Філософія
Діалектика історичного процесу
Вирішення питання про загальну структуру (про те, як світ влаштований: він єдине ціле чи сукупність не взаємозв´язаних і не перехідних одне в одне явищ, процесів) і про стан (у русі, розвитку чи в стані спокою), у якому система "людина — світ" перебуває, має важливе значення для розкриття специфіки суспільства як безпосереднього світу буття людини.
У життєдіяльності суспільства знаходять свій прояв і принцип загального зв´язку і принцип розвитку, усі категорії і закони діалектики. Але в даному випадку йдеться не про те, як в історичному процесі виявляються окремі форми загальних зв´язків (причина і наслідок, необхідність і випадковість, сутність і явище тощо) і закони діалектики, а про те, як ці загальні зв´язки і закони обумовлюють спрямованість поступального розвитку суспільства. Іншими словами, важливим є не аналіз самих загальних зв´язків і законів з точки зору особливостей їх прояву в розвитку суспільства, а розкриття на основі знання цих загальних зв´язків і законів сутності історичного процесу, джерела, рушійних сил і критеріїв суспільного розвитку.
Звичайно, при аналізі сутності й особливостей історичного процесу завжди враховується специфіка проявів загальних зв´язків і законів діалектики. Жодне складне явище суспільного життя не можна зрозуміти без розкриття причин його виникнення, його сутності й особливостей прояву, взаємозв´язку необхідності і випадковості, змісту і форми тощо. Точно так же ми не можемо не враховувати специфіки дії основних законів діалектики. Так, закон єдності і взаємодії протилежностей виявляється в системі суперечностей, розв´язання, відтворення яких і народження нових постає як джерело саморуху, саморозвитку суспільства. Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін виявляється в єдності переривчастості і безперервності, у якому розвиток виявляється як процес перетворення кількісних змін в якісні. Закон заперечення заперечення знаходить свій прояв насамперед у спадкоємності, яка розкриває поступальність і спрямованість історичного процесу. Ці закони, як різні сторони єдиного процесу, зумовлюють прогресивний розвиток суспільства. Тому їх не слід відокремлювати один від одного, тим більше — протиставляти. Але при розкритті специфіки історичного процесу головну увагу варто приділяти не самим законам і загальним зв´язкам, а результатам їх дії. Особливо важливим тут є врахування того, що суспільство — це особливий феномен, який якісно відрізняється від неживої природи, від рослинного і тваринного світу.
Виникнення суспільства означало, що вихід людини з тваринного світу ознаменувався становленням якісно нових особливостей діалектичного процесу розвитку. Ця новизна полягає насамперед у тому, що, якщо в природі об´єктивні закономірності діють стихійно, то в суспільстві об´єктивний хід історії здійснюється через свідому, цілепокладальну діяльність людей. Причому усвідомлення людиною свого відношення до світу, визначення цілей виступають не тільки як результат історичного розвитку суспільства, але і як його передумова. Тому питання про те, що є первинним, а що - вторинним (матеріальне чи духовне начало) має сенс тільки в плані аналізу процесу виникнення, становлення людини, загальної логіки буття. У реальному житті вони постійно міняються місцями, і це питання стає нерозв´язним при розгляді конкретних ситуацій. Але це не означає, що суспільне життя втрачає свій закономірний характер.
Абсолютизація об´єктивно закономірного і свідомого, вольового в життєдіяльності суспільства привела до виникнення двох основних концепцій: фаталізму і волюнтаризму. Фаталізм базується на визнанні того, що визначальним фактором в історії виступають зовнішні, які існують і діють поза і незалежно від людини, сили (стихійні сили природи, клімат, Бог), а також сили, закладені в самій людині, але не підвладні її волі, сили підсвідомості, чи сили, закладені в самій біологічній природі людини, які виявляються в перевазі одних рас над іншими. Волюнтаризм виходить з визнання здатності людини виробляти цілі, приймати рішення і діяти, творити свою історію згідно зі своєю волею, не зважаючи на дію об´єктивних законів розвитку.
Але відомо, що будь-яка однобічність у підході до аналізу й оцінки дійсності загрожує відходом від істини, загрозою впасти в оману. Тому для розкриття сутності історичного процесу необхідно виходити насамперед з комплексного аналізу діалектики суспільного життя, але аналізу не просто емпіричної даності в її абсолютній невичерпності, а прагнути до розкриття глибинних процесів, які зумовлюють усе різноманіття життя. Загальною основою розкриття логіки історичного процесу є розкриття сутності людини. Саме сутність людини, що сама не залишається незмінною, а увесь час перебуває в становленні і розвитку, є субстанціальною основою для осмислення загальної логіки, сутності процесу історичного розвитку суспільства. Це означає, що історичний процес виступає як безупинне становлення людини, у ході якого відбувається посилення панування людини над природою (над зовнішньою і над своєю власною), над самою собою, неухильний і безмежний розвиток її творчих здібностей.
Особливості становлення людини становлять особливості і фактори забезпечення життєдіяльності суспільства як складної, відкритої, самоорганізованої і самоврядної системи. Тому можна сказати, що суспільний розвиток — це процес безупинного становлення і розвитку людської сутності, який виступає як процес неухильного удосконалювання самої життєдіяльності, здібностей людей забезпечувати необхідні умови свого існування, функціонування і розвитку. Важливо зазначити, однак, що сутність людини існує не сама по собі - вона виявляється у всім різноманітті суспільних зв´язків і відносин. Ця сукупність відносин виступає, з одного боку, як суспільство (людина в її суспільних відносинах), конкретно-історичними формами якого є: суспільно-економічна формація, цивілізація, культура, людство, а з другого — як особи (людина конкретної історичної епохи і конкретних суспільних відносин), носієм характеристик якої виступає соціальний індивід. Суспільство й особа суть дві сторони людської дійсності, прояву і функціонування сутності людини, які перебувають в діалектичній єдності. Це означає, що суспільство - це специфічна організація життєдіяльності людей, це соціальний організм, система відносин, яка пов´язує людей у єдине ціле. Тому аналіз суспільного розвитку не може бути обмежений розкриттям сутності людини, а повинний містити в собі і розкриття процесу становлення людської сутності в її дійсності як сукупності всіх суспільних відносин, які виявляються у конкретних формах буття людини: суспільно-економічної формації, цивілізації, культурі, людстві. У цьому плані суспільний розвиток виступає як природничоісторичний, закономірний процес, серцевину якого складає сходження від більш низьких форм суспільної організації до більш високих і досконалих.
Крім того, оскільки дійсністю сутності людини є й особа, реальне буття якої здійснюється в соціальному індивіді, суспільний розвиток виступає і як процес неухильного розвитку й удосконалювання особи. Тому процес удосконалювання, розвитку здібностей і сутнісних сил особи так само неухильний, як і процес розвитку суспільства в цілому.
Інакше кажучи, у розвитку суспільства спостерігається тенденція суспільного прогресу. Суспільний прогрес варто розглядати і з точки зору сутності самого процесу, і з точки зору розвитку і зміни конкретно-історичних форм суспільної організації. Зважаючи нате, що основою розкриття змісту суспільного прогресу, його загальної спрямованості і тенденцій є дослідження сутності людини, то можна сказати, що суспільний прогрес здійснюється в діалектиці потреб і діяльності, а точніше — у діалектиці закону сходження потреб і закону сходження діяльності. Саме в цій діалектиці реалізується суспільний прогрес як процес становлення і розвитку людської сутності і як процес сходження від нижчих до вищих і досконаліших конкретно-історичних форм суспільної організації.
Причому в діалектиці потреб і діяльності потреби виступають як цілісна система, яка включає в себе життєві потреби людини, потреби у виробництві знарядь праці, у системі суспільних відносин, потреби у свідомості, у свободі, потреби суспільства як цілісної системи. Такою ж складною є і система видів діяльності, які відповідають цим групам потреб. Діяльність як цілісна система містить у собі безпосередню діяльність щодо задоволення життєвих потреб, діяльність як праця, діяльність щодо виробництва і відтворення суспільних відносин, діяльність щодо відтворення свідомості, реалізації цілей, діяльність щодо реалізації свободи (творчість), діяльність суспільства як цілісної системи, як соціального суб´єкта.
Дослідження проблеми суспільного прогресу, його сутності і тенденцій нерозривно пов´язане з проблемою його критеріїв. У літературі існують різні думки з приводу того, що є критерієм прогресивного, поступального розвитку суспільства. Труднощі розробки питання полягають в тому, що сам суспільний прогрес-явище складне і багатогранне.
Специфіку критеріїв суспільного прогресу доцільно враховувати насамперед з точки зору: а) його сутності як процесу становлення і розвитку людської сутності як системи; б) характеристики і порівняння конкретно-історичних форм його реалізації в поступальному розвитку суспільства; в) характеристики і порівняння рівнів розвитку різних країн у межах одного історичного етапу розвитку суспільства.
