідомості, ідеологію. Однак вона — не просте копіювання, перенесення у свідомість індивіда всього багатства структури суспільної свідомості. Структура і зміст суспільної свідомості є тією основою, фундаментом, на якому формується духовний світ особи. Поняття останнього ширше за поняття індивідуальної свідомості. Якщо при розкритті специфіки індивідуальної свідомості головна увага приділяється її змістовній стороні і структурі, то, коли розглядається духовний світ особи, акцент робиться на особливостях реалізації особою своїх світоглядних засад, реалізації усвідомленої людиною своєї сутності.
Процес формування індивідуальної свідомості, а, отже, і духовного світу починається з набуття знань. Знання — це система відображених у голові людини і закріплених пам´яттю відомостей про навколишній світ і про саму людину Якщо результат впливу зовнішнього світу не закріплений пам´яттю, то він не є знанням. Пам´ять — це властивість людської психіки фіксувати, зберігати і відтворювати результати взаємодії людини зі світом. Пам´ять вибірна. Вона фіксує не усе, що відображається у свідомості людини, а насамперед те, що викликало певну (позитивну чи негативну) чуттєву-емоційну реакцію і має значення для життєдіяльності людини. Як і в суспільній свідомості, в індивідуальній свідомості знання виступають як спосіб існування свідомості, а також як фіксація результатів життєвого досвіду, результатів взаємодії індивіда з навколишнім світом. Знання містять у собі також оцінне ставлення людини до результатів впливу зовнішнього світу на її органи почуттів, виконують функцію орієнтації індивіда в навколишньому світі. На основі знань людина визначає своє відношення до світу, до інших людей, до себе, характер вчинків і дій.
Знання здобуваються двома основними шляхами. Перший з них - це набуття знань, що здійснюється в процесі безпосередньої, чуттєвої, емпіричної взаємодії індивіда з дійсністю. Цей рівень набуття знань є, з однієї сторони, вихідною посилкою і основою формування індивідуальної свідомості в її цілісності, а, з другої — це відносно самостійний рівень набуття знань. Тому можна говорити про нього як про емпіричний рівень індивідуальної свідомості. Народившись, дитина за допомогою органів почуттів одержує перші відомості про навколишній світі. Ці відомості, поступово накопичуючись і систематизуючись, стають орієнтирами в її життєдіяльності. Пробудження свідомості у дитини спочатку безпосередньо вплетено в її життя, у процесі її становлення і розвитку. Ця свідомість виступає як усвідомлення найближчого, чуттєво сприйманого середовища. На ньому позначається обмеженість зв´язків дитини з іншими людьми, із предметами, явищами, процесами зовнішнього світу. По мірі розвитку дитини, у результаті включення її в процес діяльності, у систему суспільних відносин, в неї виробляється спільність емпіричного і чуттєво-емоційного освоєння дійсності. Самі органи почуттів олюднюються: вухо стає здатним сприймати музику і насолоджуватися нею, на цій основі виникає можливість осмислення змісту музичного твору; око починає сприймати красу навколишнього світу і викликати почуття задоволення. Це ж відбувається з усіма іншими органами чуттів людини. Емпіричний рівень індивідуальної свідомості, переломлюючись через чуттєво-емоційну оцінку, виступає і як засіб орієнтації в навколишній дійсності, і як фактор, що зумовлює характер ставлення індивіда до дійсності, спрямованість його діяльності.
Другий шлях придбання знань — засвоєння людського досвіду, зафіксованого в мові. Мова — це насамперед засіб узагальнення людського досвіду, добору і систематизації знань, їх збереження і передання від людини до людини, від покоління до покоління, від епохи до епохи. Вона є засобом спілкування між людьми і засобом активного впливу на людину. Словом можна підтримати людину у важку хвилину, уберегти від необдуманих вчинків, мобілізувати її сили на подолання тих чи інших труднощів. Але словом можна посіяти в людині зневіру в себе, у людей, у майбутнє, можна вбити людину. Словом можна посіяти паніку серед тисяч людей, але словом можна і приборкати невгамовні емоції мас. За допомогою мови індивід засвоює вироблені людством правила, норми, принципи, що визначають характер його вчинків і дій.
На основі знань, вроджених і набутих потенцій формується здатність людини до самостійного логічного мислення — розум (ум). Ця здатність не може бути зведена до кількості знань. Мати багато знань — ще не значить бути розумним. Мудрий Геракліт колись сказав, що "багато знання розуму ще не навчає". Розум (ум) — це здатність до проникнення в сутність речей, явищ, процесів, до аналізу і до самостійної оцінки дійсності, творчості. Формування розуму - найважливіше завдання всього процесу навчання і виховання. Знання і розум (ум) у їхньому взаємозв´язку складають основу того, що прийнято називати інтелектом. Однак ні знання самі по собі, ні розумові здібності не характеризують особу з погляду її громадянськості, соціальної зрілості. Знання і розум перетворюються на особисті сні характеристики тоді, коли людина на їхній основі виробляє здатність визначати своє ставлення до світу і до себе, оцінювати характер вчинків інших людей і своїх. Ця особливість індивідуальної свідомості, яка у той же час виступає і як характерна риса духовного світу особи, набуває відносної самостійності, її можна позначити терміном "розсудок". В історії філософської думки цей термін вживався найчастіше в гносеологічному плані. Соціально значимий для індивіда зміст розсудку залишався в тіні. Важливою особливістю розсудку є те, що тут знання і розум (ум) набувають чуттєво-емоційного забарвлення, яке виражає особистісне ставлення людини до дійсності. Тут чуттєво-емоційне виступає не просто як результат безпосередньої чуттєвої взаємодії з навколишнім світом, а як наслідок усвідомлення людиною значимості засвоєних знань, досвіду для визначення свого ставлення до дійсності і до себе. Особливості взаємозв´язку емпіричного, раціонального і чуттєво-емоційного, перетворення результатів усвідомлення на особистісні життєві установки залежать від того, якими саме потребами й інтересами керується людина у своїй життєдіяльності. Тому розсудок можна визначити як засновану на знаннях і розумі (умі) здатність до аналізу, оцінки явищ, визначення характеру ставлення до них, характеру вчинків і дій відповідно до потреб і інтересів особи, групи, класу, суспільства. Якщо людина, живучи в суспільстві, керується і діє відповідно насамперед до особистих потреб та інтересів, то в її оцінках і діях виступають егоїстичні устремління, тенденція до використання суспільного для досягнення особистих цілей. У службових відносинах таким людям притаманна спрямованість до кар´єризму, вони здатні до порушення загальноприйнятих норм моралі, законності заради досягнення особистого благополуччя. Якщо ж людина у своїй діяльності керується насамперед потребами й інтересами суспільства, то вона готова на самопожертву, обмеження особистих потреб і інтересів в ім´я досягнення спільних цілей. Для таких людей, як правило, характерними стають самовідданість, ініціатива, активна творча діяльність, яка направляється на вирішення задач суспільного розвитку.
Однак ні одну з цих сторін не слід абсолютизувати. Найбільш прийнятним є такий стан, коли в процесі виховання особа виробляє в собі здатність правильно розуміти співвідношення особистого і суспільного. Це є необхідною умовою формування цілісності особи як соціального суб´єкта. Оптимальним є співвідношення, коли особа здатна піднятися до розуміння суспільного як особистого, а суспільство здатне розглядати особисте як суспільне.
