Загальна соціологія
§ 8.2 Розвиток соціології в Україні на сучасному етапі
Розвиток вітчизняної соціології в післяжовтневий період 1917 р. не припинився, хоча й був неоднозначним. Соціологічні студії здійснювалися в умовах повної інтегрованості в радянську соціологічну науку. Водночас українська соціологічна думка зазнавала досить відчутний вплив світової соціології, зокрема, соціологічних шкіл СІНА та Європи, де процес подальшого розвитку соціологічного знання в силу певних історичних умов проходив інтенсивніше.
Слід зазначити, що перші роки більшовицького режиму в Україні збіглися з періодом прискорення інституціоналізації соціології. Деякий час створювалися соціологічні наукові та навчальні заклади, проводилися теоретичні та прикладні дослідження. Наукова і науково-видавнича праця із соціологічних проблем у 20-ті роки майже повністю зосередилась у Всеукраїнській академії наук (далі — ВУАН).
Організації соціологічних студій в установах ВУАН присвятив свою діяльність М. Грушевський, повернувшись в Україну у 1924 р. Найближчими співробітниками та прихильниками його поглядів в галузі соціологічних студій були Й. Гермайзе, П. Клименко, К. Грушевська. Кабінет примітивної культури, очолюваний К. Грушевською, досліджував питання генетичної соціології, з 1926 р. видавав річник "Первісне громадянство та його пережитки на Україні". К. Грушевська опублікувала тут свої праці "Спроба соціологічного пояснення народної казки", "Соціологія старовини" та ін. В цьому ж напрямі працював Ф. Савченко, автор студій "Примітивна культура", а також "Соціологія в концепції нової французької демократії".
Після 1930 р. за умов гоніння на українську науку, поширення політики терору й репресій ослабла зацікавленість соціологічними студіями. Соціологічні установи, яких й так було обмаль в Україні, ліквідовувались, а їхні співпрацівники, уникаючи небезпечної тематики, в основному популяризували соціологічні знання в дусі догми вчення Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна. Соціологія, як наука, втрачає свій самостійний статус, заноситься у "чорний список" так званих буржуазних наук, стає поволі служницею пропаганди. Конкретна мікросоціологія та соціометрія не встигли розвинутися взагалі, бо заборонені були математична статистика, теорії ймовірності і вибірки, структурно-функціонального аналізу для вивчення радянського суспільства.
З 1936 p., з посиленням хвилі репресій, відбувається майже повна ліквідація будь-яких соціологічних досліджень. Такий стан був понад 30 років, незважаючи на тимчасові "потепління" й спроби пожвавлення соціологічних студій у межах академічних установ. Соціально-економічний відділ АН УРСР (1937—1946 pp.) не видав практично жодної вагомої праці соціологічного характеру. Пізніше наукова тематика із соціальних та національних питань була передана створеному у 1947 р. Інституту філософії АН УРСР. Про науково-дослідну працю у цьому інституті не було відомостей аж до початку 60-х років, коли відділ атеїзму провів соціологічні дослідження на західноукраїнських землях, але вони опубліковані не були. Деякі наслідки проведених праць були надруковані у збірнику "Соціологія на Україні" (К., 1968, ред. Л. В. Сохань). Хоча його оголосили як перший український щорічник соціології, проте наступні щорічники так і не з´явилися. Правда, в 1969 р. Інститут філософії АН УРСР видав перший збірник "Філософії та соціології", в якому соціології був присвячений невеличкий розділ, що містив, зокрема, й статтю автора цього посібника В. М. Пічі.
Соціологію радянського періоду можна вважати однією із найвідсталіших наук як в Україні, так і в цілому колишньому СРСР. До цього призвели такі фактори:
• майже повний контроль партії над плануванням, тематикою та проведенням соціологічних досліджень;
• відсутність самостійного статусу соціології як науки та ототожнення з історичним матеріалізмом у плані вихідних методологічних засад;
• постійний політичний ризик інноваційної соціології;
• протидія соціологічним дослідженням, з одного боку, на ідеологічному ґрунті, а з другого — на патріотичному, коли більш-менш об´єктивні наукові розвідки, які відхилялися від партійної лінії, діставали ярлика "націоналістичних";
• застій у розробці альтернативних теоретичних засад і моделей та бідність самостійних методичних засобів соціологічного аналізу;
• обмеженість державної соціальної статистики та часто її недостовірність;
• бідна матеріально-технічна база соціології, брак найновішого обладнання, електронно-обчислювальної техніки, комп´ютерів;
• відсутність надійних умов для підготовки висококваліфікованих спеціалістів, у тому числі і за кордоном;
• нерозвиненість наукових зв´язків із зарубіжними соціологами;
• дефіцит соціологічних праць зарубіжних авторів.