Найчастіше при аналізі питання про критерії суспільного прогресу використовується точка зору, відповідно до якої стан продуктивних сил становить основний критерій усього суспільного розвитку. Уданому випадку йдеться про критерій суспільного прогресу з точки зору його основи і загальної логіки розвитку людства. Дійсно, оскільки визначальним моментом виходу людини з тваринного світу і становлення її як людини є опосередкування задоволення її життєвих потреб процесом матеріального виробництва, у якому виробництво знарядь праці набуває значення особливої потреби, процес матеріального виробництва виступає як матеріальна основа самої життєдіяльності людини і головна, визначальна сфера її реалізації. Виникнення матеріального виробництва обумовлює виникнення всієї системи суспільних відносин.
Опосередкування задоволення потреб людини матеріальним виробництвом і системою суспільних відносин зумовлює усвідомлення людиною свого відношення до дійсності і до себе. На основі свідомої цілепокладальної діяльності, практичного освоєння світу формується людська свобода, яка реалізується у творчій діяльності.
Однак розкриття критерія суспільного прогресу в самій його основі недостатньо для розкриття специфіки суспільного прогресу щодо розуміння його як процесу становлення і розвитку людської сутності в її цілісності.
У визначенні критеріїв суспільного прогресу можуть виступати всі рівні (порядки) сутності людини. Так, виходячи з врахування специфіки сутності першого порядку, таким критерієм можна визнати рівень розвитку, характер і способи задоволення життєвих потреб.
На основі виділення сутності другого порядку таким критерієм може бути визнаний рівень розвитку продуктивних сил, рівень виробництва (з його технікою, технологією тощо). Сутність третього порядку може нам представити в якості такого критерію рівень розвитку, характер, досконалість суспільних відносин. Виходячи з врахування специфіки сутності четвертого порядку, критерієм суспільного прогресу може бути масштабність і реалізованість цілей.
Але найзагальнішим критерієм суспільного прогресу, який охоплює всі аспекти прояву сутності людини, виступає рівень людської свободи і творчості, у якому виявляються рівень розвитку продуктивних сил, що дозволяє людям перетворювати природу на засоби й умови свого існування, створювати олюднену природу, характер суспільних відносин (насамперед економічних), які визначають спосіб, ступінь і характер задоволення потреб людини, а також характер і масштабність цілей, які показують ступінь освоєння людьми навколишньої дійсності, ступінь усвідомлення ними сутності світу свого буття і своєї власної сутності.
Рівень свободи і творчості розкриває і ступінь розвитку всіх сутнісних сил людини, ступінь панування її над силами природи і над самою собою. Він свідчить, наскільки людина здатна перетворити навколишній світ і саму себе, забезпечити життєдіяльність усього суспільства як цілісної системи і кожної людини окремо.
Такий підхід до виділення критеріїв суспільного прогресу є основою для визначення критеріїв суспільного прогресу в конкретно-історичних формах його прояву, у різних країнах, у поступальній зміні способів виробництва і суспільно-економічних формацій загалом, а також у рамках однієї і тієї ж формації, критеріїв ступеня цивілізованості, рівня розвитку культури, людства в цілому.
Одним з найважливіших питань суспільного розвитку є й питання про джерело поступального розвитку суспільства. Щодо питання про джерело суспільного прогресу серед дослідників немає єдиної думки. Правда, більшість виходить з того, що джерело це варто шукати в суперечностях. Однак на питання проте, які суперечності є джерелом суспільного прогресу, однозначної відповіді немає.
Найпоширенішою є точка зору, відповідно до якої загально-соціологічною суперечністю суспільного розвитку, а отже, і джерелом суспільного прогресу, вважається суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами. При цьому підкреслюється, що процес розв´язання і відтворення даної суперечності виявляється в законі відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил. Ця суперечність розглядається як основна суперечність, властива усім суспільно-економічним формаціям.
Широко поширена і точка зору, відповідно до якої основною суперечністю є суперечність між неухильно зростаючими матеріальними і духовними потребами людей, з одного боку, і досягнутим рівнем виробництва — з другого. Причому ці суперечності часто розуміються як специфічна форма прояву суперечностей між продуктивними силами і виробничими відносинами.
Існує і ряд інших концепцій. Розглядаючи дане питання, необхідно виходити з загальної методологічної основи, що суперечності -джерело всякого розвитку. Причому це джерело варто шукати в самій сутності досліджуваних явищ, процесів, що дає ключ до розкриття розвитку як процесу саморуху, саморозвитку.
Застосовуючи наведені положення до аналізу джерела суспільного прогресу, можна зробити такий висновок: якщо суспільний прогрес за своєю суттю є процесом становлення і розвитку людської сутності, то це джерело потрібно шукати в суперечностях сутності людини. Але сутність людини різноманітна і виявляється в діалектиці потреб і діяльності. Так, сутність першого порядку реалізується в діалектиці безпосередніх життєвих потреб людини і різноманітної діяльності щодо їх задоволення; сутність другого порядку — у діалектиці потреб у знаряддях праці і трудової діяльності; третього — у діалектиці потреб у системі суспільних відносин і діяльності по їх відтворенню; четвертого — у діалектиці потреб в цілях і діяльності по їх реалізації, відтворення і народження нових; сутність п´ятого порядку реалізується в діалектиці потреб у свободі і творчій діяльності по ЇЇ реалізації і відтворенню. А життєдіяльність суспільства в його цілісності здійснюється в діалектиці потреб суспільства як цілісної системи і діяльності по їх реалізації.
Якщо підходити до сутності людини як до цілісної системи, яка містить у собі всі ці рівні сутності, то можна сказати, що вона (сутність) знаходить свій прояв у діалектиці потреб і діяльності. Отже, джерелом суспільного розвитку є суперечність між системою потреб і можливостями їх задоволення, зумовленими рівнем розвитку виробництва, характером суспільних відносин (насамперед економічних), масштабністю і спрямованістю цілей, рівнем усвідомлення людиною сутності світу свого буття і власної сутності, рівнем свободи, характером, змістом і спрямованістю діяльності. Його неухильне вирішення і відтворення і складає сутність суспільного прогресу, який становить непреривний процес становлення і розвитку людської сутності, процес абсолютного руху становлення людини.
Розкриття питання про джерело суспільного прогресу неможливе без розгляду системи суперечностей у рамках сутності людини, суперечностей, виявлення взаємозв´язків яких дозволяє представити процес історичного розвитку суспільства як процес його саморуху. Крім того, виявлення джерела суспільного прогресу, що характеризує становлення і розвиток сутності людини як системи, потребує з´ясування основної суперечності суспільного прогресу. Це важливо тому, що в літературі, присвяченій дослідженню суспільного прогресу, його основна суперечність і джерело розвитку розглядаються як одне і те ж. Насправді поняття "джерело суспільного прогресу" ширше за обсягом ніж поняття "основна суперечність", оскільки воно виступає як система взаємозалежних суперечностей різних рівнів (порядків) сутності людини, як їх інтегрований вираз. Основна суперечність — це суперечність тієї сторони сутності людини, яка домінує в життєдіяльності й у формуванні сутності людини як системи, цілісності. Такою основою є процес матеріального виробництва, що виступає в головній своїй характеристиці як процес функціонування і розвитку продуктивних сил, що забезпечує виробництво засобів для задоволення життєвих потреб, їх відтворення і народження нових потреб, для забезпечення самої життєдіяльності. Тому можна сказати, що основна суперечність суспільного прогресу загалом, виражена в найабстрактнішій формі, — це суперечність між потребами і можливостями їх задоволення, зумовленими досягнутим рівнем виробництва. Тут варто підкреслити, що йдеться не тільки про безпосередні життєві потреби людини як живої істоти (їжа, одяг, житло), але і про потреби в знаряддях праці, задоволення яких — необхідна умова задоволення вихідних життєвих потреб, їх відтворення і народження нових.
Основна суперечність суспільного прогресу не протиставляється джерелу, вона — його визначальна сторона. Розв´язання і відтворення даної суперечності здійснюється не саме по собі, а у взаємодії і під впливом інших суперечностей, які характеризують різні рівні сутності людини.
Важливо зазначити, що сама потреба — це суперечність. Оскільки людина становить складну відкриту, саморегулюючу і самоврядну систему, яка може існувати, функціонувати і розвиватися тільки в безупинній взаємодії з умовами існування, потреба як вираз суперечності між необхідністю існування системи й обмеженістю внутрішніх засобів і можливостей її забезпечення, виступає в якості вихідного внутрішнього імпульсу життєдіяльності. Розв´язання цієї суперечності стає можливим тільки у взаємодії людини з навколишньою дійсністю при допомозі діяльності.
Задоволення потреб у процесі діяльності призводить до народження нових потреб, які виражають більш високий рівень становлення людини, а нові потреби для своєї реалізації зумовлюють ускладнення діяльності. Тому й основна суперечність, і джерело суспільного прогресу взагалі реалізуються в безупинному розв´язанні І відтворенні себе в рамках сутності людини. Цей процес виявляється як взаємодія закону сходження потреб і закону сходження діяльності, взаємодія, у якій потреба як імпульс життєдіяльності зумовлює необхідність діяльності. Остання тут є, з одного боку, результатом наявності і прояву потреби, а з другого — засобом її задоволення і передумовою народження нової, більш масштабної потреби. Нова ж потреба обумовлює сходження діяльності. Тому вона є результатом попередньої діяльності, а також імпульсом і передумовою нової діяльності. Отже, джерело суспільного прогресу знаходить свій вираз в діалектиці потреб і діяльності.
