Порівняльне літературознавство
7.1. Розвиток жанрової системи
Жанр (франц. genre - рід, вид) - категорія рухома, хоча й спрямована на стійкі, повторювані, упізнавані типи літературних структур. Зіставляючи структурно подібні літературні явища впродовж кількох послідовних періодів, діахронічний аспект компаративного дослідження дає змогу виявити жанрову традицію, встановити характер жанрової еволюції.
Життя жанру полягає в його постійних відродженнях та оновленнях в оригінальних творах, - стверджував Михаїл Бахтін. - Сутність кожного жанру... розкривається у всій повноті лише в тих різноманітних варіаціях його, котрі створюються впродовж історичного розвитку цього жанру
Від античності й до неокласицизму (Арістотель, Горацій, Буало), в добу Романтизму, Реалізму чи Модернізму жанрова система зазнавала значних змін, відбувалися різноспрямовані процеси - від канонізації жанрів до їх розмивання, дифузії. Відповідно ставлення до генологічної проблематики теж було неоднаковим.
У добу Ренесансу, коли література перебудовувала середньовічну ієрархію жанрів, розпочався процес відродження і збагачення арістотелівської жанрово-родової традиції. Водночас жанрові форми тодішнього письменства вийшли далеко поза її рамки, про що свідчить буйний розвиток «неканонічних» новели й роману.
Різноманітністю відзначався й жанровий репертуар бароко. Розквітла драматургія (творчість іспанця Педро Кальдерона, італійця Тірсо де Моліни, українська драма «Милість Божа») й епічна поезія (поеми Джона Мільтона «Втрачений рай» і «Повернений рай»). Розвивалася лірика героїчна («Вірші на жалісний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного» Касіяна Саковича), релігійна (метафізична лірика англійця Джона Донна, збірка «Перло многоцвітноє» Кирила Транквіліона-Ставровецького), філософська (романси й сонети іспанця Луїса де Ґонґори, збірка «Сад божественних пісень» Григорія Сковороди). Популярності набула історична й документальна проза (козацькі літописи, мемуари, записки мандрівників).
Доба Класицизму встановила стійкий ієрархізований жанровий канон, що засвідчує і тодішня творча практика, і теоретичні праці: «Поетичне мистецтво» Нікола Буало, поетики і риторики Феофана Прокоповича, Митрофана Довгалевського та інших професорів Києво-Могилянської академії. Згідно із цією ієрархією до вищих жанрів належали ода («Ода на взяття Хотина» Михаїла Ломоносова, «Ода князю Куракіну» Івана Котляревського), трагедія («Медея», «Сід», «Горацій» П´єра Корнеля, «Андромаха», «Іфіґенія в Авліді», «Федра», «Баязет» Жана Расіна, трагікомедія «Володимир» Феофана Прокоповича), епопея («Генріада» Вольтера). Високі жанри мали урочисте, героїчне чи трагедійне звучання, розробляли тематику з античної історії й міфології, порушували «вічні» морально-етичні проблеми, були написані «високим», урочистим стилем. Для низьких жанрів характерними були своєрідні «реалізм» і «народність». Персонажі з простолюду, жива розмовна мова, побутові деталі, елементи фольклорної поетики, народно-сміхова стихія панували в комедії («Тартюф», «Міщанин-шляхтич», «Витівки Скапена» Жана-Батіста Мольєра, «Москаль-чарівник» Котляревського), байці (Жан де Лафонтен, Ґотгольд-Ефраїм Лессінґ, Григорій Сковорода, Іван Крилов), сатирі, бурлеску, травестії (твори «мандрівних дяків», поезія Івана Некрашевича, поеми «Орлеанська діва» Франсуа Вольтера, «Енеїда» Івана Котляревського).
Та після класицизму прийшов романтизм - і від канонізації не залишилося майже нічого. Навіть ті літературні форми, які були успадковані (сонет, поема), зачепила жанрова і родова дифузія, цебто взаємне проникнення, змішування елементів різних родів і жанрів, як-от чергування в поемах «Паломництво Чайльд Гарольда» Байрона чи «Гайдамаки» Шевченка елементів епічних (розповідь про мандри Байронового героя далекими світами; зображення любовної історії Яреми й Оксани у вирі гайдамацького повстання), ліричних (численні філософські, іронічні й публіцистичні відступи) і драматичних (діалогізовані розділи «Конфедерати», «Свято в Чигирині», в яких матеріал викладено через мовлення персонажів).
Позитивістське мислення в добу Реалізму будує жанрову систему за аналогією до класифікації у природничих науках. Згідно з еволюційною концепцією Фердинанда Брюнетьєра (1849-1906), що її французький дослідник виклав у працях «Еволюція жанрів в історії літератури» ("L´évolution des genres dans l´histoire de littérature" 1890) та «Еволюція французької ліричної поезії в XIX ст.» ("L´évolution de la poésie lyrique en France au dix-neuvième siecle" 2 t., 1894-1895), літературні жанри, як і види рослин і тварин, проходять стадії зародження, розвитку й занепаду. Першорядне місце в жанровій системі європейського реалізму посіли об´ємні жанри (повість, драма, поема), які давали змогу панорамного охоплення обширів суспільної дійсності і глибинного занурення у внутрішній світ персонажа.
