• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Загальна соціологія

§ 12.2 Становлення і розвиток соціології права

У науці немає чіткої й однозначної відповіді на питання: хто є основоположником соціології права. Одні пов´язують це з ім´ям Е. Дюркгейма, інші — М. Вебера, треті — з ім´ям австрійського юриста Є. Ерліха. Зрозуміло одне: соціологія права починає складатися на рубежі XIX і XX ст., коли вперше з´являються досить великі спеціальні наукові праці, у тому числі й насамперед зазначених авторів, у дусі вимог сучасної соціології. Багато дослідників пов´язують виникнення соціології права як самостійної науки з завершенням процесу подолання панування юридичного позитивізму, що охопив і весь XIX в. У ході утвердження концепції природного права, що відбувалося одночасно з цим, мала місце і поступова відмова від розуміння права як тільки того, що укладено в чинному законодавстві (позитивному праві). Юридичний же позитивізм (легалізм, конформізм) не визнавав існування будь-якого іншого права (наприклад, природного права, що випливає з природи людини), крім позитивного, тобто встановленого державою законодавства.

Соціологія марксизму чимало зробила для соціологічного тлумачення права з позицій матеріалістичного розуміння історії. Вона розглядала право як частину надбудови, детермінованої матеріальними соціальними умовами і факторами. Розкриваючи класову обумовленість права, к. Маркс підкреслював, що право — це зведена в закон воля пануючого класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя цього класу. Сутність права, за марксизмом, у соціальній нерівності, а саме воно — інструмент, масштаб міри такої нерівності. Але і при цьому виникнення соціології права неправомірно пов´язувати з марксизмом, оскільки в нього не склалася цілісна і самостійна соціологія права.

Інше положення склалося наприкінці XIX в. Особливу, основну роль тут відіграв Е. Дюркгейм. Справа не тільки в тому, що проблеми соціології права дуже широко представлені практично у всіх його основних працях і спеціальних статтях, але й у тому, що Е. Дюркгейм розробив такий поняттєво-категоріальний апарат, інструментарій, що широко і досить швидко був сприйнятий соціологією права, яка тоді формувалася. Особливо велика заслуга Е. Дюркгейма в розробці соціології карного права, насамперед питань соціальної природи злочинності і соціальних функцій покарання. Злочин, за Дюркгеймом, — це те, що визнає таким суспільство виходячи із своїх правових норм. Його джерела лежать у соціальній аномії, коли в суспільстві спостерігається занепад норм моралі і права, розрив соціальної солідарності, різке загострення протиріч між запитами особистості і соціально-правовими нормами. Не заперечуючи важливу роль покарання у виправленні злочинця і попередженні злочинності, Е. Дюркгейм вважав, що головне в ньому все-таки — забезпечення нормального функціонування суспільства і належного рівня суспільної свідомості.

У працях М. Вебера дане глибоке обґрунтування самостійності соціології права через виявлення сутності права як засобу здійснення політичної влади і його розмежувань з мораллю. Він чітко бачив взаємозв´язок економіки і правопорядку. У дусі своєї концепції походження капіталізму з протестантської етики М. Вебер вважав, що капіталістичне суспільство має потребу в раціональному праві і що цій потребі відповідає тенденція раціоналізації, що підсилюється, як у світовій історії, так і в розвитку права. Прогрес права на основі раціоналізації припускає все зростаючу спеціалізацію і бюрократизацію. Центральна роль у соціології права М. Вебера належить категорії "правовий персонал" (судді, інші юристи, керівники різних рангів та ін.), що покликаний суспільством забезпечувати дотримання наявних правових норм і застосовувати санкції у випадку їхнього порушення. За Вебером, історично рух йде від ірраціонального типу правового персоналу (наприклад, при харизматичному вожді) до раціонального типу, властивого сучасним йому суспільствам (юристи-фахівці, управлінські технократи та ін.).

Багато хто, однак, вважає, що дійсним засновником соціології права був Є. Ерліх (1862 — 1923 pp.), що випустив у 1913 р. фундаментальну працю "Підстава соціології права". Вже в передмові до книги він чітко визначає свою загальну позицію: "Центр ваги розвитку права в наш час, як і за всіх часів, — ні в законодавстві, ні в юриспруденції, ні в судовій практиці, а в самім суспільстві". У цьому зв´язку Є. Ерліх рішуче виступав проти вузького розуміння, що панувало тоді, права як сукупності правових норм, на основі якої приймаються рішення. В основу соціології права Ерліх поклав не загальні міркування про право і не абстрактні тлумачення юридичних норм, а дослідження конкретного життєвого правового матеріалу, що він називає "документальним" правовим дослідженням, розуміючи під правовим "документом" і судове рішення, і документи ділового життя, договори купівлі-продажу, кредиту, іпотеки та ін. З цього, на його думку, виростають правові норми.

Є. Ерліх виходив з того, що, крім формально діючого права, існує незалежний від нього соціальний порядок, який складається спонтанно, заснований на взаємному узгодженні індивідуальних і колективних воль. Виникаючі в суспільстві конфлікти розв´язуються, з його погляду, не стільки за допомогою абстрактних правових норм, скільки з урахуванням конкретних обставин самими його учасниками чи їхніми арбітрами на основі принципу справедливості. У його соціології права ключовим було поняття "живого права" (тобто права в дії, у реальному житті), у зв´язку з чим він багато займався соціологічним аналізом судової практики, договорів, звичаїв і т. п. Він підкреслював, що "дослідження живого права є тим, з чого потрібно починати соціологію права".