Необхідно, однак, підкреслити, що цього загальнотеоретичного рівня характеристики суспільного прогресу і його джерела як процесу становлення і розвитку людської сутності недостатньо для аналізу конкретного ходу історії.
Тому, що конкретно-історичними формами життєдіяльності суспільства є суспільно-економічна формація, цивілізація, культура, людство, а реальним носієм характеристик особи - соціальний індивід, то і сутність суспільного прогресу, і сутнісний вира його основної суперечності і джерела взагалі у своїй дійсності набуває конкретних форм прояву, без врахування яких неможливі зрозуміти всю складність і різноманіття соціальних явищ. Важливе зазначити, що на відміну від природи, де суперечності як джерелі розвитку виступають одночасно і як його рушійна сила, у суспільстві проблема джерела і рушійних сил у їх взаємозв´язку набуває складнішого характеру. Пояснюється це тим, що в суспільстві об´єктивні закони суспільного розвитку реалізуються через цілеспрямовану діяльність людей, зацікавлених у процесі діяльності забезпечити необхідні умови для задоволення потреб, забезпечити свої існування, функціонування і розвиток. Таким чином, підрушійнимі силами суспільного прогресу варто розуміти ті соціальні сили, черг діяльність і взаємодію яких здійснюється розв´язанпя і відтворенні суперечностей, які складають джерело розвитку суспільства.
Загальним для всього процесу суспільного розвитку є те, щ< його поступальне сходження від більш низьких до більш високих досконалих форм суспільної організації починається з виробництві й удосконалювання знарядь праці в їх взаємозв´язку з задоволенням, відтворенням і народженням нових потреб. Удосконалюванні знарядь праці обумовлює розвиток і удосконалювання само людини як головної продуктивної сили. Розвиток же виробництв* обумовлює формування економічних відносин і всієї системі суспільних відносин, які, виникнувши як результат виробництва перетворюються на його передумову. Опосередкування задоволеній життєвих потреб процесом виробництва і системою суспільні; відносин зумовлює необхідність у розвитку свідомості, цілепокладання і свободи.
В міру розвитку інтеграційних процесів і становлення суспільства як цілісної системи відбувається процес формування загально людських інтересів, вироблення загальнозначимих цілей. А на ції основі зростає роль свідомого, цілеспрямованого впливу людині на хід історії, на взаємозв´язок між суспільством і природою.
Виникає складна діалектична ситуація, у якій необхідність задоволення життєвих потреб людей зумовлює формування потреб суспільства і створення умов для їх задоволення, а потреби суспільства впливають на розвиток життєвих потреб індивідів, стають необхідною умовою забезпечення самого життя.
Однак, розглядаючи суспільний прогрес як процес становлення і розвитку людської сутності, ми не можемо обмежитися характеристикою основної суперечності суспільного прогресу в цілому і розкриттям особливостей її прояву в різних історичних умовах.
Необхідно увесь час пам´ятати про те, що джерело суспільного розвитку в його сутнісному вираженні виявляється через розв´язання суперечностей на всіх рівнях сутності людини. Причому вони взаємозв´язані між собою. Тому джерело розвитку у своїй дійсності становить суперечність між потребами як системою, що включає в себе життєві потреби людей, потреби в знаряддях виробництва, у суспільних відносинах, потреби в цілях, у свободі, потреби суспільства в цілому, і можливостями їх задоволення, обумовленими рівнем розвитку виробництва, характером економічних і всієї системи суспільних відносин, масштабністю цілей, рівнем свободи і творчості, характером і спрямованістю діяльності соціальних суб´єктів. Такий підхід, по-перше, означає, що джерело суспільного прогресу не може бути зведене тільки до основної суперечності, хоча вона і є визначальною у системі суперечностей суспільного розвитку; по-друге, він потребує визначення тієї ролі, яку відіграють суперечності в інших сферах життєдіяльності в поступальному розвитку суспільства, а також міри їх впливу на основну суперечність й особливості її розв´язання. Тому ці суперечності можуть мінятися місцями: тс, що в одному зв´язку виступало як наслідок, в іншому — як причина. їх підсумкове значення можна зрозуміти тільки абстрагуючись, виходячи з аналізу всієї логіки становлення людини. Наприклад, недостатня увага вивченню об´єктивних закономірностей розвитку суспільства і помилки в розробці управлінських рішень, програм і планів практичної діяльності з метою здійснення керування соціальними процесами може негативно позначитися (і значною мірою позначилися на розвитку нашої країни) на темпах технічного, економічного, соціального і духовного прогресу. На тому чи іншому етапі становлення і розвитку суспільства домінантами можуть бути різні суперечності, пов´язані з потребами, що набувають визначального значення в життєдіяльності суспільства, уданих конкретних умовах.
Розкриття проблеми суспільного прогресу в аспекті соціально-діяльної сутності людини дозволяє з´ясувати і взаємозв´язок прогресу суспільства й особи. Суспільство й особа - це дві сторони дійсності людської сутності. Особа і суспільство виступають одночасно як суб´єкти виробництва, суб´єкти і носії суспільних відносин, суспільної свідомості, суб´єкти і носії свободи, суб´єкти соціальної діяльності. Рівень розвитку особи, її здібностей, умінь, рівень освіти, її естетичний, моральний рівень, світоглядні основи, життєва позиція значно впливають на розвиток суспільства взагалі, на формування його загальних характеристик.
Суспільний розвиток як складне багатопланове явище, яке характеризується відповідними умовами життя і діяльності людини, обумовлює зміну її самої, не можна розглядати як процес позитивний у всіх його проявах. У реальному житті він виступає як певна єдність позитивного і негативного, прогресу і регресу. Так, у суспільно-історичному русі поряд з позитивними змінами виникають проблеми, які на певному етапі стають гальмом для суспільного прогресу, який сам породив їх. Це свідчить про домінування на цьому етапі зростання, поширення негативних моментів. Причому багато з цих проблем зароджуються як локальні, але з часом, в силу дії принципу загального взаємозв´язку і взаємозумовленості процесів, явищ матеріального світу і духовного життя, виходять за рамки конкретного суспільства, набуваючи глобального характеру.
Розвиток, результати суспільного прогресу неоднозначні в умовах різних соціальних систем, у різних регіонах, країнах. Але скрізь існує поява негативних результатів суспільного розвитку, а тому зростає необхідність у вживанні заходів, створенні засобів для своєчасного вирішення проблем, що загрожують існуванню людства, удосконалюванню його буття.
Поглиблення зв´язків між різними сторонами життя суспільства, становлення суспільства як цілісної системи, посилення впливу людини на навколишню природу і на саму себе призводить до виникнення планетарних проблем, від яких залежить життя не тільки окремих людей, груп, класів, народів, але і суспільства в цілому. Йдеться про критичний стан навколишнього середовища, повітряного басейну й океанів, про традиційні ресурси планети, які, як виявилося, не безмежні, про старі і нові грізні хвороби, про загальну турботу людства, про те, як покінчити з голодом і убогістю у великих районах Землі. Йдеться про розумну спільну діяльність по освоєнню космосу і світового океану, про використання набутих знань на благо людства.
XX століття, насичене цілим рядом подій історичного значення, можна вважати особливим етапом у суспільному розвитку у тому плані, що саме в цей період стали очевидними взаємозв´язок і взаємозумовленість процесів, які відбуваються в сфері економіки, політики, духовному житті в різних країнах,,і в тому, що цей зв´язок зробив зримими проблеми, вирішення яких потребує об´єднання зусиль всього людства.
Той факт, що саме в даний час світові проблеми займають важливе місце в діяльності держав і урядів, у дослідженнях учених різних областей знання, різних політичних переконань, не означає, що вони виникли раптом, не виявляючи себе ніяким чином у минулому. Візьмемо, наприклад, екологічну проблему. Чи правомірно її виникнення пов´язувати тільки з даним етапом людської історії? Звичайно, ні. Зазначена проблема визрівала в процесі становлення людської історії, виступаючи продуктом взаємодії "людина — природа", її породили потреби людини зберегти своє існування, створити "іншу природу", що відповідає її потребам, інтересам, цілям. Ці потреби зумовили одноплановий підхід до природи, що виразився в прагненні максимально використовувати природне багатство, установити безмежне панування над природою. Зростання людських потреб стимулювало розвиток техніки, науки, викликало до життя такий феномен, як науково-технічна революція, яка гранично загострила суперечності між людиною і природою. Більше того, вона стала одним з факторів, які зумовили трансформацію суперечності в системі "суспільство — природа" у глобальну проблему.
До розряду глобальних входить сьогодні енергетична проблема, її поява також пов´язана з розвитком суспільного виробництва, в основі якого — енергетика. Розвиваючи виробництво, людство насамперед використовувало природні продукти природи - вугілля, нафта, газ. При цьому, практично, не враховувалося, що запаси їх не безмежні. У той же час постійне зростання виробничих потужностей вимагало і потребує розширення паливно-енергетичної бази. Назріла потреба в переході до сонячної і ядерної енергії, використання яких пов´язане з цілим рядом складностей, матеріальних витрат (освоєння нових виробничих циклів, нової технології, спеціальна підготовка і перепідготовка кадрів і ін.), а часто - і з певним ризиком.