На основі знань, розуму, врахування специфіки співвідношення особистих і суспільних потреб і інтересів формується оцінно-практичне ставлення людини до світу, що характеризує ЇЇ саме як соціального суб´єкта.
У цьому зв´язку варто підкреслити, що важливою стороною формування духовного світу особи є те, що в її життєдіяльності оцінне ставлення до дійсності може складатися переважно на рівні чи буденної, чи теоретичної свідомості. Як результат, часто буває так, що людина, що володіє великими теоретичними знаннями але керується у своїй життєдіяльності переважно рівнем буденної свідомості, на якому усвідомлюються насамперед найближчі життєві потреби й інтереси в усвідомленні свого ставлення до світу і до себе, не виходить за рамки обивательсько-споживчої свідомості.
Важливу роль у формуванні духовного світу особи відіграє той факт, що суспільство й індивіди здійснюють свою життєдіяльність у системі об´єктивних умов, що складаються незалежно від волі і бажання людей і розвиток яких підкоряється дії об´єктивних законі в природи і суспільства. Тому люди, для забезпечення свого життя, змушені погоджувати свою діяльність з об´єктивними законами розвитку природи, суспільства, мислення, враховувати результати впливу своєї свідомої діяльності на навколишній світ і на самих себе. На цій основі формується особливий рівень духовного світу, що доцільно позначити терміном "розумність". Як і розсудок, цей термін в історії філософської думки найчастіше вживався в гносеологічному плані. Однак, як показує життя, необхідно звернути увагу на його змістовно-понятійний статус з погляду його місця і ролі в життєдіяльності людей. Іноді розум і розумність розглядаються як синоніми. Але це не так. Дійсно, буває, що розумна людина поступає нерозумно, розумна людина може наробити дурниць.
Базуючись на попередніх ступенях розвитку духовного світу особи, розумність виступає як вищий ступінь освоєння людиною навколишньої дійсності. Тому розумне ставлення і розумна діяльність охоплюють усі сторони життєдіяльності людини, починаючи з проблем безпосереднього індивідуального життя і закінчуючи глобальними проблемами, які ставить життя перед індивідом і всім людством. На жаль, не тільки особа, група, клас, але й держава, законодавча і виконавча влада діють переважно на рівні розсудку, піклуючись насамперед про задоволення своїх потреб і інтересів. У той же час, вони далеко не завжди, а скоріше рідко піклуються про те, який вплив чинить їх діяльність на навколишній світ, на інших людей, на самих себе, на сьогодення і майбутнє. Керуючись необхідністю розвитку виробництва, люди по-варварськи, нерозумно ставляться до розробки і використання природних багатств, до навколишньої природи, швидкими темпами відбувається забруднення атмосфери, води, грунту отруйними відходами виробництва, вихлопними газами машин. Ми часто вчиняємо нерозумно в міжособових відносинах, у сім´ї, у дружбі, у любові, ігноруючи вимоги самого реального життя.
Вчиняти розумно — це означає, що, піклуючись про задоволення своїх потреб і інтересів, людина повинна враховувати, чи не принесуть її дії шкоди їй самій, іншим людям, суспільству, природі, чи не завдадуть її вчинки негативного впливу на ті чи інші сторони життя в майбутньому. Розумність — це, у певному значенні, гармонія у взаєминах між людьми, між людиною і природою. На основі сказаного можна зробити висновок, що розумність - це заснована на знаннях, розумі (умі), розсудку здатність людини погоджувати свої думки і вчинки, слова і справи не тільки з потребами й інтересами особи, суспільства, але і з вимогами об´єктивних законів природи, суспільства, мислення. Розумність припускає таке ставлення людини до дійсності, до інших людей і до себе, яке спрямоване на забезпечення життєдіяльності і всебічний розвиток індивідів і суспільства, на збереження і відтворення природного середовища проживання. Іншими словами, розумність містить у собі турботу людини про майбутнє. Розумність нерозривно пов´язана з свободою. Тут свобода виступає як здатність людини до вибору і прийняття оптимальних рішень для забезпечення індивідуальної і суспільної життєдіяльності.
Таким чином, знання, розум (ум), розсудок і розумність є взаємозалежними сторонами єдиного цілого — духовного світу особи, характеризуючи його з точки зору змісту і значення для її життєдіяльності. Усі ці сторони характеризуються тим, що вони пов´язані, з одного боку, з об´єктивно-змістовним відображенням дійсності у свідомості людини, а з другого - з чуттєво-емоційним оцінним сприйняттям, усвідомленням цього змісту.
У процесі життєдіяльності в людини відбувається безупинне нагромадження, розширення і поглиблення знань про навколишній світ. Однак не усі вони мають однакове значення в її житті, у теоретичному і практичному освоєнні дійсності. Тому у свідомості людини відбувається систематизація, узагальнення і добір найбільш значимих для неї відомостей про світ і про себе. У цьому процесі життєво важливі знання перетворюються на притаманний особі спосіб бачення, розуміння, оцінки явиш дійсності, що визначає специфіку ставлення до світу і до себе, специфіку всієї її життєдіяльності. Іншими словами, відбувається добір не тільки необхідних знань, але і життєвих установок, що визначають характер усвідомлення особою свого місця у світі і відношення до нього. Надбанням свідомості особи, її духовного світу стає не все те, що відобразилося в голові людини, а тільки те, що, пройшовши чуттєво-емоційну оцінку, стає її власним баченням, розумінням явищ, процесів, відносин між людьми. Ці особливості духовного світу знаходять свій вираз у вірі і переконаннях.
Віра — це чуттєво-емоційний стан психіки, що характеризується такими основними ознаками. Головною ознакою віри є здатність сприймати знання як істинні, незалежно до того, є вони дійсно істинними чи помилковими. Так, людина може повірити в неправду, сприйнявши її за істинне знання. У той же час, якщо істинне знання викликає сумнів у своїй істинності чи визнається як помилкове, віра відсутня. У різних індивідів ця здатність розвинута не однаково. Є люди, що готові повірити в усе, що їм говорять. Але є люди, що схильні все брати під сумнів. Про таких звичайно говорять, що це — Хома невіруючий.
Другою ознакою віри варто вважати те, що в ній знання, прийняті як істинні, стають для особи способом бачення, розуміння явищ дійсності. На основі цих знань людина визначає своє відношення до дійсності, до інших людей, до власної життєдіяльності, здійснює вчинки і дії, хоча вони можуть бути істинними або помилковими.
Третя ознака віри полягає в тому, що життєво значимі знання, сприйняті як істинні, перетворюються на світоглядні орієнтири, на життєві установки особи, що визначають характер її вчинків і дій. Наприклад, якщо релігійна людина засумнівалася в тому, що світ створений Богом, що її доля залежить від волі Божої, якщо вона повірила, що все її життя насправді залежить не від надприродних сил, а від реальних умов буття і від неї самої, то надалі у своєму ставленні до всіх сфер життя, до світу, до інших людей, до себе вона буде керуватися цими установками. І навпаки, нерелігійна людина, повіривши в створення світу і людини Богом, у залежність її долі від волі Божої, стає релігійною.