До цього слід додати, що результати соціологічних досліджень у більшості випадків приховувались, а рекомендації соціологів здебільшого не враховувались. Виразно позначилась непідготовленість працівників органів управління не тільки до самостійного висунення замовлень для соціологічної науки, а й до кваліфікованого співробітництва з нею, запровадження результатів у соціальну практику. Усіх, хто мислив більш-менш не ординарно, робили винними за той стан справ, який вони розкривали своїми дослідженнями. Тому соціологія в Україні протягом багатьох років знаходилась у стані регресу. Лише з початком процесів оновлення суспільства у середині 80-х років змінюється ставлення до соціолога та усвідомлюється зростаюча потреба в її дослідженнях. Розвиток соціології стає нагальною потребою національного відродження України. Яскравим виявом цієї тенденції було створення восени 1990 р. Інституту соціології в системі Національної Академії наук. Головний напрям діяльності інституту — виявлення закономірностей розвитку українського суспільства в національному і міжнародному контексті, осмислення та узагальнення досвіду перетворення суспільства у справді громадянське. Досягнення цієї мети реалізується, зокрема, в таких напрямах досліджень:
• особливості соціально-статусної стратифікації в умовах становлення ринкової економіки;
• соціальні умови і механізми формування ринкової економіки;
• фактори виникнення і механізми подолання соціальних конфліктів у процесі трансформацій суспільства;
• українська етнічність у сучасному світі та ін.
Інститут має широкі зв´язки з аналогічними зарубіжними інституціями. В ньому працює плеяда широко відомих у нас і за кордоном науковців-соціологів, серед яких Л. В. Сохань, В. М. Ворона, М. О. Шульга, А. О. Ручка, В. В. Танчер, С. І. Головаха, В.І. Тарасенко, В. Л. Осовський, В.Є. Пилипенко, Н. В. Паніна, С. О. Макєєв, К. К. Грищенко, І. Прибиткова, С. Войтович, О. Донченко. І. Мартинюк, С. Суїменко та ін.
У цей час відбуваються й інші важливі події для становлення української соціології. Створюється Соціологічна асоціація України, першим президентом якої став професор В.І. Волович. В університетах відкриваються факультети та відділення для підготовки професійних соціологів, започатковуються соціологічні видання, утворюються спеціалізовані ради по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата і доктора соціологічних наук, починає виходити журнал "Філософська і соціологічна думка", а з 1998 р. — часопис "Соціологія: теорія, методика, маркетинг".
Значний внесок у розвиток вітчизняної соціології зробили вчені — соціологи, що працюють у вищих навчальних закладах Києва (М. Захарченко, М. Лукашевич, М. Пірен, І. Гавриленко, Л. Ніколаєнко, В. Хмелько, Ю. Яковенко та ін.), Харкова (О. Якуба, В. Астахова, В. Бакіров, В. Соболев, Л. Герасіна, І. Рущенко, В. Шкода, Ю. Чернецький, О. Сидоренко та ін.), Львова (А. Хоронжий, Н. Черниш, В. Піча), Одеси (І. Попова, Н. Победа, Е. Гансова, В. Подшивалкіна, В. Оніщук та ін.), Дніпропетровська (В. Городяненко, В. Полторак) та інших центрів науки і освіти України.
Нині соціологія знаходиться в пошуку власної автентичності, виробляє свою методологічну базу, концептуальну схему та відповідний їм понятійно-категоріальний апарат. Кардинально переглядається предмет її досліджень. В якості центрального поняття, ключової соціологічної категорії виділяється громадянське суспільство, а сама соціологія розуміється як самостійна наука про соціальні спільноти-суб´єкти, механізми їх становлення, функціонування й розвитку. Створюються умови для методологічного плюралізму в соціології, існування різних підходів, орієнтацій в соціальних дослідженнях. Українська соціологічна школа набуває рис національної, що знаходить прояв не стільки в проблематиці досліджень, скільки в акцентах на традиції соціально-гуманітарних досліджень української культури в цілому.
На окрему увагу заслуговує висвітлення питання про соціологічні студії українських учених в еміграції, які в силу більшовицької політики вимушені були покинути Україну. Такі студії активно розвивались з ініціативи М. С. Грушевського, який восени 1919 р. у Відні заснував Український соціологічний інститут (УСІ). Це був перший український науковий заклад в еміграції і діяв до переїзду Грушевського до Києва (1924 р.). До співробітництва в інституті Грушевський залучив відомих українських учених, які перебували тоді в еміграції (історика й соціолога В. К. Липинського, соціолога В. Старосольського, історика й мистецтвознавця Д. В. Антоновича та ін.). Найважливіші завдання інституту полягали в:
• інформуванні світової громадськості про соціальне життя в Україні;
• здійсненні підготовки досвідчених науковців у різних галузях соціології і залученні їх до самостійної роботи на загальному й українському культурно-історичному і соціологічному матеріалі;
• ознайомленні українського суспільства із здобутками соціологічної науки на Заході, її напрямами й методами;
• пробудженні в українській громадськості інтересу до соціології;
• ознайомленні захищених наукових і громадських кіл із соціальною історією України, її сучасним життям, досягненнями української науки тощо.