Природно, що в цих умовах набувають особливо важливого значення світоглядні і методологічні аспекти, підходи до розуміння того, що відбувається у світі, які дозволяє виділити з величезного різноманіття процесів і явищ, що виступають як складові механізму суспільного розвитку, такі, котрі обумовлюють виникнення соціальних проблем, що дозволяє також з´ясувати, які з них можуть перетворитися чи перетворилися на глобальні, розкрити причини переростання локальних проблем у всесвітні, виявити діалектичний взаємозв´язок останніх, визначити природно-технічні і соціальні передумови їх розв´язання мирним шляхом.
Розкриття природи глобальних проблем свідчить, що їх загальнолюдське значення пов´язане з рядом техніко-економічних особливостей світового суспільного розвитку. Однак специфіка їх прояву в конкретних суспільно-історичних умовах перебуває в прямій залежності від соціальних факторів. Тому необхідно, вчасно використовуючи рекомендації вчених, виробляти відповідну реакцію суспільства, його конкретні дії, здатні зупинити розвиток небажаних для людства процесів, відкрити шлях суспільному прогресу.
У цих умовах значно зростає роль філософії, що відіграє роль методологічної основи формування світоглядних основ, методологічних принципів гуманістичного підходу до вирішення глобальних проблем і сприяє усвідомленню людиною сутності своєї життєдіяльності, свого сьогодення і майбутнього як найважливішої зі сторін відношення "людина — світ".
Проблема суспільного прогресу і його сутності має важливе значення для розкриття перспектив розвитку суспільства.
У сучасній філософській і соціологічній літературі розглянута проблема постає і вирішується насамперед у плані конструювання проектів модернізованої, удосконаленої системи суспільства. Так, у 70-і роки широкого поширення одержали футурологічні концепції, у яких майбутнє людства прогнозувалося з позицій розвитку науково-технічного прогресу.
Слід зазначити, що ускладнення, поглиблення і загострення суперечностей суспільного життя зумовили необхідність досліджень конкретних механізмів розвитку загальних тенденцій соціального прогресу, виражену в створенні різноманітних концепцій майбутнього.
Ряд соціологів (Дж. Гелбрейт, Р. Арон, А. Турен, Д. Белл та ін.), абсолютизуючи роль науково-технічного прогресу в розвитку суспільства, прагнули показати, що забезпечити прогресивний розвиток суспільства можна безпосередньо на основі науково-технічного прогресу, що технічний прогрес сам по собі веде до соціальних змін, до утвердження "індустріального суспільства".
Однак, в результаті, ці концепції не витримали перевірки часом. Абсолютизуючи роль науково-технічного прогресу в життєдіяльності суспільства, прихильники їх прагнули, виходячи з тенденцій розвитку НТР, пояснити всі сторони сьогодення і майбутнього суспільства. Роль соціально-економічних факторів у суспільному розвитку в концепціях не враховувалася. Однією з особливостей сучасної філософської і соціологічної думки є переорієнтація її з традиційної концепції "індустріального суспільства" на теорію модернізації. Особливість ця відображена в поглядах ряду провідних американських учених, насамперед у роботах Комісії з порівняльної політики при Раді соціальних досліджень Принстонського університету. На відміну від теоретиків "індустріального суспільства", модерністи прагнуть відмовитися від вульгарно-матеріалістичних уявлень про стадії суспільного розвитку, заснованих на технологічному і виробничому детермінізмі. Модернізація уявляється ними у вигляді складного за своєю структурою історичного процесу, який має безліч взаємозалежних параметрів, сполучення яких обумовлює виникнення різних типів розвитку.
Новітні теорії модернізації ґрунтуються на визнанні можливості різних шляхів і темпів розвитку як суспільства в цілому, так і окремих його структур. Виходячи з визнання альтернативності історії, однією з таких форм вони розглядають модель прискореного розвитку, до якої зараховуються найрозвиненіші країни.
Широкого поширення одержали також ідеї неоконсерватизму Це своєрідна реакція на тенденції ліберального реформізму 60-х років. Одне з центральних місць у соціальній філософії неоконсерватизму займає ідея опірності соціальних структур будь-яким спробам радикальних реформ, що виступає також як усвідомлення меж можливостей суб´єктивної людської діяльності по перетворенню соціальних структур. Ліберальному реформізму неоконсерватори протиставляють ідею "пружності" соціальної реальності, її непідвладності радикальним перетворенням і висувають тезу "меж соціальної політики".
Фактично ця ідея пов´язана значною мірою з активізацією обездолених шарів населення і груп, які включилися в активну боротьбу за свої інтереси і права. У збільшенні ролі ринкових механізмів у соціальній галузі неоконсерватори вбачають єдино можливий шлях зняття надмірного "перевантаження", що виявилося непосильним для "суспільства загального добробуту". Крім цих концепцій виникло багато інших.
Поява безлічі концепцій перспектив суспільного розвитку свідчить про те, що вирішення цієї важливої проблеми стало назрілою життєвою потребою. Зростання значення свідомої діяльності людей в історичному процесі зумовлює необхідність, з одного боку, шукати можливості наукового обґрунтування шляхів розв´язання назрілих проблем, що стоять перед суспільством, а з другого - осмислити їх у методологічному, світоглядному і гуманістичному аспектах, тобто під кутом зору перспектив розвитку суспільства в загальнолюдському масштабі. Тому в сучасних умовах особливо актуальним стає питання про спрямованість історичного процесу Важливість цієї проблеми зумовлена багатьма факторами, але серед них заслуговує на особливу увагу насамперед той факт, що сучасне життя характеризується величезною складністю і багатоплановістю взаємозв´язків між усіма його сторонами. У той же час кожна сфера життя становить відносно самостійний структурний елемент. Як результат, виникли уявлення, що суспільне життя є тільки нескінченним переплетенням різних випадковостей, у якому відсутня внутрішня логіка, закономірності, загальні тенденції і спрямованість. У той же час зі зростанням ролі свідомої цілепокладальної діяльності людей в історичному процесі склалося уявлення, що взагалі усе залежить від свідомості і волі людей, що, наприклад, засобами однієї політики можна вирішити всі проблеми, що стоять перед суспільством.
Не можна заперечувати, що у світі існує величезна кількість випадковостей, а також, що цілепокладальна діяльність людини впливає на навколишній світ і на саму людину. Однак їх не слід абсолютизувати, тому що це призводить до однобічного підходу у розумінні суспільного життя.
Саме життя свідчить, що існує найтісніший зв´язок між найрізноманітнішими різними явищами дійсності. Загальне переплетення здавалося б віддалених випадковостей виростає в необхідність, яка виявляється в законах природи, суспільства, мислення. І в природі, і в людському житті непомітні збіги, які вказують на зв´язок обставин, тонкі нитки, що з´єднують між собою ті чи інші випадковості, виростають у міцно спаяний логічний ланцюг, який виступає як взаємозв´язок безлічі об´єктивних законів. Пізнання їх є необхідною умовою досягнення людиною своїх бажаних цілей. Свідома діяльність, повсюдно наштовхуючись на труднощі, які обумовлені об´єктивним ходом історії і бажанням зробити що-небудь тільки за своїм розсудом без врахування об´єктивних зв´язків і відносин, як правило, у підсумку терпить крах.
Проблема спрямованості розвитку — це комплексна проблема, що містить у собі вирішення питань про джерело розвитку, про виникнення нового, про діалектичний взаємозв´язок об´єктивних і суб´єктивних детермінант розвитку, питання цілепокладання і сенсу життя, про єдність історичного розвитку як процесу становлення і розвитку людської сутності. Спрямованість становить фундаментальну й інтегральну характеристику розвитку, його невід´ємну атрибутивну властивість. У розкритті спрямованості розвитку як системоутворюючий, конструктивний фактор виступає суперечність; виникнення і вирішення конкретної суперечності детермінує, відповідно, і конкретну спрямованість реального процесу.
Без спрямованості немає розвитку, тому вона притаманна самій суті розвитку, процесу становлення і функціонування системи. Однак це не означає, що вона є споконвічною заданістю результатів розвитку. Вона не наперед задана розвитку, а є визначеністю у її становленні. Спрямованість формується насамперед суперечністю, закладеною у самій сутності, у основі системи. Тому розвиток не можна розглядати з позицій обумовленості, споконвічно заданої лінійності. Спрямованість сама становиться разом із процесом становлення системи на основі закладених у ній суперечностей, як результативна взаємодія безлічі альтернативних можливостей, умов, причин і наслідків.
Вирішення проблеми спрямованості в суспільному розвитку потребує її виявлення в конкретному вираженні, тому що вона становить прояв загального в діалектиці об´єктивного і суб´єктивного, у взаємозв´язку усіх форм людської дійсності, усіх форм свідомої цілепокладальної діяльності людей. Але, як зазначалося, спрямованість не є споконвічно заданою ціллю, вона є постійним вибором цілі, засобів і шляхів її досягнення.