Четверта ознака віри полягає в тому, що вона є здатність людини сприймати і переживати бажане й уявлюване як можливе і належне, як дійсне, суще. Тому віра, як правило, припускає оптимістичне ставлення людини до світу. Якщо виникають передумови, що створюють можливість для реалізації, досягнення бажаного, віра перетворюється в надію. Надія - це почуття очікування на краще, досягнення бажаного результату, пов´язане з усвідомлюваною можливістю його здійснення. Якщо ж ці передумови рушаться — рушиться і надія, хоча віра ще може зберегтися. Не даремно говорять, що надія вмирає останньою.
П´ята ознака віри полягає в тому, що істинність знань, прийнятих на віру, не одержала свого підтвердження практикою, достатньою аргументацією. Людина, повіривши в щось, не знає, так це в дійсності чи ні.
Усі ці ознаки взаємозалежні. їх виділення доцільне тільки з точки зору більш повного розкриття змісту віри як особливого феномена духовного світу і її ролі в життєдіяльності особи. Віра може формуватися на рівні буденної і теоретичної свідомості як визнання істинності того чи іншого окремого знання чи як стан духу, як світоглядна основа. На світоглядному рівні віра дозволяє особі сформуватися у певну цілісність. Світоглядні установки, які базуються на вірі, впливають на загальну спрямованість ставлення людини до світу і до себе.
Часто віру співвідносять тільки з релігійною вірою. Але цього робити не можна. Віра може формуватися на будь-яких методологічних засадах щодо сутності людини і сутності світу її буття, тобто віра може формуватися на матеріалістичному, ідеалістичному, дуалістичному, плюралістичному, релігійному підходах до вирішення питання про відношення людини і світу. Вона може формуватися і на безпосередньому життєвому досвіді, на рівні повсякденного, практично-життєвого відношення до дійсності. Варто підкреслити, що в дослідницькій і навчальній літературі немає спільності в розумінні взаємозв´язку віри і знань. Існують навіть категоричні твердження, що віра і знання несумісні, а також, що віра означає відсутність знань.
З такими твердженнями погодиться не можна. Віра неможлива без знання. Вірити — це означає вірити в щось, а не вірити взагалі. Це поняття не однопорядкові. Знання, як зазначалося, - це система відображених у свідомості людини і закріплених пам´яттю відомостей про навколишній світ і про саму людину. Віра ж виражає ставлення до знання, спосіб і характер його сприйняття. Причому, сприйняття під визначеним кутом зору: визнання і невизнання його істинності чи хибності, його корисності чи некорисності.
З поняттям віри нерозривно пов´язане поняття впевненості. Впевненість - це заснований на вірі психологічний стан, що зумовлює характер бачення, розуміння явищ, характер ставлення до них, характері спрямованість діяльності. Впевненість — це певний психологічний настрой, що виражає визнання істинними не тільки знання про об´єкт віри, але і визнання істинними, доцільними, розумними прийняті рішення, вчинки і дії. Важливу роль у формуванні віри відіграють, з однієї сторони, авторитет джерела знань, що визнаються як істинні (інша людина; книга...), а з другої -внутрішня спрямованість особи на досягнення бажаного. Людина легко і швидко вірить у те, що імпонує її бажанням, відкриває перспективи, можливості їх досягнення.
Віра може сформуватися і в результаті зовнішнього, цілеспрямованого впливу на людину шляхом навіювання. Систематичне, тривале навіювання сприяє формуванню на рівні віри складних світоглядних установок. Успіх такого навіювання багато в чому залежить від тих соціальних умов, у яких живе людина, від характеру її відношення до них. З поняттями віри і впевненості тісно пов´язане поняття довіри. Воно складає психологічний настрой, готовність визнати доброзичливість, чесність, порядність, істинність ставлення до себе з боку іншої людини. І не тільки на словах, але і на ділі. Людині, якій довіряють, розкривають, вручають на збереження свої і чужі таємниці, таємні думки, бажання, надії, від неї очікують доброї поради, підтримки. Як правило, довіра базується на безпосередньому життєвому досвіді, на особистісних контактах. Якщо віра і впевненість характеризують насамперед внутрішній стан людини, її ставлення до знань, то довіра зорієнтована назовні, на взаємини з іншими людьми.
Переконання, як і віра, характеризується визнанням істинності сприйманих знань, що стають способом розуміння людиною явищ дійсності, керівництвом до дії. Відрізняється переконання від віри насамперед тим, що істинність сприйманих знань підтверджується безпосередньо практикою життя, достатньою логічною аргументацією, що спирається на конкретні факти і теоретичні обґрунтування. Крім того, переконання може бути пов´язане з усвідомленням істинності і бажаного, і небажаного.
Переконання, як і віра, це не саме знання, а ставлення до нього, ставлення, засноване на підтвердженні істинності знань фактами, подіями, практикою життя. Переконання можуть формуватися на різних рівнях: на конкретно-чуттєвому сприйнятті дійсності (дитина переконується в тому, що гаряча праска обпече, якщо доторкнутися до неї), на рівні чуттєво-образного мислення, на рівні буденної і теоретичної свідомості, а також на рівні розуму (ума) і розумності. Тут, як бачимо, масштабність переконань залежить від масштабності змісту знань і їх значення в життєдіяльності людини.
На рівні буденної свідомості переконання формуються на основі безпосереднього, щодня повторюваного життєвого досвіду особи. Він формується стихійно, як результат оцінки реальних подій, фактів життя, визначення їх значимості для людини.
На рівні теоретичної свідомості переконання формуються, насамперед, на основі засвоєння досягнень наукової, політичної, правової, моральної, філософської думки і на основі перевірки істинності цих знань практикою. Часто переконання формуються на основі існуючих у суспільстві уявлень, поглядів, традицій, норм поведінки без наявності достатнього життєвого досвіду, без активної участі в суспільному житті. Такі переконання хитливі, часто руйнуються при тіснішому контакті з дійсністю.
Життєво важливими стають переконання, засновані на ідеях, у яких виражається ступінь усвідомлення людиною свого відношення до минулого, сьогодення і майбутнього. На цих переконаннях формуються життєві орієнтири особи, якими вона керується у своїй теоретичній і практичній діяльності.
У цьому плані особливе значення мають переконання, пов´язані з усвідомленням природи і сутності світу, з усвідомленням того, що є граничною основою буття світу і людини, з усвідомленням природи і сутності людини, її місця у світі, відношення до нього, можливостей його пізнання і перетворення, з усвідомленням свого відношення до вирішення питань про загальну структуру світу і про стан, у якому людина і світ перебувають. Такі переконання набувають значення світоглядних установок, життєвих орієнтирів, які визначають характер ставлення людини до світу і до себе, характер і спрямованість діяльності. Але переконання, які віра, не обмежується тільки визнанням істинними знань. Воно містить у собі й оцінне ставлення до них, визначення значимості цих знань для людини, вираженої в почуттях і емоціях.
З поняттям "переконання" тісне пов´язане поняття "переконаність". Переконаність — це заснований на перевіреній практикою істинності знань і на оцінному ставленні до них людини чуттєво-емоційний стан, який зумовлює характер бачення, розуміння явиш дійсності, характер ставлення до них, характер вчинків і дій. Вона пов´язана не просто з окремим конкретним знанням і ставленням до нього. Переконаність виявляється як результативне оцінне ставлення до дійсності, засноване на системі переконань. Тому її варто розглядати як заснований на переконаннях стійкий стан психіки людини, який виявляється як спрямованість, орієнтованість і готовність до дії. Переконаність — це форма самосвідомості, результат формування переконання, що набуває значення деякого внутрішнього імператива, що велить ставитися і вчиняти певним чином. Як зазначалося, основою переконання є знання, підтвердження їх істинності. Основою ж переконаності є чуттєво-емоційне й оцінне ставлення до цих знань.