Але на межі XIX і XX століть, у часи імпресіонізму, сталися значні зміни: місце розлогої епіки і класичної драми зайняли фрагментарні ліризовані форми (новела, образок, шкіц, етюд, поезія в прозі). Рідше трапляються середні й великі жанри (повість «Fata Morgana» Михайла Коцюбинського, романи «Царівна» Ольги Кобилянської, «Пан» Кнута Гамсуна, «Сонячна машина» Володимира Винниченка, романний цикл Марселя Пруста «В пошуках втраченого часу»), притім вони також набувають стилістичної уривчастості, композиційної фрагментарності.
Ця амплітуда коливань відбилася і на ставленні тодішніх літературознавців до жанрової проблематики. У програмній статті «Слово про критику» (1896) Іван Франко виразив притаманну народжуваній Модерній добі рішучу відмову від будь-яких жанрових приписів і проголосив необмежену свободу для творчої особистості і природного читацького смаку:
Сучасна теорія і практика безмірно розширила границі літературної творчості, здобула для неї обширні терени, донедавна для неї зовсім недоступні, а заразом виказала нікчемність усіх давніх т[ак] зв[аних] естетичних формул і літературних родів та категорій. Ми зрозуміли, що те, що донедавна (ба ще й досі) у школах подавано як правила та дефініції епопеї, драми, балади і т. і., - повна нісенітниця, а властиво недокладний опис одного якогось твору або вираз поглядів на творчість в однім якімсь моменті історичнім і вже зовсім не надається до дефініції подібних творів других і з других часів. Дефініція епопеї гомерівської зовсім не підходить до характеристики «Енеїди«, ані «Шахнаме», ані «Пісні про Нібелунґів», ані «Пісні про Роланда», ані «Божеської комедії», ані «Беовульфа»; кожда дана епопея вимагає осібної дефініції...
Згодом італійський філософ і естетик Бенедетто Кроче так само заперечив потребу жанрової класифікації, виходячи, як і Франко, з тієї засади, що твір мистецтва - явище неповторне («Естетика», 1902). Жанри - це просто ярлики, які не мають реального змісту:
Будь-яка спроба естетичної класифікації в мистецтві є нісенітницею. ...Всі книжки, які займаються класифікуванням і систематизацією мистецтва, можна було б спалити без якої б то не було втрати... Кожен справжній мистецький твір порушує ті чи інші усталені жанри, розладнуючи поняття критиків
Після позитивістичної спроби Фердинанда Брюнетьєра схематизувати жанровий розвиток за аналогією до біологічного еволюціонізму Ч. Дарвіна генологія звернулася до ширших проблем жанрової теорії і типології. У XX ст. дослідники вивчали формальну структуру і мовленнєву композицію жанрів (російські формалісти, Михаїл Бахтін, Еміль Штайґер, Кете Гамбургер), їхнє ідеологічне наповнення (Д´єрдь Лукач «Теорія роману», 1920) і соціально-генетичні функції (Люсьєн Ґольдман «До соціології роману», 1954), проблеми жанрово-родової диференціації (Стефанія Скварчинська «Вступ до науки про літературу», т. 3,1965), стосунки між жанрами літературними, міфо-фольклорними (Нортроп Фрац «Анатомія критики», 1957; «Світське письмо», 1976) й тими, що функціонують у сфері популярної літератури (Цветан Тодоров «Вступ до фантастичної літератури», 1970; Умберто Еко «Міф про Супермена», 1962; «Наративні структури у Флемінґа», 1965).
У царині жанрової структури і внутрішньожанрової типології працює чимало вітчизняних учених. До класики української генології належать праці Василя Фащенка («Новела і новелісти», 1968), Тамари Денисової («Роман і проблеми його композиції», 1968; «Роман і романісти США XX століття», 1990), Дмитра Затонського («Мистецтво роману і XX вік», 1973), Івана Денисюка («Розвиток української малої прози XIX - поч. XX ст.», 1981, 1999), Нонни Копистянської («Жанр, жанрова система у просторі літературознавства», 2005), Миколи Бондаря («Поезія по-шевченківської епохи. Система жанрів», 1986), Галини Сиваченко («Парадокси словацького роману», 1993).
Процеси жанрової деканонізації, які помітно посилюються з наближенням до сучасної доби, спонукали Ролана Барта вдатися до протиставлення традиційному поняттю «твір» інтертекстуального поняття «текст», яке є «релятивною системою відліку» (очевидно, на противагу механістичним генетичним і структуральним системам) і не підлягає включенню до жанрової ієрархії, бо визначальною для нього є здатність ламати узвичаєні канони. До якого жанру віднести Жоржа Батая? Хто цей письменник: романіст, поет, філософ, містик? Дати відповідь настільки важко, що вважають за краще навіть не згадувати Батая у підручниках літератури: річ у тім, що Батай усе життя писав тексти, точніше один і той же текст.
Отже, новочасне літературознавство стало свідком принаймні трьох потужних вибухів, які дощенту руйнували жанрові ієрархії і спричинили кризові явища в генології. Ті руйнівні вибухи припали на періоди світоглядних і стильових переломів: від класицизму до романтизму, від позитивізму до модернізму і від модернізму до постмодерну. Однак, як випливає з історичного досвіду, щоразу відбувалося становлення нових жанрових систем у красному письменстві, яке супроводжувалося перебудовою і врівноваженням генологічних таксономій у літературознавстві.