Питання про спрямованість розвитку сучасного суспільства тісно пов´язане з виробленим уявленням про цілісний соціальний світ як єдність різноманіття світового співтовариства. Більше того, сучасний соціальний світ може бути зрозумілий тільки в його єдності з природним світом, єдності, основою якої є людина і її сутність.
У людській історії здійснюється процес становлення соціального світу як цілого, ця історія постає як історія його самоорганізації, формування цілим його частин, де становлення цілісності, що самоорганізується, задає спосіб поводження його частин. В зв´язку з тим, що розвиток суспільства містить у собі цілепокладальну діяльність суб´єкта, то спрямованість історичного процесу не може не випробувати на собі спрямованості свідомої діяльності людей до реалізації, досягнення своїх цілей. Тому історія і виступає як діяльність людини, яка переслідує свої цілі. Однак реалізація цілей не може бути забезпечена тільки бажанням і волею людей. Вона залежить від безлічі об´єктивних факторів, зв´язків, законів, не враховувати яких людина не може.
У спрямованості розвитку важливу роль відіграє взаємозв´язок диференціації й інтеграції. Інтеграція характеризується тим, що, з однієї сторони, структурні елементи поєднуються у певну цілісність, вступаючи в тісні взаємозв´язки один з одним, поза якими вони існувати не можуть, а з другої — взаємозв´язки між ними набувають відносної самостійності і виконують регулятивну функцію в процесі становлення і розвитку системи. У той же час розвиток системи, закладених у ній можливостей, її взаємозв´язки з навколишнім світом зумовлюють появу диференціації!них тенденцій, що призводять до членування системи і до появи в ній якісно нових утворень, наростання яких може призвести до її самозаперечення і до переходу на новий ступінь розвитку. Але перехід цей можливий тільки в міру того, як нові утворення, вступаючи в інтегративні взаємозв´язки, утворюють нову цілісність.
При всім різноманітті сторін історичного розвитку суспільства в ньому спостерігаються деякі загальні тенденції, що і характеризують його спрямованість. Ці тенденції були виявлені давно. Так, Гегель виразив їх в ідеї "всесвітнього сходження до свободи", К. Маркс — в ідеї "усуспільненого людства", представники сучасних футурологічних концепцій - в ідеї "світової цивілізації", "світового порядку". У всіх цих ідеях існує не просто вимисел, а усвідомлення об´єктивного процесу поступального розвитку суспільства, єдності історичного процесу.
Важливо також зазначити, що великі мислителі минулого (особливо соціалісти-утопісти) прагнули не тільки осмислити загальну логіку поступального розвитку суспільства, але і намалювати конкретні картини суспільства майбутнього. Але життя свідчить, що такі конкретні пророцтва виявляються незбутніми. Це пояснюється насамперед тим, що дослідники вимірювали майбутнє мірками сьогодення, без врахування того нового, що обов´язково створює саме життя на кожному новому етапі історії і якого ще немає зараз, історичною обмеженістю можливостей передбачення майбутнього в його конкретних реальних формах, можливість яких залежить не тільки від закономірностей, але і безлічі випадковостей.
Єдність історичного процесу в його сутнісному вираженні означає підпорядкування розвитку окремих суспільств логіці загальнолюдського розвитку, тим інтеграційним процесам, які здатні забезпечити можливість виживання людства, а отже, і його частин. Не можна намалювати конкретну картину суспільства майбутнього, але, спираючись на аналіз минулого і сьогодення, можна сказати, що суспільство рухається від його стану як сумативного цілого, сутність якого визначалася сутністю його структурних елементів, локальних суспільств, між якими тривалий час не існувало зв´язків, до суспільства як цілісності, до тотальності, сутність структурних елементів якого зумовлюється сутністю цілого. Ця спрямованість реалізується в діалектичному взаємозв´язку прогресу і регресу, причин і наслідків, сутності і здійснення, необхідності і випадковості, об´єктивного і суб´єктивного, диференціації й інтеграції. Процес цей здійснюється через розгортання різноманіття (диференціація), перехід від нерозвинутого цілого до розвинутого, від локальних форм — і до глобально всесвітньої форми (інтеграції), що стане новою основою подальшого розвитку і забезпечить умови переходу до суспільства, у якому людина дійсно стане вищою ціллю і цінністю суспільного розвитку, до суспільства, що забезпечує умови для найбільш повного розвитку всіх здібностей і задатків особи, до суспільства справжньої свободи. Тому соціальна теорія повинна містити в собі ідею оптимізму і гуманізму, що дозволяє людині усвідомити справжній зміст свого буття.
Таким чином, стрижнем історичного процесу є суспільний прогрес, що є не чим іншим, як процесом безупинного становлення і розвитку людської сутності, процесом неухильного удосконалювання самої життєдіяльності, здатності людини забезпечити необхідні умови свого існування, функціонування, розвитку, здатності не тільки покоряти природу, але і відтворювати її.
У цьому зв´язку на сучасному етапі усе більшого значення набувають питання передбачення, прогнозування і цілеспрямованості управління історичним процесом. Можливість вирішення цих питань зумовлена рядом факторів. Насамперед це пов´язано з рівнем науково-технічного розвитку суспільства, який дає засоби для всебічного дослідження дійсності. Тут на передній план виступає необхідність глибокого вивчення об´єктивних закономірностей розвитку суспільства у всіх його сферах. Йдеться про дослідження особливостей причинно-наслідкових зв´язків, необхідності і випадковості, можливості і дійсності, змісту і форми й інші форми всезагальних зв´язків. Однак, варто ще раз підкреслити, що об´єктом дослідження є не самі зв´язки як такі, виражені в їх загальній формі, а особливості їх прояву, стосовно конкретного розвитку суспільства: у сфері матеріального виробництва, суспільних відносин, духовного життя суспільства, у сфері міжнародних відносин, відношення суспільства і природи.
На цій основі здійснюється нагромадження, добір, систематизація знань, що дозволяє активно, свідомо їх використовувати для визначення задач, цілей, характеру і спрямованості практичної діяльності. Без наявності такої системи знань неможливо передбачати тенденції, спрямованість суспільного розвитку, неможливо передбачати майбутнє.
Закономірність суспільного розвитку, його спрямованість виступає як результат взаємодії багатьох законів, всезагальних зв´язків. Однак одних знань, нехай і перевірених практикою, мало для здійснення передбачення і прогнозування майбутнього. Справа в тому, що люди підходять до дослідження дійсності і керуються у своїй діяльності насамперед своїми потребами й інтересами. Саме потреби й інтереси виступають як побудники, вихідні імпульси, що визначають відношення людини до світу, до суспільства, до себе.
Потреби й інтереси виступають як фактори, що зумовлюють суб´єктивність бачення, розуміння, аналізу, оцінки явищ, характер ставлення до них. Керуючись потребами й інтересами, людина бачить у навколишньому світі й у самій собі насамперед те, що необхідно їй для забезпечення своєї життєдіяльності.
Як зазначалося раніше, інтерес виражає об´єктивну залежність життя людини від соціальних і природних умов. І якщо ці умови забезпечують задоволення потреб, людина прагне до їх збереження, зміцнення, розвитку. Якщо ж умови не забезпечують задоволення потреб, людина прагне до зміни цих умов чи до заміни їх новими. На цій основі формуються уявлення про умови, у яких бажане виступає як можливе, належне і необхідне. Це бажане може відповідати об´єк-тивній логіці історичного розвитку, а може і не відповідати. Тоді людина змушена чи використовувати об´єктивні закономірності і, спираючись на них, будувати свою практичну діяльність, чи протидіяти вимогам об´єктивної логіки суспільного розвитку для збереження вже застарілих, з точки зору об´єктивного ходу історії, умов.
У першому випадку діяльність буде прогресивною, тому що об´єктивно необхідне і бажане збігається; у другому — регресивною, тому що націлена на збереження застарілих умов, що вже вичерпали себе.
Але ці загальні теоретичні положення не здійснюються самі по собі, автоматично. Вони наповняються конкретним змістом залежно від того, у яких формах людської дійсності вони здійснюються.
Як зазначалося, основними формами людської дійсності є суспільно-економічна формація, цивілізація, культура, людство. Усі вони — тільки різні сторони, аспекти прояву, функціонування єдиного цілого — людської життєдіяльності. На жаль, в останні десятиліття дослідженню їх специфіки, розкриттю їх взаємозв´язків приділялося мало уваги. Більше того, до суспільно-економічної формації склалося негативне ставлення і проявилося прагнення замінити її цивілізацією. Це зумовлено, насамперед, тим, що тривалий час існувала абсолютизація ролі суспільно-економічної формації в житті суспільства, в історичному процесі. У той же час, розкриттю специфіки інших форм людської дійсності, їх взаємозв´язків між собою і із сутністю людини уваги приділялося недостатньо. Але відомо, що кожна з цих форм людської дійсності розкриває специфіку прояву, функціонування певних сторін сутності людини.