У певному змісті переконаність виконує роль пускового механізму, що звільняє шлях для реалізації світоглядних, життєвих установок у практичній діяльності. Вона є побудником подолання переходу від готовності до дії до самої дії.
Переконаність може бути помилковою і приймати перекручені форми, коли випадковим збігом якихось фактів, подій нібито підтверджується істинність помилкових знань. Це виявляється в некритичному засвоєнні, прийнятті як незаперечних істин, тих чи інших догматичних положень, принципів, що нав´язуються однією людиною іншій чи насаджуваних офіційною пропагандою за допомогою засобів масової інформації. Для підтвердження істинності таких положень часто використовується фіктивний, свідомо сфальсифікований фактичний матеріал, добре налагоджена дезинформація.
Необхідно зазначити, що термін "переконання" вживається і у іншому смисловому значенні. Часто під переконанням розуміється процес цілеспрямованого впливу на психіку людини шляхом логічної аргументації, використання фактичного матеріалу чи навіювання під гіпнозом, з метою змусити прийняти за істинні знання, що навіюються. Найважливішим засобом такого цілеспрямованого впливу на психіку є навівання і самонавіювання. Сила навіювання залежить насамперед від того, якою мірою те, що навіюється, є життєво значимим для людини, у якому ступені те, що навіюється, збігається з її потребами й інтересами. Але, крім того, сила навіювання залежить від сили авторитету того, хто навіює, від майстерності побудови самого процесу навіювання, від підбору аргументів, що доводять істинність того, що навіюється. Під впливом навіювання (у стані неспання чи під гіпнозом) можна домогтися не тільки прийняття за істинне знання, що навіюється, але і впливати на зміну світоглядних установок, сформованих стереотипів ставлення до світу і до себе.
Особливо важливу роль у життєдіяльності людини відіграє самонавіювання. Перебільшуючи, наприклад, симптоми захворювання, піддавшись розпачу, людина може прискорити процес його розвитку, наблизити смерть. У той же час, мобілізувавши свої життєві сили, волю, людина може перемогти хворобу навіть у важкій її формі.
Самонавіювання тісно пов´язане з релігійними віруваннями. Молитва дуже часто відіграє роль фактора, що стимулює самонавіювання. У випадках досягнення позитивного результату віруючий приписує його прояв Божественній волі, Божій благодаті. Невдача ж сприймається як заслужене покарання.
Віра і переконання пов´язані не тільки з усвідомленням відношення людини до дійсності, але і з підсвідомістю. Підсвідомість підсилює чуттєво-емоційне сприйняття явищ, процесів, чуттєво-емоційну їх оцінку.
Засновані на вірі і переконаннях впевненість і переконаність визначають особистий вибір поведінки людини, характер, зміст і спрямованість її соціальної активності.
Віра і переконання відіграють важливу роль у формуванні світогляду особи. Ця роль виявляється в трьох основних аспектах: по-перше, вони становлять передумови формування світогляду. Без віри і переконань світогляд, як цілісний вираз духовного світу, практично неможливий; по-друге, віра і переконання становлять форми прояву, функціонування світогляду. Причому світогляд може формуватися переважно на вірі чи переважно на переконаннях. Роль віри і переконань у світогляді може змінюватися в процесі життєдіяльності людини. Так, у дитячому і юнацькому віці світогляд формується переважно на вірі. Згодом на перший план можуть виступати переконання. Однак буває і так, що переконання, що сформувалися в процесі виховання і практичної життєдіяльності, у результаті обставин, що змінилися, піддаються перегляду. Істинність переконань підривається. Тоді переконання поступаються місцем вірі, а може настати і зневіра, що, як правило, впливає на психіку людини. По-третє, віра і переконання виступають як результат реалізації вже сформованих світоглядних установок, їх перевірки на основі життєвого досвіду. Тут віра і переконання знову стають передумовами розвитку світогляду, внесення корективів у життєві установки.
Інтегрованим вираженням духовного світу особи є світогляд. СВІТОГЛЯД — це узагальнене знання про світ і про людину, що набуває для людини значення способу бачення, розуміння, аналізу, оцінки явищ дійсності, визначає характер ставлення до них, розуміння цілей і сенсу життя, характер і спрямованість вчинків і дій.
Світогляд формується на основі всіх структурних елементів духовного світу особи і всього змісту суспільної свідомості, але не зводиться до їх суми. Воно набуває в духовному світі відносної самостійності і виступає стосовно особи як своєрідний внутрішній імператив, регулятор, що визначає сам спосіб бачення людиною світу і себе в ньому. Світогляд не зводиться тільки до знань. Включаючи в себе чуттєво-емоційний аспект оцінки людиною свого відношення до дійсності, а також вироблені на цій основі установки, він постає як спосіб духовно-практичного освоєння світу. Світогляд не слід ототожнювати ні з окремими формами суспільної свідомості, ні з ідеологією. Кожна з форм суспільної свідомості й ідеологія мають свій об´єкт і предмет усвідомлення, вони розрізняються насамперед їх об´єктивним змістом, а також формою і способом відображення дійсності. Вони самі по собі байдужі в їх відношенні до суб´єктів. Світогляд же, базуючись на об´єктивному змісті суспільної свідомості, завжди пов´язаний з певним соціальним суб´єктом. Навіть коли ми прагнемо дати загальне визначення поняття світогляду, то головну увагу звертаємо не на Його зміст, а на те, що цей зміст знання стає для соціального суб´єкта способом бачення, розуміння, аналізу, оцінки явищ, що він визначає характер ставлення суб´єкта до світу і до себе, характер його діяльності. Іншими словами, у світогляді виявляється функціональна сторона знань стосовно суб´єкта. Тому світогляд не можна сформувати, давши людині систему тих чи інших знань. Людина може прекрасно засвоїти все, чому її навчають, але це не означає, що засвоєні знання стали для неї світоглядом. Світоглядом стають тільки ті знання, що перетворюються на індивідуально-суб´єктивне сприйняття світу і ставлення до нього.
Світогляд може формуватися на рівні буденної і на рівні теоретичної свідомості. У людини можуть бути величезні за обсягом теоретичні знання, а світогляд може сформуватися на рівні буденного, життєвого сприйняття дійсності. Для світогляду важливим є і те, на якій методологічній основі він формується. Залежно від методологічної основи світогляд може бути міфологічним, релігійним, матеріалістичним, ідеалістичним, дуалістичним, діалектичним, метафізичним. Не можна говорити, що релігія чи філософія є світоглядом того чи іншого суб´єкта. Релігія і філософія, як форми суспільної свідомості, самі по собі ще не є світоглядом. Вони дають для формування світогляду загальні методологічні принципи, що визначають спосіб підходу суб´єкта до аналізу, оцінки явищ дійсності, визначають характер пізнавальної і практичної діяльності. Але світогляд не обмежується тільки засвоєнням цих принципів. Він включає в себе певний науковий, політичний, моральний, естетичний аспекти усвідомлення людиною свого відношення до дійсності, суб´єктивний спосіб сприйняття її. Світогляд інтегрує в собі ті знання, установки, які, закріплюючись на рівні віри чи переконань, стають виразом індивідуально-суб´єктивного ставлення до дійсності, суб´єктивного усвідомлення своєї сутності, свого місця у світі, відношення до нього і до себе.