Робота інституту велась у кількох напрямах: збирання бібліотеки, публічні виступи, публікації робіт співробітників. Протягом 1920-1923 pp. інститут випустив 13 книг. Після від´їзду М. Грушевського та деяких його співпрацівників з Праги, де функціонував переведений з Відня УСІ, в Україну, постала гостра необхідність створення нової української наукової установи. Це завдання успішно виконав відомий український соціолог і громадський діяч М. Ю. Шаповал. 1 листопада 1924 р. він заснував у Празі Український інститут громадознавства, який під його плідним керівництвом виконав велику роботу в організації соціологічних студій. До співпраці з інститутом було залучено чимало українських вчених-суспільствознавців, що перебували в еміграції, а також таких видатних західних соціологів, як А. Блага, С. Чапін, Л. Візе, І. Штайнберг, Е. Ельвуд, П. Сорокін, P. Міхельс, С. Богардус, Е. Росс, Е. Халупний та ін.
За вісім років існування (до 1932 р. — року смерті М. Шаповала) інститут крім соціологічного часопису "Суспільство" і наукового збірника "Народознавство", видав праці М. Драгоманова "Вибрані твори" (т.1, 1932 p.), В. Коваля "Національні меншості в міжнародному праві" (1927 p.), М Мандрики "Сучасне міжнародне право, його сурогати и політична самоволя" (без року видання); В. Петріва "Суспільство і військо", "Нова Україна" (1924 р.); М. Шаповала "Українська соціологія", "Соціологія українського відродження" (1927 p.), "Загальна соціологія" (1929 p.), "Соціологія України" та ін.
Значну соціологічну роботу в еміграції здійснили українська учені-викладачі соціологічних кафедр, утворених в Українській Господарській академії у Подєбрадах, Вищому Педагогічному інституті ім. М. Драгоманова, відкритому у 1923 р. у Празі, Українському Вільному університеті (Прага). До викладання соціології були залучені такі відомі українські соціологи, як О. Бочковський, В. Старосольський, С. Ріпецький, О. Ейхельман, Л. Білецький, С. Русова, В. Доманицький, М. Шаповал та інші.
За період між двома світовими війнами з´явилось чимало важливих соціологічних праць членів "празького гурту", зокрема: "Націонологія й націографія як спеціальна дисципліна для наукового досліду нації" (1927 p.), "Боротьба народів за національне визволення: Націологічні нариси" (1932 р.) О. Бочковського; "Засади українського урбанізму" (1940 р.) В. Доманицького; "Соціологія і проблеми суспільного виховання в С. Ш. Америки" (1925 p.) М. Мандрики; "Внутрішня форма слова в соціологічній термінології" (1923 р.) В. Старосольського; "Військо і революція" (1923 p.), "Місто й село" (1926 p.), "Система суспільних наук і соціографія" (1931 р.) і "Суспільна будова" (б. р. в.) М. Шаповала; соціографічні праці С. Гольдельмана, О. Ейхельмана, Т. Олесевича, І.Івасюка, В. Садовського, О. Мицюка та ін.
Після другої світової війни соціологічні студії в еміграції не велися планово і зосереджено. Одна з причин цього — відсутність поважної самостійної інституції (як це було в 20-х pp.), яка б об´єднувала українських дослідників і організовувала їхні студії. Проте аналіз виданих праць фаховими українськими соціологами С. Мамчуром, І. Задорожним, В. Кисілевським, П. Юзиком, Ф. Войщенком, І. Теслею, М. Марунчаком, В. Липинським, Д. Донцовим, Ю. Бойко, Ю. Дивничом, І. Майстрюком, В. Нагірним, В. Ісаївим та ін. засвідчує, що предметом їх соціологічних досліджень є проблеми:
• процеси асиміляції, суспільної мобільності і процеси затримання етнічної (етичної та культурної) ідентичності серед українських емігрантів;
• структура українських інституцій, груп та громад і їх діяльність;
• типологія особистостей і способів їх поведінки у західних суспільствах;
• процеси асиміляції й акультурації та етнічної ідентифікації українців — у США та Канаді;
• ідеологічні групи та етнічні ідентифікації емігрантських груп у США;
• збереження власної ідентичності духовних цінностей українців на еміграції.