У цьому плані суспільно-економічна формація займає особливе місце, тому що вона відповідає на запитання про те, як влаштоване суспільство, з яких структурних елементів воно складається, які існують взаємозв´язки між цими структурними елементами і в якій мірі залежить від них життєдіяльність людей. Як зазначалося, інтегрованим виразом суспільно-економічної формації є суспільний лад. Він визначає для даної формації спосіб, ступінь і характер задоволення потреб. Залежність життєдіяльності соціальних суб´єктів від характеру суспільного ладу виражається в їх корінних інтересах. Усвідомлення цієї залежності знаходить своє втілення в уявленні про суспільний лад, що відповідає інтересам соціальних суб´єктів. Але корінні інтереси можуть не збігатися з об´єктивною спрямованістю суспільного розвитку. Тоді соціальний суб´єкт, носій цього інтересу, змушений протидіяти об´єктивним тенденціям суспільного розвитку для збереження суспільного ладу, який вичерпав своєї можливості забезпечення прогресивного розвитку. На цій основі в одному і тому ж суспільстві можуть існувати соціальні суб´єкти з протилежною спрямованістю їх корінних інтересів, а, отже, — із протилежною спрямованістю соціальної діяльності, що призводить до виникнення їх протиставлення один одному, протистояння, протидії.
Подібна картина складається і стосовно цивілізації. Специфіка цивілізації полягає в тому, що вона становить організаційно-регулятивний аспект людської дійсності. Вона характеризує суспільство з точки зору не структури, а способів взаємодії між соціальними суб´єктами. Тут на перший план виступають питання про те, які права, свободи суспільство надає соціальним суб´єктам, якими засобами, способами, у яких формах здійснюються регулювання відношеннями між людьми, які регулятивні норми забезпечують функціонування суспільства. Через те, що головну регулятивну функцію виконує суспільний лад, то і тут взаємини між соціальними суб´єктами визначаються, насамперед, їх корінними інтересами.
Культура, основним змістом якої є створення і відтворення людини як суб´єкта соціальної діяльності, знаходить свій прояв і реалізацію в способах, засобах і результатах, які забезпечують становлення і функціонування людини. Вона охоплює всі сторони життєдіяльності людини: сферу життєвих потреб і способів їх задоволення, сферу виробництва, суспільних відносин, духовного життя, свободи і творчості, відношення людини і природи. Але й у цій галузі різні соціальні суб´єкти ставляться до вирішення завдань становлення, створення і відтворення людини через призму їх корінних інтересів. Нарешті, людство, як всезагальний прояв функціонування, буття людської сутності, як всезагальний її суб´єкт і носій, теж становить внутрішньо неоднорідний феномен зі складною соціальною структурою. Тому й у вирішенні глобальних проблем різні соціальні суб´єкти виходять з урахування особливостей своїх корінних інтересів, кожний з них переслідує свої певні цілі.
Усе сказане свідчить, що зумовленість відношення соціальних суб´єктів до об´єктивної дійсності, у даному випадку — до ходу історії, виявляється як суб´єктивний фактор історичного процесу. Люди не байдужі до реального розвитку суспільства. Прагнучи до реалізації своїх цілей, вони можуть сприяти прогресивному розвитку суспільства чи гальмувати його. У цих умовах усвідомлення цілей, у яких бажане з´являється як можливе і належне, стає важливим імпульсом для визначення змісту, характеру, спрямованості практичної діяльності.
Тому вся життєдіяльність людини спрямована в майбутнє. І людина зацікавлена в осмисленні цього майбутнього, для визначення цілей і характеру своєї практичної діяльності. Але майбутнє — це абстракція, що втрачає свій зміст, якщо вона не втілюється в конкретні уявлення, образи. Атому що визначальним фактором, який зумовлює реальну життєдіяльність людей, є суспільний лад, його характер, то і в уявленнях про майбутнє на передній план виходить уявлення про суспільний лад, який здатний забезпечити задоволення потреб і інтересів соціальних суб´єктів. Ці уявлення формуються на основі наявного досвіду, узагальнення результатів минулого, оцінки сьогодення й усвідомлення бажаного майбутнього.
На всіх етапах історії люди мріяли про краще майбутнє. Ці мрії і надії втілювалися в конкретні уявлення. У релігії прагнення до досягнення кращого майбутнього, у якому людина буде врятована від безлічі життєвих незгод, знаходить свій вираз в уявленнях про рай. Іншими словами, досягнення бажаного блаженства переноситься в загробне життя.
Однак люди прагнуть досягти бажаного майбутнього й у реальному, земному житті. Ці устремління, виражені в уявленнях про краще майбутнє, набувають значення світоглядних орієнтирів, життєвих установок. Вони стають керівництвом до дії. У них бажане наповнюється конкретним змістом, набуває форми реальних образів.
Але майбутнє не реалізується тільки за бажанням. Реалізація, досягнення бажаного зумовлена об´єктивними умовами, об´єктивними закономірностями суспільного розвитку. У цьому процесі в складній взаємодії визначаються необхідність і випадковість. Далеко не будь-яка можливість перетворюється на дійсність. У одному і тому ж історичному процесі виникають альтернативні тенденції, напрями розвитку. І дуже важко точно вгадати, який з цих альтернативних напрямів стане визначальним.
Тому в уявленнях про бажане майбутнє знаходять свій вираз і суб´єктивне бачення майбутнього, суб´єктивні устремління людини, і об´єктивні тенденції розвитку суспільства. Природно, що ці уявлення про майбутнє найчастіше носять характер мрії. Усі вони значною мірою і виявляються у формі міфу й утопії.
Часто міф і утопія розглядаються як неправильні уявлення про дійсність, уявлення, реалізація яких неможлива. Однак з таким трактуванням цих понять не можна погодитися.
Міф і утопія тісно пов´язані між собою. Але кожне з цих понять має свою специфіку. На цьому питанні варто зупинитися докладніше, тому що міф і утопія відігравали і відіграють важливу роль в історичному процесі, у вирішенні проблем передбачення майбутнього.
У сучасній літературі поняття "міф" уживається з різним значенням. У загальноприйнятому, традиційному розумінні міф — це оповідання, у якому явища, сили природи постають в одухотвореній і уособленій формі. Це не просто помилкова свідомість, а важлива форма усвідомлення людиною свого відношення до світу і до самої себе. У міфі виявляється прагнення людини відповісти на питання: чому? яким чином? Тобто це вираз усвідомлення людиною причинно-наслідкових зв´язків між предметами, явищами, процесами. Але усвідомлення це не виходить за рамки почуттєвого уявлення. У міфах знайшли своє втілення потяг до управління природою, до керування перебігом вітрів, плином рік, до утихомирення ураганів. У міфології відобразилися бажання, мрії, надії на досягнення позбавленого від тягот життя, достатку. Людина бачила себе здатною до швидкого пересування, польотів, сильною, безстрашною. Уява зводилася в ранг реального.
В образі всемогутніх богів, у наляканій, деформованій страхом і незнанням формі знайшли свій вираз ідеали древніх людей, їх прагнення бути владиками стихій, бути всесильними, усезнаючими, усемогутніми, їх тяга до найвищої досконалості. Багато особливостей людини, що тільки зароджувалися в ній, в образі богів поставали як ті, що вже досягли вищого рівня, вищої досконалості.
У той же час міфологія була першою енциклопедією людського знання, своєрідним узагальненням життєвого досвіду. Вона охоплювала всі сторони життя людини. Усе, ще смутно бажане, в богах уже виявлялося як дійсне. У богах люди поклонялися своїм, тоді ще неусвідомленим силам, відчуженим і переданим надприродним силам. Це була перша спроба визначення вищих цілей, спроба усвідомлення свого місця у світі, відношення до нього.
Міфологія з´явилася вираженням потягу до цільного усвідомлення всіх сторін життя, усієї дійсності, потягу до усвідомлення першопричин усього сущого і самого себе.
Згодом самі уявлення про міф, про його роль у житті людей змінювалися, наповнялися новим змістом. Однак міф як реальний феномен продовжує жити. Міф вмирає і міф відроджується. Історична пам´ять, зберігаючи колишнє, прагне застосувати його до нових умов. Ідея всеохоплення, універсальності, цілісності світу, що народилася в древній міфології, не утратила свого значення і сьогодні, хоча підходи до її розуміння змінилися дуже істотно.
У сучасних умовах міф часом зберігає в собі язичницькі погляди, наївні уявлення про першооснови буття. Але специфічною особливістю сучасного міфу є його безпосередній зв´язок із проблемами сучасного життя. Кризові явища, труднощі у вирішенні багатьох соціальних проблем мають потребу в потоці відповідей на питання про те, чому ці труднощі існують, як від них позбутися. І отоді, коли наукового вирішення цих питань немає, коли відповіді бажані, а їх немає, тоді часто на допомогу приходить міф.
Наприкінці XIX - початку XX століття виник особливий феномен - соціальна міфологія. її специфіка полягає в тому, що вона знаходить свій вираз в почуттях, переживаннях, настроях людей. Виражаючи уявлення і можливості вирішення складних питань буття, які стихійно виникають і свідомо поширюються, соціальна міфологія стала виразником неусвідомлених прагнень, бажань і багатьох очікувань, засобом їх соціальної орієнтації. Кожна історична епоха народжує свої нові і використовує старі міфи. Особливістю сучасного етапу суспільного розвитку є посилена пол ітизація міфу, він відіграє роль засобу, здатного пояснити причини труднощів, складних життєвих ситуацій, згуртувати людей, розбудити в них енергію і готовність до дії. Міф нерозривно пов´язаний з чуттєво-емоційним, образним сприйняттям світу.