За соціальною спрямованістю світогляд може бути прогресивним чи реакційним, гуманістичним чи людиноненависницьким. Якщо світогляд є інтегрованим вираженням духовного світу особи, то серцевину світогляду складає розуміння цілей і сенсу життя. Що ж це таке?
У житті самому по собі немає ніякого накресленого наперед сенсу але є внутрішня логіка його розвитку, виражена у певних закономірностях, у розвитку людини як складної системи, що саморозвивається. Коли ми говоримо про сенс, то маємо на увазі значимість цієї об´єктивної логіки і суб´єктивної діяльності для людини. Тому сенс життя надається їй самим буттям людини, яка свідомо, цілеспрямовано, перетворювально діє для забезпечення свого існування, функціонування, розвитку.
Вирішуючи величезну кількість проблем, які постають перед людиною у повсякденному житті, вона, волею чи мимоволі, стикається з питаннями: "В ім´я чого живе і повинна жити людина, чого вона може очікувати від життя і чого досягти?", "Як вона повинна ставитися до минулого, сьогодення і майбутнього, до себе і до інших людей?", "Чи можливе досягнення щастя й у чому воно полягає?". Відповіді на ці і багато подібних питань лежать в основі розуміння сенсу життя і впливають на ступінь, характер і спрямованість соціальної активності людей, на характер їх взаємин між собою, на їх відносини з суспільством, ставлення до природи.
Тому пошук сенсу життя — це насамперед пошук того, що складає основу людського життя, його необхідну передумову і кінцевий результат. Це пошук тієї основи, що відіграє роль організуючої сили, яка забезпечує перетворення життя людини в певну цілісність, в цілеспрямований процес.
У проблемі сенсу життя варто розрізняти його об´єктивний зміст і суб´єктивне усвідомлення кожною людиною того, у чому полягає цей сенс. Ці дві сторони сенсу життя далеко не завжди збігаються і перебувають в нерозривній єдності, а часто протистоять один одному.
Коли ми говоримо про об´єктивний зміст сенсу життя, то повинні мати на увазі загальну тенденцію становлення людини. Ця тенденція виражає розвиток людини, зумовлений опосередкуванням задоволення її життєвих потреб соціальними умовами, системою соціальних потреб і способів їх задоволення. Це потреби у виробництві знарядь праці, у суспільних відносинах, в усвідомленні відношення до дійсності, у свободі, потреби суспільства як цілісної системи — суб´єкта соціальної діяльності. Іншими словами, сенс життя, його об´єктивний зміст зумовлюється сутністю людини. Кожен з порядків її виявляється стороною, складовою частиною об´єктивного змісту сенсу життя. Це стосується і суспільства, і особи. Тут сенс життя постає як внутрішня закономірність становлення людини, як об´єктивна зумовленість змісту її життя. І суспільство, і особа у силу об´єктивної зумовленості їх життя змушені діяти певним чином для забезпечення свого існування, розвитку.
На зміст сенсу життя великий вплив створює конкретна дійсність, у якій протікає життя людей. Тут важливого значення набуває соціальна структура суспільства, характер взаємин між соціальними суб´єктами, місце, положення, що займають люди в системі суспільного виробництва, в інших сферах життя, гострота суперечностей. Важливим є і те, у якій мірі інтереси людей збігаються чи не збігаються з об´єктивними законами суспільного розвитку.
Варто підкреслити, що весь хід історії, реальне життя ставлять перед суспільством і особою задачі, від вирішення яких залежить сама можливість існування. Необхідність вирішення цих задач вимагає об´єднання зусиль багатьох чи навіть усіх людей, змушує їх визначати певні цілі, розпочинати конкретні дії. Усвідомлення необхідності вирішення цих задач, реалізації цілей, від яких залежить сама можливість життя, стає важливою для життя проблемою. Таким чином, об´єктивним змістом сенсу життя є необхідність активно діяти, щоб забезпечити саму можливість існування, функціонування, розвитку людини.
Суб´єктивне усвідомлення сенсу життя теж має свою зумовленість. І ця зумовленість полягає насамперед у тому, що людина змушена жити у певних, уже сформованих соціальних умовах, які вона застає в готовому вигляді і які створюють сприятливі чи несприятливі можливості для її життєдіяльності, незалежно від того, подобається їй це чи ні. Залежність життєдіяльності людини від соціальних умов знаходить свій вираз в інтересах, які проявляються в суб´єктивно-оцінному відношенні соціальних суб´єктів до цих умов. Це відношення може бути позитивним чи негативним (можливі і байдужість, інертність).
Усвідомлення інтересів втілюється у цілях. Зміст цілей зумовлюється потребами й інтересами, усією системою суспільного буття, ступенем пізнання закономірностей суспільного розвитку рівнем теоретичного осмислення ходу історії. Цілі за своїми масштабами можуть бути будь-якими. Це залежить від того, якими потребами й інтересами зумовлено їх виникнення, від чого залежать можливості їх задоволення.
Різні сфери соціальної дійсності відіграють неоднакову роль у житті людей. Уявлення про оптимальні умови, у яких бажане і належне гармонічно збігаються, набувають значення ідеалів. Це ідеали економічного, соціального, політичного устрою, моральної і естетичної досконалості, ідеал сім´ї, особи, а також ідеали свободи, рівності, братерства, справедливості і багато інших. Ідеали містять у собі передбачення досягнення бажаних цілей. Тому вони відіграють важливу роль у формуванні уявлень про майбутнє, як найближче, так і найвіддаленіше. Ідеали можуть бути реальні, для втілення яких у життя складаються необхідні умови, й утопічні, для яких на даному етапі немає умов для їх реалізації. Утопія — це не неможливість, а відсутність у даний момент реальних умов для здійснення ідеалу.
Ідеали далекого майбутнього завжди містять у собі значну частку ілюзії. Це зумовлено тим, що життя йде не по прямій лінії. Передбачити всі можливі його повороти неможливо. Більше того, у процесі розвитку завжди мають місце альтернативні напрями розвитку. І визначити, який з них виявиться реалізованим, дуже важко. Тому в передбаченні далекого майбутнього завжди вбачаються тільки найзагальніші риси бажаного.
Ідеали, як образи життєво значимих цілей, сприяють мобілізації маси людей на спільні активні дії. У цьому плані особливу роль відіграють суспільні ідеали — уявлення про суспільний лад, який відповідає інтересам соціальних суб´єктів. Якщо суспільний лад забезпечує умови життєдіяльності людей, вони зацікавлені в його збереженні, зміцненні, розвитку. Якщо ж суспільний лад не забезпечує необхідних умов життя людей, вони прагнуть усунути його і замінити новим.
Як зазначалося, основу суспільного ладу складають панівні в даному суспільстві економічні відносини й інститути, що забезпечують їх функціонування. На основі складної структури економічних відносин у суспільстві складається його соціальна структура, яка включає в себе соціальних суб´єктів з різними інтересами, різним ставленням до суспільного ладу. Для одних він може виступати як вища ціль їх життя, прагнення до реалізації якої стає сенсом їх життя. Для інших цей же суспільний лад може стати об´єктом критики, руйнування і заміни його іншим суспільним ладом. На цій основі виникають соціальні конфлікти, що можуть виразитися навіть у повстаннях, революціях.