Великий внесок у становлення соціології права зробили російські вчені кінця XIX — початку XX в. Це пов´язано насамперед з іменами таких видних соціологів, юристів, політологів і психологів, як С. А. Муромцев (1850- 1910 pp.), Н.І. Кареєв (1850- 1931 pp.), М. М. Ковалевський (1851 1916 рр.), Н.М.Коркунов (1853 -1904 pp.), ПЛ. Новгородцев (1866-1924 pp.), Л.І. Петражицький (1867 - 1931 pp.), Б. А. Кістяковський (1868 - 1920 pp.), П. А. Сорокін (1889 - 1968 pp.) та багато інших.

До середини нашого сторіччя сучасна соціології соціологія права остаточно затвердилася й одержала з того часу особливо широкий та інтенсивний розвиток насамперед у США, Франції, Італії, Німеччині, Польщі, скандинавських країнах, а трохи пізніше й у нашій кращі. Цьому сприяли:

1) усе зростаюча потреба суспільства в поглибленому вивченні права і його ролі в зв´язку зі змінами, що відбуваються, як у правовій сфері, так і в області посилення впливу держави на соціально-економічне життя;

2) внутрішні потреби розвитку самої соціології права на основі використання нових теорій і методів. У розвитку соціології права нашого сторіччя досить чітко з´явилися два основних своєрідних напрямки — американський і європейський, хоча, звичайно, і розвиток соціології права в кожній із зазначених країн відрізняється більш-менш істотними особливостями усередині такого загального підрозділу.

Для американської прагматичної школи соціології права, главою якої був Роско Паунд (1870 — 1964 pp.), властиві три основних моменти:

• яскраво виражений соціологічний підхід до вивчення права;

• розуміння права насамперед як результату судової діяльності, що у свою чергу розглядається як мистецтво;

• широка опора на емпіричні соціологічні дослідження, які бурхливо розвивалися з 20-х років.

У науково-теоретичному плані ця школа виходила з того, що: розвиток суспільства визначає розвиток права, яке й необхідно вивчати в зв´язку з іншими соціальними явищами; закони і судові рішення самі викликають істотні соціальні зміни; соціальна дієвість, ефективність правових норм знаходиться у прямій залежності від рівня їхньої підтримки суспільною думкою і т. п. У рамках цієї школи право стало розглядатися крізь призму більш загальної соціологічної категорії "соціальний контроль", введеної американським соціологом і соціальним психологом Е. Россом, який випустив у 1901 р. класичну працю "Соціальний контроль". Р. Паунд та його послідовники розглядали право як частину і засіб соціального контролю. Він показав, що право, особливо в сучасних суспільствах, не рівнозначне з іншими, а головний інструмент соціального контролю, і що ця обставина має дуже важливе значення для суспільства.

Узагалі для прагматичної соціології права надзвичайно характерний інструменталістський підхід до права. Звідси і перенесення центру ваги в дослідженні права з того, який воно має "вигляд в книгах і кодексах", на "право в дії", "життєве право". Р. Паунд намагався поєднати прагматичний підхід до права з функціональним. Завдання своєї соціологи права він бачив не стільки в традиційному відверненому аналізі природи права й абстрактного змісту правових норм, скільки у вивченні цілей права і його функціонування. Мета і функція права, за Паундом, у задоволенні (колективному чи індивідуальному) реальних потреб, інтересів, запитів, бажань, вимог людей, які живуть у даному суспільстві.

Низкою істотних особливостей відрізняється і більш скромна за розмахом досліджень європейська школа соціології права, де ведучу роль за останні десятиліття грають французькі (А. Арно, Ж. Гуревич, Ж. Карбоньє, Р. Пенто, А. Леві-Брюль та ін.) і італійські (Р. Тревес, В. Феррарі та ін.) юристи і соціологи. Це багато в чому пов´язане з тим, що у Франції знаходиться інтенсивно працюючий Міжнародний інститут соціології права, а в Італії — італійський центр соціології права зі спеціальним щоквартальним журналом "Соціологія права", який виходить уже більше двох десятиліть. Для європейської школи соціології права завжди був характерний акцент на розробці її теоретичних основ на противагу американській школі, де більш ніж півстоліття панує суперемпіризм.

У нашій країні дослідження із соціології права знову розгорнулися з 60-х років. Особливо багато уваги приділялося розробці її методологічних проблем, взаємодії суспільства, держави і права, значення права для розвитку суспільства. Видне місце в таких дослідженнях, у тому числі на емпіричній основі, зайняли проблеми причин злочинності й іншої девіантної поведінки, статусу депутатів Рад, відносини суспільної думки до права, до правових аспектів виборів, до різних законопроектів, правові проблеми плинності кадрів, трудових, сімейно-шлюбних відносин та ін.

Значення соціології права визначається тим, що вивчення права ще і з позицій соціології істотно розширює можливості повніше і глибше пізнати його властивості і закономірності розвитку і функціонування. Орієнтація соціології права на вивчення зв´язку і взаємодії права із соціальною реальністю дозволила спростувати чи серйозно змінити багато уявлень, що затвердилися в догматичній юриспруденції. Соціологія права покликана розкривати роль і значення різних соціальних факторів на формування і дію права, покликана показати, що за юридичним законодавцем стоїть соціальний законодавець, а за нормами права найчастіше — більш приватні інтереси і т. п. Вона виявляє відсутність реальної дії того чи іншого закону чи його неефективну дію.

Практично прикладне значення соціології права пов´язане із її важливою роллю в обслуговуванні законотворчості і правозастосування, у прийнятті правових рішень.