У пошуках відповідей на складні життєві питання людська свідомість, виходячи з повсякденної практики життя, намагається знайти конкретні відповіді на питання: "Хто винен?", "Що робити?". У цих умовах відбувається, з одного боку, стихійне формування міфів, а з іншого боку — соціальне їх поширення.
Так, у період панування тоталітаризму в СРСР значне поширення одержав міф про Сталіна як вождя всіх народів, як про людину, здатну вирішити усі складні проблеми життя. У багатьох віра в його здатність одноосібно вирішувати найважливіші питання суспільного життя доходила до фанатизму. У той же час наявні складності, труднощі, гострі суперечності штовхали на пошук конкретних відповідей на питання, що виникають. 1 часто вони знаходилися. Наприклад, причиною труднощів у побудові соціалізму були проголошені "вороги народу", що нібито створювали штучні труднощі. Міф про "ворогів народу" відволікав увагу мас народу від оцінки діяльності держави, політбюро, самого Сталіна. Цим же цілям служила боротьба з космополізмом тощо. У нацистській Німеччині винуватцями (ворогами) були проголошені євреї і комуністи. У сучасних умовах особливого поширення в багатьох країнах і в Україні одержав міф про ринок як панацею, здатну забезпечити вирішення всіх життєвих проблем. Звичайно, ринок є важливим чинником у життєдіяльності суспільства й особи, але ж це тільки одна зі сторін системи економічних відносин. Розкрити істинну роль ринку неможливо без вирішення проблеми конкретно-історичних форм власності, способів поєднання робочої сили зі знаряддями праці, форм обміну діяльністю, зумовлених суспільним поділом праці, і відмінністю місця, становища осіб, груп, класів у системі суспільного виробництва, конкретно-історичних форм розподілу, обміну, споживання.
У сфері духовного життя широко поширився міф про духовне пробудження суспільства на основі релігійного відродження. На відновлення старих і будівництво нових церков, храмів витрачаються колосальні засоби. Релігія, церква намагається заволодіти всіма сферами індивідуального і суспільного духовного життя.
Однак життя свідчить, що від цього не піднімається моральний стан суспільства, не зменшується кількість злочинів, убивств, грабежів, росте захоплення алкоголем, наркотиками. По радіо, телебаченню, у пресі питанням пропаганди релігії приділяється величезна увага, приділяється багато ефірного часу. Атеїстичної ж пропаганди взагалі немає, хоча за конституцією повинна бути забезпечена свобода совісті і забезпечене однакове право на висловлення своїх поглядів і з позиції релігії, і з позиції атеїзму. Більше того, атеїзм постає ледве не винуватцем духовного розкладання суспільства, тобто наявне формування міфу про шкоду атеїзму, про атеїзм як ворога.
У силу того, що ідеали, які раніше існували, служили світоглядними орієнтирами, життєвими установами, втратили свою силу, а нові не створені, у суспільстві росте і посилюється почуття безвихідності. У цих умовах, за відсутності усвідомленої перспективи на майбутнє, критичні стріли спрямовуються в минуле. Воно постає головним винуватцем кризи, що охопила країну. Критика і викриття пороків минулого стає формою і засобом виправдання сьогодення.
У міру значного загострення суперечностей суспільного життя у всіх його проявах, міфи часто набувають характеру сектантської свідомості. Сучасні політичні партії у своїх програмах прагнуть, з однієї сторони, представити майбутнє в променистому відновленні країни, а з другої — показати, до яких моторошних наслідків призводить неприйняття їх програм. Ці програми найчастіше починаються зі змалювання безодні, куди ми летимо, і пошуків винуватців цього становища.
Суперечності, проблеми глобального масштабу сприяють зміцненню міфу про всесвітню загибель людини, про прийдешній кінець світу.
Але чи можна сказати, що вся ця соціальна міфологія — це просто помилкова свідомість? На жаль, ні. За цими міфами стоять реальні факти, реальне життя у всій його суперечливості. Необхідно тільки уміти відрізняти істинне від помилкового, дійсне від удаваного.
Загалом можна сказати, що міфи на всіх етапах історії виконували функції пояснення того, що відбувається у житті, згуртування людей для вирішення тих чи інших проблем. Однак, як правило, вони спрямовані в минуле і сьогодення. У них у дуже обмеженій формі представлене майбутнє. Важливою формою усвідомлення дійсності, спрямованої в майбутнє, є утопія. Це слово перекладається з грецької як місце, якого насправді немає, чи як благословенна країна. Термін "утопія" служить для позначення створеного фантазією людини уявлення про ідеальне суспільство. Зміст цього поняття змінювався вході історії. Воно вживалося для характеристики суспільства, що становило зразок державного устрою. Це ідеал, до якого необхідно прагнути. Під утопією розумілися також трактати, твори, проекти соціальних реформ, яким не дано здійснитися.
Характерною рисою утопії є прагнення створити уявлення про те, яким повинне бути суспільство. Тобто в утопії бажане і належне взаємопереплітаються. Беручи до уваги, що утопія — це те, чого немає, але чого прагнути треба, то вона припускає необхідність критичного ставлення до сьогодення, а, отже, — його зміни.
У реальному житті кожен досягнутий рівень суспільного розвитку, кожен сталий суспільний лад проходить стадію оцінки його відповідності до інтересів соціальних суб´єктів, визначення ступеня його здатності реалізувати ті надії, що покладалися на нього в період його становлення. Природно, що в цій оцінці існує уявлення про те, яким він повинний був бути, і яким він виявився. Реальні суперечності, які виникають, що не можуть бути вирішені в рамках даного суспільного ладу, розчарування в його можливостях, породжують уявлення, у яких реалізація, досягнення бажаного стають реально можливими. Історія людської думки свідчить про те, що щось, що було відсутнє в реальному житті, але було бажаним і необхідним, відроджувалося у формі мрії, казки, утопії. Те, чого не вистачало людині в реальному житті, вона створювала у своїй уяві і шукала шляху до його досягнення.
Утопія, як правило, зароджується в індивідуальній свідомості. Але індивідуальна свідомість тільки тоді може досягти нового бачення дійсного і бажаного майбутнього, коли вона здатна, з одного боку, розірвати традиційні рамки наявного буття, а з другого, -коли воно, налагоджене в унісон з колективними (чи масовими) устремліннями, тобто, коли воно виражає чи співзвучне з інтересами багатьох. Важливим тут є і те, якою мірою устремління Й інтереси особи збігаються чи не збігаються з об´єктивною логікою розвитку суспільства, тобто з вимогами об´єктивних законів суспільного розвитку.
З цим пов´язаний ступінь дієвості утопії, ступінь можливостей (реальних чи абстрактних), перетворення її в дійсність. Утопія, зародившись в індивідуальній свідомості, може стати надбанням багатьох, охопити масову свідомість, стати мобілізуючою силою, що штовхає людей на активні дії, спрямовані на зміну існуючих порядків. Виражена в абстрактній формі ідеалу, вона перетворюється в ціль, усвідомлення необхідності реалізації якої стає сенсом життя соціальних суб´єктів. Залежно від ступеня можливості втілення, закладеної в утопії ідеї в життя, воно може перетворюватися на мотив цілепокладальної діяльності чи на мотив марних мріянь. Варто зауважити, що не можна ототожнювати утопію з утопічною свідомістю. Коли ми говоримо про утопію, то маємо на увазі зміст закладених у ній ідей. Коли ж йдеться про утопічну свідомість, то передбачається, що ця свідомість, у якій утопія перетворилася на світоглядні установки, сприйнята і закріплена на рівні почуттів, настроїв, переживань, чекань.
В останні десятиліття про утопію найчастіше говорять тільки як про вимисел, фантазію, що ніколи не може бути втілена в життя. З таким категоричним твердженням погодитися не можна. Звичайно, є утопії, що становлять вимисел, що не мають перспективи на своє здійснення. Але є утопії, що виникають на основі даних наукового дослідження проблем суспільного розвитку. Вони претендують тільки на те, щоб у найбільш узагальненій, абстрактній формі представити загальні тенденції, шляхи до реалізації цілей, що забезпечують вирішення завдань виживання людства. Ці утопії відіграють важливу роль у передбаченні майбутнього.
Майбутнє ніколи не можна представити в його конкретному прояві, як це намагалися робити соціалісти-утопісти. Це зумовлено тим, що знання загальних закономірностей суспільного розвитку дає ключ до розуміння сутності історичного процесу, а не конкретних способів його протікання. Сутність же і дійсність — не одне і те ж. Як зазначалося раніше, сутність становить глибинну систему зв´язків і відносин, виникнення якої зумовлює виникнення, існування, функціонування предметів, явищ, процесів і з руйнуванням якої вони перестають існувати. Дійсність же є проявом сутності, зумовленим як самою сутністю, її внутрішньою структурою, так і зовнішніми умовами, у яких вона виявляється. Зовнішні умови можуть активно впливати на прояв сутності, змінювати її і навіть заміняти одну сутність іншою.