У кризові періоди розвитку суспільства, коли рушиться віра у здійсненність ідеалів, у можливість встановлення суспільства, заснованого на загальнолюдських принципах добра, справедливості, рівності, свободи, у суспільстві, як правило, спостерігається посилення зневіри в краще майбутнє, що знаходить свій прояв у поширенні песимізму, містики, в алкоголізмі, у наркоманії, у зневазі до моральних і правових норм життя.
В ідеалах виявляється усвідомлення людиною свого ставлення до дійсності, до себе, усвідомлення того, до чого людина прагне у своїй життєдіяльності. Цілі, у яких утілюється спрямованість до ідеалу, перетворюються на керівництво до дії. Як внутрішній імператив вони велять людині діяти певним чином, допомагають мобілізовувати свої зусилля на реалізацію цих цілей. Усвідомлення значення цілей для людини і свідома спрямованість до їх реалізації стає сенсом життя.
Таким чином, СЕНС ЖИТТЯ полягає в прагненні до реалізації цілей, у досягненні яких людина стверджує себе як людину, свою сутність. Тому ступінь соціальної зрілості і громадянськості знаходить свій прояв у тому, в якій мірі людина усвідомлює себе Людиною, до досягнення яких цілей вона прагне, у чому бачить вона сенс свого буття. Розуміння особою сенсу життя перебуває в прямій залежності від характеру світогляду, від змісту її духовного світу.
Сенс життя виступає як деяка основа, спираючись на яку людина пояснює і виправдує свої вчинки, своє ставлення до людей, до себе, як глибинна рушійна і живлюща сила, як внутрішній повелитель. Усвідомлення сенсу життя є стрижнем світогляду і духовного світу особи загалом. Світогляд зумовлює розуміння сенсу життя, а розуміння сенсу життя зумовлює характер реалізації світоглядних установок у життєдіяльності.
Особлива роль світогляду полягає в тому, що він, зумовлюючи усвідомлення особою цілей і сенсу життя, орієнтує її на діяльність, що знаходить свій вираз в прагненні особи до досягнення щастя. Щастя — це чуттєво-емоційний стан задоволеності від реалізації чи прагнення до реалізації цілей, які ставить перед собою людина, і сенсу життя. Його не можна звести тільки до задоволення якої-небудь життєвої потреби. Геракліт за кілька століть до нашої ери говорив, що якби щастя полягало в задоволенні якої-небудь потреби, то найщасливішими були б бики, що знайшли горохове поле. Можна сказати, що щастя — це стан задоволення від реальної можливості чи дійсної самореалізації творчих сил людини. Досягнення людиною щастя залежить насамперед від того, у чому вона бачить сенс свого буття. Тому щасливою може бути кожна людина, безвідносно до того, який рівень її соціальної зрілості, рівень інтелектуального розвитку, незалежно від віку, світоглядних установок. Важливо тут те, реалізацією яких життєвих цілей (високих чи низьких, буденних чи масштабних) цей стан викликається.
У життєдіяльності людини важливу роль відіграє любов. Важко знайти твір художньої літератури, де б не говорилося про любов. їй присвячена величезна кількість віршів, пісень. Любов - це чуттєво-емоційний стан, який характеризується тим, що ставлення до об´єкта любові перетворюється на потребу, прагнення до реалізації якої стає сенсом життя. Об´єктом любові може бути не тільки інша людина, але і, наприклад, захоплення науковим пошуком, любов до подорожей і багато чого іншого.
Проходячи перевірку життєвим досвідом, світогляд трансформується в життєву позицію особи. Якщо світогляд виступає як інтегрований вираз духовного світу особи, то життєва позиція - це інтегрований вираз особи як соціального суб´єкта.
Життєва позиція є заснована на світоглядних установах і на життєвому досвіді готовність до дії. Позиція може бути активною і пасивною.
Реалізація життєвої позиції в діяльність здійснюється за допомогою волі, що є здатністю людини свідомо мобілізовувати усі фізичні і духовні сили, направляти свою життєдіяльність на досягнення цілей, поставлених перед собою самою людиною, життєвими обставинами, іншими людьми, суспільством. Це здатність переборювати перешкоди на шляху до обраної иілі, здатність змушувати себе діяти навіть всупереч іншим бажанням. Перешкоди можуть бути зовнішніми і внутрішніми, об´єктивними і суб´єктивними. Зовнішні перешкоди звичайно зумовлюються конкретними, об´єктивно сформованими обставинами чи свідомою протидією інших людей спрямованості людини до досягнення бажаного, чи необхідного. Внутрішні перешкоди найчастіше зумовлені хворобою, фізичними вадами, інвалідністю чи лінню, страхом, поганим настроєм. Формуючись у процесі становлення духовного світу особи і життєвого досвіду, становлення ЇЇ як соціального суб´єкта, воля набуває відносної самостійності і впливає на сам процес розвитку духовного світу, стає важливим фактором самовиховання, самовдосконалення, внутрішньою наказовою силою, що направляє життєдіяльність особи у певне русло.
Зі сказаного можна зробити висновок, що духовний світ особи, з однієї сторони, — це індивідуальна форма прояву, існування, функціонування духовного життя суспільства, а з інші — це цілісна світобудова, мікрокосм. Про це дуже образно сказав Ґете: "Кожна людина — це цілий світ, що з ним народжується і з ним умирає. Під кожною могильною плитою лежить всесвітня історія".
У духовному світі виявляється ступінь усвідомлення ЛЮДИНОЮ сутності світу свого буття і своєї власної сутності. Для духовного світу особи притаманна суб´єктивність бачення, розуміння, аналізу, оцінки явищ дійсності. Кожна людина по-своєму, саме так, а не інакше бачить, розуміє світ, аналізує й оцінює явища, процеси. На цій основі вона визначає своє ставлення до світу, до інших людей, до себе. Зміст духовного світу особи є показником ступеня ЇЇ самоствердження як людини.
Носієм духовності є реальна, жива людина. Тому поняття духовності обов´язково містить у собі змістову сторону усвідомлення відношення до світу, а також чуттєво-емоційну здатність сприймати й оцінювати, відчувати і переживати сприйняте. Емоції і почуття виражають суб´єктивну оцінку результатів впливу зовнішнього світу на людину, а також суб´єктивну реакцію на свій внутрішній стан. Емоції виражають стан задоволення чи незадоволення. Почуття виражають стан, викликаний ступенем емпіричного чи раціонального (буденного і теоретичного) усвідомлення ставлення до дійсності. Почуття зумовлюють настрій, переживання.
У формуванні духовного світу особи найважливішу роль відіграє індивідуальна і суспільна пам´ять.
Осмислюючи пройдений шлях, прагнучи проникнути в глибинні причини своїх злетів і падінь, успіхів і помилок, істинних прозрінь і оман, людство зберігає в пам´яті те, що є істотно важливим для орієнтації в лабіринтах історії. І саме пам´ять є вірним помічником людини у вирішенні важких завдань буття, критичного осмислення минулого, врахування уроків минулого для сьогодення і майбутнього.
Пам´ять - не готове вмістище для інформації. Вона — продукт історичного розвитку людини: і як здатність, і як процес нагромадження відомостей про навколишній світ і про саму людину. Будучи вибірною, вона фіксує, відбирає, систематизує, створює людський (індивідуальний і суспільний) досвід. За допомогою пам´яті здійснюється спадкоємність у процесі нагромадження, обробки інформації. Тому пам´ять — найважливіший фактор формування змісту, характеру свідомості (як суспільного, так і індивідуального). Від того, що запам´ятовує і зберігає людина, залежить не тільки її поінформованість, але і те, ким вона є.
Пам´ять про минуле (у кількісному і якісному, смислозмістовному планах) відіграє важливу роль як показник зрілості суспільства й особи. Збережена в пам´яті історія — важлива умова збагнення суті сьогодення й усвідомлення перспективи прогресу, передбачення майбутнього, як найближчого, так і віддаленого. Зневага пам´яті - шлях до неуцтва.
У переломні епохи часто спостерігається прагнення до повного зречення від минулого. Його завоювання, досягнення часто руйнуються, знищуються, поширюються спроби стерти його сліди в пам´яті. Але і надмірне захоплення майбутнім не можна схвалити. Воно убиває не тільки інтерес до минулого, але і притупляє чуття назрілих потреб сучасності. На цьому ґрунті, позбавленому історичного досвіду, народжуються уявлення, що межують з наївною впевненістю, що, ігноруючи історію, не зважаючи на неї, можна розробити ідеальні "прожекти" і втілити їх у життя. Це шлях до суб´єктивізму і волюнтаризму. Не можна не погодитися з Ч. Айтматовим, який писав, що людина без пам´яті минулого, поставлена перед необхідністю заново визначати своє місце у світі, людина, позбавлена історичного досвіду свого народу й інших народів, виявляється поза історичною перспективою і здатна жити тільки сьогоднішнім днем. І це дійсно так. Не можна забувати, що чим далі відходить минуле, тим з більшою узагальненою ясністю виявляється його історичний зміст, його місце в історичному розвитку суспільства. Тому пам´ять людини і цілих народів є важливим чинником, що дозволяє орієнтуватися в складних поворотах життя, не допускати помилок минулого.
Без цього неможливо сформувати багатий духовний світ особи. Духовне багатство - це не тільки засвоєна, закріплена пам´яттю інформація про світ, про людину, це здатність вчиняти, діяти відповідно до загальнолюдських норм співжиття.
Для духовного світу особи характерним є прагнення зіставляти себе з загальноприйнятими нормами життя. Особливого значення набувають моральні норми, тому що вони виражають залежність життєдіяльності людини від характеру взаємних відносин у всіх сферах життя. Кожна людина претендує на те, що вона діє відповідно до загальнолюдських норм поведінки. Однак осмислює вона ці норми, керуючись, насамперед, своїми потребами й інтересами. Тим самим загальнолюдські моральні установки переводяться усередину, у духовний світ особи і стають як би його власним внутрішнім каркасом. Тому поняття добра і зла, справедливості і несправедливості, рівності і нерівності набувають суб´єктивного забарвлення.
Проте ці поняття не позбуваються свого об´єктивного змісту. Об´єктивний зміст цих понять зумовлюється сутністю людини і виражає необхідність дотримуватися суспільством вироблених норм, правил поведінки для забезпечення своєї життєдіяльності і кожної окремої людини. Наприклад, поняття добра вживається для позначення позитивно значимих для людини умов життєдіяльності, а також діяльності людини, спрямованої на створення сприятливих умов, для досягнення бажаних цілей (не тільки своїх, але і допомоги іншим у досягненні ними своїх цілей). Критерієм добра є відповідність діяльності потребам і інтересам, задоволення яких забезпечує існування, функціонування, розвиток людини, а також відповідність вимогам об´єктивних закономірностей розвитку природи, суспільства, мислення.
Поняття зла служить для позначення всього негативного у життєдіяльності людини, що заважає чи перешкоджає досягненню благополуччя, реалізації бажаних цілей (хвороби, стихійні лиха, наркоманія, алкоголізм, невдачі в діяльності, вчинки, дії інших людей, що несуть негативні наслідки).
У ході історичного розвитку уявлення про добро і зло весь час зазнавали змін.
Розуміння добра і зла відрізняється від їх об´єктивного змісту. Це розуміння залежить від специфіки потреб і інтересів соціальних суб´єктів (осіб, груп, класів, народів), від того, у якій конкретній системі зв´язків вони розглядаються. Часто те, що є добром в одній системі зв´язків, може проявитися як зло — в іншій.
З поняттями добра і зла тісно пов´язані поняття справедливості і несправедливості.
Справедливість — це категорія не тільки етична, але і політична. За своїм змістом справедливість означає рівне право всіх членів суспільства на реалізацію усіх своїх здібностей, покликань, на задоволення своїх потреб і інтересів, а також прагнення, готовність і здатність суспільства забезпечити реалізацію цих прав. У суспільстві життєдіяльність кожної людини регламентується постановами, юридичними законами, за дотриманням яких стежать органи, сили, що знаходяться в руках політичної влади. Оскільки політична влада і весь державний механізм виражають і захищають насамперед інтереси тих соціальних сил, які знаходяться при владі, постанови і закони можуть бути несправедливими стосовно інших суспільних прошарків, особи.
Несправедливість означає наявність обмеження, ущемлення інтересів людини, можливостей задоволення її потреб, можливостей усебічного розвитку.
Важливе місце в духовному світі особистості займає почуття обов´язку. Обов´язок виражає необхідність вчиняти відповідно до загальноприйнятих в суспільстві правил, норм поведінки, до вимог юридичних законів. Живучи в суспільстві, людина змушена рахуватися з тими правилами, нормами, законами, що регламентують поведінку людей. Але обов´язок припускає не тільки підпорядкування, але і прояв активності, ініціативи для забезпечення функціонування цих норм, для забезпечення прогресивного розвитку суспільства і кожної окремої людини. Він виявляється як обов´язок перед суспільством, іншими людьми і перед собою вчиняти справедливо, робити добро. Але обов´язок — це не однобічне підпорядкування особи вимогам суспільства, це й обов´язки суспільства стосовно особи, обов´язки забезпечити благополуччя життя і можливості його розвитку.
Обов´язок у взаємозв´язку зі справедливістю припускає можливість одержання соціальними суб´єктами належного (об´єктивно необхідного і заслуженого) згідно з їх потребами і інтересами, з роллю в життєдіяльності суспільства, з їх правами й повинностями, із працею і винагородою, злочином і покаранням. Обов´язок завжди припускає і містить у собі визнання необхідності примусу. Однак він не зводиться до примусу. У ньому переплітаються наявність об´єктивної залежності людини від соціальних умов життя й усвідомлення необхідності виконання вимог суспільства, усвідомлення, розуміння обов´язку і почуття обов´язку. Почуття обов´язку виявляється як результат усвідомлення, розуміння обов´язку, перетворення суспільних вимог на внутрішні вимоги, на готовність людини до їх виконання. Усвідомлення обов´язку може здійснюватися на рівні як буденного, так і теоретичного рівнів усвідомлення. Тому і почуття обов´язку, викликане ступенем його усвідомлення, оцінки його значимості для людини, може виявлятися відповідно до цих рівнів. Між усвідомленням і почуттям обов´язку можуть виникати протиріччя: "я повинен, але я не хочу", "я повинен, але я не можу", "я повинен, але мені це не потрібно" тощо. Відповідність між усвідомленням і почуттям обов´язку значною мірою залежить від збігу корінних інтересів особи з корінними інтересами суспільства, класу, колективу, а також з вимогами об´єктивних закономірностей розвитку природи, суспільства, мислення.