Враховуючи специфіку взаємозв´язку сутності і дійсності, можна сказати, що знання сутності дозволяє осмислити загальну спрямованість розвитку суспільства, її найреальніші тенденції. Але неможливо передбачати конкретні форми, у які втілиться суспільне життя в майбутньому. У ході розвитку можуть виникати різні альтернативні напрями розвитку. І далеко не завжди можна точно визначити, у якому з них піде історичний процес.
От чому, навіть при найскрупульознішому науковому дослідженні не можна створити конкретну, реальну картину майбутнього. Уявлення про майбутнє завжди будуть містити в собі момент утопії. Але утопії в тому значенні, що зараз цього ще немає, але може бути, а не в значенні нездійсненності цих уявлень про майбутнє. В утопії сухий науковий аналіз, доповнений ще і чуттєво-емоційною оцінкою уявлень про майбутнє, знаходить свій вираз в бажаннях, почуттях, настроях.
Отже, наука й утопія наче взаємодоповнюють одна одну. По мірі ускладнення взаємовідносин у суспільстві — величезного посилення диференціації й інтеграції, виникає потреба в усе глибшому науковому дослідженні всіх сторін суспільного життя, виявленні загальних тенденцій розвитку суспільства.
У цих умовах значно зростає роль суб´єктивного фактора в історичному процесі. Поряд з дослідженням усіх сторін життя суспільства, їх взаємодії між собою, з розкриттям тенденцій, спрямованості суспільного розвитку, з вирішенням проблем передбачення майбутнього, нагальною стає проблема наукового управління розвитком суспільства. А для цього перед суспільством самим життям ставиться завдання посиленого розвитку суспільних наук.
На жаль, в останні десятиліття розвитку суспільних наук приділяється усе менше уваги. У вузах зменшується кількість годин на вивчення суспільних наук. Стало звичним уявлення, що в галузі природничих наук, інформатики потрібні фундаментальні дослідження, а в галузі суспільних наук можна обійтися короткими інформаційними курсами. Але ж суспільство — це найскладніший феномен дійсності. І щоб зрозуміти закономірності його розвитку, потрібні знання. Усі спроби управляти розвитком суспільства без фундаментальних наукових досліджень зазнавали поразки. Суб´єктивізм і волюнтаризм, що не спираються на міцний фундамент науки, завжди призводили до великих нещасть і страждань людей, до наслідків, що суперечать самій сутності людини.
Саме життя, реальний хід історії свідчать про те, що стихійний розвиток суспільства повинен поступитися місцем свідомому, цілеспрямованому управлінню історичним процесом, що базується на глибокому знанні об´єктивних закономірностей суспільного розвитку і суб´єктивних устремлінь людей. Посилення інтеграційних процесів у всіх сферах життя свідчить, що вже зараз виявляється тенденція становлення суспільства як єдиної цілісності. Уже зараз на земній кулі немає жодної країни, яка б розвивалася ізольовано, поза зв´язком з іншими країнами. Інтеграційні процеси в сфері матеріального виробництва, суспільних відносин, духовного життя показують, що відбувається процес взаємопроникнення, взаємозбагачення культур різних народів. Ідеали свободи, рівності, соціальної справедливості стають загальноприйнятими ідеалами. І хоча у світі існують гострі соціальні конфлікти, війни, життя змушує шукати шляху до усунення цих конфліктів. Суспільство, у всій його строкатості, змушене буде поєднувати зусилля для вирішення глобальних проблем (вода, чиста атмосфера, енергетичні джерела, демографічні проблеми...), без чого життя людства стане неможливим.
Важливою проблемою стає і проблема засобів спілкування між людьми, серед яких особливе місце посідає мова. Історичні традиції, закріплені в різних мовних системах, дуже консервативні. Консервативні не в поганому значенні, а в значенні збереження своєї самобутності. Однак досвід історії свідчить, що у свій час розвиток інтеграційних зв´язків у житті суспільства зумовив виникнення на основі багатьох племінних мов італійської, французької, англійської, російської, української, китайської й інших мов, яких колись не було. Точно так само на базі безлічі національних мов почне формуватися спільна мова міжнаціонального спілкування.
Уже зараз у багатьох регіонах земної кулі такими засобами міжнаціонального спілкування є англійська, іспанська, французька, російська, китайська й інші мови. У багатьох, а точніше — майже у всіх мовах — стають загальновживаними слова, пов´язані з розвитком інформатики і новітніх технологій: комп´ютер, інтернет, файл тощо; багато слів, що належать до сфери ринкових відносин, сфери фінансів тощо. У цьому зв´язку, хоча кожен народ прагне до збереження самобутності своєї мови, своєї культури в її цілісності, життя невблаганно вносить свої корективи. І згодом життям породжена потреба у загальному засобі спілкування знайде своє втілення в такому реально наявному засобі.
Разом з тим, хоча сказане і має важливе значення, не слід забувати, що інтегрованим виразом усіх суспільних відносин, загальним регулятивним фактором функціонування суспільства є суспільний лад.
Тому, як би люди не ставилися до проблем суспільного розвитку, передбачення майбутнього, питання про суспільний лад, його структуру, зміст, функції з необхідністю набуває значення як питання, яке треба вирішувати насамперед.
Заздалегідь неможливо у всіх деталях створити картину такого суспільного ладу. Очевидно, що зараз повинно йтися не про те, як його варто назвати. Відомо, що ідеї соціалізму і комунізму, будучи ототожненими з тоталітарними режимами, адміністративно-командними системами зазнали критики і заперечення.
Але разом з тим, як свідчить логіка історичного процесу, у суспільстві майбутнього суб´єктом-носієм влади повинен бути народ, повинна бути встановлена дійсна, справжня демократія. У сфері економічних відносин засоби виробництва (матеріальні й інтелектуальні) і результати виробництва (матеріального і духовного) повинні належати виробнику. Суб´єктами виробництва, природно, будуть особи, групи, класи, суспільство. Відомо, що основними суб´єктами-носіями людської сутності є суспільство й особа. Тому у своєму становленні особа повинна піднятися до розуміння суспільного як особистого, але за умови, що суспільство буде розглядати і забезпечувати особисте як суспільне. Це створює певну гармонію взаємин між суспільством і особою. Для вирішення цієї проблеми необхідні будуть умови, що забезпечують усебічний розвиток особи, її задатків і здібностей. А для цього в суспільстві повинні бути реалізовані такі ідеали, як соціальна справедливість, свобода, рівність.
Говорячи про рівність, варто підкреслити, що її часто розуміють як "зрівнялівку", що ніколи не призводить до дійсної рівності через відмінність потреб і інтересів. Тому, говорячи про майбутнє, варто виходити з того, що справжня рівність можлива тільки через реальне забезпечення і здійснення дійсної фактичної нерівності. А це означає, що всі люди розрізняються (реальна нерівність) за своїми здібностями, можливостями, задатками, покликанням, потребами, інтересами. І ніколи їх у цьому плані зрівняти неможливо. Тому суспільство повинне забезпечити рівні можливості для розвитку кожною людиною своїх, тільки їй притаманних здібностей, задатків, можливостей, задоволення своїх потреб і інтересів. Кожен індивід повинен бути поставлений у рівні умови для реалізації своїх специфічних можливостей. Не усі повинні бути геніями, талантами, видатними діячами. Але кожному повинні бути надані можливості досягти того, на що він здатний. Це є умовою формування суб´єктивного фактора, здатного вирішувати питання свідомого, цілеспрямованого управління розвитком суспільства. І нехай уявлення про це майбутнє поки носить характер соціальної утопії, шлях до її здійснення осмислюється як усе реальніший у міру вирішення проблем суспільного прогресу. Це означає, що для людини головною метою її життя повинний бути девіз — не мати, а бути, не володіти якомога більшою кількістю цінностей, грошей, а бути людиною у всім багатстві і величі її прояву. Звичайно, без наявності певних засобів і умов (не жалюгідне існування) неможливо говорити про оптимальну реалізацію людиною своєї сутності. Але не вони, не володіння багатством повинно бути самоціллю життя, а реалізація творчих здібностей, покликань, усіх закладених задатків.
Усвідомлення цього, виступаючи у формі утопії, але утопії, у реалізацію якої вірить людина, допомагає людині виробити життєві орієнтири, визначити життєві установки, якими вона керується у своїй теоретичній і практичній діяльності.
Усе сказане дозволяє зробити висновок, що майбутнє завжди є результатом взаємодії двох основних сил: об´єктивних закономірностей суспільного розвитку і свідомої, цілепокладальної діяльності людей. Результат цієї взаємодії залежить від того, якою мірою, наскільки люди зможуть погоджувати, співвідносити свої суб´єктивні інтереси, цілі, устремління з вимогами об´єктивних закономірностей розвитку природи, суспільства, мислення. На цій основі і тільки на ній можливе здійснення наукового передбачення і свідомого управління соціальними процесами.