Ставлення людини до обов´язку залежить від таких характеристик, рис духовного світу особи як гідність, честь, совість.
Гідність. Кожна людина займає в житті суспільства певне місце, становище. У взаєминах з людьми формується певне оцінне ставлення до неї, визначається її значимість, до неї ставляться з шанобою, повагою чи неповагою. Сама оцінка ще залежить від тієї спільності людей (група, колектив, клас, суспільство), до якої дана конкретна людина належить. Інша спільність може і не визнати тих оцінок, які вона одержала у своїй спільності. Так, лідер партії однієї може критикуватися, ігноруватися, негативно оцінюватися іншою партією. Об´єктивна значимість особи в суспільстві складає основу для визнання її гідності. Для самої особи її гідність припускає усвідомлення себе як особи, свого місця і становища в суспільному житті.
Честь — це усвідомлення особою своєї гідності і готовність відстоювати її в будь-яких ситуаціях. Вона містить у собі самоусвідомлення і самооцінку, засновану на усвідомленні своєї сутності. Тому критерії честі варто шукати в дійсній гідності особи, у тій ролі, яку вона відіграє в суспільному житті.
Слід зазначити, що між дійсним становищем людини в суспільстві і усвідомленням нею цього становища може бути велика відстань. Свідомості властиво часом перебільшувати свою гідність і честь у власних очах і прагнути переконати в цьому інших. Це виявляється не тільки в усвідомленні, але й у реальних відносинах. Відомо, наприклад, що не в такому вже далекому минулому дворянин, який розорився і дійшов майже до злидарського стану, вважав себе вищим за гідністю порівняно з багатим купцем, і ставився до того зверхньо. Подібні ситуації мали місце на всіх етапах розвитку суспільства, мають місце і зараз.
З поняттям гідності і честі тісно пов´язане поняття "чесність", яку можна характеризувати як здатність дотримувати відповідність між словом і справою, обіцянкою і її обов´язковим виконанням, здатність поважати не тільки свої гідність і честь, але також гідність і честь інших людей, вчиняти згідно з виробленими і прийнятими вданому суспільстві правилами, нормами, принципами, що визначають, регламентують і регулюють поведінку людей.
У суспільстві зі складною соціальною структурою, з наявністю соціальних суб´єктів з різними (часом протилежними) інтересами розуміння змісту понять "гідність", "честь", "чесність" залежить насамперед від їх інтересів. Але, проте, ці поняття у своєму загальному визначенні зберігають свій зміст як характеристики духовного світу особи.
Совість становить у певному значенні інтегрований вираз розглянутих характеристик духовного світу особи. Вона тісно пов´язана з усвідомленням обов´язку і почуттям моральної відповідальності особи перед суспільством, іншими людьми, перед собою. Вона виявляється як здатність вимогливо ставитися до своїх думок, цілей, вчинків. Ця вимогливість базується на тім, що в духовному світі особи загальні правила, норми, принципи поведінки визнаються обов´язковими для себе. Тому совість — це внутрішній повелитель, що вимагає вчиняти згідно не тільки зі своїми потребами й інтересами, звичками, бажаннями, примхами, але і з урахуванням потреб і інтересів інших людей, суспільства загалом, а також відповідно до вимог об´єктивних закономірностей розвитку природи, суспільства, мислення. Це здатність ставитися до себе і до інших людей, керуючись загальнолюдськими нормами, що регламентують поведінку людини, здатність самооцінки своїх вчинків і дій, співвідносити їх з бажаним, належним і необхідним. Вона застерігає від поганих учинків, від обмеження чиїхось інтересів, виявляється як прагнення уникнути почуття провини і сорому перед громадською думкою за неналежний вчинок. Не випадково Гегель вважав, що совість — це індивідуальне втілення добра. Вона не сумісна зі злом, зі зрадництвом, підлістю, безчестям. Тому можна сказати, що совість — це внутрішній обвинувач, адвокат і суддя, що виносить вирок-оцінку самому собі, своєму ставленню до людей, власних вчинків і дій. Совість, яка дозволяє чинити несправедливість, вмирає.
Сферою і способом реалізації духовного світу особи, світоглядних установок і життєвої позиції є соціальна активність. її часто ототожнюють з діяльністю. Однак кожна з них має свою специфіку. Не кожну діяльність можна розглядати як соціальну активність. Діяльність може здійснюватися через зовнішній примус, навіть усупереч своєму бажанню.
Соціальна активність — це насамперед спосіб самореалізації особою своєї сутності, усвідомлення цілей і сенсу життя. Це діяльність, зумовлена внутрішнім спонуканням, потребами, інтересами, бажаннями особи. Це діяльність, здійснювана підтиском внутрішнього веління розуму і волі, це самодіяльність. її зміст є показником рівня свободи особи. Соціальна активність — це також показник ступеня соціальної зрілості особи, її громадянськості. Крім того, соціальна активність становить сферу, у якій відбувається самовдосконалення, саморозвиток особи як суб´єкта соціальної діяльності.
Схематично структуру духовного світу особистості можна представити в такий спосіб:
![""]("/imag/filosof/os_fil/image009.gif")
Таким чином, духовний світ особи, будучи нерозривно пов´язаним з духовним життям суспільства, характеризує особу з точки зору її змісту, її відношення до навколишнього світу, до інших людей, до себе, що дозволяє визначити її місце і роль у життєдіяльності суспільства. Духовне життя суспільства і духовний світ особи становлять (у їх єдності) реальний спосіб буття і функціонування суспільної свідомості, дійсність її сутності.
На завершення треба сказати, що проблема свідомості і буття, що виникла як спосіб вирішення питання про сутність світу і сутність людини, їх граничні основи, в історії людства стала важливою світоглядною проблемою. Від того, що визнається началом — матеріальне чи ідеальне — визначається загальна методологічна позиція соціальних суб´єктів у їх відношенні до світу і до себе.
Розвиток філософської думки і сучасної науки усе більше підтверджують уявлення про те, що світ за своєю природою матеріальний, перебуває в стані зміни, руху, розвитку: матерія - це загальна, гранична основа всього сущого у всім різноманітті форм його буття (у минулому, сьогоденні і майбутньому). Свідомість же - це продукт розвитку матеріальних систем, властивість високоорганізованої матерії — мозку. Однак свідомість, виникнувши як особливий феномен, набула відносної самостійності, з результату вона постійно перетворюється на передумову самої життєдіяльності. Будучи породженою практикою, свідомість стає інструментом самої практики. Це знаходить свій вираз в тому, що практично-діяльне відношення людини до світу не може обмежуватися тільки фіксацією наявного буття. Воно зумовлює потребу людини проникати в сутність речей, явищ, процесів об´єктивного світу, щоб забезпечити не тільки своє сьогодення, але і майбутнє, передбачати те, що її очікує. А щоб передбачати, треба знати.
Тому, реалізуючись в духовному житті суспільства і духовному світі особи, свідомість знаходить свій вираз в пізнавальному відношенні людини до світу і до себе. Пізнання стає найважливішою функцією свідомості, функцією життєдіяльності людини. Без пізнання неможлива ефективна практично-перетворювальна діяльність по забезпеченню життєдіяльності людини з перспективою в далеке майбутнє, а також для забезпечення збереження , відтворення природного середовища, відтворення світу буття людини і самої людини.